Анатолій Хромов: про оцифрування, збереження й відкритість архівів

Архівна справа існує ще з часів виникнення писемності та створення перших документів. Утім, її підходи і принципи не залишаються сталими, а весь час адаптуються, адже людство невпинно змінюється. Про те, як розвивається архівна справа в Україні розповідає гість 11 серії проєкту «Що далі?» — кандидат історичних наук Анатолій Хромов, який із грудня 2019 року очолює Державну архівну службу. В інтерв’ю він говорить про важливість дослідження родоводу, загроженість архівів під час війни й повернення вкраденого Росією, роль міжнародних проєктів в оцифруванні документів, відкритість українського архіву, а також про те, які законодавчі зміни потрібні для покращення його роботи.

Фондоутворення

— Чи є архів сервісом не лише в пошуку інформації з минулого, а також збереження актуальної інформації?

— Архіви починаються з комплектування — залучення нових інформаційних ресурсів до Національного архівного фонду. Тривалий час ми мали проблему, що через законодавство архіви брали [на зберігання] досить нерелевантну інформацію. […] Часто це якийсь офіціоз.

Якщо ми не змінимо цю ситуацію, дослідники через 50–100 років не зрозуміють, що відбувалось в Україні.

[…] Тому ми робимо все, щоб розширити наше поле комплектування, зокрема проводячи кампанії ініціативного фондоутворення й документування. Наприклад, під час пандемії CoViD-19 ми дали доручення всім державним архівам створювати колекції [матеріалів] про її перебіг на території України, тому що нам тоді здавалося, що це екстраординарна ситуація, яка заслуговує уваги майбутніх поколінь. Потім зрозуміли, що це розминка перед повномасштабним вторгненням.

Усі архіви зараз створюють колекції про Україну часів повномасштабної війни: відео-, фотоматеріали, щоденники, особисті документи.

У нас є Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів. Ви можете зв’язатися з цим архівом і передати йому масив інформації на зберігання держави. Єдине, що тоді змінюється право власності, тому що Національний архівний фонд — це власність держави. Очевидно, за вами залишається авторське і суміжне право. Тобто ніхто не зможе без вашої згоди комусь із комерційною метою надавати, скажімо, ваше відео. Але питання збереження — це вже питання держави. І ключовий момент — це експертиза цінності. Не все ж в архіви потрапляє. Є комісії, експерти, які збираються і визначають, чи це дійсно має історичну або практичну цінність.

— Чи працює експертна комісія з оцінки того, що потрапляє в архів? Адже, наприклад, у 1990-х створювали багато культового культурного продукту. […] Чи збереглася ця інформація? Ви працюєте саме над цим поглядом назад і збором інформації, яка, можливо, була упущена раніше?

— Якщо говорити про паперові документи, законодавство визначило: будь-який документ до 1945 року автоматично має стати [частиною] національного архіву, бо їх не так багато збереглося. Щодо, скажімо, 1990-х років, є така ілюзія, що можна зберегти все. Це пафос, який не відповідає дійсності. Збереження інформації зараз стало ще меншим. Якщо раніше говорили про 10 %, які відкладаються в архіві, то зараз це може бути 1–4 % інформації, тому що ми продукуємо дуже великий її обсяг.

Дослідження родоводу

— Історики Оксфордського університету створили наразі найбільше у світі генеалогічне дерево, яке налічує 27 мільйонів людей. Чи можливо такий проєкт зробити в Україні?

— Мені здається, що ні. Незважаючи на те, що з огляду на кількість архівних документів Україна є однією з найбільших у Європі країн (ми зберігаємо понад 86 мільйонів справ), більшість із них [починаються] з XVIII століття. Тобто якщо ми заглибимося в попередні століття, [наприклад], у XVI–XVII, то таких масових генеалогічних джерел майже не збереглося через різні обставини. Впливають людський фактор, кліматичні й мілітарні ризики.

Війна — це квінтесенція загроз для архівів. […] [Відбувається й] розкрадання архівів нашим сусідом, який із кінця XVIII століття цілеспрямовано вивозить документи. На жаль, це продовжується і зараз.

— Під час повномасштабної фази війни українці почали більше цікавитися своєю історією, архівами. Чому так відбувається?

— Я б не сказав, що [повномасштабна] війна вплинула. Моді на дослідження родоводу вже років 10–15. Усе більше людей долучаються до цього процесу. І це прекрасно, тому що це дає краще розуміння нашої історії, держави, народу. Людина, навіть не маючи історичного фаху, краще розуміє процеси, якщо вона досліджує, [наприклад], історію свого прадіда. Важко пояснювати, чому радянський режим є злом, чому репресії — це трагедія до тих пір, поки людина не візьме в руки архівно-кримінальну справу свого репресованого предка й не подивиться, як це відбувалося насправді. Є випадки, коли навіть сліди крові від допитів на документах залишаються.

[…] Ми, архівісти, робимо все, щоб досліджувати родовід стало простіше. Коли інформація є доступнішою, то і не фахівці можуть витрачати вільний час на таке хобі. Хоча не завжди це тільки хобі: значна частина наших користувачів, коли шукає родинні документи, має утилітарну мету, як-от знайти родичів певної національності з метою репатріації в окремі країни. А з іншого боку, під час війни побільшало людей, які, навпаки, хочуть підтвердити українське походження, щоб набути громадянства.

Оцифрування як запобігання втраті архівів

— Росія знищує українську ідентичність — це її стратегія окупації. Чи не одразу після приходу військ РФ прибувають також російські фахівці, які допомагають розкрадати українські колекції. Яким є підхід України до збереження нашої пам’яті під час війни? І чи змінився він саме через повномасштабне вторгнення?

— Мені здається, ми врахували негативний досвід 2014 року. Найбільші втрати Національного архівного фонду України відбулися тоді. Майже повністю були викрадені документи чотирьох великих архівів: Донецької, Луганської областей, міста Севастополя й Автономної Республіки Крим. Ми тоді втратили близько 8 % всього Національного архівного фонду, це мільйони справ.

2022 року я вже був головою [Державної] архівної служби України. Ми намагалися запобігти втратам різними способами: евакуації, релокації окремих архівних колекцій, оцифрування. Навіть якщо документи викрадені, знищені або пошкоджені, у нас зберігається інформація, яка в них міститься.

Від початку повномасштабного вторгнення ми втратили 0,3 % національного архівного фонду. Це достатньо хороший результат. Хоча кожна знищена, викрадена, згоріла, підтоплена справа — це величезна втрата, це чиясь доля, чиясь історія. Але, за нашими оцінками, максимум втрат [з архівів] від початку війни може бути 1,5 %. Проблема в тому, що ця ситуація може кардинально змінитися, бо в нас нема безпечних регіонів. […] Архіви є загроженими в будь-якій області України.

[Наразі] побудувати [в Україні] підземні сховища, [де можна сховати архіви], неможливо — це неймовірні витрати грошей, часу, матеріалів. Недоречне й вивезення архівів за кордон: які б у нас не були дружні відносини [з іншими країнами], історія говорить, що вивезти простіше, ніж потім повернути. Тому ми обрали стратегію максимального оцифрування.

— За яким принципом ви пріоритезуєте інформацію, яку потрібно оцифровувати?

— […] У законодавстві написано, що документ Національного архівного фонду — це той, що має практичну, історичну чи іншу цінність. Простіше кажучи, вони всі цінні. […] От повернемось до генеалогії. Років 30–40 тому багато архівістів вважали метричні книги, які зараз є основним джерелом для пошуку своїх предків, нецінними архівами. Навіть думали про те, що їх не варто зберігати, а треба знищити. Зараз ситуація кардинально змінилась, і це нині одні з найбільш запитуваних документів. Так само в нас є фонди, які [нині можуть бути] нецікаві майже нікому. Але вони зараз такі. Я не знаю, яка буде ситуація через 20, 30 чи 100 років. Наше завдання — зберігати всі ці документи Національного архівного фонду постійно. Ми насправді першочергово цифруємо те, під що є проєкти, гранти і що фінансується.

[…] Проблема в тому, що держава за всі роки незалежності не профінансувала жодної програми оцифрування українських архівів. І результатів, які ми зараз демонструємо (а 2023 рік у нас був рекордним, ми зробили 21 мільйон цифрових копій), [вдалося досягти] завдяки партнерським проєктам із різними урядовими й неурядовими організаціями з України, Польщі, Чехії, Ізраїлю, Угорщини, США. Очевидно, ми цифруємо те, що цікаво для наших партнерів. Прекрасно, що деякі з таких проєктів без якогось національного аспекту. Наприклад, американська корпорація FamilySearch, яка є світовим лідером оцифрування генеалогічних документів, цифрує всю родинну історію незалежно від національності. Зрозуміло, що поляки оцифровують документи, які стосуються польської спільноти, чехи — чеської і так далі. Разом ми даємо такий результат. Є [в нас] техніка, яка належить архівам безпосередньо, куплена за гроші або за кошти з грантів, тож ми оцифровуємо і документи, які нецікаві партнерам, але важливі для української держави й суспільства.

[…] Із FamilySearch ми реалізуємо найбільший у світі проєкт з оцифрування архівів. Я вірю, що ми всю українську генеалогію можемо оцифрувати за 3–4 роки.

Вони розуміють, що в будь-який момент ці архіви можуть бути втрачені, тому концентруються на них. А в принципі їхня мета — це збір генеалогічних відомостей по всьому світу. FamilySearch працюють або працювали в більшості європейських країн. Певний час вели діяльність у Росії, поки там не змінилася ситуація і їм не заборонили це. Україна теж забороняла, це було в часи [Віктора] Януковича, коли українська архівна служба мавпувала все, що робить росархів. У нас було б набагато більше оцифрованих архівів, якби з 2010 по 2020 рік не було паузи. Я прийшов на посаду в кінці 2019 року і в червні 2020 року повернув FamilySearch до співпраці в Україні.

— Як підсилити і пришвидшити цей процес? Чи очікуєте ви підтримки від держави в майбутньому?

— Архіви ніколи не оцінювались на належному рівні не тільки в Україні, а взагалі у світі. […] Є певні стереотипні уявлення, що архіви завжди будуть і колись за них візьмуться.

Навіть без [підтримки] держави ми реалізуємо всі ці проєкти, придумали механізм, який я називаю безвідходним виробництвом. Грошей нема, запит суспільства є: оцифруйте архіви, зробіть їх доступними онлайн. Ми просто звернулися до всіх партнерів у цивілізованому світі: «Приходьте до нас, оцифровуйте, що вам цікаво». [Тоді] вони приїжджають зі своєю технікою й операторами. Одна копія залишається в архіві, інша — в партнерів (часто вони сплачують за роботу архівістів, які готують [матеріали]). Якщо це такий великий проєкт, як FamilySearch, за рік архів може створити 2 мільйони копій і заробити більше мільйона гривень на свої спецрахунки. І тоді я директорам пояснюю: «Дивіться, у вас є банк цифрових копій, який неудоступнений, і у вас є зароблені гроші. Давайте ви купите ліцензійну програму для онлайн-презентації копій, які вже є наявні». І ми так один архів за іншим доєднуємо.

У нас на сайті є міжархівний пошуковий портал. Кінцева мета — створити єдине вікно доступу до українських оцифрованих архівів. До кінця [2024] року там має бути 10 архівів державних і 10 мільйонів копій у безкоштовному онлайн-доступі.

І отак ми крок за кроком удоступнюємо архіви, одночасно зберігаючи інформацію, яка в них міститься.

Електронний архів

— […] Технології розвиваються. Ми, зокрема, говоримо все більше про електронні архіви. Не тільки про сканування того, що є на папері, а про те, щоб приймати інформацію в електронній формі.

— Який ресурс потрібен для цього забезпечення? Чи вибудовує наша держава цю можливість збереження?

— Станом на зараз — ні. Ми реалізуємо це через гранти. […] Перспективою, звісно, є хмарні технології. Зокрема, той масив документів, який ми оцифрували, ми тримаємо в «хмарі». Ну і, звісно, є резервне копіювання.

— Які ризики становить війна для безпеки цієї інформації? Адже в когось може складатися ілюзія, що фізичний архів більш придатний до знищення Росією. Але витік або знищення цифрової інформації — це те, що ворог використовує в боротьбі проти нас і решти цивілізованого світу.

— Це правда. Наші ресурси за ці два роки [повномасштабної] війни тричі зазнавали хакерських атак. Наші електронні сховища захищені настільки, наскільки це можливо. Є спеціальні служби в країні, які цим займаються. Тобі б не давали можливість взагалі цим займатися, якби ти не побудував комплексну систему захисту інформації (КСЗІ). Це дорого, і не завжди архіви можуть [зі своїми] бюджетами таке робити. Тому ми, як правило, кидаємо це на аутсорс: є приватні компанії, які забезпечують КСЗІ. І знову ж таки, ніколи в одному місці нічого не зберігаємо. Окрім серверів, «хмари», більшість документів є на хард-диску.

В Україні ще не готують діджитал архівістів, але вони дуже потрібні. У нас фахівці, які займаються електронними архівами, — це або інженери-айтівці, які стали архівістами, або архівісти, які навчилися IT. Університети мають цю лакуну закрити, тому що є великий попит, не тільки в держсекторі — архіви є всюди, в будь-якій установі, організації. Тому це перспективний напрям підготовки.

— Чи співпрацюєте ви з освітніми, науковими організаціями для сприяння підготовки кадрової бази?

— Працюємо, звісно. Я проводжу лекції для студентів, закликаю їх приходити в цю сферу. Наше з вами інтерв’ю — це теж можливість сказати, що в нас є вакансії і ми чекаємо людей навіть без досвіду, готові навчати. На будь-якій роботі є деякі види мотивації: рівень зарплати, атмосфера колективу, самореалізація. У нас є ще така фішка, як архівна магія — можливість доторкнутися до минулого, можливість відчуття ексклюзиву. Є мільйони документів, які ніхто в руках не тримав ще, а ти будеш першим, хто це побачив, відкрив.

Відкритість архівів

— 2015 року нарешті відкрили доступ до архіву СБУ (розсекретивши архіви КДБ) і зробивши його одним із найбільших у Європі архівом з відкритими матеріалами про радянські репресії. Режим Януковича боровся проти цього у свій час. Його поплічники використовували кальку російської архівної політики закриття архівів чи в них все-таки були персональні й ідеологічні мотиви?

— Я працював в архіві СБУ заступником директора і знаю внутрішню кухню. Думаю, що багато в чому це дійсно калька з Росії, яка закриває архіви й досі визнає держтаємницю радянських часів як державну таємницю сучасної РФ. Вони (росіяни. — ред.) навіть придумали таке ноухау: засекречують терміни засекречення. Дослідники навіть не знають дату, коли можна буде [працювати з цими документами].

[…] Архів — це лакмусовий папірець демократичності режиму.

У мене є теорія, що одна з ознак побудови тоталітарного режиму — це закриття архівів і їхнє пряме підпорядкування лідеру нації. У Росії це чітко відстежується. Так роблять тому, що архіви їм цікаві лише з погляду пропаганди. І ми це бачимо: починається війна, виходить Путін і каже, що України не існувало, що її вигадав Ленін, або що Донбас ніколи не був Україною. І через 5 днів виходить очільник російської архівної служби з добіркою двох-трьох документів, [мовляв], правда, ось звернення робочих із Донбасу, які пишуть Леніну, що не хочуть бути в Україні, а хочуть бути в Росії. Очевидно, що це вирвані з контексту документи.

[…] Як ми робимо? Ми взагалі не інтерпретуємо факти, ми викладаємо все. А професійні історики хай розбираються, що там є. […]

Прекрасно, що 2015 року Україна ухвалила закон про доступ до архівів репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму з 1917 по 1991 рік. Дуже мало країн, які настільки відкрили свої архіви радянських секретних служб. Були міфи, що все це робилося, бо боялися розкриття списків агентів, які співпрацювали з радянськими спецслужбами. Але я працював в тому архіві — їм нічого боятися, бо ці документи були знищені в останні роки радянської влади. Вони бачили процеси у Східній Німеччині, в країнах Балтії, і досить технічно це зробили: просто внесли зміни в окремі строки зберігання документів, і це був як негласний наказ, що списки агентів можна знищувати. В архіві СБУ, який зберігає найбільше документів радянських спецслужб, іноді краще зберігались фонди 1930–1940-х років, ніж 1970–1980-х.

— Чи розсекречення цих архівів у Росії допомогло би російському суспільству відрефлексувати своє минуле, злочини своєї влади і, можливо, певною мірою навіть змінити хід історії?

— Архіви самі по собі не спроможні зробити позитивні чи негативні зміни. Архіви — це інструмент. Ми можемо гіпотетично уявити, що в Росії змінюється політичний режим і відкриваються архіви. Тільки відкриття їх без зміни телевізійної пропаганди, без університетської автономії, без свободи наукових досліджень нічого не змінить. Тому що буде бульбашка, відкрита в повній темряві. Все це має бути системно зроблено. Очевидно, через певний час, якщо архіви будуть доступні, а все інше — ні, і [ці] архіви залишатимуться відкритими, то прийдуть дослідники, які напишуть відповідні книги, покажуть це, і воно якось буде змінюватись. Тому що, візьмемо навіть Україну: минуло 9 років, як відкрили архіви КДБ. […] Але, я думаю, якщо вийти на вулицю і спитати про них, більшість скажуть, що вони засекречені. […] Я думаю, що це пострадянські травми — [люди] все одно не вірять, думають, що [від них] щось приховують.

[…] Мені здається, що ми запустили незворотні тенденції. Усі ми тимчасово на певних посадах, але мені б хотілося, щоб вектор розвитку українських архівів був незмінним: до відкритості, осучаснення, удоступнення, оцифрування.

І нам є чим пишатися. Українські архівісти разом із партнером зробили 21 мільйон копій. Зараз збираємо статистику, мені здається, це топ-5 по всьому світу. І це в умовах війни. Хто взагалі таке робив — в умовах війни такими темпами оцифровувати архіви?

Коли я прийшов на посаду, мені сказали: «Зробіть нам хоча б як у Польщі». [Зараз] ми робимо втричі більше, ніж поляки. І звісно, що вони пішли далі, бо мали державні програми, у них понад 45 мільйонів цифрових знімків, доступних онлайн, а в нас близько 8 мільйонів. Але вони цим займаються 20 років, а ми 2.

Необхідність структурних змін

— Чому в Україні Держархів підпорядковується Мін’юсту? Чи не є це рудиментом Радянського союзу? Адже, наприклад, у Польщі архів підпорядковується Міністерству культури та спадщини.

— У нас є проблема — недостатня керованість системи державних архів. Їх багато, ці 86 мільйонів [справ] треба десь зберігати. Цим займаються понад три тисячі людей — архівісти різних установ. Це Державна архівна служба як центральний орган, який реалізовує політику. Формально Мін’юст формує і реалізовує політику. Але це — махіна, яка зайнята багатьма своїми проблемами й не дуже впливає на архіви. Звісно, вони видають накази, які ми готуємо. Це 7 центральних державних архівів: 5 у Києві, один у Харкові, один у Львові. У кожній області є регіональний великий державний архів. У кожному районі — архівний відділ. Є архіви органів місцевого самоврядування. І проблема в тому, що [Державна] архівна служба насправді керує лише центральними архівами й іншими архівними установами, які [знаходяться] в Києві. Регіональні архіви — це структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій. І вони нам підзвітні в частині виконання архівного законодавства, але важко бути для них керівником, коли ти людину не призначаєш, не звільняєш і не платиш їй зарплату.

[…] Ми написали новий архівний законопроєкт, який побудував би галузеву вертикаль, коли від рівня району і до Києва все було б у системі Державної архівної служби. Бо так і має бути в унітарній державі.

[…] Закон хоч і є в плані дій уряду, але він не вичитаний до кінця. Створення єдиної вертикалі покращить і керованість, і діяльність архівів, особливо регіональних, тому що [наразі] вони різні. Усе залежить від ставлення голови обладміністрації до архівів, тому є, [скажімо], обласний архів, де працює 20 людей, а є обласний архів, де працює 60 людей, хоч вони приблизно однакові. Є архів, який активно оцифровується, а є той, що саботує [цей процес]. Є архів, де обласна рада чи обладміністрація розвиває матеріально-технічну базу, а є архіви у вологих приміщеннях. Коли все це буде під єдиним керівництвом, ми зможемо раціональніше використовувати фінансові, кадрові й інші ресурси, щоб розрив між розвитком різних архівів не був таким явним.

— Яка робота проводиться заради просування цього закону? Як ви пояснюєте нагальність його прийняття?

— Прямо зараз — важче, тому що це потребує реорганізації установ. […] Я взагалі обережно ставлюсь до будь-яких реформ. Багато людей кажуть, що ми зараз все зламаємо і потім побудуємо щось хороше. І є випадки, коли закінчувалося на першому пункті цього плану. Архіви — дуже консервативна сфера, тут є тяглість, величезний масив спадщини. Не можна кавалерійським наскоком взяти все і зламати (переінакшити, реорганізувати. — ред.). Тому ми [додатково] написали [новий] маленький законопроєкт, де хочемо змінити статус центральних архівів на національні й надати їм повноваження міжрегіональних територіальних органів державної служби. Якщо закон буде ухвалений, то будемо розбивати [його] впровадження на етапи — не можемо допустити, що вся архівна система стане і буде займатися своєю реорганізацією.

Як повернути вкрадене

— Ви згадували, що з початку російського вторгнення у 2014 році Україна втратила контроль приблизно над 8 % архівів. Ще, на жаль, певна кількість була втрачена з початку повномасштабного вторгнення. Чи є в нас розуміння, де вони зараз і як їх повертати, окрім фізичної деокупації територій?

— [Деокупація] — це найкращий варіант, бо вони там, де й були, тобто в Донецьку, в Луганську. Можливо, якусь частину колекції росіяни вивезли. За часи повномасштабного вторгнення так сталося з Державним архівом Херсонської області, який був пограбований за декілька місяців. До 40 % колекції вивезли до Криму. Звідти в Херсон були направлені архівісти, які знають, як орієнтуватися в сховищах. Також був місцевий колаборант, не з числа архівістів, але користувач архівів, який знав цінність документів.

[…] Як їх повернути? Тільки з деокупацією. Це найкращий шлях. Правовий механізм майже нереальний, тому що у нас не створено єдиного електронного реєстру документів Національного архівного фонду. Тобто ми знаємо, що є 86 мільйонів справ, але їхній облік — на папері. А вони викрали не тільки документи, а й облікові документи. Тобто ми знаємо, що викрадений фонд такий-то, там було стільки-то справ, але от щоб написати позов, треба зазначити заголовки, номери — цієї інформації нема.

— Про архівні документи, які стосуються України, але зараз перебувають у Росії. Чи є в нас якісь методи їх виявлення, окрім поразки РФ і фізичної можливості поїхати туди, побачити, що там є?

— Плюс архівної справи [в тому], що вона достатньо забюрократизована: майже немає шансів, щоб документ просто зник. Усі технологічні процеси розписані. Якщо документ перемістили з одного архіву в інший, то у фонді лежить відповідний акт. Або якщо окремі справи кудись перемістили, то робиться позначка: «ця справа звідси, йде туди».

Окрім самих архівів, є архів архіву, який містить величезну інформацію про те, що відбувалося з тими документами.

Є наукові дослідження, у яких люди спеціально писали, які архівні колекції куди вивозились, в яких архівах вони зараз є. Частина з них опублікована, і ми точно можемо перевірити. Хочу пояснити докладно на одному прикладі. Усі знають «Конституцію Пилипа Орлика». Фактично є декілька екземплярів: латинською, староукраїнською. Латинські варіанти зберігаються в Національному архіві Швеції. Староукраїнською мовою — в Росії. Але в них різна історія. Латинський примірник створювався для шведів. Монарх Швеції Карл ХІІ був патроном української держави, він був союзником. […] Цей документ залишився в канцелярії шведського монарха, бо той був адресатом. А староукраїнська редакція наприкінці XVIII століття була віднайдена одним із фаворитів Катерини ІІ і він «матушкє» прислав такий «інтєрєсний докумєнтік», фактично викрав, щоб задовольнити її тягу до історії.

— Яка доля українських архівів часів УНР?

— Частина збереглась в Україні, частина вивезена в інші країни. Є відома історія так званого празького архіву. Тобто з країн, куди дійшла Червона армія під час Другої світової війни, вивезли архіви й розпорошили по різних установах.

Одна з новацій, яку ми впровадили минулого року — це облік документів різних історичних періодів. Після Радянського союзу документи ділилися на дві групи: так звані дорадянські й радянські фонди. Комуністи вважали, що вони прийшли до влади, і це новий етап у розвитку людства. Усе дорадянське — від номера 1 до 1300. А радянські фонди в незалежній Україні — з префіксом «р». […] Ми вирішили змінити наш поділ архівних фондів на дві категорії: давні акти й нові акти. За аналогією, наприклад, з Польщею. Тобто до 1917 року, до української революції, ми вважаємо акти давніми. З часу створення модерної української держави — нові акти. Вони можуть бути різні: з префіксом «р» — радянські документи, з префіксом «п» — партійні. І ключове: ми ввели нові префікси. Тому що документи, які радянська влада захопила в УНР, все одно були з префіксом «р», тобто як радянські. Це ж неправда. Ми змінили цей префікс на «у», тому що це українські документи. Також впроваджуємо префікс «н» для фондів часів нацистської окупації (вони теж були [промарковані літерою] «р»). Також забронювали індекс «о» для російських окупаційних фондів, тому що рано чи пізно ми повернемось і в Крим, і на Донеччину, і там будуть документи, які наплодили колаборанти [й окупанти].

— Однією з ваших праць як історика була робота про кримськотатарський національно-визвольний рух ХХ століття. Ми нещодавно говорили про нього з Тамілою Ташевою, зокрема про те, що історія Криму недостатньо досліджена й популяризована в Україні. Чому так відбулося, на вашу думку? Чи збереглися матеріали чи колекції з Криму на підконтрольній території?

— Тут знову можемо подякувати FamilySearch, тому що вони колись працювали в Криму, зберегли копії й надали їх нам, коли ми попросили. Тож ми запустили спеціальний проєкт «Архіви Криму», у якому зібрали копії з усіх можливих джерел від усіх партнерів, які раніше там вели діяльність. Їх (матеріалів. — ред.) не так багато. Частина були на мікроплівках, ми їх оцифрували. Також уповноважили один із центральних архівів видавати офіційні довідки на підставі цих цифрових копій, бо Державний архів АР Крим [наразі] не функціонує, він захоплений повністю. Чому так сталося? Я думаю, тому, що були відповідні практики й політики в попередній час в архівній сфері. Колишній директор Державного архіву АР Крим став колаборантом й очолив архівний комітет у Криму. […] Це людина імперського світогляду.

Наведу показовий приклад. Є поняття унікальних документів Національного архівного фонду. [Це] процедура, коли серед усіх 86 мільйонів [справ] можна відібрати документ, який має ключове значення. [Наприклад], берестяна грамота XII століття чи оригінал Конституції України, Акт проголошення незалежності. [Тобто] щось надзвичайно важливе, що відзначає внесок України у всесвітню культурну спадщину або підкреслює формування української нації. Я подивився, що подавали кримські архіви на унікальні документи: перебування в Криму Миколи ІІ чи інших членів царської родини. Це свідчить, що питання українського руху й кримськотатарського явно були непріоритетними для архівістів незалежної України. Але це проблема не лише архівів, це проблема взагалі нашої держави, яка не розуміла політику пам’яті, важливість архівів, інформаційної безпеки, не помічала явних колаборантів, які чекали свого часу.

Роль архівів у розумінні історії

— У контексті нової інформації про Україну, яку знаходять, зокрема, в іноземних архівах (наприклад, у шведському — раніше невідомі документи Мазепи й варязького періоду, у Канаді є маса ще неопрацьованих архівів), яка роль архівів у створенні оновленої історії України?

— Ми, архівісти, не пишемо історію. Наша робота — зберегти й надати доступ [для інформації] для тих, хто цим хоче займатися. Це не значить, що архівісти не займаються історією, але, будь ласка, у вільний від роботи час. […] Ми не інтерпретуємо документи. З іншого боку, вшанування якихось річниць мали б абсолютно інше наповнення, якби архіви правильно працювали в попередні роки. От у нас була величезна програма по українській революції 1917–1921 років, 100 років від створення першої української модерної держави. Відбувалися заходи, але [їхнє] архівне наповнення було дуже слабке за попереднього керівництва архівної служби. Мало оцифрованого, мало нових документів. Якби весь цей масив [інформації], який зараз оцифрований, зокрема того періоду, був доступний 2017 року, це би кардинально змінило наповнення державних запитів щодо відзначення річниці створення української держави.

Так само по Голодомору. Якби ми більше документів викладали, було б не тільки швидше досягнення консенсусу українського суспільства з приводу геноцидної політики щодо українців, але, думаю, було б і швидше визнання іншими країнами Голодомору як геноциду. У нас є не тільки успіхи, а й невдачі. Наприклад, про Голодомор ми підготували [заявку] номінацію в ЮНЕСКО на програму «Пам’ять світу». Обережно, без згадування терміну геноциду, без кількості загиблих, бо це дискусійні питання. Нам важливо було для документальної спадщини отримати статус, що це «Пам’ять світу», що це загальносвітове знання. Але навіть так за формальними ознаками нам відмовили, мовляв, це ревізіонізм, дискутивна тема. Очевидно, що ми виправимо формальні зауваження і подамо знову, тому що це важливо. Але всі державні органи мають системно працювати й досягати результатів. Інакше навіщо це робити?

Доступність українських архівів для іноземців

— Багато іноземних дослідників [тривалий час] не мали доступу чи цікавості до українських архівів. Мабуть, тому дотепер недостатньо розуміють про Голодомор, а геноцид українців досі є дискутивним питанням у певних країнах. Чи є у вас візія, як сприяти роботі саме з іноземними дослідниками? Як адаптовувати й робити відкритими наші архіви саме для іноземних спеціалістів?

— Ми зараз говоримо про позитивну дискримінацію, що є заборонено. Дійсно, раніше архіви ділили користувачів, [так би мовити], на сорти: іноземний дослідник у пріоритеті, потім ідуть українські професори чи дослідники, аспіранти. Так не має бути, будь-який громадянин України й іноземець, який на законних підставах перебуває тут, рівні в доступі [до архівів].

[…] Ми заміщуємо Росію Україною в нашому профільному середовищі. На Заході є купа центрів славістики, які насправді є русистикою. Ми з 2022 року домоглись блокування участі будь-якої співпраці в межах Міжнародної ради архівів з архівними інституціями РФ і Білорусі, бо вони порушили міжнародне архівне законодавство.

Усіх наших партнерів просимо не мати жодних контактів із ними, викинути їх на маргінес, і цей вакуум заповнюємо собою. [Комунікуємо з партнерами]: «Подивіться: яка різниця, що там більше архівів, але воно ж закрите, а ми — одна з найбільших європейських країн, у нас усе відкрито, досить нас вивчати крізь призму російських архівів».

— Чи перекладаються архіви, наприклад, ті, що оцифровуються зараз?

— Ні, нема такого ресурсу. Нам би хоч описи перекласти англійською, це теж важко. Ми замовили в [Українського] науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства сучасний архівний словник перекладу українських термінів на англійську. Це ж специфічна термінологія. Щоб створити ці описи, будь-які бази даних чи додатковий апарат для зовнішнього користувача, треба правильно це перекласти.

Фальсифікація документів

— Нині дуже легко спотворити історію. Так само і в архівах потенційно можуть зберігатися сфальсифіковані документи, а потім потрапляти в медіа і змінювати певні наративи. Чи є у вас стратегія роботи з цим?

— Більший ризик, коли фальшують паперові документи. З цим складніше розбиратися. [А у випадку електронних документів] усе має цифровий слід. Усі наші копії мають так звані майстер-копії, оригінальні, і можна порівняти їх.

Одна з неочевидних цілей цифровізації — знищення побутової корупції в архівах.

Тривалий час користувачі намагалися корумпувати архівістів, щоб внести певні правки в архівні документи. Найчастішими років 10–15 тому були кримінальні справи, коли підробляли національність у записі про народження або вписували людей в жертви нацизму для отримання державних компенсацій. Цифровізація це майже прибирає, тому що документ доступний онлайн, і він за 2–3 секунди перевіряється.

[…] Мені приємно сказати, що за всі роки мого керівництва не було виявлено жодного випадку, коли архівісти підробляли документи. З іншого боку, виявлені численні випадки, коли користувачі підробляли: людина отримала офіційну архівну довідку, яка її не задовольнила, і вона вирішила її трошки підправити.

[…] Усі ми можемо стати жертвами [технології] deep fake. Очевидно, що ці ризики є і для архівних документів, але методи ті самі: перевіряти, надавати оригінал, спростовувати. Що швидше, то краще. Оцифрування дає можливість зробити це швидше.

Досягнення українських архівістів

— Які країни є взірцем для архівної служби України?

— Ми можемо багатьом показати, як варто працювати. Але, очевидно, програємо в матеріально-технічній базі. За роки незалежності є одиничні випадки, коли держава ввела в експлуатацію нові архівні будівлі, сховища. Найбільш технологічний, найсучасніший, я би навіть сказав, з таким відчуттям розкоші, архів — турецький. Там два великі комплекси, кожен [вартістю] по 100 мільйонів доларів. Щодо репрезентації, то взоруємо на польський досвід. Їхня платформа Szukaj w Archiwach є певним взірцем. На українській платформі Arсhium ми розвиваємось трохи іншим шляхом, але це те, на що можна орієнтуватися. А з іншого боку, ми в різних умовах: вони (інші країни. — ред.) спокійно працюють в усталеній практиці, їх ніхто не підганяє. […] Нам треба все ж таки швидше [працювати], якась плановість присутня.

Дуже хотілося б, щоб ми були взірцем. І, мені здається, ми багато зробили і в частині доступу користувачів [до архівів], і оцифрування. Але єдине, чого ми належно не зробимо без держави — це розбудова матеріально-технічної бази. Наші сховища переповнені, багато з них не мають сучасних систем кондиціонування, охорони. Це великі кошти, які має забезпечити саме держава, тому що вона взяла на зберігання цей Національний архівний фонд. Це власність українського народу. Звісно, є окремі гранти, за які ми можемо покращити одне, два або три сховища за якісь гроші партнерів. Але системно… У нас досі на Солом’янці (район у Києві. — ред.) недобудований комплекс центральних споруд, який би розв’язав питання збереження [архівів] років на 50. У нас величезна кількість аварійних сховищ. Важко про це говорити під час війни, тому що [стоїть] питання екзистенційне, виживання держави, українського народу. Тому — менше слів, більше роботи.

Ситуація зміниться тоді, коли суспільство стане головним адвокатом архівів. І народні обранці, будь-яке найвище політичне керівництво знатиме від суспільства важливість теми архівів.

Україна в майбутньому

— Якою ви уявляєте Україну в майбутньому?

— Дай Бог, незалежною, це ключове. Демократичною. Такою, у якій житимуть мої діти. Єдине, я розумію, що це тривалий процес. Наш ворог працює в довгу, це його основна тактика. Але, я думаю, ми теж можемо зіграти в довгу. У будь-якому разі перемога буде за нами.

— Яким ви уявляєте український архів майбутнього?

— Сучасним, доступним. І так все нормально, тільки будівлі нам дайте, а далі ми з усім справимось.