Допомагати Україні з Естонії

Анатолій Лютюк народився у селі Великі Бірки на заході України, проте вже понад 45 років мешкає в Естонії. Друзі й знайомі називають його «дідо», проте це прізвисько аж ніяк не поєднується із тією жвавістю й любов’ю до життя, яку має цей чоловік. Художник за освітою, він відкрив власну справу, став облатом святого Бенедикта, заснував талліннську парафію Української греко-католицької церкви та талліннський Центр української культури, який входить в Конгрес українців Естонії, очолив український «Рух» в Естонії, а тепер їздить з волонтерськими місіями на Схід України, пише казки, видає унікальні книги.

2012 року в Естонії мешкало понад 24 тисячі вихідців з України. Загалом на території країни діє дві основні організації, які згуртовують українців в Естонії — Конгрес українців Естонії та Асоціація українських організацій в Естонії. Кожна з них об’єднує ще по десять українських організацій, які діють на території республіки й опікуються збереженням української культури і просвітою.

Співпраця між Україною й Естонією розгортається в політичній, культурній, науковій та економічній галузях. За роки російсько-української війни Уряд Естонії виділив з державного бюджету близько 18 млн євро для підтримки України, зокрема понад пів мільйона євро на гуманітарну допомогу через Центр Української Культури.

Чоловік розповідає, що тоді мав сумніви, чи достатньо обміркував своє ризиковане рішення, але потяг до змін переважив. Власне так у 1970-х роках він і опинився у країні, яку у складі СРСР знали як місце внутрішньої міграції усіх, хто хотів потрапити за кордон.

Проте радянські правоохоронці добре знали кого і де ловити, тому коли Анатолій з товаришами звернулись до естонського риболовецького колгоспу по допомогу з втечею — на них вже чекали. Згадує, що найдосвідченішого з компанії, який намагався виторгувати собі місце на човні, повернули на територію нинішньої Росії через Чудсько-Псковське озеро.

Естонія була однією з перших радянських республік, яка започаткувала власний політичний спротив старій системі — «Народний фронт Естонії». Заснований для боротьби за незалежність країни, цей суспільно-політичний рух існував з 1988 до 1993 року. Тоді ж в Україні було створено «Народний рух України», осередок якого в Естонії створив та очолив Анатолій Лютюк. Чоловік згадує, як у той напружений час вдавалося передавати до України іноземні видання:

― Через мою сім’ю зі Швеції в Україну передавали літературу «Савичу» (Володимиру Муляві. — ред.), «Славкові» (В’ячеславові Чорноволу. — ред.) й іншим, зокрема «Скандинавський вісник» та інші книжки. Звичайно, боялися. У Пітері (Санкт-Петербург. — ред.) ще була організація українських націоналістів, і ми там усі час від часу збиралися.

Після розпаду Радянського Союзу Анатолій мав думку повернутись додому, проте налагоджене сімейне життя і плани на майбутнє мотивували залишитися в Талліні: тоді, у 1991 році, чоловік саме займався надважливою для нього й української громади справою — заснуванням парафії Української греко-католицької Церкви в Естонії, Центру Української Культури, а також створенням матеріальної бази для довгострокового розвитку української діаспори в Естонії.

Монастир і церква

Духовний шлях Анатолія почався задовго до заснування церкви, коли він прийшов до Бога, вступивши до цистеріанського ордену як облат святого Бенедикта. Розповідає, що кожен монах має свої завдання і свою справу, яку він має виконувати у межах служіння. Отець Роберт Андерсон, настоятель Цистерціанського монастиря в Норвегії, порахував, що поклик Анатолія привів до створення у Таллінні греко-католицької церкви і Центру української культури.

Перш ніж розбудовувати український духовний комплекс чоловік заручився підтримкою свого наставника. Благословення на будівництво церкви отримав у тодішнього голови Української греко-католицької церкви архієпископа Володимира Стернюка.

Нову греко-католицьку церкву Анатолій з друзями збудували в колишньому приміщенні лютеранської церкви, яку за часів СРСР використовували як склад КДБ. Тоді за сприяння естонського уряду це приміщення передали українській громаді. Це був вагомий крок до розвитку української діаспори в Талліні. Церква та Центр української культури були збудовані за концептуальним проєктом Анатолія.

Після початку будівництва церкви у новорічну ніч кілька зловмисників підпалили споруду, але попри небезпеку будівля вистояла, хоч і зазнала значних ушкоджень. Згодом її відновили й вона отримала назву церкви Божої Матері «Троєручиці» — покровительки невинно скривджених. Один старий естонський монах подарував Анатолію однойменну ікону.

— Сини знайшли в старому мурі церкви руку. Якийсь середньовічний фрагмент рельєфа і саме ця рука була, права рука (як на іконі Божої Матері «Троєручиці». — ред.).

Паралельно із будівництвом церкви, разом з дружиною і друзями, вони зареєстрували в Естонії першу греко-католицьку громаду, записавши її на власне помешкання. Тоді очікування Анатолія не справдилися повною мірою: чоловік гадав знайти 7 тисяч греко-католиків, потім сподівався принаймні на тисячу. Тоді ж як насправді Анатолієві ледь вдалось зібрати 300 підписів на підтримку громади.

У межах свого служіння Анатолій налаштований на пошук чогось доброго у кожному дні, а також на життя за принципом «ora et labora». Його ранок починається з молитви за природу, далі він виконує свої керівничі обов’язки, майструє щось власноруч, доглядає за господарством. Щовечора Анатолій читає Святе письмо, щоп’ятниці — поезію, а у суботу — казки народів світу.

— У житті мене цікавили таємниці природи. Почав придумувати якісь великі проєкти, такі як «Поетична червона книга природи» (рукописна двомовна книга, в якій вірші написані від імені рослин та тварин зникомих видів. — ред.). Зміст такий: рослини і тварини з усього світу, коли їм є що сказати, приходять в Естонію в нашу церкву. Потім Блаженніший Гузар дав благословення на створення цієї книги, а також освятив церкву і дав благословення на щоденну молитву за все живе, створене Богом. Ця молитва стала складовою загальної щоденної молитви.

Отримавши благословення від Любомира Гузара, Анатолій відтоді щодня молиться за все живе на планеті. Молитва залишається актуальною повсякчас, адже її можна адаптувати до будь-якої потреби. Наприклад, одного разу на прохання жінки з США Анатолій молився за пінгвінів. Також у церкві моляться за представників флори і фауни Естонії, існування яких під загрозою, — для цього в музеї природи Естонії для них склали список таких зникомих видів.

— Тоді я зрозумів, що те, чим я живу, має бути більше фокусоване. І тоді вже молитва творилась за місцеве середовище.

«Таллінський ковчег»

Невдовзі після розбудови церкви Анатолій з синами Богданом і Нестором створили Український культурний центр — організацію, яка опікується українською культурою в Естонії, зберігаючи її автентичність й популяризуючи її серед місцевого населення та туристів.

Український Центр розмістився в одній будівлі з Українською греко-католицькою церквою, а також у вежі Грузбеке. Оборонна вежа XIV ст. і високі мури виконують свою функцію і сьогодні, адже дають людям відчуття захисту духовних і культурних цінностей. У вежі команда Центру збирає й оберігає святині, що у нинішньому світі перебувають під загрозою.

— Ми якоюсь мірою знаємо свою культуру, і як батько, я знав, що мої діти мають підтримувати українську культуру, і внуки також. І тоді це цілком логічно, що я займаюся цими питаннями, щоб мої діти не були громадянами світу, а були людьми української та естонської культур. Не говориться, що людина не має подорожувати світом: вона має бути знайома з різними культурами. Але ця первинна культура — вона має бути.

Анатолій розповідає, що основна його роль у діяльності Центру — гуртувати людей і створювати концепції, які в майбутньому переростають у повноцінні і дієві проєкти. Вони із однодумцями працюють над тим, аби зібрати якомога більше артефактів матеріальної і духовної культури й зберегти пам’ять про філософію, ідеологію, сімейний устрій, казки, поезію, природу й письмо, віднайти цілісність української культури і вписати її у ширший контекст.

— У нас було таке бачення, шо ми тут фіксуємо українську культуру, як це робив Владика Андрей (Шептицький. — ред.) в Україні. Боронь Боже, якщо в Україні це втратиться, то Україна завше може віднайти її з таких, діаспорових точок. Ми — такі маленькі склади України. Інтелектуальної України.

Центр став справжнім «санкторіумом», як його називають учасники, себто прихистком для людин, тварин, культури. Сакральним місцем, у якому кожен може знайти свою власну схованку й водночас відчути єдність і спільність з усім багатством і різноманіттям світової культурної спадщини.

До команди Центру входять дванадцять учасників. Не всі з них українці, проте всі працюють заради спільної мети, аби Центр розвивався й міг реалізовувати якомога більше завдань. Почесне місце серед членів центру мають кіт Джамбур і собака Муха.

На базі Культурного центру працює суботня школа, яка навчає дітей у віці від 4 до 17 років української мови, каліграфії та етнографії. Анатолій згадує, як після свого відкриття школа поволі розвивалася та завойовувала свою аудиторію.Утім після того, як його центр став активно допомагати Україні і займатись волонтерством, частина батьків почали забирати дітей, пояснюючи своє рішення тим, що вони не поділяють цих поглядів.

— Я хотів би все-таки, щоб люди любили своїх дітей і залишили їм як спадок духовну і матеріальну культуру. Щоб залишили, самі не знищили і передали дітям Всесвіт, який дарований Богом їм. Бо будуть пластмасові діти, які їм ніколи не простять.

Разом зі школою на базі Центру також працює музей зникаючих ремесел та культур, музей дерев’яного коня, у якому зібрано виставку колекційних дерев’яних коників різних народів, а також майстерня «Лабора» — ремісниче осердя Центру. Тут створюють народні іграшки й дерев’яні колиски європейських народів, а також проводять студії з каліграфії для дорослих і дітей, які мають шалений попит серед місцевих.

Тут же друкують власні книги на старовинних верстатах глибокого і високого друку. Папір для книг теж виготовляють власноруч, послуговуючись малознаними середньовічними техніками. Зокрема, відливають так званий «черпаний» папір, який здатен зберігатися до тисячі років. За особливою технологією до його складу додають висушені квіти або навіть клаптики одягу чи фотокартки — залежно від загального задуму книги. Наприклад, книгу віршів Марії Корпанюк, присвячену гуцульській культурі, виготовлено з додаванням духмяних карпатських рослин. Проілюстрував вірші сам Анатолій. Презентація книги відбулася у грудні 2014 року, а примірники отримали Прикарпатський національний університет і музей Гуцульщини у Коломиї.

— Обов’язок людства — зберігати стару культуру як матеріальну, так і духовну. Наприклад, коли ми говоримо про столярне мистецтво, ми використовуємо старі інструменти.

Захоплення культурою й усім живим призвело до того, що Культурний центр та певні його проєкти отримали назву «Талліннського ковчегу». Як біблійний ковчег зібрав рідкісні види для їхнього захисту, так і ковчег, створений Анатолієм Лютюком, збирає унікальну культуру, аби зберегти її для майбутніх поколінь.

— Я зорганізував громаду, триста людей зібрав. І 26 років ми розбудовувались. У нас були консультанти з усього світу. Запланували церкву, центр української культури, музей. І ми це зробили!

Казка про Коника

Коли почалась російська агресія на Сході України, Анатолій із друзями став активно збирати гуманітарну допомогу для військових і місцевих мешканців. Бійців забезпечували одягом і медикаментами, а цивільних — грошима, купували медичне обладнання для лікарень тощо.

За час воєнних дій естонці й українська діаспора зібрали понад 600 тисяч євро.

— Звичайно, для якогось українського олігарха це невеликі гроші, це зрозуміло. Але для нашої маленької країни це зовсім велика сума.

З початком російської агресії естонці самі почали пропонувати Анатолієві і команді Центру допомогти українцям. Допомогти, аби імперські зазіхання Росії не ширились і на сусідні країни, зокрема Естонію.

Анатолій згадує, що одного разу перед поїздкою на фронт його попросила чотирнадцятирічна дівчина взяти її з собою і показати людей, для яких вони збирають допомогу. З дозволу батьків їй вдалося долучитися до волонтерської команди. Прибувши на місце подій, відважна школярка щиро здивувалася російській мові, яку почула від українців на сході. Анатолій пояснив, що їхня підтримка спрямована передовсім на українців, які ідентифікують себе як такі, але мова у побудові суспільства справді відіграє ключову роль:

— Має бути вироблений якийсь термін для людини, яка захищає українську ідею чи вивчає українську культуру. Людина української культури. Людина української ідеї. І якщо ти хочеш захистити українську культуру — треба просто говорити українською мовою, треба її любити.

Тривалий час у майстернях «ковчегу» збирали рукописи «Книги Добра» — унікального видання про добро і людяність у найважчі часи. Ідея книги зародилася в Анатолія ще до численних поїздок в зону АТО як збірка життєствердних історій про вияви доброти. За підтримки благодійного фонду «Чисті Серцем» проєкт розрісся до неймовірних масштабів:

— Уявляєте собі, десять тисяч людей в Україні збирали історії про доброту. Триста тисяч дітей в Україні малювали ілюстрації до тої книжки.

Із численних розповідей редколегія, до якої входили зокрема і відомі українські письменники — Іван Драч та Марія Матіос — обрала всього 50, які власне й увійшли до книги. Папір і палітурку було виготовлено вручну: для паперу на лінії фронту та у прифронтових територіях збирали старі бинти, листівки, трави і шматки військової форми, тоді як палітурку майстрували зі старих дерев’яних дощок. Художнім оформленням тексту займалися каліграфи «Таллінського ковчегу».

Завершені екземпляри «Книги Добра» передали до найбільших бібліотек світу, зокрема бібліотеки Конгресу (США), Бібліотеки Александріна (Єгипет), бібліотек Пекіна, Токіо й Ватикану. В Україні книга зберігається у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського. Також «Книга Добра» була передана Папі Римському Францискові та Вселенському Патріархові Варфоломею.

Чільне місце серед доробків Анатолія має «Казка про Коника», що розповідає про те, як люди і тварини підтримують одне одного на війні, не дають загубитись і втратити самих себе. Їдучи на фронт, волонтер узяв з собою дерев’яного коника, який за його задумом мав зібрати історії очевидців і безпосередніх учасників. Казка побачила світ у вигляді саморобної книги з виготовленого за старими традиціями крафтового паперу, оздобленої ілюстраціями, а також отримала цифрову версію.

Усе почалося із захоплення Анатолія іграшковими кониками: монах в миру розповідає, що усі свої думки і послання прагне донести людям за допомогою іграшок. Це давня традиція єзуїтів, які у часи поширення християнства, задля наочності, використовували іграшки.

Інструменти для створення дерев’яного коника Анатолій отримав у Вижниці, у художньому училищі, яке свого часу закінчив.

— Мені дали інструмент, і я зробив того коня, який поїхав на Донбас. Кінь збирає історії про доброту, які мають стосунок до природи. Історій вже назбирали не до оповідання — одна історія краще другої.

Зокрема, у книзі можна натрапити на історію про собаку Рекса, який своїм тілом закрив двох бійців і отримав численні поранення: лікарі витягли з його тіла 15 уламків. Рекс вижив сам й врятував життя своєму господареві і його другові. Або ж історію про корову Чорнушку, яку люди врятували з палаючого сараю у селі Максимільянівка неподалік Донецька. Є також історія й самого Анатолія:

— Поїхав я в Авдіївку, у промзону. І дивлюсь — птаха сидить. Дідо рота відкрив — що то за птаха, і чого я її не знаю. І я підійшов до птахи, птаха перелітає, я вертаюся назад, і потім мені воїни сказали — Гей-гей! Там — метр, і розтяжка була. І як до мене дійшло, що от ще крок, і діда вже… полетів би дідо.

— Обов’язок мужчини, обов’язок людини — захищати своє. Свою землю, свою територію. Це перше, що обов’язково має бути. А от методи, якими захищати — оце вже зовсім цікава тема.