Робота з пам’яттю, міфи й консолідація суспільства

Герой другого випуску — Антон Лягуша, кандидат історичних наук, експерт із публічної історії. Він викладав у Школі політики та урядування Шара при Університеті Джорджа Мейсона та є дослідником у консорціумі «Новий університет у вигнанні» (New University in Exile Consortium, США), де вивчає вплив медіа на політику.

Після початку повномасштабного вторгнення Антон Лягуша повернувся в Україну і започаткував магістерську програму з дослідження пам’яті та публічної історії в Київській школі економіки (КШЕ), щоб збільшити кількість спеціалістів цього фаху на Батьківщині. Нині він декан факультету магістерських соціальних і гуманітарних студій у КШЕ.

В інтерв’ю Антон Лягуша розповідає, як українці та іноземці працюють із пам’яттю про Другу світову війну, важливість цієї пам’яті у процесі гуртування громадян, а також про те, хто і як нині формує історичні міфи.

Чи вивчив світ уроки Другої світової війни

— Як так сталося, що після Другої світової війни ми так багато говоримо про пам’ять? [Сучасна] історія існує на тій же території, але в неї вже інша траєкторія розвитку. Чим вона різниться і чим схожа?

— Я почну з шоку, який викликала реальність Другої світової війни. [Фрідріх] Ніцше писав, що Бог умер і вбила його людина. У тому сенсі, що ми знищили не тільки самі себе, а й під час Другої світової вчинили найстрашніші вбивства в історії людства. Після цього почалися проблеми. [Треба розібратися], хто винуватці й жертви, хто визначає винних. Це почалося з німців. Карл Ясперс (німецький філософ, який вважається засновником німецького екзистенціалізму. — авт.) виступав із лекцією «Питання винуватості», у якій він визначає різні типи провини за конкретне нацистське минуле. [Наприклад], етична, моральна та юридична.

Після Другої світової війни пам’ять починає працювати в кількох напрямах: у тріаді правди, справедливості та примирення. Усі суспільства (тоталітарні, посттоталітарні, демократичні) намагалися працювати в цій класичній тріаді. Тобто відшукати правду: як убивали, хто вбивав. Віднайти справедливість і покарати [винних]. [Німецька] історикиня й дослідниця пам’яті Аляйда Ассман пише, що для німців і євреїв третя частина тріади не працює. Тобто, неможливо примиритися з Голокостом. Але ця тріада направду дуже класна. Навколо неї вибудовуються різні формати і способи пропрацювання минулого.

Аляйда Ассман пояснює, як працює пам’ять на відміну від історії, адже це різні речі. Вона знову наводить приклад німців: [для них це] повне забуття. Подружжя [Александра й Маргарет] Мітчерліхів, німецькі соціологи, написали книжку «Неможливість скорботи: принцип колективної поведінки», у якій описують німецьке суспільство як таке, що не проявляє скорботи, мовчить, соціально підтримує одне одного, бо всі є співучасниками [воєнних злочинів].

Тож перший етап [пам’яті] — це забуття, наче нічого не трапилося. Це дитяча поведінка, [мовляв], «ми в доміку», сховані від світу й недотичні ні до чого.

Другий етап — пам’ятати, щоб не забути. Це вже робота музейників і професійних істориків.

Третій етап — пам’ятати, щоб пропрацювати. Маємо зрозуміти, чому в якийсь момент ми з людей перетворюємося на тварин. Чому в епоху модерну ми розвинули технології, але при цьому були здатні вбивати сотні, тисячі людей. Сьогодні це повторюється. Що більш цивілізованими стаємо, то більш стаємо жорстокими. І пропрацювання цієї пам’яті — важливе питання. Навіщо з цим працюємо, що хочемо витягнути?

І четвертий етап — це діалог, але варто розуміти між ким він має відбуватися.

Часто сьогодні пам’ять працює як означник або тригер чогось, що ми підіймаємо з нашої історії або коли намагаємося легітимізувати певний процес (або якусь свою велич чи пошук ідентичності).

[З одного боку], пам’ять працює одночасно як ідентифікатор, коли визначаємо, хто з нами на нашій території. З іншого, пам’ять — це сильний розділювач суспільства, вона формує просту бінарну схему «свій — чужий».

Пам’ять не має нічого спільного з історією. Навряд чи зможемо повторити кожну хвилину нашого життя. Що більше, дуже часто ми щось надумуємо, відтворюємо в контексті якогось моменту. Скажімо, я чую якусь пісню, згадую себе шістнадцятирічного на дискотеці, який був щасливий, танцював із дівчиною. Прекрасно [Марсель] Пруст пише, як працює пам’ять, коли ми надкушуємо тістечко. Але для нас важливо розуміти ці різні траєкторії: пам’ять «щоб що?», пам’ять «для чого?» і пам’ять «як?».

Режими пам’яті

— Аляйда Ассман каже, що існує два режими пам’яті: героїчний і негероїчний.

Я дуже люблю австралійську історикиню, яка використовує вираз «bestseller list of heroes» (з англ. «бестселер-список героїв»). [Ідеться про] список про героїв, [імена яких, умовно], продаються, навколо них можна утворювати міфи. Це і є героїчний режим пам’яті. Його завжди використовують тоталітарні режими. Приклад: Італія, 1935 рік, [Беніто] Муссоліні стоїть на балконі й каже: «Дорога Італія, наші танки щойно зайшли в Абіссінію (сучасна Ефіопія. — ред.). Ми знову стали великою імперією». Це міф про Римську імперію, який живе досі. Героїчний режим пам’ятання — це про вибудовування національного наративу, який буде дидактичним, героїчним, у якому не буде місць терорам і репресіям, колабораціям і співпрацям, злу.

Негероїчний режим пам’яті можна трактувати як демократичний. Це історія про «давайте будемо розмовляти самі з собою, грати в дорослих, а не в інфантильних дітей, навіть якщо ми в пубертаті».

Україна для мене в ситуації роботи з пам’яттю і з нашою історією зараз у пубертатному періоді. [З одного боку], ми живемо в ситуації соціальної катастрофи й кризи, ми, [як підлітки], протестуємо проти всього світу й відстоюємо демократію; а з іншого боку, не знаємо, що і як із цим робити, немає інструментів і механізмів. У нас усе тільки інституалізується, немає інфраструктури розповсюдження історичного знання і немає інфраструктури пам’яті. Це не претензія до професійних музеїв, я маю на увазі в ширшому розумінні, адже не всі ходять у музеї.

— У нас проблеми не тільки з пересічними людьми, а також і з політиками?

— З політиками, процедурами, процесами, способами, інструментами, механізмами пошуку цієї пам’яті. Будь-який спосіб пам’ятання і будь-який спосіб розповідати історію — це завжди прояв влади. Слова — це влада. [Людвіґ] Вітґенштайн на початку XX століття сказав: «Думка завжди одягнена в слова». Коли я починаю працювати з пам’яттю, історією чи історичним документом, або зараз більше з міфами й мемами, які більш продуктивні, завжди згадую його слова і починаю процес «інтимного роздягання» [думки]: знімаю пальто, тобто контекст, у якому ми перебуваємо, потім — кофтинку, і так далі, щоб працювати з голою ідеєю. До чого я веду? Якщо в нас немає інфраструктури пам’ятання і роботи з історією, то в нас немає пам’яті як соціальної дії.

Які інститути потрібні для роботи з пам’яттю

— Ти б хотів, щоб хто відповідав за пам’ять?

— Громадянське суспільство. Це має бути інституціалізовано. Наприклад, є Інститут національної пам’яті, але це виконавчий орган влади. Там проводиться багато досліджень, пов’язаних із репресіями, реабілітацією і перейменуваннями, створюються історичні довідки, коли цього потребує влада. Але це не вільний орган, він фактично не має права на створення ініціатив.

— Вони в будь-якому разі налаштовані на пошук правильних відповідей, так?

— Я б не вживав тут слово «правильні», але [вони налаштовані] на пошук відповідей. Мені здається, що пошук набагато важливіший, ніж відповідь. Процес пошуку — це процес формулювання питання. Ми ще не ставимо питань самі для себе.

Зараз ми намагаємося зафіксувати й героїзувати все, що відбувається. Усі користуються напрацьованими схемами радянських канонів і практик монументалізму пам’ятання: [наприклад], алея слави, парки слави, великі пам’ятники, музей, який буде стояти як груда каміння, у якому не буде інтеракції, де школяр думатиме: «Господи, я хочу їсти, хочу пограти, а не оцю вашу історію, яка мені не потрібна». Це означає, що щось не працює. Нам же треба пам’ять для того, ми її передавали.

— Ми в моменті, коли вже відбуваються якісь процеси. У нас є потреба в мобілізації суспільства. Чи можна взагалі прожити в одному поколінні всі ці чотири стадії, які ти назвав раніше? 

— Історія нам каже, що ні. Наприклад, іспанці підписали умовний «соціальний протокол мовчання» навколо історії з [Франсіско] Франко, з іспанським фашизмом. Це було до 1970-х років, і навіть пізніше, коли вони демократизувалися. Почали писати закони, якими всі були незадоволені. Питання франкістського минулого досі дуже трагічне для іспанців, бо воно тягне за собою ще складніші питання, [скажімо], про іспанський колоніалізм.

Інший приклад — Італія. Є чудовий історик і дослідник усної історії Алессандро Портеллі. Він написав статтю «Страта в Ардеатинських печерах», у якій розповідає, як нацисти під час окупації розстріляли римців неподалік від фонтана ді Треві в центрі Риму. Багато італійців про це не знають по сьогоднішній день.

[Історія почалась з того, що] італійські партизани вбили десять німців. Німці розвісили всюди оголошення: якщо ви не видасте тих, хто вбив наших, [то] за кожного [вбитого німця] ми вб’ємо десять римців. І неважливо, хто це буде. […] [Ішлося про] людей різного соціального статусу, соціальної групи. [У результаті] німці вбили набагато більше ніж один до десятьох. Не сто людей, а чотириста з чимось, не пам’ятаю остаточну цифру. Вони заводили людей один за одним у ці печери, розстрілювали й купою клали. Задовго після Другої світової війни це віднайшли, але про це не говорили. […] [Нині] Ардеатинські печери в центрі Риму, де ходять люди й відчувають себе ок, працюють. [Це нагадує те], як 2005 року Герхард Шрьодер (Німецький проросійський політик, ексканцлер Німеччини. — ред.) сказав навколо найвідомішого Берлінського монумента Голокосту: «Це місце, по якому дуже гарно гуляти». І це викликало шалений скандал. Але Шрьодер виявився правий.

І, пам’ятаєте, коли [люди] інстаграмно фоткалися на тлі [меморіалу]? Одна з дослідниць пам’яті дуже класно сказала: «Ця людина (яка фотографується на тлі монумента. — ред.) в символічному сенсі забрала пам’ять про Голокост, про війну з собою в інстаграм».

Ситуація соціальної кризи вимагає від нас певних моделей поведінки, робочих схем, які будуть дуже простими й абсолютно зрозумілими. Більше того, вона вимагає від нас пояснення складного світу, де важко вижити. У ньому стільки питань для кожного з нас, що навіть коли ми зачиняємося у своїх оселях, він все одно залишається незрозумілим і складним.

Для чого потрібні міфи

— Люди давнього світу, у яких не було системи знань, винайшли міф, щоб пояснити цей світ і примиритися з ним. Для них вогонь не був фізичним явищем, бо вони не знали, що таке фізика. [Мовляв], це блискавка Зевса, який за щось образився на нас, [тож] ми понесемо йому жертву. Міфологічна свідомість як актуальна форма мислення — це абсолютно прагматичний підхід. Вона існувала, щоб вижити, бо не можна вижити у світі, у якому ти дезорієнтований.

Ми живемо в тій самій ситуації, тільки навпаки. Не ми видумуємо міфи, а міфологи, їхню роль зараз виконують медіа, політтехнологи, політики, історики, журналісти. Вони пояснюють нам цей світ тими самими простими схемами й міфами. Тому, коли кажуть, що «за місяць більшовики будуть у Києві», це працює як міфологічна схема. 

У міфі дуже важливою є інкорпорованість (включеність). Маємо розділяти одну і ту саму історію. Це працює як ідентифікатор «свій — чужий». Міф дає чітку бінарну картину світу: «злий — хороший», «біле — чорне». Якщо раптом почнеш ставити собі моральні питання, думати про напівтони, то під час війни буде дуже складно вижити морально, фізично, прагматично, особливо на фронті. Медіа використовують історію та пам’ять як схеми, які легко пояснюють, що нам треба робити, куди треба йти та кого слухати.

— Як відбувається процес використання історії? Мені здається, вся війна про те, як інструменталізувати й використати історію та перетворити її на міф. До речі, як пов’язані міф і пам’ять?

— Пам’ять наповнена міфами, але її можна каталогізувати як міфологію, тобто розділити. […] Ми віримо, бо в нас є герої, які, [скажімо] чинили супротив польській владі, наприклад, палили маєтки на Поділлі. У підручниках історії вони борці за права пригнічених селян, але фактично це були бандити, вони не знали соціалізму, їх не цікавила доля бідного селянства. Так і народжується міф.

Як працює історія

— Ми маємо ділити історію на багато різних напрямів. Перший — історія як наука. У неї є свої вимоги, закони. Це дуже складна робота з документами, архівами, це певна теоретизація та дослідження.

Другий — історія як дидактика, […] яка нас виховує. Тут можемо говорити про шкільну історію. Неможливо дітям розповідати академічну, складну історію. [У межах цього напряму] і народжуються міфи й великі проблеми. Сьогоднішні засоби й інструменти медіа дозволяють робити такі речі з історією, щоб діти просто в ній купалися і самі хотіли далі вивчати [її]. Починаючи з тіктоків і мемів, які можемо і маємо використовувати на уроках, закінчуючи 3D-графіками. […]

Третій [напрям] я називаю «літопис придворних королів». Тут ідеться про хроніки. Історія ж направду про те, як ми живемо щодня: як ми думаємо, […], як кохаємо або зраджуємо, як пишемо чи не пишемо доноси, які форми супротиву придумуємо, як над нами домінує влада і що таке влада в найширшому розумінні цього слова. Про це історія. Але нічого немає. Бо це означало, що якийсь король або якийсь великий феодал цього року не вчинив нічого великого.

[Коли ми бачимо в літописах пропущені роки] — це означало, що король або феодал цього року не вчинив нічого видатного. […]

Четвертий [напрям] — історія як основний ідеологічний інструмент у процесі формування тоталітарних режимів, таких як італійський та іспанський фашизми, німецький нацизм, радянська система.

Тут історія поєднується в соціальній інженерії як міф і дидактика. Згадуємо тепер радянські підручники, [у яких чітко окреслено], що можна говорити, а що — ні. Або згадаймо класичний виступ [Анастаса] Мікояна (радянський державний і політичний діяч. — ред.) про хлопчика, який доніс, що його батько вчинив крадіжку в колгоспі. 

З одного боку, історія — набір моделей і правил поведінки, а з іншого — те, що формує наш публічний і соціальний простір: норми, ритуали, відтворення. Це ж історія виховує. [Наприклад, у календарі є] 9 травня, [це ж повторення], ми закільцьовуємо цей міф.

Чому найскладніше ще попереду

— Наша проблема — розібратися з нашим минулим, сказати, що воно також складне. Визнати, що ми утворили частину радянської історії, що теж робили репресії. Мені дуже подобається текст Ганни Арендт «Освенцим на суді», де йдеться про судові процеси над нацистами. Вона там використовує класну метафору «вбивці за столом», тобто [це] не ті, які натискали на курок, а чиновники, бюрократи. Чи були такими ми, українці? Так. Якщо кажемо, що була радянська колонізація України, тоді питання: чому ж ми співпрацювали з колонізаторами?

— Ти ведеш до того, що ми колонізували й самі себе?

— Так, тут купа питань, до яких ми ще не підходимо. У нас абсолютно непропрацьована тема Голодомору й геноциду. […] Є хороше дослідження випускниці Київської школи економіки Віталії Яремко, яке вона робила у США. У ньому методом економічно-математичного аналізу доведено, що наслідки Голодомору мали прямий демографічний та економічний вплив на сучасну Україну. […] Зазвичай ми говоримо про Голодомор і геноцид по класичних траєкторіях: супротив, «чорні дошки», боротьба, механізм, закриті села. Про це треба говорити, але й треба пробувати теоретизувати всередині тему геноциду й Голодомору. Щоб із цими темами іти в народ, нам треба спочатку самим їх глибоко дослідити. 

— «Іти в народ» — маєш на увазі міжнародну академічну діяльність?

— Так, робити публічні проекти, щось подібне, […] немає єдиних відповідей. Я точно розумію, що, наприклад, сьогодні не той контекст і не той момент, щоб займатися певним набором питань, які мене хвилюють. Але це також не означає, що я не можу ставити інші питання. Я можу і маю це робити. 

Зараз ми лише на етапі «пам’ятати, щоб не забути» — зафіксувати все тут і зараз: хаотичні, не хаотичні, красиві й погані форми, монументи, низова практика, громади. Навіть символізація, яка сегрегує місце сучасних героїв на кладовищі українським прапором, [говорить про це]. Наша пам’ять зараз працює, щоб пам’ятати. Потім будемо пропрацьовувати це. І, [зокрема], потім також говоритимемо, що під час війни не всі українські воїни [були] великими, [хоча] для мене вони зараз усі герої.

Як шукати шлях пам’ятання, що об’єднає

— З чого нам починати процес меморіалізації, усвідомлюючи, що це територія пам’яті, де ми маємо справу з великою кількістю людей? Ті підходи, які ми плекаємо у професійних спільнотах, для суспільства, можливо, не будуть спрацьовувати.

— Це правда. Я дуже багато думаю про те, хто є учасником великого меморіального проекту, який зараз зароджується. Очевидно, тут маємо ділити. Якщо в цьому процесі починають брати участь громади, то мають бути чітко окреслені й легітимізовані їхні повноваження. Водночас має бути суспільна домовленість, що всі мають право на все. Якщо хтось хоче ходити Алеєю слави й місцева влада це підтримує, то хай так і буде, бо цим людям там жити. 

З іншого боку, мені здається, що треба разом — громадським організаціям, Інституту нацпам’яті, Кабінету міністрів, науковцям — писати якусь інструкцію. Я б це так і назвав: «Інструкція роботи з меморативними проектами», де, умовно, було б виписано закони, проаналізовано, що з цими законами робити, куди йти. 

Якби навіть спробували це робити, ми б одразу побачили запобіжники, що нас обмежують у практиках меморіалізації. […] Закон багато в чому нас обмежує, але водночас висуває вимоги, на мій погляд, інколи неадекватні. У нас існує розрив реального життя з державним інституційним і він щодня збільшується. Будь-яка держава уповільнена, бо бюрократизм існує, щоб гальмувати нашу соціальну активність. 

Але треба гуртуватись, не срачі у фейсбуці робити, а дискутувати. [Наша проблема в тому], що часто ми сперечаємося з людьми, а не з їхніми ідеями. […] Я б дуже хотів, щоб ми об’єднувалися, бо держава — це ми. Держава з погляду влади — це змінна історія, маємо підказувати їй як діяти. Ідеться не про конкретні проекти, у яких ми всі вільні. Наприклад, родина загиблого може робити все, що вона вважає за потрібне для меморіалізації свого родича. […] Коли ми кажемо про те, як суспільству й Україні працювати з пам’яттю, то для початку треба пояснити людям, що це таке і чому вона існує. Пам’ять — це лінійний відрізок, який зв’язує нас із минулим, і найголовніше, що вона дарує майбутнє.

Історія завжди працює [або] з мертвими, або з живими та з документами минулого. Пам’ять завжди працює з майбутнім, але в її арсеналі також мертві, яким ми можемо приписувати різні значення.

Якщо ми хочемо жити й будувати майбутнє, то не варто формувати один наратив, що буде домінувати, умовно кажучи, ідеальну історію. 

Маємо розуміти, якими інструментами можемо користуватися, щоб робити низові практики — конкретні маленькі державні чи громадські ініціативи. […] Великі національні проекти без спеціалістів неможливо реалізувати, самостійно, наприклад, той же голова держави не може транслювати на нас своє бачення меморіалізації.