Архітектура Харкова

Протягом своєї історії Харків відігравав неабияку роль у торгівельному, промисловому, освітньому, літературному житті країни. Тут співіснують безліч стилів і прикмет різних історичних епох. Активна забудова міста почалася ще в козацьку добу — у XVII столітті. З того часу Харків виконував роль центру різних адміністративних одиниць: Слобідської губернії, Харківського намісництва, Харківської губернії, що сприяло швидкій розбудові й розвитку міста. У XIX столітті місто розрослося настільки, що з’явився поділ на стару й нову його частини. Тоді ж відкрито міський історичний музей, перші банки, зведено просторі площі, які й сьогодні є однією з візитівок міста.

Наступним знаковим періодом в історії харківської архітектури були 20 — 30-ті роки ХХ століття. Тоді постали такі важливі символи Харкова, як комплекс будівель Держпрому в стилі конструктивізму, район Харківського тракторного заводу (ХТЗ), кооперативні будинки, найвідомішим з яких став будинок «Слово».

Зараз кожен історичний шар у місті співіснує: щось трансформується на тлі сучасної забудови, інше береже атмосферу старого міста.

Старе місто. Москалівка

Один із найстаріших районів міста — Москалівка. Російські відставні солдати («москалі») населяли цю місцевість із середини XIX століття. Іноді цей район ще називали Аравією: тут було дуже багато піщаних насипів, на яких неможливо було зводити багатоповерхове житло. Тож переважна більшість будинків тут — одно- та двоповерхові.

На вулицях району місцями збереглася стара оригінальна бруківка й кілька будинків, зведених зі знаменитої харківської червоної цегли, яку виготовляли з місцевої глини. У ХХ столітті на Москалівці жило чимало представників культурної еліти країни. Тут досі є будинок, у якому провела дитинство українська співачка Клавдія Шульженко, а також будинок родини маляра Василя Кричевського.

Архітекторка й перша проректорка Харківської школи архітектури Олександра Нарижна народилася на Москалівці. Чотири покоління її родини жили тут.

— Моя прабабуся дуже дружила з Клавдією Шульженко, у них були спільні концертні зустрічі, вони тусувались кожного дня. Їх обох звали Клавдія Іванівна. Моя бабуся грала на роялі, а Клавдія Шульженко співала. Це були такі зустрічі подружок, вони лазили у вікна одна до одної.

Саме на Москалівці у 1891 році відкрили одну з перших бібліотек у місті, яка зараз є філією бібліотеки імені Франка. 1891 року в районі запрацювала слюсарно-механічна майстерня, яка згодом переросла у завод «Світло шахтаря». Тоді ж звели мости через річку Лопань, щоб пов’язати житлові квартали й залізницю, якою робочі діставалися до заводу. Зараз на Москалівці мешкають переважно старші люди й родини, які жили тут поколіннями, як-от родина Олександри Нарижної. Архітекторка розповідає про принцип, за яким будувався район.

— На Москалівці збереглася структура кварталів по шість соток. Тут є унікальним те, що всі будівлі виходять на вулицю. Це такий собі формат українських таунхаусів, де кожен будинок мав парадні двері з вулиці. Але протягом радянської доби всі ці двері закрились.

Нові господарі ремонтують старі будівлі кожен на свій лад, тинькуючи й зафарбовуючи стару цеглу, переробляючи фасади тощо. Район поступово змінює своє обличчя, від старовини мало що лишається, пояснює Олександра.

Архітектурний спадок ХХ ст. Збереження, осмислення, реставрація

Взаємодія забудов різних епох особливо помітна на околицях міста. Серед важливих об’єктів, що потребують реставрації, але лишаються в занедбаному стані через недостатнє фінансування, — Палац культури «Металіст». Це приклад того, що індустріальна потужність Харкова, його сучасний вигляд і культурна інфраструктура були сформовані не лише за часів Радянського Союзу.

Робітничий будинок товариства робітників-металістів, що став першим робітничим клубом у Російській імперії, збудовано у 1900-ті роки за проєктом архітектора Іліодора Загоскіна. Він був зведений за кошти робітників заводів (перш за все паровозобудівного заводу, нині — Завод імені Малишева).

У 1905 році в Харкові тривала робітнича революція: працівники заводів боролися за восьмигодинний робочий день на противагу дванадцятигодинним змінам. За кілька років почали відкривати робітничі клуби й опікуватися спільними просторами для їхнього дозвілля, тож Робітничий будинок (зараз — Палац культури «Металіст». — ред.) був розроблений з великою кількістю кімнат для гуртків, театральною сценою, бібліотекою.

У 1923 році будівлю реконструював харківських архітектор Олексій Бекетов. Тоді оригінальну червону цеглу затинькували, і будівля цілком змінила свій вигляд, не змінивши функції.

За словами архітекторки, історикині архітектури Євгенії Губкіної, зараз прагнення до прогресу досить часто шкодить архітектурним пам’яткам. Вони потребують відновлення, переосмислення. Це вимагає часу. На прикладі Палацу культури «Металіст» можна побачити проблеми реставрації у Харкові й Україні загалом. Є брак експертності в цій сфері, що, за словами Євгенії, може бути причиною втрати автентичності будівель — з часом стає неможливо їх відтворити.

— Коли роблять погану реставрацію, коли здирається увесь декор, тинькування, потім все змінюється, викидаються вікна і так далі, потім ти не можеш відтворити це. У реставрації має бути принцип відворотності. Мені здається, що це трохи схоже на медицину, коли ти повинен не нашкодити. Твої дії не мають спричинити того, щоб потім не можна було перемотати все назад. Тобто коли ти робиш реставрацію, то маєш зважати на те, що наступне покоління може бути більш технічно, культурно просунуте. Треба, щоб вони також мали шанс зробити нормальну реставрацію.

Разом з тим, за словами Євгенії Губкіної, місто не стає зручнішим від створення нових архітектурних об’єктів. Зникають зелені зони, зменшується простір між будівлями, знижується якість містобудування. Архітектори йдуть з професії, зокрема і через державне регулювання:

— Законодавча система ініціює повне обслуговування архітектором замовника, і все. Тому все, що ми бачимо, ось ця архітектура, ландшафти України, особливо великих міст — це те, що в уяві замовника. Це те, що сформовано на основі таких простих процедур, як контракт, законодавча система, норми і правила, стандартизація. Це зовсім не про архітектора. Ролі архітектора майже нема у цьому процесі.

При цьому Харків має архітектурну історію, яка може стати матеріалом для подальшого розвитку. Це, наприклад, індустріальна спадщина, яка є маргіналізованою, як-от експериментальні житлові комплекси Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Завод будувався за проєктом майстерні головного архітектора американського міста Детройт Альберта Канна.

— Житловий комплекс ХТЗ — це чотири квартали дуже цікавої експериментальної забудови, в якій не повинно було бути ні кухонь, нічого такого, тому що всі повинні були бути вільні й харчуватися у заводській кухні. Там було спроєктовано досить багато дитячих садочків, і все це мало сполучатися переходами. Щоб все це було такою єдиною структурою. Це щось про горизонталі, про те, що ми усі — суспільство і архітектура — пов’язані такою горизонталлю.

Прикладом ХТЗ надихнулися британські архітектори, й уже в 1960-70-х роках схожі риси з’явилися в архітектурі британського бруталізму. Всі будівлі мала бути поєднані між собою, і тоді великий житловий комплекс стає однією структурою, одним організмом. Цікаво, що радянська влада була проти такого принципу поєднання будівель, тож усі переходи ХТЗ згодом обрізали.

За кілька років до того, у 1928 році в Харкові з’явився комплекс будівель Будинку державної промисловості (Держпром), також відомий своїми переходами від однієї частини будівлі до іншої. Тринадцятиповерхова будівля стала першим на той час радянським хмарочосом.

— Держпром — це Мекка для всіх, хто вивчає модерністичну архітектуру. Я бачила двох людей, які обіймали Держпром, і одного, який цілував. Це дійсно неймовірна споруда. Вона сучасна, новаторська.

Євгенія Губкіна так пояснює своє розуміння поняття архітектури:

— Перш за все — це стосунки, матеріальна форма стосунків. Тобто ми маємо у суспільстві різні форми стосунків і різні форми процесів. Архітектура є укриттям для цього всього. Вона є оболонкою, формою того, що вже існує у суспільстві. Якщо у суспільстві є діти, то ми не можемо не знайти форму того, де ці діти проводитимуть час, поки батьки на роботі. Архітектура — це відтворення різних соціополітичних епох, це наше обличчя, це — ми.

У Харкові, за словами Євгенії, у різні епохи була ціла низка архітектурних шкіл та угруповань. Принцип передачі знань, який був і лишається основою таких шкіл, варто зберігати й примножувати.

— Для мене дуже важлива тема про покоління, тому що ця сталість і передача інформації з покоління в покоління — це щось дуже важливе. У нас архітектурні школи падають. Мені здається, що це досить цікавий феномен, що на цьому фундаменті чи на руїнах старих архітектурних шкіл вдалося збудувати приватну архітектурну школу (йдеться про Харківську школу архітектури. — ред.).

Нова архітектура Харкова

Зберегти зв’язок поколінь і створити сучасну забудову, яка несе культурну цінність, — за таким принципом працює архітектор, співзасновник Харківської школи архітектури (далі — ХША) Олег Дроздов. У 1997 році він створив бюро Drozdov & Partners, завданням якого став пошук зв’язків між архітектурою та міським простором, архітектурою та природою. У розташуванні бюро є цікава спадкоємність: воно розмістилося в будинку харківського архітектора Віктора Величка, що на вулиці Дарвіна. Сусідні будівлі теж дуже цікаві: нижче по вулиці стоїть будинок родини меценатів і культурних діячів Алчевських-Бекетових, вище — будинки художника й архітектора.

У Харкові вже є чимало будівель, спроєктованих бюро. Наприклад, два торгові центри — Ave Plaza і Platinum Plaza. Серед усіх проєктів бюро варто окремо відзначити Heirloom. Це житловий будинок із офісними приміщеннями на вулиці Чернишевській, який складається з цегляної частини і трохи зсунутої надбудови. Головним будівельним матеріалом стала класична харківська червона цегла з демонтованого будинку на сусідній вулиці. Heirloom з англійської перекладається як реліквія, щось успадковане поколіннями. Така назва дуже співзвучна підходу, який є підгрунтям цього проєкту: поєднання давнього із сучасним, спадок минулих поколінь, застосований у сучасній архітектурі.

Принцип спадку використано ще в одному відомому проєкті бюро Drozdov & Partners — київському Театрі на Подолі. Для будівництва театру довго шукали стару київську цеглу і врешті знайшли.

Серед реалізованих і запланованих проєктів бюро — не лише українські. Бюро співпрацює з європейськими країнами: Швейцарією, Чехією, Австрією, Іспанією. Також найближчим часом заплановано важливий для Харкова кейс — реконструкцію простору ЛітМузею.

Олег Дроздов пояснює чим для нього є архітектура:

— Архітектура — це перш за все розмова з часом: з минулим та майбутнім. Розмова про людські відчуття, пам’ять, мрії, різні культури та історії. Це можливість командної роботи, командної гри. Це професія і водночас хобі, бо ти лишаєшся архітектором постійно: коли засинаєш, коли у відпустці — скрізь.

На думку Олега, зараз значно важливішим стало те, що робить архітектура, ніж те, як вона це робить. Ця сфера реагує на суспільні події, зміни, загальну ситуацію. А для розвитку архітектури важливий загальний рівень культури, ставлення до традицій і бачення майбутнього:

— Це не напряму пов’язано з матеріальною стороною. Ми б на ті гроші, які маємо, могли б побудувати вже достатньо непогану таку архітектурну культуру і жити вже в іншому цьому. Я думаю, що цей запит дуже повільно формується на хорошу архітектуру.

Для розвитку важлива ще одна умова — співіснування, взаємоповага історичної і сучасної забудови:

— В цьому сенсі Харків дуже показовий. Тут багато архітектури 20‒30-х, які поруч стоять з архітектурою модерну й дореволюційною. І вони вже злилися в одну масу, в одну історію, якимось цільним міським простором.

1920-ті були часами мистецьких, творчих, робітничих, наукових об’єднань, пояснює Олег Дроздов.

— У Харкові є будинок вчених, будинок медиків тощо. Ідея такої кластеризації у 1920-ті була дуже популярною. У цих кампусах люди були цілодобово сконцентровані на своїх професійних питаннях: і зранку, і за вечерею, і за пранням білизни. Початок ХХ століття — це не час одинаків, це час маніфестів, неформальних творчих угруповань. Весь радянський авангард складався з таких самосформованих організацій та груп.

Найбільш знаковим прикладом такого творчого колівінгу Олег Дроздов вважає знаменитий будинок «Слово». Це кооперативний будинок, зведений за кошти українських митців та літераторів, більшість з яких врешті стали жертвами радянських репресій 1930-х років. Будинок був свого роду акумулятором творчої енергії та думки тогочасної української творчої інтелігенції.

— Усі ці, здавалося б такі різні, але поєднані спільними інтересами люди постійно ходили одне до одного в гості з їжею, пляшками та розмовами. До сумнозвісних 30-х років двері тут не закривалися. Була безкінечна тусовка, на яку дуже вдало працював сам будинок, його простір.

У «Слові» мешкали літератори, актори театру «Березіль», митці, так чи інакше пов’язані з архітектурою, дизайном, мистецтвом.

— Мені здається, що ця супер успішна соціальна кооперація, це спілкування і дала в результаті стільки нової літератури, нового театру, нового мистецтва. Знання, думки, досвід передавалися так інтенсивно, бо всі жили поруч одне з одним.

Харківська школа архітектури

Відновити розірваний зв’язок із поколіннями і творити нову архітектурну культуру Харкова та України загалом прагнуть у Харківській школі архітектури. Це — приватний заклад освіти, заснований у 2017 році. Ідея створення зародилася ще в період між 2008 і 2014 роками. Олег Дроздов розповідає, що це була така собі відповідь на тодішні реалії, а також необхідність архітектурної спільноти:

— Харківська школа архітектури — це певною мірою егоїстичний проєкт, тому що насправді крутим професіоналом можна стати, коли таке конкурентне оточення навколо. І якщо його немає, то його треба створювати.

ХША розташована на вулиці Конторській, біля старого центру міста. Будівля, в якій зараз діє школа, раніше належала харківському купцю. Він хотів створити простір, у якому можна було б приймати гостей і влаштовувати культурні події. За словами співзасновника Олега Дроздова, школа продовжує цю традицію:

— Тут є така спадкоємність вже з 1886 року того, що тут відбувається. Постійно ми, у тому числі, робимо наші якісь приміщення відкритими для публічних заходів. Наприклад, концерти у нас тут теж бувають.

Крім спільних просторів, є студія, в якій студенти проводять більшість часу, майстерні з інструментами для створення макетів, комп’ютерний клас, публічна бібліотека, відкрита для всіх охочих. Серед місій команди — створити найкращу сучасну архітектурну бібліотеку в Україні.

Програму навчання розробляють за принципом поєднання найкращого світового досвіду й викликів, які існують в Україні. Колектив ХША прагне розвивати архітектурне мислення й практичні навички. Студенти з першого курсу отримують реальні кейси, створюють щось своїми руками. Наприклад, більшість меблів у приміщенні школи — роботи студентів. Олег Дроздов розповідає також про взаємодію з реальними замовниками:

— Це реконструкція радянської школи під нові педагогічні моделі, й ми брали три школи: одну харківську й дві київські. Ми досліджували, як ці нові методи, нові концепти можуть змінити школи, що існують, і як архітектура може з цим працювати. Це був неймовірний досвід, тому що студенти зрозуміли, в чому полягає педагогічна концепція — і вже через простір намагалися забезпечити її всім необхідним.

У ХША готують бакалаврів і магістрів, також є курс «Нульовий рік». Він розроблений для того, щоб студенти могли познайомитися з професією архітектора, отримати базові теоретичні та практичні навички й визначитися з подальшим вектором особистісного розвитку. Після навчання на бакалавраті, де увагу приділяють технічним аспектам і гуманітарним дисциплінам, студент готовий до роботи архітектором. Магістерська ж програма готує спеціаліста, який може вести бізнес, ділову комунікацію. Перша проректорка Олександра Нарижна впевнена, що випускники ХША можуть бути не лише хорошими архітекторами:

— Наше завдання — після магістратури випустити нових маленьких лідерів офісу, які зможуть спровокувати вже таку гру на діловому рівні.

Крім того, студент має навчитися не лише створювати проєкти. Хороший архітектор розуміє міський простір, його зв’язок із соціумом, відчуває матеріали, з якими можна працювати.

Вся робота ХША вибудувана довкола студента, його особистості й умінь. А також навколо сучасних реалій. Це і відрізняє освіту у школі від класичної академічної, вважає Олександра Нарижна:

— Останні 20‒30 років ми бачимо, що державна програма не сильно трансформується. І коли ми власне почали розробляти програму школи й ідею, ми орієнтувались на ті виклики, які стоять перед нами сьогодні, на інші держави, такі як Великобританія, США, Швеція, Швейцарія, тому що вони мають найновітніші програми, вони щороку переглядають кваліфікацію архітектора: що має знати, як працювати.

Зараз Харківська школа архітектури має філію у Києві, проте розширюватися більше не планує. Олександра Нарижна говорить, що це дуже складно, особливо — підібрати викладачів-практиків:

— Ми не можемо розраховувати на інші міста України, на жаль. У нас є в Харкові ком’юніті, яке ми зібрали, і є люди, які їздять з Харкова до Києва викладати, але це, звісно, не всі 15. Є люди, які їздять з Києва до Харкова. Але я б сказала, що це два міста, які дозволяють нам закрити такий пул викладачів в нашому ком’юніті.

За словами Олександри, ХША має іноземних партнерів (навчальні заклади, архітектурні бюро), співпрацює з професійною архітектурною спільнотою України, яка чекає на талановитих студентів. Тих, які будуть готовими втілювати нові ідеї й переосмислювати спадщину. Напевно, на таких архітекторів особливо чекає Харків, аби вражати не лише своєю історичною забудовою, а й сучасністю.

Харківська школа архітектури, за словами Олега Дроздова, має на меті передовсім якісно змінювати українські міста.

— Студенти ХША поринають у світовий професійний дискурс, і водночас програма школи виштовхує їх в українську реальність, вони до неї готові. Вони постійно працюють. У них не має бути шоку від нестачі слів для комунікації з суспільством, зі світом, у який вони потрапляють після нашої школи.

Олександра Нарижна наголошує на тому, що Харків — місто сміливих людей та проєктів. І таким має залишатися:

— Харків змінюють сміливі проєкти, коли ми не кажемо, що ми тут трохи змінюємо, тут трохи змінюємо, а коли ми просто по-новому дивимось на місто. Такі великі радикальні проєкти можуть змінити просто дуже швидко сприйняття місто.

Харків часто називають студентським містом. Тут навчається 35% усіх іноземних студентів, які здобувають вищу освіту в Україні, а також чимало українських студентів. Олександра Нарижна називає місто свого роду транзитним пунктом для молоді, яка приїздить до Харкова, вчиться тут і їде далі. Одним із завдань сучасної стратегії містобудування, вважає архітекторка, є перетворення міста з пункту транзиту на точку осідлості, де акумулюватиметься енергія змін.

— Я сподіваюсь у Харкові буде життя таке, де хочеться залишитись. Думаю, що для Харкова це найважливіша місія: залишити тут людей, ідеї, таланти. Сміливі люди, які мають можливості, енергію на реалізацію великих проектів, повинні тут залишатись. Щоб ця енергія просто не розсіювалась.