Асканія-Нова: перший степовий заповідник

Зa усіма цими титулами – титанічна праця багатьох людей: починаючи від засновника і до тих, хто опікується заповідником сьогодні, а також низка питань, що потребують негайного вирішення.

Наріжний камінь заповідника Асканія-Нова заклав нащадок німецьких колоністів, барон Фрідріх Фальц-Фейн у 1874 році. Після того, як 17-річний Фрідріх, що змалечку цікавився природою, успішно склав вступні іспити до гімназії, батьки вирішили нагородити сина за старання і подарували йому вольєр для птахів. Далі на їхньому подвір’ї почали з’являтись і степові тварини.

Згодом, вже подорослішавши, Фрідріх помітив, що вівці, яких він тримав на продаж, знищують степову рослинність у регіоні та загорівся бажанням зберегти ділянку степу в природному стані. Так хобі переросло у справу життя. У 1898 році Фальц-Фейн першим у світі вилучив з господарського використання частину своїх угідь та оголосив про відкриття заповідника. Із майже 5 тис га загальної території помістя, залишилось лише 3 тис га орних земель.

Практично всі прибутки від продажу овець та хутра поміщик витрачав на розвиток свого заповідника. За перші 25 років йому вдалося привезти сюди кенгуру, страусів, австралійських ему та тибетських яків. І вперше у світі сюди доправили коней Пржевальського.

Зрозуміло, що зберегти таке надбання — нелегка справа. Та наступники барона Фальц-Фейна не сиділи на місці. У 1919 році Асканія-Нова отримала статус народного заповідного парку, а наприкінці 20-х років тут організували центр сільськогосподарської та екологічної науки. У 30-х роках на території заповідника створили Всесоюзний інститут акліматизації та гібридизації.

Прогулянка заповідником

Сучасна територія заповідника розділена на три великі частини: Північну, Великий Чапельський Під та Південну. Також в Асканії-Новій є зоологічний та дендрологічний парки, науковий музей, ботанічний сад та орнітопарк.

Прогулянка Асканією-Новою — не маршрут одного дня. Величезна територія заповідника займає 33 тис га. Тут можна пересуватись пішки чи автомобілем у супроводі спеціалістів. Директор заповідника Віктор Гавриленко застерігає:

— Ні в якому разі не треба гратися з тваринами, якщо не знаєш їхньої поведінки. Опущені вуха — це вже поза загрози.

Вольєрний комплекс Асканії-Нової зараз не у вільному доступі. Він складається із величезних загонів по 6–12 км2 і екскурсії для широкого загалу тут не проводять.

Зоопарк Асканії на час свого заснування вважався зоопарком майбутнього, адже тварини тут живуть в умовах дуже наближених до дикої природи. Віктор розповідає:

— Тут можна досліджувати поведінку тварин, не їдучи, скажімо, кудись у Південну чи Центральну Африку, чи Північну Америку. Тварини можуть піти на контакт з нами.

Із екскурсіями у дендрологічний парк в Аксанії дещо простіше. Площа парку становить 50 тис га. Це — режимна територія. Сюди відвідувачі можуть потрапити лише у супроводі екскурсоводів. Асканійський дендропарк створений у безводному степу, практично непридатному для вирощування деревних рослин. Саме тому парк нерідко порівнюють з оазисом у пустелі.

У дендропарку можна не лише помилуватись красою природи, а й доторкнутись до історії. Віктор показує нам одну з місцевих збережених історичних пам’яток:

— Ця школа стоїть тут ще з 1829 року. Тут ми хотіли провести табір міжнародних волонтерів разом із посланцями із Кеттена.

Дикі коні Пржевальського

Великий Чапельський Під — обгороджена ділянка заповідного степу площею 24 тис га. Тут більшу частину року перебувають табуни диких копитних тварин на вільному випасі: коні Пржевальського, бурчеллові зебри, різні види антилоп, зебр тощо. Віктор сміється, що на огорожах — подвійні замки, адже тварини навчились їх відмикати.

На території Чапельського Поду мешкає найчисленніша у світі група коней Пржевальського. Тварини з’явились тут у 1899 році. Фрідріх Фальц-Фейн дуже хотів повернути дикого коня в степи України. Саме звідси ці тварини потрапили до Європи, а потім і до інших країн світу. На початку 60-х років минулого століття коні Пржевальського зникли з середовища дикої природи. Проте в Асканії-Новій їх продовжували розводити:

— Де б ви ще отак походили? Це справжні дикі коні! Коли я приймав заповідник у 1990 році, у нас було 130 коней. Зараз — 67. Ми зупинили розмноження, оскільки у нас досить значне навантаження з іншими видами копитних тварин.

У 1998 році працівники біосферного заповідника розробили «Програму створення природної популяції коней Пржевальського в зоні Чорнобильської АЕС» і частину коней відвезли туди. Також чималу кількість представників цього рідкісного виду тварин Асканія-Нова віддала до заповідників по всьому світові.

Директор переконує, що якби ці тварини користувалися відповідним попитом, не виникло б труднощів збільшити їх чисельність. Проте на сьогодні загрози зникнення цього виду немає.

Коні Пржевальського унікальні тим, що вони надзвичайно адаптовані до життя у дикій природі:

— Ось, бачите, захисна споруда з очерету. Цього достатньо, щоб коні цілорічно жили тут під відкритим небом.

Віктор стверджує: якщо тварини розмножуються, то це свідчить про те, що для них створено відповідні умови.

Вражають своїм різноманіттям птахи, що гніздяться на території заповідника, або зупиняються тут під час сезонних міграцій. Тут є білі та чорні лебеді, фламінго, журавлі, сірі куріпки, степовий орел. У вольєрах живуть африканські страуси, ему, нанду, дрохви, фазани, павичі, папуги тощо.

Директор хвалиться, що у заповіднику збереглись коричневі огари — вид, занесений до Червоної книги України. В Україні їх залишилось 32 пари. До вимираючих видів тварин та птахів Віктор ставиться з особливою турботою.

— Що робити з природою, яка створила для нас середовище існування? Де б люди не жили — на Півночі чи на Півдні — все рівно вони здійснюють свій вплив на навколишнє середовище. І наскільки ми зуміємо людей виховати шанобливо ставитися до середовища, залежить майбутнє наступних поколінь.

Бізони

Як американський вид бикових потрапив до України? Через те, що у США кілька століть тому бізони були під загрозою зникнення, Фрідріх Фальц-Фейн вирішив взяти частину цих тварин із їхнього природного середовища існування до Асканії. Тут вони прижилися і почався приріст популяції. Справу було зроблено. У США тим часом прийняли антибракон’єрські закони, а стадо американських бізонів, завезене Фальц-Фейном до України, так і залишилося єдиним у Європі.

Гроші на воду

Зрошування — особливо гостра проблема у степовому регіоні. На це, за словами Віктора Гавриленка, потрібно багато коштів. Окрему фінансову статтю Асканії-Нової становить система спеціального водопостачання, яку провели територією заповідника за радянських часів, а територією старого парку — ще за часів барона Фальц-Фейна. Проектувальники планували пом’якшити клімат у цій місцевості. Для наповнення водойм та зрошення рослин дендрологічного парку потрібно 1 млн 600 тис кубометрів артезіанської води щороку:

— У 2017 році Міністерство фінансів виділило нам 12 млн гривень. Звичайно, цих коштів недостатньо для повноцінного функціонування біосферного заповідника.

Арборетум — колекційний фонд дендрологічного парку, де знаходиться більше 700 видів деревних рослин. Для того, щоб створити високорослим рослинам сприятливі умови у степовій зоні, кожне деревце під’єднали до системи водопостачання. Зрошення проводиться чотири рази на рік, та, вочевидь, цього недостатньо:

— У певних місцях ми бачимо усихання деревостанів, оскільки там немає належного водозабезпечення. Окрім того сюди віють суховійні вітри зі степу. А в ставках дендропарку, які повинні бути зволожуючим чинником для оточуючого середовища, на сьогодні води немає.

Зберегти те, що маємо

За спостереженнями директора Асканії, в Україні до природи люди ставляться все гірше. Є чимало фермерів та підприємців, що зацікавлені лише в тому, аби зібрати збіжжя. Потім вони починають все випалювати. Це суттєве порушення Кіотського протоколу:

— Я дуже обурений тим, що ми не можемо зрозуміти, що зберігати людину як біологічний вид можна тільки за тих умов, що ми збережемо середовище існування людини.

Працівники Асканії-Нової постійно моніторять природні процеси на території заповідника. Степовим видам тварин та комах залишається все менше місця, адже їх витісняють види з інших природних зон.

Головною метою Асканії-Нової є збереження степу в його первинному вигляді

Через такі конкурентні взаємодії тварин накопичується степова рослинність, яку ніхто не перетравлює. Віктор дуже переживає, щоб у таких умовах не почались пожежі. Науковці Асканії дуже ретельно відслідковують зміни погоди, адже якщо згорить степ — буде знищено ентомокомплекс:

— Замість того, щоб ховатися у хату, ми супроводжуємо грозові фронти. Завдяки цьому ми запобігли пожежі минулого року. Зараз продовжуємо безперервно за цим слідкувати.

Віктор

Віктор Гавриленко на посаді директора заповідника вже 27 років. Родом він з села Шевченкове Запорізької області. Вирісши на хуторі у сім’ї ветеринара, Віктор пізнав дику природу не за книжкою. Навчався на біологічному факультеті та свою кандидатську дисертацію присвятив проблемам екології. До Асканії Віктор упродовж 12 років працював у молдавському заповіднику Кодри:

— Я кажу своїм колегам, що серед вас я — найбільш дикий. Ніхто не прожив стільки років за межами населеного пункту, у лісі.

У 1990 році Віктора було призначено на посаду директора Асканії-Нової. Він розповідає, що цього дуже хотів також і його тато:

— Батько каже: «Синок, ото було б ловко, якби тебе перекинули в Асканію!» Це все — як батьківський заповіт, який я послідовно виконую.

Віктор зізнається, що завжди хотів займатись заповідною справою. Перейнявши батьківські знання про степ, попрацювавши у лісі та постійно переймаючись станом екології в Україні, Віктор стверджує, що найповніше зміг себе реалізувати саме тут — в Асканії-Новій:

— Я все ніяк не можу насититись природою. Стільки років працюю у цій сфері і не можу зупинитись.

Віктор згадує, що Асканію довелось у багатьох аспектах приводити до ладу. Природоохоронні підрозділи були відокремлені та конфліктували між собою. Було тут і браконьєрство:

— Пам’ятається, у 1993 році ми піймали двох браконьєрів. Рушниці видрали, але їх не змогли затримати. Один з них кинувся до нашої машини, вхопив мій пістолет та націлив дуло на мене. Він був заряджений, але курок — опущений. Я це знав. Підійшов до того чоловіка і кажу, щоб поклав зброю туди, де взяв. Він не витримав мого погляду, кинув пістолет і — тікати. Потім ми звернулись до міліції, та не знайшли нікого.

У 1989 році заповідник отримав статус юридичної особи. Вся наукова діяльність була зосереджена в Інституті тваринництва, у заповіднику ж діяли лише природоохоронні підрозділи. Після розпаду Радянського Союзу, працівники Асканії-Нової створили проект закону «Про Природно-заповідний фонд України». У червні 1992 року Верховна Рада прийняла цей закон. Віктор каже, що таким чином його команда забезпечила правовий розвиток природоохоронної справи в Україні.

Віктор Гавриленко захоплюється також науковою фотографією. Фотоапарат завжди тримає під боком, адже нагода зробити гарне фото може трапитись будь-якої миті. Своїх «улюбленців» Віктор романтизує. Він показує нам сайгака, який відбився від стада:

— Ні, ви знаєте, він цілком нормальний хлопець, але відлюдник. Такі є і серед людей — ті, які не люблять товариства. От бачите, завдяки тому, що я не погнав цю тваринку, вона буде знати і далі, що ця машина звірів не ганяє. Якщо треба показати майстер-клас, як треба ловити тварин, то я сяду на іншу техніку.

Згідно із законом, Віктор може претендувати на посаду директора Асканії-Нової ще на один термін. Кандидатів, що могли б його замінити, за словами Віктора, поки небагато. Та все ж доведеться обирати:

— Це буде конкурс на підставі закону «Про науку та наукову діяльність». Сьогодні у заповіднику працюють люди, які здатні продовжити нашу справу. Я кажу «нашу» — не «мою». Бо я теж є продовжувачем тієї справи, яку започаткував Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн.

На сьогодні у штаті заповідника 273 працівники. Науковців з них – лише 18. Віктор стверджує, що тільки підтримуючи науку можна зберегти такий український природничий скарб, як Асканія-Нова:

— Життя не стоїть на місці, воно надзвичайно швидко змінюється. Час плине дуже динамічно, працювати потрібно безперервно. Це стосується і природи — у жодному разі не можна стояти на поглядах початку 20 століття. Ми сьогодні повинні працювати над системою збереження біологічної різноманіття.

Асканія-Нова — це місце, де можна відчути усю первинну красу природи. За словами Віктора Гавриленка, у заповіднику красиво у будь-яку пору року: кожна має свій колір, запах та атмосферу. І, на його думку, тільки завдяки послідовному та постійному спілкуванню із природою можна досягти гармонії.

Як ми знімали

Та не заповідником єдиним. Чим іще цікавий регіон Приазов’я, які тут живуть ентузіасти, закохані у свою справу, та якою ми ще побачили Асканію-Нову дивіться у нашому відеоблозі.