Австрійці України. Хто вони?

Приїхавши на Закарпаття, австрійці привезли до Усть-Чорної давню традицію святкування періоду літнього сонцестояння — Sonnenwende. Це свято тут називається Шайблики і чимось нагадує традиційне українське свято Івана Купала. Наприклад, обов’язковим обрядовим елементом обох свят є ватра. Святкують Шайблики три дні: з 21 по 23 червня.

У Австрії традиція святкувати Sonnenwende і досі дуже поширена, а саме свято, яке щорічно збирає в різних регіонах країни чимало туристів, є нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО. Та закарпатські австрійці мають свою, унікальну традицію святкування і зберігають її з давніх часів.

Надворі вечір, мешканці Усть-Чорної піднімаються на пагорб і чекають на початок дійства. У юрбі чути чоловічий голос:

— Дивіться, зараз це називається гора Подина. Тут більше як 420 років «б’ють» шайблики — з часу заснування села Усть-Чорна.

Шайблики. Петро

Голова Усть-Чорнянської селищної ради Петро Костяк підтримує традицію відзначення Шайбликів з дитинства. Його півторарічна донечка також витесала шайблики до цьогорічного свята:

— То не важко — підтримувати традиції, бо ми це розуміємо. Я намагаюсь допомагати всім національностям, бо не бачу розбіжностей ніяких, якщо людина йде по допомогу.

Петрові батьки та дід були українцями. Микола — двоюрідний брат  Петра — німець, у якого мама —  корінна німкеня, а батько — українець:

— Ми не хочемо ділити мадярів, німців та всіх інших. Ми всі устьчорнянці, просто вони — з родини мадярів або з родини німців. В когось — мама німкеня корінна. В когось — батько і мама німці, тому що їхні баба і дідо теж були німці.

В Усть-Чорній, за словами Петра, залишилося всього кілька десятків корінних австрійців. Чимало свого часу виїхало, але є ті, хто свідомо лишився тут:

— Ми всі одні. Просто вони (австрійці — ред.) підтримують свою традицію, а ми підтримуємо їхню і нашу, і вони також наші підтримують. Різдво святкуємо і їхнє, і наше. Колядуємо і німецькою, і українською. Дуже добре, що так є.

До Шайбликів починають готуватися заздалегідь: на пагорбі закопують у землю два стовпці (один трохи вище за інший), на яких встановлюють дошку, спорудивши щось на кшталт трампліна.

З твердих порід дерева витесують шайблики. Мешканці Усть-Чорної самі інтерпретували слово «шайблик» зі слів пісні. У ній є словосполучення «scheiben schlag», яке дослівно перекладається з німецької як «бити шайбу». Шайблик — це дерев’яний квадратик 10х10 см, який витесують вручну. Він має всередині дірку.  Шайблик надягають на палицю. Старші люди, молодь та діти запікають дерев’яні квадратики над вогнищем, а тоді під певним кутом запускають їх в повітря. Коли квадратик розжарюється і починає яскраво світитися у темряві, учасник дійства підходить до дошки-трампліна або ж лавиці (так на Закарпатті називають лаву), розмахується і б’є по ній палицею із шайбликом. Потрібно вдарити так, щоб шайблик злетів з палиці, пролетів якнайдалі у повітрі і впав на землю, залишаючи за собою яскравий слід з вогняних іскор.

Коли устьчорнянці б’ють шайблика, то співають таку пісеньку: «Сонен венде, сонен венде, Шайблен шлуг», а тоді називають ім’я когось, хто зараз б’є шайблик, наприклад: «Юзеф шлуг» (нім. Josef schlug). Якщо добре бив, то кажуть: «Гінг гут» (нім. Ging gut), тобто «Супер!». А якщо погано вдарив — «Гінтен шлуг» (нім. Hinten schlug), що означає, що шайблик злетів погано і залетів під лаву.

Палиці, на які насаджують шайблик, роблять із різки, бо вона добре прогинається і сильно не прогорає. Запікати на вогні треба саме дерев’яний квадратик, а не палицю, інакше вона прогорить і при ударі зламається. Аби вогнище горіло добре і довго, на пагорб заздалегідь зносять скати (покришки від автомобільних шин) і палять їх разом із дровами.

Селищний голова Петро Костяк організовує турніри з биття шайбликів, щоби заохотити жителів села до святкування. Можна навіть отримати приз від селищної ради — наприклад, грамоту. Часом, коли до святкування, долучаються дорослі, також грають на пляшечку пива, солодкої води чи шоколадку.

Давніше на Шайблики в Усть-Чорній збиралася вся сім’я. Батько мав натесати шайбликів для сина, аби потім вихвалятися тим, як син хвацько і вправно ударив шайблика. Так відбувався живий процес передачі традиції, бо батько навчав сина, як все правильно зробити. Святкували як у колі своєї сім’ї, так і між сім’ями. Збиралася ціла хода, люди йшли з гармоніками, були змагання.

Поки хлопці ходили за шайбликами, дівчата на лавочках співали. За словами місцевих мешканців, раніше запалювання шайбликів тут мало трохи інший сенс. Основною метою свята була подяка природі за те, що день був триваліший, сонце довго стояло в небі і у селян було вдосталь часу для закінчення господарських робіт. На шайбликах досить часто записували свої бажання, здійснення яких залежало від сили та правильності удару шайбликом по дошці. Іноді удар присвячували комусь — наприклад, хлопець бив для дівчини, яка йому подобалась, і навпаки. Вдарити можна було лише раз.

Якщо розглядати свято з ритуального та дохристиянського боків, то багаття, де нагрівають шматочки деревини, — це символ сонця, а самі шайблики — його промені, відблиски яких повідомляють про те, що їхнє тепло є подарунком від небесного світила. Після цього починає скорочуватися тривалість дня.

Літні устьчорнянці не завжди мають сили відвідати свято. Наприклад, коли дощі вимивають дорогу на вершину гори, старші люди не можуть туди піднятися, хоч би і хотіли. Тому нині свято все більше схоже на молодіжну тусовку. Їх тут є навіть дві: одну організовує Петро Костяк на пагорбі, де шайблики били від перших австрійців, а іншу — місцевий бізнесмен на полонині, де свято перетворюється просто на ватру зі смаженим салом та піснями під гітару.

Горбаси

Чистокровних австрійських сімей чи окремих представників таких сімей в Усть-Чорній не залишилось. Таких, щоб в одній родині всі (дід, баба, тато, мама) були австрійці. Сім’ї переважно змішані.

Раніше тут були сім’ї з цікавими прізвищами: Гольцбергер, Швайгер, Райзенбергер. Швайгер — це «свинський пан»; можливо, це був різник або той, що розводив свині. Райзенбергер — «мандрівник горами». А Гольцбергер — це «володар гори дров», тобто лісник.

Зараз найпоширеніші прізвища в австрійських селах  Закарпаття — це Кайси та Горбаси. Їх часто називають німцями, але це не зовсім правильно. Так трапилось через те, що під час Другої світової війни Німеччина надавала притулок для австрійців, а коли ті поверталися назад, то в паспорті писали — «німець».

В селі живуть два троюрідні брати — Йосип та Імре Горбаси, корінні австрійці. Під час Другої світової війни батьки одного дійшли до села Дубове, залишились там і згодом повернулись в Усть-Чорну, а батьки іншого виїхали до Німеччини, але потім теж повернулись на Закарпаття:

— Ми тут родились. Тільки його батько робив там вверху, в лісу. А він в гаражі робив. Знаємося змалку. Бо ми якась родня по батьках, далека родня. Фамілія одинакова. Муй дідо та твуй дідо — вони Горбаси. Якось так. Дідо Горбас та й твуй дідо були браття. В третьому-четвертому коліні. Факт того, шо Горбаси. Всі Горбаси високі.

Йосипу Горбасу 77 років. Він досі їздить на своїй синій «Волинянці» (народна назва радянського ЛуАЗу), посадив великий сад, має п’ятнадцять онуків та трьох правнуків. Його дід колись виїхав не до Німеччини, а неподалік, в селище Буштино, і там жив. Сім’я Йосипа виїхала, коли йому було півтора роки. Жили в Німеччині до 1948 року. За радянських часів їх та інші австрійські сім’ї не пускали сюди:

— В Німеччині добре, але наша душа тут. Тут привички ті, тутешні. То не можна забути.

Для Йосипа цінністю є природа. Йому тут любе повітря, вода та клімат:

— Не є дуже холодно зимою, а літом не дуже жарко. Не є всяких насікомих ядовитих. Не є тих змій, крокодил опасних. І тут ягоди любі ростуть, гриби. Тут в нас маленький рай.

Він все любить тут. Коли був молодий — ходив по горах, по полонинах. Його батько дуже любив ходити в походи:

— Є такий цвіток — едельвейс, наш, карпатський. Він росте далеко, треба йти по полонинах цілий день, там озера вверху. Ми кожен рік так ішли. Раненько встали і пішли. Там є чуство красоти. Отака петрушка.

Три сестри Йосипа Горбаса живуть у Німеччині. Він там також був. Але повернувся додому, на Закарпаття, де на той час все було розбите і потрібно було все будувати заново:

— Є така німецька пісня і в ній слова: «Де моя колиска стояла, там моя Батьківщина». Там (у Німеччині — ред.) прекрасно, але для мене — ні.

Австрійці Закарпаття традиційно працювали у лісі. Батько Йосипа Вільгельм працював там майстром. До лісу на роботу треба було діставатися за 20-30 кілометрів, а інколи навіть 40. Жили лісоруби так цілий тиждень: у понеділок йшли на роботу, а в суботу поверталися. Жили в гуртожитках, там собі варили їжу та спали. А сім’я залишалася в селі.

Йосип навчився лісового ремесла від батька. Почав працювати в 13 років, а після служби в армії перекваліфікувався з майстра у лісокомбінаті на майстра на телевізійному ретрансляторі.

В армії Йосип служив у радіотехнічних військах, тому знання в нього були. А ще йому дуже полюбилася професія інженера-електроніка. Коли прочитав в газеті, що в Ужгороді шукають такого працівника, пішов туди до начальника:

— Я не мав освіти, а там треба було бути майстром першого класу зі знаннями, як в технікумі. Поговорив з начальством, вони перевірили — та й всьо. Там лишився і пішов працювати. На тиждень — туди, а три тижні дома. Там я поробив 45 років підряд.

Глибоко в хаті чоловік шукає своє свідоцтво про народження без зазначення національності:

— Подивіться в моє свідоцтво: то там пише, що Горбас, а національність — прочерк. Мої батьки не мають національності.

Він вважає себе людиною, а інші вважають його чи то закарпатцем, чи німцем, чи австрійцем.

Не вказана національність — не єдина особливість його документів:

— Значить, написали мене «Вілємович». Не мене, а мого батька так перехрестили.

Це трапилось після того, як сім’я повернулась з Німеччини у 1948 році, коли видавали нові документи. Причиною того було, як каже Йосип, безграмотність і те, що колегам і друзям було важко вимовляти ім’я Вільгельм. То й казали: «Вілєм». Так і залишився: Вілєм Андрійович. Коли видавали паспорт, то так і сину записали — «Вілємович».

Австрійці часто мали клопоти з документами через те, що з ними, за словами Йосипа, працювали безграмотні люди з партійним квитком. Коли допомагали насильно вивезеним, то потрібно було довести, що ти дійсно австрієць. В архіві потрібно було взяти довідку, що ти такий існуєш. І лише тоді допомогали і старшим, і дітям:

— І тут ше худше, бо в архіві я не Йосип, а Юзеп. Мене зареєстрували як Юзеп. Я казав: як то так, мені не дадуть так. Кажуть, треба дати в суд.

Таких випадків було безліч. І ходили в суд доводити, що Юзеп і Йосип — одна й та ж людина.

На початку 90-х австрійці із Закарпаття повертались до Німеччини. Це була ще одна хвиля міграції. Після обвалу дороги місцева курортна зона зійшла нанівець. Люди продавали житло і не повертались. Дорогу досі не можуть поремонтувати, тож щоби дістатись до Усть-Чорної, потрібно чимало часу і неабияка мотивація.

Закарпатські австрійці між собою говорять староавстрійським діалектом, який з часом змішався із закарпатським говором. Місцеві розповідають, що австрійці, які приїздять до Усть-Чорної, часто з них сміються, тому що тут вживають слова, які самі австрійці вже давно не використовують:

— Ми говоримо по свойськи, по австрійськи, не чисто по німецьки. Така староавстрійська мова. Німці не дуже розуміють.

З дітьми Йосип Горбас розмовляє українською. Колись дітей лишали в його мами, яка говорила німецькою. Вона володіла також угорською, тож перекладаючи з різних мов, вони могли порозумітись. А тепер — ні:

— Я вже бачу, що я починаю забувати слова. Нема з ким говорити. В неділю деколи перекинемся словами. Треба думати. Нелегко виразитись. Але коли так з німцями, то маленько починаю згадувати.

З дружиною він також розмовляє українською. Діти з нею спілкуються російською, тому що жінка переїхала сюди з Росії й досі не вивчила мови.

Австрійці в Україні

Австрійці Закарпаття — вихідці з історичного регіону Зальцкаммергут (нім. Salzkammergut) що на перетині регіонів Верхньої Австрії, Штирії і Зальцбургу. У XVIII ст. австро-угорська імператриця Марія-Терезія переселила дві сотні австрійців на Мармарощину, зокрема на українську частину Закарпаття.

Австрійці налагодили лісозаготівельну промисловість в регіоні, створили інфраструктуру, привезли свої традиції і культуру. Вони пускали тут своє коріння, будували будинки і церкви.  Ті, хто тут лишився жити, досі зустрічаються разом щонеділі, витягуючи із пам’яті те, що колись привело сюди їхніх предків.

Існує кілька версій, чому австрійці оселилися на Закарпатті. Офіційна версія звучить так: австрійська імператриця Марія-Терезія пригледіла закарпатські ліси і вирішила переселити кілька сотень австрійців, щоб провести гірськосоляні, лісові та інші розробки. Тобто, пообіцяла їм роботу. Однак є також і інша версія, за якою імператриця переселяла на ці землі порушників закону або тих, хто якимось чином не догодив австрійській короні.

Першим австрійським поселенням на Закарпатті стала колонія Дойч-Мокра (тепер — Німецька Мокра, в 1947–2016 роках — Комсомольськ). Спочатку австрійські колоністи поселились у селищі Дубове, а пізніше вихідці із Дойч-Мокрої заснували село Кьонігсфельд (нім. Königsfeld — Королівське Поле, тепер — Усть-Чорна) та почали заселяти долину річки Тересви.

Існує легенда про оригінальну назву села. Колись в сусідньому з Усть-Чорною селі Лопухове жила дуже гарна дівчина. Одного разу граф, їдучи на полювання, побачив її та й закохався. Дівчина подарувала йому квітку. Він підніс її до очей і сказав, що ця квітка схожа на корону. «Тому я це поле назву королівським». З того часу ця місцевість так і називається — Королівське Поле.

Після війни, в 1945 році, оригінальні назви населених пунктів змінювали на радянські. Німецька Мокра стала Комсомольськом, а Кьонігсфельд — Усть-Чорною. «Усть» (рос. устьє — гирло річки) — це місце, куди впадають річки Брустурянка і Мокрянка, а «Чорна» — через густі ліси, які здавалися темними на берегах потічка Чорний потік.

Австрійський дух Закарпаття

Найстаріша будівля в селі — костел Марії Магдалини — є центром місцевої римо-католицької громади. Біля вівтаря можна побачити закодований герб села — п’ять дубових листків. Це символ перших переселенців, які прийшли сюди. Він такий недарма, адже, подейкують, що у давнину ця місцевість була густо засаджена дубами.

Щонеділі в церкві правлять греко-католицьку і римо-католицьку служби. Римо-католицьку ведуть двома мовами: українською та місцевим варіантом німецької мови, тобто староавстрійською.

Старші священики правлять службу староавстрійською, а молодші — українською. Але прихожани, корінні австрійці, відповідають сумішшю німецької та староавстрійської мови, бо так звикли. Святкова служба — це можливість зустрітися всім нащадкам австрійців, а опісля випити пива чи зіграти в більярд.

Колись село Усть-Чорна вважали найкрасивішим на Закарпатті завдяки гарним будиночкам. Втім зараз багато із цих старих австрійських будинків стоять пустими та покинутими. Вони вистояли на своїх місцях приблизно двісті років.

Найдавнішими серед них є кам’яні будинки, де розміщувалися органи місцевої влади (а зараз — сільрада та лісгосп). Їх також можна впізнати за гербом із дубовими листками над входом.

Важливою частиною будинку був димар. Його будували нібито у формі єгипетської піраміди. Але насправді це була невеличка кімната, в яку збирався дим знизу, з печі. У димарі коптили м’ясо.

Веранда була своєрідною аватаркою будинку: саме тут виставляли квіти, відпочивали і спілкувалися. І біля кожного будинка були лавочки, тож село було відоме великою кількістю лавочок.

За давніх часів ще австрійської культури в селі був ресторан «Едельвейс», столики в якому замовляли аж із Ужгорода, причому за тиждень. В ресторані грала жива музика, яка колись називалася в народі «гармошка». І хоч золотий час ресторану давно минув, тут досі можна побачити бабусь, які п’ють каву, чи дідусів, що грають у більярд.

І це не дивно, адже раніше була така традиція: в п’ятницю люди працювали, у суботу — прибирали удома, а в неділю збирались на лавочках. І розклад недільного дня був такий: о десятій (за київським часом) йшли до церкви, після церкви — додому, варили обід, їли, лягали відпочити, а вже о другій всі збиралися на лавочках.

Традиційні свята. Борис

Святкування Шайбликів — це унікальна традиція на Закарпатті. Втім, і такі звичні свята, як Новий рік чи Великдень, тут святкують по-іншому. Звичайно, що не всі традиції дожили дотепер, але тим не менш є захопливими.

Борис Шпір працює практичним психологом в усть-чорнянській школі. І хоч сам він не є місцевим жителем, може провести екскурсію Усть-Чорною та розповісти про село найрізноманітніші історії:

— Моя мама — з Великого Березного, там живуть словаки з української частини Карпат. Родовід мого батька — з Новоград-Волинського, а баба — чистокровна гречанка.

Так склалось тому, що колись під час військової служби навмисно змішували населення. Закарпатців відправляли служити на Камчатку і навпаки. Тому Борис народився в Петропавловську-Камчатському.

Борис розповідає, що в школі у них була хороша вчителька німецької мови. Вона перша почала вчити їх правильної вимови, а також заснувала краєзнавчий гурток, і вони збирали в селі різні артефакти:

— Ми пішли по хатах, коли німці відбували. Ми ходили по подах (підгір’ях — ред.), по верхах (високогір’ях — ред.). Ми збирали коновки (кухлі — ред.), меблі, гроші, старі картини, статуетки, посуд. Так, що ми організували такий собі «музей села».

Згодом все це вивезли у Німеччину, у містечко Гайльдорф Карпатенштрасе (нім. Gaildorf Karpatenstrasse). Там є музей Усть-Чорної.

Колись на Сильвестра (День святого Сильвестра — ред.), розповідає Борис, — у ніч Нового року — знімали брами з воріт. Насправді знімали браму там, де була дівчина, яку готували до заміжжя. Хлопці приносили різне сміття в ніч з 31 грудня, а 1 січня спостерігали, «чи ‌трібна, чи буде ґаздиня ся дівчина, чи вона встигне прибрати». Якщо вона не прибрала, то, вірогідно, довго спить. Для хлопця це означало, що брати її заміж не варто:

— Це був такий своєрідний сільський тест, тому знімали браму, щоб дівчина не могла закрити. А рано люди йшли і казали би: скільки там грязі накидано, а вона ще не прибрала.

Перед Великоднем тут розводять ватру. За традицією туди кидають дихлофос. Його підривають і він стріляє:

— Раніше проходили тільки дорослі, це десь років від 18 і вище, тобто старше покоління. Чому? Тому що раніше кидали газові балони, маленькі газові балони, і то так стріляло потужно, що вікна тряслись вдома.

Зв’язок із Австрією

У селі вивчають німецьку, яка є основною іноземною мовою. Але для кожного села характерні певні слова. Тому якщо ви з Лопухова, то в Усть-Чорній про це дізнаються через певну вимову слів.

Щоліта група місцевих дітей на два-три тижні їде на відпочинок до Австрії. Приймають їх австрійські сім’ї. Це хороша можливість для дітей відкрити для себе європейський стиль життя і практикувати мову. Але перед поїздкою кожна дитина повинна вивчити базові німецькі фрази та скласти іспит.

Спочатку у дітей, які не знали німецької, були проблеми у сім’ях, бо не могли елементарно порозумітися. І для того шукали перекладачів:

— Ми побачили, що це проблема, і поставили вимогу про іспит. Кожна дитина перебуває з нами, з модераторами груп, тобто ми маємо постійний контакт телефонами. Кожна дитина має мобільний від сім’ї і спеціальні номери.

Кожного вересня на Закарпатті у певному місці проводять фольклорний фестиваль. Там співають пісні, розважаються, спілкуються. Таким чином німецькомовні меншини зустрічаються одна з одною. Було це в Усть-Чорній, в замках Паланок та Шенборн і в інших місцях.

Уже 18 років поспіль на території Тячівського району працює благодійна організація з Австрії «Один світ — верхньоавстійська допомога землякам». Вони опікуються дітьми з дитячих будинків. Напередодні Нового року благодійники проводять акцію «Пакунок у коробці з-під взуття». Австрійські школярі запаковують дома різні речі: олівці, одяг, засоби гігієни тощо. (Були навіть фотоапарати, інші цінні подарунки.) Вони запаковують і підписують, для кого це — хлопчика чи дівчинки і якого приблизно віку. І ці пакунки розвозять по школах, дитячих садках, дитбудинках і реабілітаційних центрах.

Австрійська община також допомогла облаштувати школи в селах Німецька Мокра, Руська Мокра, Усть-Чорна та повністю обладнала місцеву лікарню.