«Азов» після полону: відновлення, нові напрямки, цінність людей

Як «Азову» це вдавалося, чим особливий Серебрянський ліс та чому зброя не вирішує протистояння остаточно — розповідаємо в новому матеріалі документальної серії «Підрозділи перемоги». У попередньому матеріалі читайте також про становлення бригади, звільнення Маріуполя від окупантів у 2014-му та оборону міста на початку повномасштабної війни.

Налагодити роботу підрозділу

Поки в перші місяці повномасштабного вторгнення основні сили «Азову» перебували в оточенні у Маріуполі, бійці, яким вдалося евакуюватися з міста і відновитися після поранення, почали збирати новий батальйон. До нього долучалися добровольці, які приходили в рекрутингові центри Національної гвардії. Тоді тимчасовим виконувачем обов’язків командира став підполковник Микита Надточій: 

— Задача була проста: стати швидше в стрій. Брати все в свої руки. Якомога швидше роздупляти тих хлопців, які також зі мною вилетіли на гвинтокрилі, старичків наших, щоб знову налагодилась робота. Не потєрять підрозділ. Знову його розродити. Фізично важкувато було, але я тоді не розумів, чим це взагалі закінчиться: скільки хлопці будуть в полоні.  

За планом, батальйон мав вийти на деблокаду Маріуполя і звільнити захисників міста. Проте від цього відмовилися: для новоствореного, ще не злагодженого підрозділу було б важко успішно подолати таку велику зону, окуповану противником. Одним із добровольців, хто викликався йти саме на деблокаду, був оператор FPV-дронів із позивним Мусульман:

— Завжди бачив, як хлопці працюють, що в них постійно тренування і вони будують нову армію, то хотілося якось примкнути до нової армії. Професійне військо — хотілося служити в ньому. Тому що совєтське, отето вот все не дуже подобалося.  

Відновлюватися було важко також через відсутність офіцерського складу. Адже більшість досвідчених азовців опинилися у полоні, а до батальйону долучалися ті, у кого не було бойового досвіду. Тоді підрозділ взяв під опіку частину фронту на запорізькому напрямку, поблизу Великої Новосілки. Там «Азов» тримав оборону близько року, налагоджував роботу з новобранцями. 

Повернення в стрій

Вже у вересні 2022-го 108 азовців (зокрема офіцерів) звільнили з полону. Тоді ж вдалося обміняти і командира окремого загону спеціального призначення Дениса Прокопенка з позивним Редіс, його заступника Святослава Паламаря на псевдо Калина та майора Олега Хоменка на псевдо Апіс. Усі троє мали залишатися на території Туреччини до кінця війни. 

Повернення частини офіцерського складу значно прискорило відновлення «Азову». Керівництво Національної гвардії дозволило зібрати ще один батальйон, бо охочих долучитися вистачало. Командування «Азовом» перейшло звільненому з полону Богдану Кротевичу на псевдо Тавр, який до цього був начальником штабу. Микита Надточій тоді відчув, наче мав змогу видихнути: 

— Це люди, які розуміли, як має виглядати підрозділ. І з ними стало набагато швидше все це знову відбудовуватись. Тобто якщо тоді у мене було, умовно кажучи, 15 хлопців і це все сержанти, солдати. Їм важче, їх самих потрібно вчити, як повинна виглядати рота, як потрібно керувати. То ці хлопці, вони знали. 

У цьому ж проявляється і відмінність «Азову», на думку офіцера управління бригади Іллі Самойленка на псевдо Гендальф. Підрозділ готовий змінюватися: 

— Ми перевинаходили армію. Нам доводилося ці фреймворки (набори інструментів і правил. — ред.) вибудовувати з нуля. Декілька разів, до речі. Один з яких в 2022-му, після звільнення з полону першої нашої великої групи (108 чоловік). 

Разом із відновленням систем управління, азовці вкладали ресурси у медійну присутність підрозділу, запустили фандрейзингову платформу Азов.One, активно вели рекрутинг. Ілля Самойленко пригадує, що тоді було багато охочих перевестися в «Азов» з інших військових формувань, бо люди бачили можливості для власного розвитку:

— Людський ресурс — це теж ресурс. І в ресурс треба добре інвестувати. Люди мають бути в правильний час, в правильному місці застосовані, і реалізовані як особистості, як частина колективу, як частина чогось більшого. Труситися над кожною людинкою можна, варто і треба. Якщо вона частина чогось більшого, тоді так. Тоді ми — великий, квітучий сад великих дерев з мільйонами листків.

Залучити більше людей вдалося і завдяки тому, що в лютому 2023 року «Азов» став 12 бригадою спеціального призначення НГУ. Тоді за пів року до підрозділу приєдналося близько 2500 охочих.

8 липня 2023 року Дениса Прокопенка, Святослава Паламара та Олега Хоменка разом з іншими командувачами обороною Маріуполя повернули з Туреччини в Україну. Незабаром троє азовців повернулися до служби. Микита Надточій згадує момент, коли дізнався, що Денис Прокопенко знову буде командиром:

— Чітко памʼятаю, як Редіс подзвонив, як тільки вони прилетіли. Каже: «Мужчіни, мені їхати шість годин чи сім. Усе на штабі. Усе. Усі збираємося». Тобто він взагалі не дав собі часу ніякого на відпочинок. Він просто одразу з двох ног ворвався. Що, як будемо будувати, куди будемо рости, в якій бік ми дивимося, які у нас проблеми. Він включився моментально.

Усіма азовцями, які повертаються з полону, опікується патронатна служба. Вони допомагають бійцям речима, реабілітацією, підтримкою. Спочатку це була організація «Янголи», яка існує ще із заснування добровольчого формування у 2014-му. Крім цього, тими, хто повертається з полону, а також пораненими, родинами загиблих бійців опікується «Азов.Супровід» — патронатна служба «Азову», яку заснували у 2024 році після постанови про служби супроводу для підрозділів сил оборони.

Більшість бійців, які пройшли полон, повертаються у стрій. Такий же вибір зробив командир другого батальйону Дмитро на псевдо Шик. У російському полоні військовик не знав, що відбувається в Україні, якого характеру набула війна. Тож, повернувшись, найбільше здивувався застосуванню безпілотних систем:

— Ми в «Азові» ще у 2020, у 2021 році пробували використовувати саме FPV, але як дрон-розвідник. Тобто він літає швидко, досить маневрено. Можна залетіти, можна продивитись і повернути його назад. Безпілотні системи, їх розвиток і їх управління — це дійсно, мабуть, єдине, що так вразило. Також вразило, що немає там цих мільйонів «Абрамсів», «Леопардів», F-16, що до нас так і не дійшли досі, але це вже таке інше. Це все лірика.

Дмитро також помітив зміну в українському суспільстві. У Донецькому СІЗО їм із побратимами здавалося, що рівень єдності мав залишитися таким самим, як у травні 2022-го, або навіть зрости:

— Думали, мабуть, вже приїдемо, цих танків нема на постаментах, цих звьозд радянських, вже, мабуть, познімали все. Там можна буде на ці постаменти якраз російські взорвані танки поставити, як памʼятник дружби народів. Приїжджаєш, а як стояло, так і стоїть.

Серебрянський ліс

Майже одразу з поверненням командира Редіса, у серпні 2023 року «Азов» став на лиманському напрямку, у Серебрянському лісництві. Завданням бригади тут було тримати оборону, але бійцям вдалося навіть провести контрнаступальні дії і зсунути лінію фронту у бік ворога.

Серебрянський ліс — це важлива територія для російських окупантів, бо з нього можна вийти на місто Лиман, яке є великим транспортним вузлом. Тому російські війська так тримаються на цьому напрямку й застосовують все можливе озброєння. На думку Шика, вести бойові дії тут було особливо важко у перші три тижні. Позиції були не підготовлені, досвіду оборони в лісі не було:

— Це складна ділянка місцевості, неможливе маневрування технікою, тому її використання задля якихось проривів, що з нашої сторони, що зі сторони ворога, воно досить звужене. Ми повністю каналізовані цими дорогами, які вже є в лісі, тобто ми не можемо виїхати трьома танками з інтервалом 100 метрів. Також це є перешкодою для використання дронів, особливо FPV. По-перше, це самі перешкоди: стовбури дерев, можливо, десь якісь гілочки ще є. І по-друге, це перешкоди для радіогоризонту.

Хоча маневрувати в таких умовах важко, ці ж обставини дають поштовх мислити нешаблонно. Для цього ділилися досвідом всередині підрозділу, з іншими з’єднаннями. Розвивалися, наприклад, дрони. Хоча літати й було важко, боєць Мусульман пишається, що саме завдяки FPV вдалося створити сіру зону, яка стримувала росіян:

— Ворог майже мінімально почав пересуватись по місцевості, тому що ми їм просто не давали. Бо якщо бачили піхотинців, які зайшли в бліндаж, то викликали нас. Ми вилітали і той бліндаж розбирали. Тобто пересування почалися тільки вночі. Ну, бувало, що і вдень. Вдень швидко це каралося.

Тоді ж почали експериментувати з мінуваннями та дронами-бомберами. Результат був з першого разу: група Мусульмана замінувала дорогу і вже наступного дня на ній підірвалася машина російських військових.

Головного сержанта другого батальйону з позивним Вуді на цьому напрямку особливо вражали бойові медики, які були готові йти в бій: 

— У нас є один військовослужбовець — він наразі інструктор. У нас була штурмована одна операція. Якщо коротко, по радіостанції звучить: «Хлопці, там до вас висувається група. Зараз, скоріше за все, будуть штурмувати». А він в радіостанцію просто відповідає: «Так давайте я їх сам штурману!» І вони провели таку мініоперацію, закріпились і просто взяли ініціативу в свої руки.

В умовах постійних обстрілів в Серебрянському лісі допомагали триматися буденні моменти: розмови з побратимами, відпочинок після завдання. За відчуттями Вуді вони тоді були набагато яскравішими: 

— До речі, постійні якісь тварини на позиціях: там до вас єнот прийде, то якась черепаха там повзає, то собака звідкись прийде. І просто так на хвилинку ти заспокоїшся, просто поруч тварина якась. 

Серебрянський ліс став не лише випробуванням, а й тренуванням для «Азову». Микита Надточій вважає, що саме тут вдалося виростити сильні штаби батальйонів і навчити їх воювати. Бо жодне тренування не має такого ефекту, як бій:

— Піхота також виросла. Це дало нам, напевно, кістяк підрозділу, який сформувався вже з нових людей. З нових бійців. У нас виросли чудові штурмовики. Тігри такі, що ой-ой-ой!

Вирішують люди, а не шмат заліза

Для Микити Надточія основна особливість ворога зараз полягає в тому, що він не рахує власні втрати, тож російські бійці здаються нескінченними:

— Нічого страшного, якщо вони (російські військові. — ред.) не вийдуть на звʼязок через добу — підуть інші. А у нас рано чи пізно люди закінчуються. І це є дійсно проблемою. Тому ми намагаємося зберегти свій особовий склад максимально. Але з тою кількістю особового складу, який є у противника, це не завжди виходить. Противник дуже добре зараз фіксує всі наші переміщення. Дуже добре перекриває нам логістику. Він не рахує снаряди. Він не рахує борти.

Ці обставини вимагають якісної підготовки людей і постійного власного вдосконалення. В «Азові» основу цього складає, як і до повномасштабного вторгнення, військова школа імені Євгена Коновальця, де готують рекрутів та офіцерський склад. Те, що змінюється, за словами Микити Надточія, — тактика ведення бойових дій:

— Якщо раніше ми вчили людей воювати відділеннями, то зараз це ще менші групи, це фаєр тіми (вогневі групи. — ред.), там 3–4 особи, не більше. І от цих людей ми гуртуємо, злагоджуємо, даємо їм розуміння, як потрібно вести себе оцею четвіркою на полі бою, як розтягуватися, як вкопуватись, як маскуватись, як стріляти по дрону.

Загалом підготовка стала важчою, бо постійно потребує оновлення окремих елементів, розповідає Микита Надточій, адже змінюється ведення війни:

— Якщо раніше потрібно було чисто глибше вкопатися, якомога швидше, щоб арта не розбила, то зараз навіть вкопатися тобі не дозволяють дрони, які постійно над тобою, тобто їх потрібно якось висікати, збивати, розосереджуватися, щоб вони не попали по тобі скидом. І копати тільки, коли дрона нема.

Те, із чим підрозділ не справляється на полі бою, одразу стає частиною підготовки. У «Азові» вона триває шість тижнів. За цей час вдається підготувати компетентного піхотинця. Вишкіл для рекрутів в «Азові» укладали на основі американської школи виховання особового складу. Він включає в себе фізичну підготовку, орієнтування по місцевості, стрільбу, маскування, медицину. Проходять її як новоприбулі рекрути, так і ті, хто переводяться з інших підрозділів, каже Микита Надточій:

— Ми хочемо, щоб всі у нас в підрозділі, на рівні бригади, розуміли один одного з пів слова. Тобто не важливо: ти в тилу чи ти в бойовому підрозділі. Ти все одно проходиш підготовку.

На думку сержанта 6 батальйону на псевдо Вихор, перевага підготовки в «Азові» також у тому, що всі інструктори — це військовики з реальним бойовим досвідом.

На третьому році повномасштабної війни до «Азову» продовжують доєднуватися добровольці. Приблизний середній вік — 20–30 років. Часто є люди, яким тільки-тільки виповнилося 18 років. Наприклад, таких у своєму батальйоні відмічає Шик:

— У мене в батальйоні є хлопець, який під час повномасштабного вторгнення з мамою поїхав за кордон. Йому ось виповнилось 18 років, і він повернувся відразу в Україну, прийшов до рекрутингового центру і сказав: «Хочу до вас йти служити!».

На думку головного сержанта 6 батальйону на псевдо Вихор, великою перевагою є саме те, що в «Азов» приходять служити добровільно:

— У нас немає такого, що когось сюди притянули. Тобто люди одразу усвідомлюють, куди вони йдуть. Це також є важливим. Тому що людина, якщо сюди прийшла свідомо, вона вже розуміє, чого хоче від цього життя і для чого воно їй потрібно.

Сержанту Вуді також приємно, що ті, хто приходять у підрозділ, користуються можливостями для попередньої підготовки:

— Самоосвіта, самонавчання — прекрасна річ, котра вам дасть дуже багато. Тому що у вас є можливість навчатися до потрапляння в підрозділ і цього часу було дуже багато. У вас є час самонавчатися тут так само. Займайтесь цим — це прекрасно. Тому що військовослужбовець має бути універсальний. Чим більше ти вмієш, чим більше ти знаєш, тим більше ти спокійним будеш, потрапляючи безпосередньо в бойове зіткнення. 

Щоб залучати рекрутів, «Азов» також веде роботу з цивільними: проводить лекції з історії підрозділу, зустрічі, на яких є можливість поговорити з бійцями бригади, реалізує власні рекрутингові кампанії. На думку Микити Надточія, люди — важливі, бо стримувати й розбивати ворога не може лише зброя:

— Якщо все грамотно робити, росіяни також гинуть аж бігом, їхня техніка горить. Просто потрібно до цього грамотно підходити, планувати, не думати, що там, умовно кажучи, якісь німецькі «Леопарди» чи американські «Абрамси» вирішать проблему. Не вирішать. Треба люди, які будуть готові просто воювати. Якщо, умовно кажучи, він сяде в цей «Абрамс», то він повинен бути навченим. Люди вирішують.

Такої ж думки і боєць Мусульман, який працює з дронами: 

— Дрони — це не зброя перемоги, тобто поки людина не зайде в окоп, не поставе флаг, той окоп буде ні наш, ні противника. Тому люди потрібні. 

Сержант Вуді також вважає, що військо — місце, де можна бути максимально ефективним для своєї країни: 

— Все, умовно, в руках кожного з нас. От як кожен з нас працює, як кожен з нас долучений чи не долучений до боротьби, від цього все буде залежати. Основне питання: чи зробиш ти цей крок? Залітайте до нас, тому що це кайфово! Це сімʼя, це такий собі табір для дуже дорослих людей, в плані ментального віку. Це складно. Але це кайфово. Робота мрії. Дивна трохи робота, але цікава.