Бакота: затоплений світ

Місця
Поділля
20 Жовтня 2018 15:06
1399

Бакота — затоплене село на Поділлі, поблизу Кам’янця-Подільського. Сьогодні це місце відоме своїми неймовірними краєвидами та тишею. Півсторіччя тому сотні родин покинули тут свої домівки та господарства. Людей виселили, а село затопили, щоби збудувати тут водосховище для потужної гідроелектростанції. Уроженцю Бакоти Тарасу Горбняку було 27 років, коли їх із родиною виселили звідси. Сьогодні він водить екскурсії місцями, де колись жив.

Спочатку Бакота була містом. Уперше місто згадується в літописі 1240 року як найбільший адміністративний центр Дніпровського Пониззя із населенням понад 3 тис. осіб. У XIII–XVI століттях край між Дністром та Бугом називали Руссю Дольною, а Бакота була столицею краю. Тут сходилися й піші торговельні шляхи, і водні.

Слово «бакота» трапляється у культурах різних народів. У Габоні та Конго проживає плем’я бакота (або кота), в Індії є два поселення з такою назвою. Третина жителів села Фитьків, що на Прикарпатті, мають прізвище Бакота, на Волині є село Бакоти, а на Закарпатті — Бакти.

Кельтською мовою «бакота» означає долина, іспанською — заглибина, низ. Румунською — шмат хліба, турецькою — бачити далеко. Тарас Горбняк перераховує всі варіанти:

― А санскрит? Якщо візьмемо за основу слово «кот» — це фортеця. Якщо «бака» — це журавель. Якщо взяти «бахата» — це надлишок чогось, забагато чогось. Якщо взяти скласти два слова «пхата» і «атата» — це означатиме крутий поворот річки під горою. І, нарешті, «пхаті» — вірний, вірнопідданий. Тепер ви мені дайте відповідь: що не відповідає цьому місцю й що є першим?

У кожній столиці є великий храм. У Бакоті цим храмом був Бакотський Михайлівський печерний монастир, який виник у XII–XIII столітті на Білій горі. Колись на місці монастиря стояло рідновірське капище, найстаріші археологічні знахідки у якому датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.

3

Здавалося б, гора Біла має таку назву через білий камінь, через вапняк. Проте, на санскриті слово «біла» означає «печера, лігво». Вочевидь, колись у горі розташовувалися карстові печери абощо, які давали людям прихисток від вітру та дощу. Монахи монастиря використовували одну з печер, що збереглися до наших днів, для життя.

У 1981 році, під час будівництва Новодністровської ГЕС, усе населення краю вивезли до сусідніх міст. Саму ж Бакоту, разом з іншими селами, затопили.

16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл. Це його ціна. Ціна цього найкращого місця, яку заплатили люди.

Нині це водосховище довжиною 200 км, заплава ж простягається на 1590 га.

Історія будівництва Новодністровської ГЕС почалася із наказу з Москви про зведення каскаду гідроелектростанції на Дністрі. Жителі Бакоти не могли собі уявити всієї потужності каскаду, хоча на той час планувалося зведення лише трьох гідроелектростанцій. Використання води як енергетичного ресурсу передбачало роботу двох турбін: одна працює як генератор, а інша — як насос, який викачує воду нагору. Система є унікальною та не шкодить навколишньому середовищу.

Тарас розповідає, що Бакота була унікальним природним місцем і до будівництва ГЕС. Від повені, вітрів та сильних дощів село захищали каньйони, землі були дуже родючими, у долині був свій мікроклімат, вода була надзвичайно чистою: її можна було пити, там водилася форель та раки, а саму річку в деяких місцях можна було перейти вбрід.

Печерний монастир

Починалася історія Бакотського Михайлівського печерного монастиря ще з дохристиянських часів. Вік печер — майже 4 тис. років. Майже весь цей час вони слугували для поклоніння природним стихіям. До наших днів дійшли деякі язичницькі артефакти: стопа людини, вибита на камені, кам’яні ідоли та жертовники. Ця сторінка історії найменш вивчена. Християнство, за словами Тараса Горбняка, прийшло сюди лиш у ХІ столітті.

Бакотський Михайлівський печерний монастир має перевернуту будову: зазвичай церква знаходиться вище, аніж келії. У випадку Бакоти, печери виникли набагато раніше, і на момент створення монастиря місця для молитов розташовувалося там.

У XV столітті Бакота опинилася на кордоні двох держав: Польщі та Литви. Один із перших осередків християнства в цьому краї вимушений був припинити своє існування через агресивну поведінку католиків. У 1620 році стався землетрус, який засипав монастир землею. Багато років потому на місці монастирських печер будується церква, яка протягом ХХ століття кілька разів зазнавала трансформацій: залежно від режиму в ній проводилися або не проводилися служби. З 1918 до 1944 року стежкою, яка нині веде до церкви, користувалися лише прикордонники. Тоді Бакота розташовувалася на кордоні з Румунією:

― Так, тут був 22 роки кордон із Румунією. Ви знаєте, сьогодні нам смішно, але то були такі умови проживання, що сьогодні навіть важко уявити. Купатися не можна, ловити рибу було не можна, пасти корови не можна. У кожному селі застава, навпроти кожного села 2 метри мур. Співати не можна, свистати не можна, у яскравому одязі ходити теж не можна. Скрізь прикордонники.

Дідусі та бабусі Тараса Горбняка народилися та виросли в цій долині. Через те, що селище було прикордонним, його дідуся у 1930-х роках відправили до ГУЛАГу, а звідти — на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Тоді вважалося, що якщо ти живеш біля кордону, то неодмінно займаєшся контрабандою. Після повернення чоловік стикнувся з іншою проблемою: тоді вже діяв указ про те, що раніше засуджені не мали права проживати в 50-ти кілометровій зоні від кордону. Повернутися додому йому вдалося лиш у воєнні роки.

Змалечку Тарас відвідував місцеву церкву, але в печеру увійти не міг, бо вона виконувала функцію вівтаря. Кількома роками пізніше, під гаслами «Релігія — опіум для народу», учні середніх класів замість уроків праці вручну руйнували храм. У печеру Тарас зміг увійти після того, як її зруйнували: помолитися однаково ніхто не наважувався.

9

Сьогодні церква функціонує вільно. У ній немає священика, немає конфесійного розподілу. Поруч одна з одною стоять православна, греко-католицька ікони та ікона Бога-Отця:

Це сьогодні є пам’ятка національного значення, яке виконує єдину функцію: не ділити людей за признаком конфесійним, дозволяти всім ходити. Це сьогодні відвідуване туристичне місце для туристів не тільки з України. Ви знаєте, якраз ця унікальність, духовність цих печер тягне багатьох людей. Ніякої охорони ви тут не бачите. Місце функціонує.

Тарас переконаний, що місце продовжує жити, бо енергетика надзвичайно потужна. Він каже, що люди приїздять сюди лікуватися:

― Перше це є чиста вода, добра. Друге — намолене енергетичне місце. І третє — віра людини.

Виселення

Тарас Горбняк працює екскурсоводом та розвінчує найголовніші міфи про Бакоту. Долину він залишив у віці 27 років і тепер розповідає її історію туристам:

Утворилося водосховище, яке сьогодні визнається як найкраще природне місце України в номінації «7 природних чудес». Як це пояснити? Я втратив свою Батьківщину й разом із тим на базі моєї Батьківщини утворилося найкраще місце України. Чи це є плюс чи мінус? Як його розділити?

11

Переселення жителів сіл тривало вісім років, а заповнення долини водою тривало іще шість років. Держава тоді компенсувала лише невелику частину витрат, а людям поважного віку, які не мали змоги ні придбати нову домівку, ані побудувати її, держава виділила землю:

Умова переселення для людей, які жили тут, була насправді трошки жорсткувата. Тобі не додавали 20 % компенсації, яку держава вертала для того, щоби ти сам зруйнував свою хату, вирубав дерева у своєму садку. Щоби ти фактично знищив те родинне гніздо своїми руками, яке твої діди, батьки й ти сам надбав. І тому я один із тих, хто руйнував свою хату. В іншому випадку ти недоотримаєш 800, 1000 чи 700 карбованців. Тоді це треба було рік чи більше працювати на цю зарплату.

Більшість жителів Бакоти до того часу ніколи не бачили потяга, кілька разів за життя бачили літак, що міг пролетіти над каньйоном, і ніколи не визирали за межі долини. Їхня земля була для них найдорожчою, бо вони вклали в неї душу.

На свято Покрови в напівзруйноване село прийшли люди: хтось уже переїхав звідси, а хтось ніяк не наважувався, тягнув час. Тарас згадує, що вони танцювали, веселилися, але всередині однаково була напруга, оскільки кожен із них розумів, що цей вечір у долині для них останній:

Хтось сказав: а давайте йдемо до центру села. Вони всі разом ішли з дітьми, багато плакали. Село тоді вже не мало електроенергії. Йшли, йшли, дійшли до центру, усі так у круг зібралися, стали на коліна й розійшлися. Розумієте, наскільки оте відчуття такої зрощеності з землею, що воно все таки генетично збереглося.

15

Там, де сьогодні купаються, раніше був чийсь город. Там, де туристи ставлять намети, проходила вулиця. За 37 років неіснування села Тарас провів уже дві зустрічі бакотян — внутрішніх переселенців. Він любить це місце, для нього Бакота є всім:

Ви знаєте, до мене отак, як реп’ях липне до штанів, кожне слово, пов’язане з Бакотою, сьогодні липне. Воно для мене найважливіше.

 

Як ми знімали

Над матеріалом працювалиАвторка:Валерія ДіденкоАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Олексій КарповичОператор:Павло ПашкоОператор:Олександр ПортянМонтажерка:Юлія РублевськаРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Марія Глух

20 Жовтня 2018 15:06