Як Балаклія чинила опір окупації

Із перших тижнів повномасштабного вторгнення РФ в Україну команда Ukraїner відновила зйомки. Зокрема ми почали їздити деокупованими територіями, щоб не тільки зафіксувати воєнні злочини окупантів, а й розповісти про героїчний опір простих українців. Як місцеві мешканці пережили окупацію? Що відчували тоді? Де знаходили сили не здаватися? Історії, якими вони діляться — щемкі та болісні, але їх вкрай важливо фіксувати, щоб пам’ятати ціну нашої свободи.

Так з’явився документальний серіал «Деокупація», що наприкінці січня 2023 року ввійшов у короткий список номінантів на Шевченківську премію.

Цей репортаж — один із понад двадцяти, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Видання — іще один результат експедицій команди Ukraїner деокупованими населеними пунктами України, які вона відвідала з квітня до листопада 2022 року. Богдан Логвиненко, як засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій, зміг описати почуте й побачене. Його репортажі варто розглядати не тільки як документи нашого часу, а передусім як можливість бути почутими українцям, які пережили окупацію. Кожна така історія — про пересічних українців, які змушені були стикнутися з непересічною подією — повномасштабною війною, що докорінно змінила все.

Балаклія — військове та промислове місто за 90 кілометрів на південний схід від Харкова. Російські війська захопили його 3 березня 2022 року. Місто перебувало в окупації понад пів року, а на початку вересня під час успішного контрнаступу українські військові звільнили його. Із усіма героями цього репортажу ми спілкувалися у вересні 2022 року.

Артем Назаренко. Жити в окупованому місті

— Я залазив на вантажний вагон, де більш-менш ловив зв’язок, підключався на онлайн-співбесіду в університет, складав іспит. Зошити розкладав поруч, — Артем Назаренко, нині студент, згадує, як у час окупації дах вагона замінив йому шкільну парту.

Залізничний вокзал у Балаклії став для нього порятунком, хоча водночас був і смертельною небезпекою. Починався обстріл — Артем пригинався: бодай якийсь захист на видноті. Вщухав — повертався до розмови. Завмерла станція була однією з небагатьох точок зв’язку на все окуповане місто. Артем продовжував навчатися в українській школі й готувався вступити до українського університету.

— Одного разу почався касетний обстріл, я давай злазити [з вагона]. Зі мною був друг, кричу йому: «Тікай швидко, бо буде біда!». Він у відповідь: «Зараз, тільки українську мову доскладу!».

Вокзал уцілів, а після деокупації 8 вересня сюди одразу повернулися працівники. За кілька днів рушив перший потяг до Харкова — рейковий автобус, що до великої війни ходив із Київського вокзалу до міжнародного аеропорту «Бориспіль». Тепер летовищу не потрібен експрес — літаки з одного з найбільших у Східній Європі аеропортів не літають від початку повномасштабного вторгнення.

Для таких учнів, як Артем, крім вибухів небезпекою була окупаційна «народна міліція», що могла забрати хлопця з товарняка «на підвал» для допиту.

Артем розповідає, що на вулиці їх перевіряли люди як у цивільному одязі, так і у військовій або схожій на поліцейську формі. Тобто будь-який перехожий міг «докопатися» до будь-кого і почати так звану фільтрацію. Перевіряли постійно, але до неповнолітніх запитань виникало менше.

«Фільтрація» — це форма постійного терору місцевого населення, до якого вдаються загарбники, коли сам вихід на вулицю вже є потенційним ризиком. Артем, як і десятки інших підлітків та дітей в окупації, постійно переживали цей страх. Знайомий Артемових родичів якось пішов на риболовлю. «Іди звідси!», — гримнули окупанти. Хлопець не послухав та рушив знову. Його забрали, і що з ним — невідомо.

А Артем, виловлюючи на вагонах зв’язок і ховаючись від перевірок, став студентом Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Вступив на бюджет, хоча державних місць на його спеціальність було всього сім.

Артем Ларченко. 46 днів у катівні

Артема Ларченка забрали на «фільтрацію» через звичайне фото з братом, із яким він не бачився вже кілька років. За цю світлину потрапив до катівні на 46 днів.

Чоловік працював на заводі. Він настільки не вірив у повномасштабну війну, що коли 24 лютого кузен зайшов до нього на нічну зміну сповістити про вторгнення, відказав: «Похмелися, дурню!».

Багато українців у той час реагували схоже. Коли весь світ уже декілька місяців гудів про майбутній повномасштабний напад Росії на Україну, чимало людей не могли раціонально прийняти його ймовірність. Питання «навіщо» й «чому» залишалися без відповідей, та їх можна знайти, якщо поглянути на кілька століть у минуле. Історія свідчить: Росія завжди потребувала «маленьких переможних воєн», аби втримати награбовані в різних народів території. Країна-агресорка століттями влаштовувала геноцид українців, а свідчення про ці злочини породжували лише нові вбивства українців і ніколи не завершувалися вибаченням чи каяттям.

Зовсім скоро Артем на собі відчув нову реальність — реальність повномасштабної війни. Російські військові перевіряли кожну вулицю, кожну хату. У його куток (район. — ред.) заїхали бронетранспортер (БТР) та КамАЗ. Окупанти заходили в будинки, переривали шафи — начебто шукали зброю. В Артема зброї не було, але була світлина з братом у військовій формі, який служив у Києві.

— Почали допитуватися, хто це, де служить. Забрали з собою на перевірку. Хоча потрапити на допит можна було ще простіше: ідеш по вулиці з телефоном, і якщо вони відбирають його та знаходять хоч одне погане слово про себе — ти вже кандидат.

Йдемо з Артемом від центральної площі міста до відділку поліції. Як і в більшості затриманих, його маршрут до полону був не настільки прямим. Із мішком та скотчем на голові людей возили по місту, щоб дезорієнтувати в просторі — про це нам розповіли кількадесят людей, яких катували. У камерах теж змушували надягати мішки — щоб полонені згодом не впізнали своїх катів. З цією ж метою російські солдати також носили маски.

Підходимо до будівлі, від якої навіть на відстані тхне гниллю й сечею.

— Два кабінети перетворили на катівні, а решта — камери. П’ять камер — чоловічі, по восьмеро людей. Тобто сорок чоловіків постійно перебувало тут. Скільки жінок, сказати не можу. Збагнув, де я, коли вже хлопці у камері сказали.

Ми піднімаємося сходами до камер, де утримували звичайних цивільних людей.

— Цими ж сходами нас водили до туалету. Двічі на день: вранці та ввечері. Ми постійно пересувалися в мішках на голові і один за одним. Руку на плече іншій людині — десь на пів метра, щоб бачити п’яти та розуміти, хто перед тобою йде.

Камера № 1 — та, в якій Артем пробув 46 днів. У ній обмаль світла, на стінах — грибок. За ліжка слугували деревʼяні дошки, прикріплені до стіни, без жодних матраців. Та й таких ліжок — усього два.

На стіні видряпано 46 паличок — по одній за кожен день. Це єдиний відлік часу, який вів Артем, щоб дні не зливалися в один і він міг розуміти, скільки тут сидить.

На заґратованому підвіконні біля виходу з камери — мішки. Ті самі, які вдягали на голову увʼязненим. Українські війська зайшли в Балаклію під час контрнаступу так швидко, що російські солдати навіть не встигли прибрати сліди своїх злочинів.

— Перші 35 днів я сидів у темряві, — згадує Артем. — Коли ж зʼявилося світло, ми два дні ходили, як сліпі, — треба було знову адаптуватися до того, аби бачити світло.

Йдемо коридором райвідділку поліції. Із кабінетів слідчих російські солдати зробили хостел: у кімнатах по один бік коридору досі розвішані футболки і спіднє їхніх військових. Катівні ж — навпроти по сусідству.

Артем упізнає камеру, де його допитували, — це приміщення 3 на 3 метри. Стіл, шафа з папками і два стільці: один — за столом, інший — посеред кімнати. На стінах — сліди від куль.

— Якщо комусь сильно не щастило, могли стріляти біля голови. Мені дали в руки два дроти: «Кинеш — тобі пизд*ць».

Дроти, про які розповідає Артем, чіпляли на пальці, на запʼястя, на ноги — залежно від того, в якому стані була людина, яку допитували. Пускати струм через ноги — болючіше, адже він проходить через усе тіло. Допити в сусідніх камерах підсилювали ефект для допитуваних. За стінкою хтось кричав голосніше, що, за логікою окупантів, мало би спонукати до швидшого «зізнання».

— А чо ти тут сидиш? За шо? — питали Артема російські військові. Вони постійно змінювалися — катівню утримували різні підрозділи військових. Вочевидь, передачу інформації між собою вважали зайвим клопотом.

— Ну брат служить.

— Де?

— У Києві.

— Та нам це нецікаво. Хто тут залишився з колишніх атовців?

— Звідки мені знати? Я все життя у Харкові пропрацював. Живу тут, недалеко від вокзалу. Виїхав з дому на роботу — темно, повернувся — знову темно.

— П*здиш, їб*ть! — військовий накручує комутатор, збільшуючи струм. Крутить повільно — десь 150 вольт проходить. Що вища позначка, то важче бранцям витримувати.

На щастя, для Артема це катування було першим і останнім — після цього його випустили. Якби він справді був важливий для дачі свідчень, катувати його могли б ще з першого дня. Артем оговтується та лікується після полону. Поліція вже розслідує справу про його незаконне утримання та катування — він засвідчив про злочин проти себе.

— Ми часто обговорювали, для чого нас тримають. Я вважаю, вони (російські військові. — ред.) нами прикривалися, — каже Артем. — Собі облаштували тут казарми, а людей тримали, щоб ЗСУ по них не влупило. Ми були живим щитом. Вони добре розуміли: якщо тут перебуватимуть ще й звичайні люди, наші по них не стрілятимуть.

Ігор Левченко. Ламати плани окупантів

Мешканці окупованої Балаклії ходили з опущеними головами — російські військові могли забрати за погляд, що здався їм ворожим. А тихцем люди чинили спротив.

Підривати окупантів у багатьох місцях допомагав Ігор Левченко — чоловік років сорока, фанат харківського футбольного клубу «Металіст». У Балаклії повномасштабна війна застала його несподівано. На момент вторгнення Ігор уже не жив у місті, хоча родом звідси. Він 23 лютого мав лягати в лікарню після ДТП, в яку потрапив напередодні. Родина чекала його в Харкові, але повернутися Ігор не міг. Кілька днів телефоном вирішували з сином, кому до кого їхати. Окупація застала зненацька, коли сформованого плану дій ще не було.

Відразу після окупації Балаклії російські військові розставили блокпости. Найперше перевіряли дорослих чоловіків.

— Їм хтось сказав, шо українські націоналісти набивають собі на п’ятках німецько-фашистську свастику. До трусів хлопців роздягали. Зима, холодно, а вони заставляли босяком та роздягненому йти.

У Ігоря на грудях був витатуйований тризуб — з таким евакуюватися було неможливо. Він почав переховуватися по хатах, щоб уникнути перевірок. Мав бути особливо пильним: у місті знали про його участь у фанатському русі, українську позицію, ба навіть про тату — з фотографій у публічному доступі. Найближче опинявся з ворогом на відстані витягнутої руки.

Ігор організував кількох друзів у підпілля, і понад шість місяців вони допомагали ЗСУ: коригували артилерію, примушували російських військових ганяти свою техніку по всій Балаклії, ховаючись від українських снарядів.

У той же час Ігор вичікував, що за ним ось-ось прийдуть. Коли сповіщали про квартирний обхід, заздалегідь спускався до підвалу. Маскувався окулярами й капюшоном, міняв помешкання. Вижив.

Щойно російська армія окупувала Балаклію, вона відключила звʼязок — його можна було зловити в кількох людних місцях. Водночас це була пастка для «фільтрації» — окупанти чатували на балаклійців, які намагалися зв’язатися з рідними. Ігор та інші хлопці з підпілля знайшли кілька секретних місць, де теж ловив зв’язок, але не було натовпу.

На зустріч з нами Ігор приїхав на велосипеді з жовто-блакитними стрічками — більше немає потреби ховатися. В окупації велосипед був йому другом: окупанти не помічали, що чоловік шкутильгає, тому не мали зайвих підозр. Ігор схуд на десятки кілограмів — діставати їжу було ще одним ризиком. Тільки після деокупації почав лікувати наслідки ДТП.

На запитання, чи вважає себе героєм, Ігор сміється — в окупації про таке не думалося:

— Хотілося тільки, щоб їх швидше прогнали з нашої землі, тому ми активно передавали координати ворогів. Щотижня вони мусили переїжджати через «прильоти», наші їх ганяли. Може, збоку це й виглядає як героїзм. Та ми їх так ненавиділи, що страх за власну безпеку відходив на другий план.

Іще в перший місяць окупації Ігор дістав на птахофабриці, що закривалася, курча. Назвав його Путіним, вигодував у ванній. Із грішми, а отже і з їжею, було сутужно: маючи за весь час окупації 700 грн (менше 20 доларів), Ігор розтягував цю суму як міг. Банку консервів міг їсти тиждень.

Курча годував пшеницею місяців зо два. Друзі не приховували подиву: навіщо, мовляв, його годувати? Ігор знав собі своє: «Нехай підросте, воно ж слабеньке».

Курку зарізав, коли скінчилися всі корми. Сповістив друзів-підпільників: невдовзі — кінець війни, бо він скрутив голову Путіну.

До деокупації міста залишалося кілька місяців.