Слава Балбек про архітектуру та свій досвід як добровольця

Цикл інтервʼю «Дотепер» присвячений взаємозвʼязку минулого та сучасності, адже пережитий колись досвід впливає на наше сьогодення. У цьому проєкті говоритимемо з людьми, які стали провідними експертами в певних темах або галузях.

Гість першого випуску — Слава Балбек, український архітектор, дизайнер і співзасновник майстерні balbek bureau, яка отримала чимало міжнародних відзнак, зокрема Interior Design Best Of Year, Hospitality Design Awards, Dezeen Awards. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Слава почав волонтерити, очолив благодійну організацію «Київ Волонтерський». Згодом як доброволець пішов в аеророзвідку. 2023 року став командиром підрозділу «Баракуда», а зараз служить за контрактом.

У цьому інтервʼю Слава розмірковує про розвиток української архітектури та її вплив на національну ідентичність, а також ділиться своїм досвідом участі в російсько-українській війні. Зокрема розповідає про особливості роботи добровольчих батальйонів, залучення цивільних до боротьби та чому важливо відкидати будь-які вагання, коли йдеться про захист рідної країни.

Флешмоб відмови від російської

— Ще до повномасштабного вторгнення ваш пост про перехід на українську мову став вірусним в інстаграмі і започаткував флешмоб відмови від російської. Чому ви ухвалили це рішення саме тоді?

— Я себе постійно підводив до нього. Спочатку просто переходив [на українську] в тексті, потім відмовився від якихось фільмів, книжок, тоді видалив російську мову в клавіатурах.

Інколи в мене у стресових ситуаціях проскакує російська. Коли втрачаєш контроль якоюсь мірою, не контролюєш і мову.

— Що б ви порадили тим, хто вагається ухвалити подібне рішення? Чи був ваш вибір своєчасним?

— Не вестись на імпульсивне рішення. Щось трапилося, наприклад, влучила ракета в Охматдит або щось інше — «все, я переходжу на українську мову», «запишусь в армію». Це класна мотивація, але не свідоме рішення. Краще це запамʼятати до часу, коли відійдеш і вирішиш, як можеш бути корисним, що хочеш, яким прагнеш себе бачити. А коли ти на емоціях, це зазвичай не призводить до чогось постійного, сталого й результативного.

Деколонізація архітектури й дизайну

— Зараз частина України під окупацією. Чи слідкуєте, що роблять росіяни на цих територіях у сфері архітектури, зокрема в Криму з 2014 року? Що вони хочуть сказати будівництвом або руйнуванням?

— Не слідкую і наразі мені це не пріоритетно. Будь-яка наша ініціатива, коли це стосується саме соціальних проєктів, будується виключно знизу догори — від людини до навколишнього середовища. Нам потрібно спочатку піклуватися про безпеку, місце людини в суспільстві, потім про діяльність самого суспільства, потім про навколишнє середовище і зрештою про відбудову України.

Ми не можемо дозволити собі думати про відновлення точкового обʼєкта, не маючи відповіді, як забезпечити людині укриття чи надати соціальне житло. Спочатку маємо піклуватися про людей. Тому мене не турбує руйнація памʼяток архітектури, воно точково болить, але повертатися до цього будемо, коли закінчимо з основними пріоритетами.

— Чи було у вас відчуття, що потрібно деколонізувати своє бачення архітектури чи креативного підходу?

— Будь-яка діяльність людини — це творчість. Певною мірою вона мігрує від довкілля й того, чим займаєшся. Військова справа — це також креатив. Коли знаєш загальну візію задач командування і впираєшся в неможливість [їх виконання], ти думаєш і вигадуєш спосіб, як це зробити по-іншому. Так само і в будь-якій роботі. Що більше людина відкрита й може дивитися на будь-яку проблему з різних точок зору, то ефективнішою вона буде.

Я б не сказав, що в чомусь ми не дозволяємо собі творити. У нас є соціальний проєкт відбудови українського села, у якому суто статистика. Ми почали досліджувати зруйновані хати, робили категоризацію по регіонах, певний конструктор-інструмент, який створює 200 мільйонів різноманітних варіацій архітектурного образу будинку лише в Київській області. На всій планеті не буде ресурсу архітекторів, щоб створити такий образ, бо це цифрове рішення. Для нас це не лише інструмент, а й дослідження культурної ідентичності, адже області відрізняються архітектурою не адміністративно, а етнографічно. 

— Ваше архітектурне бюро працювало над проєктом кафе-барів «Молодість». В одному з інтервʼю, розповідаючи про цей концепт, ви говорили, що філософія цих закладів від самого початку передбачала своєрідний жарт. Чи є цей проєкт романтизацією радянщини та російщини в дизайні?

— Тоді взагалі не було наративів сьогоднішнього дня. Це була концепція закладу, де ми як архітектори підтримували це, тому що кайфували від вайбів 90-х років, тієї музики. Кожна людина свою свідомість відкриває з часом.

Осягаючи власну ідентичність, зʼявилось розуміння, що треба досліджувати, зберігати та передавати українське. Бо стираючи власну ідентичність, ти розповсюджуєш іншу. Ми зрозуміли, яку іншу, зрозуміли, що нам навʼязували. Зараз я б не зробив «Молодість».

— Чи можна переосмислити такий концепт, як «Молодість», без російських імперських елементів, з акцентом на ностальгію за 90-ми?

— Чому б ні? Ми виросли в Україні, були підлітками, палили багаття, жарили картоплю, крали абрикоси. Моє дитинство так проходило, і це нормально. Зараз зовсім інше покоління росте. Цікаво, що буде через 20 років.

Архітектура як культурний маркер

— Коли, на вашу думку, почала формуватися українська архітектурна ідентичність, враховуючи всю історію будівництва в Україні — від традиційних хат до постмодернізму?

— Я б сказав, що вона в процесі. Насправді за її історію постійно є міграція стилів і територіально, і в розрізі часу. Немає чогось, що заполонило б усю територію України. Десь заможніший регіон, десь більше виробничий, — усе впливає. Складно сказати, що є суто український стиль, це радше мікс стилів. Ми можемо взяти, умовно, українське бароко: у Києві, Харкові та Львові воно відрізнятиметься.

— Що ви думаєте про терміни «українська архітектура» й «архітектура України»? Який із них правильний? Чи впливає це на сприйняття архітектурної ідентичності, з огляду на зовнішні впливи?

— Архітектура України все ж таки. Українське будується зараз і будуватиметься в майбутньому. Питання, наскільки ми будемо черпати міжнародний досвід, впроваджувати технології, будемо варитися самі в собі чи відкриємо кордони й розумітимемо, що співпраця — це принцип відкритої системи. Ти береш світовий досвід, робиш колаборацію, береш участь у конкурсі, підтягуєш в Україну світовий досвід, таким чином інтеграція вже відбувається.

Я б сказав, що українських дизайнерів інтерʼєрів високо цінують у світі. Ми не обмежуємо себе у творчості, а дешевизна виробництва дозволяє українським молодим спеціалістам творити на височенному рівні.

[…] Але це дизайн, він швидший. Архітектура — це зовсім інший рівень дискусій на рівні клієнта, експериментів із матеріалами, похибки та вирішення проблем, тому тут набагато повільніше. Якщо подивитися, міста наразі не відбудовуються, будується нове. Ми вже бачимо, як міняється профіль міста. Не всюди він ідеальний, але кожна людина має право оцінити будь-який обʼєкт.

— Ви згадували українське бароко, яке часто називають козацьким. Історики розповідають, що воно зародилося, коли в середині XVII ст. Богдан Хмельницький пішов війною на Річ Посполиту. Католицьке бароко, яке тоді було поширеним стилем в Україні, почало асоціюватися з іноземним гнітом, тому українці почали активно створювати свої особливості цього стилю. Чи може архітектура бути маркером культурного кордону?

— Українській ідентичності притаманно додавати свого. Коли ми почали працювати з дослідженням українського села, [то запитували себе]: «Чому важливе село?». Бо воно автентично залишається таким, як було 50, 60, 80 років тому, там немає впливу великих міст.

Навіть ми для себе фіксуємо невелику варіативність планувальних рішень і архітектурних обʼємно-просторових форм (конфігурація даху, габарити вікна відносно будинку, типологія веранд), але декоративно — це унікальна історія. Люди можуть самоідентифікувати себе через елементи, які додають на парканах, фронтонах, кутових елементах, навколо вікон.

[…] Якщо переводити це на велику архітектуру, те ж саме: є база, а є архітектори, які робили щось по-своєму, у своєму місті — додавали свій вайб, герб, стиль. Ти маєш чимось відрізнятись, від коника на паркані до вензелів на Софіївському соборі. Все ж таки хочеться залишити якусь унікальність.

— Як на українців вплинуло історично зумовлене архітектурне розділення України, де одна частина була під Австро-Угорщиною, а інша — під Російською імперією? Чи залишається цей [умовний] поділ відчутним зараз, враховуючи індустріалізацію сходу й будівництво міст під індустріальні комплекси?

— Людина сприймає довкілля в контексті того, до чого вона дотична. Якщо живеш на сході, то архітектура, створена для шахт і виробництв, для тебе нормальна, а якщо зі Львівщини чи Черкащини, — сприймається по-іншому. Дуже мало людей мандрує, а просвітницький туризм розкриває архітектуру по-різному. Зараз через повномасштабне вторгнення багато людей прикуті до географії (свого місця локалізації. — ред.)

Традиції vs інновації

— Чому, на вашу думку, важливо повертатися до традицій в архітектурі, навіть коли є можливість створити щось нове? Як це впливає на сучасний контекст в Україні?

— Не треба це романтизувати, бо зазвичай люди йдуть найпростішим шляхом. Якщо ракета зруйнувала пів будинку, найдешевше відновити так, як було, навіть якщо залишилась одна стіна чи тільки фундамент.

Ми намагаємося шукати рішення [відбудови], яке буде, з одного боку, найпростіше, найдоступніше, найшвидше, а з іншого — додавати [автентичну] декоративну деталь, яку люди можуть взяти з безкоштовного ресурсу. […] І коли в тебе є інструмент, наприклад, цілий каталог лежить у сільської адміністрації, тобі кажуть: «У вашому регіоні шість типів дахів, пʼять типів кольору, ось вони є, просто зробіть».

Скільки ми не досліджували зруйновані села чи села на прифронтових територіях, людям неважливо, як воно виглядає: вони просто залатають отвір, покриють його плівкою, яку їм надає певний фонд, і будуть щасливо жити, чекати зими, щоб потім утеплити. Головний меседж від архітекторів — можна доробити деталі в будь-який час, якщо доробите, то буде супер. Важливо ділитися тим, як це було зроблено в їхньому регіоні, області, селі.

[…] Неможливо створювати нове, коли не маєш точки відліку. Ти повинен спочатку повернути, як було, потім думати, як це покращити. У людей [зараз] немає емоційного ресурсу на творчість. Переважна більшість хоче повернути так, як було. І ми спочатку маємо зробити це, а тоді думати про стратегію будівництва нової України. […] Хочеться давати людям те, що вони дійсно приймуть і не навʼязувати своє рішення.

— Як знайти баланс між відновленням традиційних архітектурних форм і плануванням нової України?

— […] Де б людина не перебувала, навколишнє середовище має величезний вплив на її свідомість: від того, у якій кімнаті вона просинається, до того, у якому будинку живе, по якій вулиці ходить на роботу, у якому офісі проводить час.

Інвестувати зараз треба у швидкі рішення, так звана стратегія quick wins (з англ. швидкі перемоги. — ред.), коли ти точково зможеш по всій території давати імпульси відновлення. Має бути прозорість у діях, ти маєш постійно тримати людей в інформаційному полі.

Українська архітектура періоду СРСР

— Із приходом Радянського Союзу до нас прийшла архітектура тоталітарних режимів, що часто стирає ідентичність, демонструє велич влади та психологічно тисне. Чи вдалося нам зберегти культурну ідентичність в архітектурі того часу? Як ви ставитесь до спадщини тієї доби?

— Мені важко спостерігати, як декомунізують або руйнують памʼятки, бо я ціную авторське право, творчість, енергетику образу будь-якої архітектурної форми. Архітектура радянських часів — це архітектура символізму. Є багато людей, яка в це вірить і яка за цим слідкувала. Одне рішення — просто скинути [пам’ятник] Леніну й роздробити на маленькі шматочки. А інше — зрозуміти, що його можна вивезти кудись дуже далеко, і якщо хтось хоче, то може поїхати й подивитися на нього.

— [Тобто] тут питання розділення мистецтва й політики, митця й політичного контексту, у якому він працював.

— Тут узагалі складно сказати, яку ціль ми переслідуємо, що маємо донести цим, робимо це органічно чи стратегія декомунізації — просто зруйнувати форму і зробити її іншою. Такі процеси розкладаються на десятиріччя, тому людей треба підводити, пояснювати, діяти, а потім збирати зворотний звʼязок, коригувати курс за потреби.

— Як бути з людьми, які цінують радянські памʼятки та підтримують проросійські погляди, вважаючи, що нам варто рухатися в цьому напрямку?

— Це вже всеукраїнська стратегія декомунізації. Я дійсно з повагою до неї ставлюсь, але в мені громадянин України — це одна половина, а інша — автор і співавтор, який це створював. Якби я зробив памʼятник і через 25 років його взяли за голову й поламали, як автор я був би проти.

— Чи варто розділяти радянський і український модернізм радянської пори? Наскільки чіткими є лінії розмежування між цими архітектурними напрямами на території України?

— Модернізм, особливо київський, зараз на тонкій кризі, бо більшість об’єктів не мають статусу памʼятки архітектури. Але вони [його мають отримати]. […] Переважна більшість із них закинуті. […] Хто буде їм продовжувати життя, зробить сценарій використання, [запропонує], як сучасні потреби накласти на ту форму? Як зробити так, щоб усі, особливо політики й бізнес, захотіли продовжувати їх використовувати? Треба, щоб суспільство з політиками обʼєднувалось, а краще, щоб бізнес обʼєднувався і так давав функцію, яка буде приносити кошти.

Є багато випадків. Наприклад, коли ми боролися за «тарілку»: великою групою активістів прийшли до [Вагіфа] Алієва (український підприємець та бізнесмен. — ред.). Кажемо, що це модернізм, архітектор [споруди] Флоріан Юрʼєв (ще тоді він був живий) і ось його бачення, ми його думки відтворили в візуалізаціях. Показали проєкт, який відновлював один до одного цю «тарілку». А інвестор каже: «Якщо у вас є гроші — зробіть. У мене є гроші, тому я роблю». [Як] переконати його, що наше рішення буде ефективнішим? Ми почали думати, як використовувати концертну залу, скільки функцій зробити всередині приміщення (кавʼярня, коворкінги, виставки), рахували фінансову модель. Але все одно в людини є своє бачення: мовляв, якщо він розділить приміщення і здасть в оренду, це буде краще. І тут працює бізнес: він купив, використовує. Згідно з законом, він мав право [розпоряджатися цією спорудою], бо обʼєкт тоді не мав ніякого [охоронного] статусу, але для когось це еталон, памʼятка, єдина у світі.

— Ваше бюро відоме проєктами відновленням старих промислових [споруд], зокрема модерністської поліклініки на вулиці Рейтарській у Києві. Що ви враховуєте, коли переосмислюєте такі простори?

— Це класний кейс, коли працює соціум і бізнес. Інвестори сказали, що хочуть відновити [об’єкт] і заробляти на цьому. Ми маємо запросити архітектора, робити все повністю прозоро. […] Бізнес завдяки інструментам архітектури може зробити класний кейс відновлення. Ми хочемо, щоб він був показовий. Буде серія інтервʼю, будемо запрошувати активістів, говорити про це.

— Чи потрібно застосовувати інший підхід до відновлення міст, які зазнали руйнації, таких як Бахмут і Маріуполь, враховуючи їхню історію та сучасний контекст? Варто повертатися до архітектури минулого чи шукати нові рішення?

— Абсолютно інший підхід не потрібен, адже є певна інфраструктура, створена для виробничих міст: порти, шахти, виробництва, металургія. Це працює на користь України та має там бути. Бахмут і Маріуполь будуть відновлені, але спочатку їх треба відвоювати. Зараз зовсім інша реальність, ти не думаєш про архітектуру. Після того, як територію звільнять, потрібно займатися свідомістю населення, що є великою роботою, адже деякі люди вже 11 років перебувають під впливом пропаганди. Відновлення будівель — це одне, а повернути українську ідеологію значно складніше.

— Чи можна вважати появу псевдоісторичних будівель в Україні, як, наприклад, житлові комплекси на Воздвиженці в Києві, проявом архітектурної меншовартості? Чи заповнення простору такими новими, але історично стилізованими будівлями є позитивним явищем?

— Поки люди користуються псевдоісторичними будівлями, суспільство це підтримує. Маленькі бізнеси заповнюють простір, створюються кластери взаємодії молоді. […] Як киянину мені подобається, що такі місця формуються, але як архітектор я проти, адже це не органічно. Але не можу на це впливати. Якби я сказав: «Я зараз зроблю проєкт реставрації Воздвиженки, щоб вона не видавалася фальшивою». Але я цього не роблю. І тому в цьому питанні залишаюся киянином, який каже: «О, клас, є осередок містян зі своїм стилем». Якщо місце напів порожнє, тоді були б сумніви, але якщо там є життя, то нехай воно залишається.

Щодо зміни стилю, це питання смаку. Багато людей вважає, що псевдостиль — це прикольно. Треба більше прикладів, які демонструють повагу до архітектурної спадщини. […] Влада не підтримує ці дискусії, бо це зменшує маневри для інвесторів. Ініціативні групи, які борються за збереження історичних будівель, є противагою цьому.

Тут питання, що краще: залишити напів зруйнований будинок чи добудувати його з втручаннями у форму?

Майбутнє будівництва

— Як повинна відрізнятися архітектура в Україні, враховуючи три її умовні макрорегіони: близький до лінії фронту, центр і захід? Які їх особливості мають бути враховані під час проєктування та будівництва?

— Архітектура майбутнього в Україні не повинна відрізнятися за регіонами. Ми не маємо робити категорії фронту, основи й тилу, а міксувати їх.

Розділення — це негативно, а нові звʼязки створюють нові імпульси. Потрібно спрямовувати зусилля на поєднання.

Ідея територіальної архітектури утопічна, ми не відбудуємо все в такому обсязі. Зʼявляться інвестиційні проєкти, урбаністичні парки, які вписуватимуться у стратегію оборони: де необхідно будувати полігони, центри підготовки резервістів.

[…] Молодь можна залучати до [відновлення] занедбаних територій, створюючи студентські містечка, які перетворять регіони на кластери з ініціативою. Треба створити мотивацію для повернення людей, пропонуючи безкоштовне житло, університети, робочі місця.

— Які аспекти безпекової функціональності, як-от бомбосховища, потрібно враховувати в архітектурі майбутнього? Чи потрібно в Україні розділяти підходи до будівництва, враховуючи специфіку загроз, чи всі мають дотримуватися однакових стандартів безпеки?

— Важливо враховувати аспекти безпекової функціональності, зокрема бомбосховища. Одним з основних завдань є створення сховищ подвійного призначення, які могли б ефективно функціонувати в умовах війни. Наприклад, підземні станції метро. Необхідно адаптувати норми безпеки залежно від регіону. Час тривоги суттєво відрізняється в різних містах, тому стандарти мають бути диференційованими.

Наразі ведеться дослідження укриттів, результатом буде аналіз українських законодавчих норм, виявлення слабких місць і пропозиції покращення на базі міжнародного досвіду.

Важливо оптимізувати використання ресурсів, інтегрувати нові технології в процес відновлення України, оскільки це буде коштувати сотні мільярдів доларів.

— Які технології можуть допомогти гарантувати безпеку в архітектурі майбутнього? Чи можуть вони також сприяти збереженню української архітектурної ідентичності?

— Будь-яке технологічне цифрове підсилення є корисним. Штучний інтелект і машинне навчання спрощують бюрократію та економлять час. Політична воля також важлива, адже часто вибирають найдешевшу компанію, а не креативну ідею. […] Суспільний простір має бути прийнятний для суспільства, а не лише для фахівців.

— Чи бачите ви потенціал у використанні, наприклад, 3D-принтерів для будівництва в Україні? Наскільки ми близькі до впровадження таких технологій?

— Зараз ще зарано. Будь-яка технологія, що стосується будівництва, має бути перевірена роками, зокрема, щоб зрозуміти, як вона витримує погодні умови. 3D-друк може бути хорошим для невеликих будинків або кіосків, але не основним інструментом.

Я більше розраховую на цифрові інструменти, які можуть зменшити час на підготовку проєктної документації. Це важливо, адже економія часу дозволяє вибирати найкращі рішення, а не лише найдешевші.

— Яка роль штучного інтелекту в будівельній сфері і наскільки можна на нього покладатися, враховуючи ризик помилок? 

— Активно використовується генеративний дизайн в архітектурі. Він дає змогу швидко проєктувати, генеруючи десятки варіантів компоновки генерального плану, що враховує рельєф, освітлення та інженерні обмеження. Це спрощує процес планування й економить час. Однак ШІ не людиноцентричний, там немає енергетики конкретного автора, що важливо для багатьох людей. 

— Чи слід більше залучати українських архітекторів до процесу відбудови, чи варто також співпрацювати з міжнародними бюро? Які переваги можуть бути від залучення іноземних архітекторів?

— Варто співпрацювати з міжнародними бюро. Це дасть репутаційний капітал. 

Міжнародна експертиза важлива, адже їй довіряють. З іншого боку, українські архітектори мають унікальний досвід відновлення, їхня експертиза може стати цінною для міжнародних колег.

Однак зараз чимало архітекторів виїхали за кордон у пошуках кращого життя, а багато [профільних] університетів не працюють.

Ми досліджуємо систему укриттів з українською експертизою, бо відправити міжнародного експерта для дослідження ситуації в Харкові або Купʼянську буде складно: мало хто на це наважиться. Залучаючи українських архітекторів для збору даних, можна поєднувати досвід міжнародних експертів. 

Шлях добровольця

— Як ваш досвід управлінця в бізнесі допоміг сформувати добровольчий підрозділ аеророзвідки? Наскільки схожі ці два досвіди?

— Оскільки це добровольчий підрозділ, 95 % людей там цивільні. Ми говоримо мовою цивільного бізнесу: проджект-менеджери, тімліди, мідли, джуни. Майже нічого не змінюється, окрім безпекових протоколів і співпраці з військовими структурами, адже на виїздах ми граємо за їхніми правилами. А в тилу, у штабі ми працюємо бізнесовою структурою.

— Як ви підходили до менеджменту та комунікації в межах формування й керівництва підрозділом «Баракуда»? Які принципи лідерства використовували у цьому процесі?

— На початку «Баракуда» була групою з двох пілотів. Поступово зрозуміли, що можемо ділитися експертизою, до кінця 2023 року нас стало восьмеро, а зараз значно більше.

Ми запровадили школу підготовки пілотів.

Цей процес базується на персональній мотивації. Ніхто не отримує грошей, але свобода вибору перевищує всі ризики. Я не пропагую добровольчу [військову] діяльність, але що більше ми працюємо з соціальним капіталом, то більше розуміємо, що є багато вмотивованих людей, готових діяти в певний час і за певних умов. Важливо, щоб усе було системно, організовано та якоюсь мірою безпечно. Тому ми обрали аеророзвідку, бо це безпечна дистанція. Звичайно, протоколи умов безпеки постійно змінюються: рік тому працювали на відстані 10 кілометрів, а тепер ситуація зовсім інша.

Кожне добровольче формування має свої налаштування. У нас все побудовано на принципі компанії, яка швидко зростає, тоді як у когось це постійна група, яка працює у своїх ролях.

— Чи можливо ваш досвід управління та комунікації масштабувати на Збройні сили в цілому? 

— Ми над цим працюємо. Наша стратегія — до кінця року підготувати майже 150 людей. Готуємо безпосередньо бойові групи, а не одиниці. Потім перепакуємо, зробимо ще увосьмеро більше від кількості за три місяці, і з цього вже складемо певну систему залучення цивільних осіб. Якщо зробити законодавчо можливим долучати більше цивільних більше до військової справи, то є великий кластер сили та експертизи, який не розкривається, бо не хоче бути у військовій системі.

— Як вдається забезпечувати бійців підрозділу, якщо за їхню роботу ніхто не платить? 

— Спонсори, зокрема постійні, покривають всі витрати. Ми знаємо статистику витрат на навчанні та на виїздах, ведемо звітність і подаємо її спонсорам, які вірять у цю ідею, розуміють, куди ми рухаємось. Важко сказати, що нема проблем із фінансуванням, бо завжди є куди витратити гроші, але на існування групи нам вистачає. 

Що більше працюєш, то більше втрачаєш засобів: ламаються машини, старлінки, втрачаються дрони. На це ми робимо збори. Наприклад, хотіли займатись ударними засобами, збирали ₴3,5 млн. Не думали, що закриємо [цю суму], але Лачен (український блогер Ігор Лаченков. — ред.) зробив репост і ми закрили за 24 години. 

Велика кількість людей вірять у цивільну залученість. Мінус у тому, що це не постійна величина: сьогодні ти є, завтра тебе нема. Якщо ти в Збройних силах, ти зобовʼязаний, дав присягу, тобою як інструментом користуються, щоб будувати велику результативну машину. Коли ти працюєш із цивільними, які можуть відмовити, на це дуже важко розраховувати. Але ми хочемо спробувати запропонувати певним структурам [долучати цивільних]. Якщо вийде, це супер. Не вийде — нічого страшного, підготуємо людей, які можуть бути резервістами або знати, [як працювати в аеророзвідці]. 

— Який Ваш досвід в роботі з жінками в підрозділі?

— Хлопець, дівчина — нема різниці. У нас немає чогось, що би фізично було важко. Питання тільки у загальній витривалості, тому барʼєрів немає. Втома більше в концентрації уваги. Інколи проводимо тести з фізичної підготовки, щоб розуміти силові показники конкретної людини відносно всієї групи. 

— Як еволюціонує роль добровольчих підрозділів з миті їх появи в 2014 році, коли вони заповнили прогалини в системі безпеки? Як змінилася їхня функція з часу, коли армія стала значно боєздатнішою? Яка їхня перспектива в майбутньому?

— Спочатку вони діяли як самостійні структури, проте згодом почали інтегруватися в загальну систему військових сил. Вони приносять експертизу та адаптивність, але їхнє використання залежить від системності їхньої роботи. Перспектива залежить від інтеграції в військову систему. Зараз існує потреба в розробці платформ, які б дозволили добровольцям працювати на постійній основі. Тільки після цього можна розглядати їхнє масштабування в армії. 

— У січні 2023 року ухвалили закон, який частково легалізував добровольців. Якою ви бачите правову базу для їхньої роботи в майбутньому? Варто переходити в офіційну структуру Збройних сил або є інші моделі, які варто розглядати?

— Юридична площина та соціальний захист — це основа основ, над цим треба працювати. Як пояснити, чому люди в формі (добровольці. — ред.) перебувають в посадці за 5 кілометрів від лінії зіткнення, яку задачу вони там виконують, чи мають право там перебувати? Я б не сказав, що наразі є відповідь, ми працюємо з декількома групами юристів, які займаються оформленням, визначають, на яких умовах добровольці починають працювати. Є багато питань, ми намагаємося це дослідити та поділитися досвідом.

— Чи можна зберегти гнучкість і ефективність внутрішніх структур добровольчих підрозділів у разі їхньої легалізації? 

— Я хотів би вірити, що так. Не вважаю себе експертом, ми можемо лише вивчати наш досвід і ділитися ним. Ми не на тому рівні, щоб мати відповіді на всі питання. У нас немає відкритих наборів, набираємо точково людей, які проходять перевірки та тренування. Наша робота спрямована на якість, частина її полягає в дослідженні цього питання юридичної безпеки, щоб потім запропонувати певне рішення.

— Як саме ви вимірюєте якість роботи, якщо не завжди можна покладатися на статистику? 

— Ми вже бачимо, як працюють військові групи, розуміємо кількість наших вильотів, знайдених цілей і час перебування на секторі. Перевага нашої групи в тому, що велика кількість людей працює з невеликою кількістю засобів. Один засіб може працювати сім днів на тиждень по 12 годин завдяки зміні екіпажів. Проте ЗСУ не вистачає людей і ми часто чуємо пропозиції мобілізувати наших добровольців.

— Де ви зараз бачите простір для покращення вашої роботи?

— У людському ресурсі. Бути добровольцем — це одне, а бути там, де ти потрібен, — інше, а там, де ти хочеш — третє. Ми інтервʼююємо людей, щоб зрозуміти, де вони себе бачать, даємо спробувати різні ролі.

Важливо, щоб те, що людина хоче робити, збігалося з тим, що вона може. Наприклад, якщо хтось хоче бути пілотом, але не розбирається в навігації, навряд чи він буде успішним у цій ролі.

Гнучкість системи дозволяє налаштовувати все на безпечній території. Ми методично тренуємось, вивчаємо та вивозимо людей у сектор, щоб вони могли розкритися в кризових ситуаціях. У нас не так багато тих, хто може відстежувати стан складу й екіпажу, щоб проводити індивідуальні бесіди. Я не знаю, чи проводять такі дослідження в інших структурах, але ми це вивчаємо і плануємо поділитися досвідом.

— Що ви можете сказати про критику, що добровольці «грають у війну» і що їм слід обрати між участю в бойових діях і відмовою від них?

— Я повністю погоджуюсь, але якщо в мене є 30 людей і вони принципово не хочуть мобілізуватися, продовжуватимуть «гратися» і це даватиме результат, я буду з ними працювати. Важливо обирати те, що дає результат.

Роль безпілотних технологій

— Яку роль відіграє креативне мислення у військовій справі і яку користь ви спостерігали під час виїздів або роботи? Чи потрібно навчати всіх військових креативному мисленню? Як це може вплинути на їхню ефективність?

— З огляду на ефективність це корисно, оскільки в межах української військової структури допускаються різні варіації виконання задач. Це відрізняє нас від російської структури, де все виконується суворо за протоколами. Наприклад, якщо техніка стоїть за правилами, це може призвести до її знищення.

Ми почали використовувати FPV-дрони, які стали основним засобом ведення війни. Це дає нам перевагу в кількості та якості. Водночас противник також швидко вчиться та адаптується, розвиваючи свої технології.

— Зараз дуже багато розмов про зміну формату війни з артилерійської на безпілотну. Яке майбутнє безпілотних технологій у війні? Яким ви бачите їхній вплив на ведення бойових дій у світі?

— На війні все розраховано в темпах, що дає можливість змінювати правила гри. Раніше для зміни позицій була потреба в часі, а зараз дрони уражають цілі за 5 хвилин. Наприклад, під час російського наступу на Харківщині в повітрі було під 40 дронів, які спостерігали за ситуацією. Коли ми почали збивати ці повітряні цілі, намагалися забирати їх, щоб отримати якісний звʼязок, ситуація змінилася. Росіяни реагували, мінуючи місця падіння дронів. Водночас українські військові вдосконалювали технології збиття.

Зараз технологічна війна, де дрони змагаються з дронами. З одного боку, це зберігає життя військових, а з іншого — треба швидко реагувати.

В Україні розвиваються різні безпілотні системи: повітряні, наземні, надводні та підводні. Існує великий попит на нові технології, а підтримка з боку міжнародних партнерів допомагає залишатися на рівні.

Важливо усвідомлювати, що на позитивні зміни не слід покладатися, потрібно активно діяти.

— Як можна оптимізувати навчання роботи з безпілотниками, залучаючи більше цивільних? Які стратегії могли би забезпечити ефективне навчання нових операторів дронів у контексті зростаючої потреби в них у майбутньому?

— Проблема в тому, що більшість дронів — це військові засоби. Якщо говорити про розвідку, то велика категорія — це агродрони, [дрони для] картографії чи фотофіксації. У цивільних немає можливості споряджати дрони чи мати доступ до них. Навіть українські виробники кажуть, що продукція розвідки виключно для військових. Якщо немає запиту від частини, вони просто не продадуть. У першу чергу треба вчити військових, бо цивільних можна навчити й вони не будуть цим займатись.

Процес мобілізації

— Ви зараз офіційно стаєте на службу в Збройні сили. Яким буде майбутнє «Баракуди»? 

— Наразі там служать люди з різних частин. У вільний час можна відпочивати, організовувати підрозділ або займатися творчістю. «Баракуда» пропонує гібридний формат [залучення], багато хто з групи оформлюються в мій підрозділ. Ми експериментуватимемо й показуватимемо результати. Частина групи працюватиме офіційно за контрактом, маючи конкретні зобовʼязання. «Баракуда» залишиться, командне ядро стало достатньо стабільним навіть без мене.

— Як ви прийшли до рішення офіційно служити в Збройних силах, враховуючи ваш попередній страх втратити свободу і гнучкість у роботі? Як вдалося подолати цей страх?

— Переборов, хоча це було непросто. Це віра у світле майбутнє і розмова з собою.

У мене є бажанням, сили та ресурси спробувати щось змінити всередині структури. Я розумію, що перебуваючи зовні, це неможливо, треба намагатися робити це зсередини.

Контракт передбачає три чи пʼять років, але до цього часу треба ставитися філософськи, враховуючи можливість закінчення воєнного стану.

— Які зміни очікуєте в житті?

— Тут неможливо прогнозувати, потрібно бути готовим до всього. Мене можуть відправити незрозуміло куди чи посадити в кабінет займатися паперами. Я достатньо налаштував автономність роботи бізнесу, «Баракуди» та інших структур, тому можу зникнути на певний час. Ця впевненість дозволила ризикнути, але не варто думати, що все змінюється: ти залишаєшся тією ж людиною в соціумі, з тими ж задачами. Є певна зобовʼязаність, але ти досі свідома особистість із думками та голосом. Це продовження, а не кінець життя. 

— Чи думки ваших близьких і родини вплинули на ваше рішення? Які поради ви могли б дати тим, хто розглядає такий крок?

— Це тонкий процес, коли людина ухвалює рішення перейти на інший рівень служби. Є теми, які проговорюються, а є ті, які залишаються недомовленими. У моєму випадку я визначив, що рішення щодо служби однобічне. Повідомив родині, що ухвалив рішення, пояснив, що це мій шлях, розповів про наміри. Це допомогло зняти напругу.

Я зрозумів, що занадто довго відкладав це рішення. Якщо у когось є вагання, потрібно їх просто прибрати. Що швидше ви в це зануритесь, то швидше зможете повпливати на припинення жаху, який відбувається.

— Якою, на вашу думку, має бути офіційна комунікація влади щодо мобілізації, враховуючи сенситивність цієї теми та різні настрої в суспільстві? 

— Має бути тестовий період вишколу тривалістю тиждень–місяць, ця тема погано підсвічується. Важливо, щоб люди мали можливість спробувати себе в провідних підрозділах, де є процедура прямого рекрутингу. Ці підрозділи впроваджують нові ідеї, у них постійна потреба в людях. Чому держава не переймає цей досвід, залишається питанням.

— Чи можлива лагідна мобілізація на загальнонаціональному рівні в умовах великої війни? Які підходи можуть бути ефективними для залучення добровольців і як це може вплинути на суспільство загалом?

— Якщо дати можливість людині вивчити предмет, зрозуміти, чи цікаво це їй, дати спробувати на деякий час, ухвалити рішення, це точно спрацює. Продовжувати рейди на бусиках — це смішно, хоча у ТЦК може бути певна статистика, яку потрібно виконувати. […] Зараз немає жодної людини, яка б взяла на себе відповідальність за те, щоб організувати лагідну мобілізацію. Треба експериментувати, пробувати різні підходи, розуміти ситуацію та діяти. Щодня гинуть люди, тому треба робити це швидше.

Про підтримку цивільних

— Як ви оцінюєте залученість суспільства до волонтерства порівняно з початком повномасштабного вторгнення? 

— Сплеск у майбутньому можливий виключно тоді, якщо станеться щось дуже погане. Це імпульс на кризу. Сподіваюсь, що в Україні не буде такої кризової ситуації, щоб залучити таку кількість людей. На початку [повномасштабної війни] було три місяці активної фази, потім зʼявились інші потреби. Знялась потреба годувати людей, у яких не було доступу до міжнародних фондів, впровадились системні звʼязки, державні та волонтерські організації. У червні 2022 року ми почали зменшувати волонтерську ініціативу, переключаючи її на допомогу людям старшого віку, дітям.

— Де зараз є найбільша потреба у волонтерстві?

— Потрібна допомога безпосередньо для армії. Вона є, але має бути ще робота з наслідками [війни]. Зʼявляється більше ветеранів, з ними треба працювати.

Ми повинні бути готові до того, що колись війна закінчиться, це стосується і підтримки бізнесу, і проєктних рішень. Якщо не почнемо працювати зараз, то скільки часу ми втратимо. Ми вже третій рік займаємося соціальними ініціативами, матимемо рішення, яке можна буде застосовувати, коли буде безпечно. Наразі важко залучити інвестиції зовні, адже інвестори запитують, що буде завтра. В Україні немає інструмента, який повертає гроші за ураження. Треба мати 25 різних проєктів із бюджетами та прорахунками, щоб бути готовими до відновлення після перемоги.

— Про яку Україну майбутнього мрієте?

— Дружню всередині, але вона має бути войовничою до загроз, самодостатньою і незалежною. У світі це правила сили, які поки що ніхто не скасував.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.