Відкрити арт-центр у селі

Мистецтво
Наддніпрянщина
Професії
26 Серпня 2019 20:59
2168

В селі Іваньки на Наддніпрянщині живе скульптор, художник і коваль Олександр Бартосік. Він перетворив свій дім на витвір мистецтва, а колишню колгоспну ГЕС — на справжній культурний осередок і арт-центр. Родина Бартосіків за допомогою мистецтва хоче змінити споживацький світогляд і залишити свій слід в історії.

Відео

Хатинка Бартосіків

Хата, в якій живе сім’я Бартосіків, дісталася їм від родичів. Спочатку вона була глиняною, тож Олександр каже, що довелося докласти чимало зусиль, щоб переобладнати стару будівлю й створити в ній кращі умови. 

Удома в Бартосіків все продумано. Завдяки меблям-трансформерам простір вдалося зробити і красивим, і естетичним. Основа інтер’єру низенька лежанка, яка слугує не тільки місцем відпочинку, а й джерелом тепла. У Бартосіків вона особлива: збудована як плита, обігрівається завдяки диму від спалених дрів, що проходить системою димоходів. Олександр каже, що такої лежанки ні в кого немає, бо традиційно їх роблять високими, побоюючись направляти дим нижче верхнього рівня.

— Треба не просто трансформер, який купив, приволік і поставив. А воно повинно бути вмонтоване, закомпоноване. Воно не повинне бути випадковим.

Олександр планує облаштувати простір дому так, щоб не залишилося жодної шпаринки, де би міг осідати пил і бруд. Для нього важливо, щоб усе виглядало красиво й гармонійно. Митець хоче показати, наскільки продуманий дизайн полегшує життя. Наприклад, їхній санвузол це одночасно умивальник і душова кабінка, де є поличка, якою можна користуватися з обох боків. Майстерно вмонтована тут і дошка для прасування одягу — складеною вона виглядає як елемент декору санвузла. Зараз такі речі стають особливо популярними, оскільки справді економлять простір у кімнатах. 

Сам я все не зможу там втілити, бо я не гуру якийсь і так далі. Але я хотів би спонукати людей до думання, які б перевершували б мене в своїх таких діях, планах.

Вирізняється тут і статичний стіл із шухлядками для кожного члена сім’ї. Чоловік зазначає, що це дуже зручно, бо кожен може сам покласти все необхідне й дістати, коли потрібно. 

Оригінальне й дуже практичне рішення в одній із кімнат колона зі спеціальним отвором, який закривається. Олександр пояснює: це спосіб очищати повітря кімнати від пилу, під’єднуючи до отвору рукав промислового пилососа (у кілька разів потужнішого за звичайний — ред.), який знаходиться надворі. А ще Бартосіки зовсім не відчиняють вікна в своїй хаті. Річ у тім, що повітря в дім потрапляє завдяки вентиляційній системі знадвору, з відстані 30 метрів від будинку, і, проходячи ним, виходить назовні через вентиляцію.

Багато що в домі Бартосіків має цікаву історію. Олександр розповідає, наприклад, що хотів лишити балочки глиняної стелі, яких торкалися ще його дядьки й діди, тому вмонтував їх у нову, відремонтовану. Особливу цінність для Бартосіків має люстра — вона зроблена з яблуні, яка росла в батьківському саду. Коли не вийшло її врятувати, в митця не піднялася рука просто викинути чи спалити те, що лишилося від дерева, тому увічнив його, використавши як матеріал для творчості. Олександр вважає цю люстру не просто джерелом світла, а сімейною реліквією. Цінне для них і панно, яке також гармонійно доповнює інтер’єр — це робота дядька, яку Олександр перевів у пластику.

Олександр вдячний своїм родичам за збудований дім, проте каже: дещо можна було би зробити акуратніше. Скульптор вважає, що ставлення до життя й роботи в дідів-прадідів було іншим. Тоді людей турбувало тільки те, що на подвір’ї, бо це була їхня власність, а все, що поза ним колгоспне, а отже нічиє. Олександр думає, що так сталося через історичні події, коли в тутешніх мешканців відбирали їхнє майно та право на приватну власність. Так зникло відчуття й розуміння того, як це — мати щось своє. За словами митця, девіз його батьків міг звучати так: «На мій вік вистачить», і це визначало ставлення до всього. Олександр каже, що він керується іншими принципами:

— Я хочу щось залишити, щоб від мене щось залишилося через тисячу років. Я хочу, щоб після мене щось знайшли.

Чоловік називає свій дім мікровсесвітом, не шкодуючи часу й сил на реставрацію й оздоблення. Все, що він робить, просякнуте творчістю. Раніше Олександр мав команду підлеглих, але розпустив її. У зв’язку з подіями в країні 20132014 років був  мобілізованим, тому підприємницьку діяльність мусив згорнути — обсяг роботи в той час суттєво зменшився, тож виплачувати підлеглим зарплатню було все складніше. Чоловік розповідає, що ті події вибили його з колії, навіть після них відновлювати ковальську справу як бізнес не хотів

Нині він працює із замовленнями, але каже, що за потреби легко може зібрати стару команду. Коли місцеві вкотре цікавляться працевлаштуванням Олександра, він стомлено відповідає, що постійна творчість і є його роботою, адже навіть оздоблення помешкання потребує чимало часу, енергії й коштів. Скульптор каже, що витрачати своє життя для задоволення чиїхось меркантильних інтересів він уже не буде.

Культурний осередок замість колгоспної ГЕС

Іще одна цікава будівля, якій Олександр дав друге життя — колишня колгоспна ГЕС, приміщення якої використовували пізніше і для перемелювання зернових культур. Митець відреставрував її, перетворивши на своєрідний продовольчо-мистецький заклад. Сюди можна завітати в будь-який час, випити кави чи подивитися родинну виставку Бартосіків. Донька скульптора каже, що коли батько планував цей проєкт, будинок виглядав дуже непримітним, а зараз це гігантська будівля.

Олександр розповідає, що йому припало до душі географічне розташування споруди. Будучи колгоспником, він скористався своїм правом на частку паю. Трохи доплативши, митець почав наводити тут лад, хоча багато хто намагався стримати його порив:

— Мене відмовляли, бо нібито там «шо ти будеш там робити» і так далі. Бо тут були смітники, всяке таке. Але от, власне, якщо первинна ідея, то значення не має все решта.

Тепер це головний проект Олександра, на якому він зосереджує всі свої сили. Скульптор назвав його «Художній салон-студія-магазин-шинок-бар». Річ у тім, що митець символічно ділить будинок на три рівні. Перший так зване пекло — люди спускаються сюди випити щось міцнішого за каву чи просто поспілкуватися. Оформлений інтер’єр відповідно — з різними чортиками й іншими тематичними деталями. На другому рівні можна придбати все, що треба для облаштування сучасного побуту. А третій той, до якого, за словами митця, всі ми повинні прагнути — це рівень духовний. Крім цього, є ще четвертий поверх, незавершений, тож поки сюди ніхто не піднімається. Це площадка під відкритим небом, яку митець також хоче наповнити скульптурними композиціями, а тому передбачив там монтажні місця. 

Розповідаючи про скульптуру, яка прикрашає четвертий поверх, Олександр каже, що довго шукав ідею. Хотів виліпити коней, але зрозумів, що вони й так усюди. Реконструюючи цю будівлю, він хотів зробити щось сучасне й водночас таке, що мало би зв’язок з історією. Загалом у своїх скульптурах митець відображає головну для нього цінність — сім’ю.

Олександр хоче, щоб ця будівля всіляко розвивалася, навіть після того, як його не стане. Нині там діє постійна художня виставка під назвою «Ступаки поколінь» — це ранні твори його дядька, професійного художника, а також роботи Олександра  і його доньки. Митець сподівається, що колись їх доповнить і його внук. 

— В мене є започаткована діяльність і в мене ж послідовники — є донька, є внук, є син зі своїми дітками. Ще не знати, по яких стежках підуть, але є кому продовжувати.

До речі, на фасаді «художнього салону-студії-магазину-шинку-бару» митець пояснив значення свого прізвища, яким дуже пишається. Це абревіатура, яку він розшифровує так: «Багатство, амбіції, розум, талант, освіченість, сила ілюструються культурою». Олександр вважає, що будь-який напрям людської діяльності це культура:

— Культура — це не малювання, не співи. Культура — це наш спосіб існування.

На думку скульптора, кожній творчій людині потрібна «трибуна», звідки вона може висловлювати свою позицію й ділитися творчістю. Таке місце для Олександра — відреставрований ним будинок, який уже став своєрідним культурним осередком. Це його стихія, простір, де в художній формі втілений світогляд його сім’ї:

— Це наша трибуна, з якої я можу кричати на весь світ. Ніхто не здатен рота затулити, і хто хоче — той слухає.

Дві Анни: дружина й донька

У Олександра Бартосіка дві Анни — донька й дружина. Про свою жінку чоловік розповідає з великою гордістю: каже, що йому з нею дуже пощастило.

Ми з нею завжди можем знайти спільну мову, не без того, в наших стосунках було вже кілька моїх воскресінь.

Дружина Олександра, за його словами, часто допомагає з творчими рішеннями, яких митець сам не помічав. Каже, що Анна інколи випереджає його свіжими ідеями, тому він дивується, чому сам раніше до такого не додумався.

Донька Анна пішла по батькових стопах — вона вже активно займається творчістю й планує продовжити його справу. Дівчина каже, що жити хоче в Україні, а де саме — покаже час. Батько має на неї великі сподівання, вочевидь тому часто критикує.

У доньки, за словами Олександра, набагато краща освіта, ніж у нього. Хороші знання, переконаний чоловік, їй дала Київська дитяча академія мистецтв, хоч він і вважає, що не заклад робить із людини професіонала. У дівчини вже чимало робіт, частина з яких залишилася в Києві, дещо в «салоні» чи вдома. В них юна скульпторка відображає цінність природи й своє ставлення до неї, а також порушує проблему взаємозв’язку людини й довкілля. Одна з важливих для неї скульптур — «Пошук рівноваги» її дипломний проєкт в академії. Дівчина пояснює, що ідея цієї роботи — пошук правильного напрямку й балансу:

Пошук рівноваги не тільки фізичний, а, власне, і життєвий шо ти постійно вагаєшся, не знаєш, в яку сторону тебе закине. І ти маєш встояти, і все-таки вирішити, куди ступити в своєму житті. 

Мистецтво для Анни все. І хоч вона ще не готова, як батько, дати йому чітке визначення, творчість із нею — з самого дитинства, а тому стала невід’ємною частиною життя. 

Олександр мріє, що ця будівля стане потужним осередком культури й донька Анна, якщо захоче, зможе викладати там після здобуття освіти. Митець каже, що це має бути місцем мистецтва, а не лише заробітку. І хоч втілити все задумане одразу непросто, перші здобутки Бартосіки мають: 

— Вже є дві людини, які точно приходили. Ми їм давали якісь уроки і вони пішли по цій стежині — вони далі пішли навчатися в художні заклади.

В Олександра багато різноманітних робіт. Митець розповідає, що усвідомленням себе як художника він завдячує дядьку Миколі Бартосіку професійному монументалісту й живописцю, який допоміг йому почати власний творчий шлях. Чоловік каже, що навіть під час вступу до училища (Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва — ред.) мало що добре розумів у цій справі, по-своєму уявляв  роль і завдання художника:

Проблема була в тому, що розуміння, що таке художник, було якесь обмежене. Для мене художник це було художник, який малює портрети і робе будь-що прекрасне.

Олександр не завжди любить пояснювати ідею своїх скульптур, бо вважає, що кожен має зуміти прочитати те, що побачив, сам. Тому для нього велика приємність, коли люди відкривають для себе інші, глибші сенси, ніж сам автор туди закладав. Митець вважає, що кожна робота скульптора має бути драматичною, тобто мати якийсь внутрішній конфлікт, напругу, інакше вона не буде цікавою. Найцінніші моменти для Олександра коли його скульптури зворушують глядача до сліз, адже це справжні емоції, які не підробиш.

Іваньки

Село, де мешкає сім’я Бартосіків — це два об’єднані населені пункти — Полківниче й Іваньки. Олександр розповідає, що селяни часто змушені виїжджати на заробітки, але деякі все ж повертаються.

Я все життя хочу бути скульптором. І в мене є можливість робити скульптурки, і є місця, де я їх можу ставити. В мене є власні подвір’я і не має значення — перейде воно кудись чи ні, воно залишиться як арт-об’єкт.
Йому хочеться, щоб односельчани залишалися й розвивали свій край, бо бачить тут великий потенціал. Він був одним із ініціаторів проведення місцевих виборів і створення об’єднаної територіальної громади. Чоловік мислить далекоглядно, хоче, щоб усі його роботи були окрасою села:

Олександр каже, що було б чудово, якби діти захотіли створити якийсь театральний гурток чи якийсь амфітеатрик біля річки. Також скульптор прагне створити родинний склеп. На його думку, він міг би бути родзинкою села й приваблювати туристів, але поки місцева влада ставиться до цього дуже скептично. 

Митець думає про час і спосіб відновлення традицій для майбутнього. Каже, наприклад, що кидає на похоронах копійки в могилу, хоч зараз так уже ніхто не робить. Але для Олександра це дуже важливо: він вважає, що такі речі — артефакт, який колись багато чого розповість про наш час.

Скульптор каже, що зараз люди до всього ставляться по-споживацьки, хоча він розуміє, що потрібно якось виживати. Але для нього сенс у тому, щоб залишити свій слід, щось для душі й чудес, для чогось вищого. Тому митець посадив уже багато дубів і лип. Каже, що думає про завтрашній день і далеке майбутнє:

Я виховую дітей і саджу дуби.

Зараз дерева в його садку ще зовсім маленькі, але Олександр мріє дожити до того часу, коли вони будуть великими і він разом із дружиною зможе прийти й обійняти їх.

Над матеріалом працювалиАвторка:Мирослава ОлійникАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Аня ЯблучнаКоректорка:Ольга Щербак Продюсерка:Ольга ШорФотографиня:Катя АкварельнаФотограф:Павло ПашкоОператор:Павло ПашкоОператор:Олег СологубМонтажерка:Марія ТеребусРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Мирослава Олійник

26 Серпня 2019 20:59