Білоруси України. Хто вони?

11 вересня 2021
Share this...
Facebook
Twitter

Історія білорусів в Україні почалася з XVIII століття, але найактивніше вона твориться саме зараз. Із серпня 2020 року, тікаючи від диктатури Аляксандра Лукашенка, сотні тисяч білорусів виїжджають в інші країни, зокрема й в Україну, де отримують правову, психологічну та гуманітарну допомогу та підтримку. У наших історіях про національні спільноти зазвичай йдеться про традиції, що їх об’єднують. У цьому випадку наших північних сусідів об’єднує спільна жага до свободи та демократії.

Їх на кухні троє: Оля готує дранікі, Паліна миє яблука, Максім стоїть біля вікна, підтримує розмову. Обговорюють чергову недільну акцію в Києві на підтримку демократичної Білорусі. Численні протести в Білорусі, затримання активістів, свавілля білоруських судів, коронавірус, кількість хворих. Тем вистачає. Драніки зашкварчали на пательні. Аж раптом Паліна запитує:

Драніки
Традиційна білоруська страва з тертої картоплі, яєць та борошна. Український аналог - деруни.

— А як ви самі: добре почуваєтесь, ніхто не хворів?

— Ні, я постійно бігаю. До великої дороги і назад.

— Вона бігає по 20 кілометрів.

— Ого! Круто! Марафонець!

— Ага. Стаття 23.34.

— Народна стаття.

— Ганяєш щосили?

— Так, тренуємось! Поїхали, а звички залишились.

Стаття 23.34.
Стаття 23.34. Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення "Порушення порядку організації або проведення масових заходів". За нею передбачене покарання у вигляді штрафу або адміністративного арешту від 15 до 30 діб.

Білоруська спільнота в Україні формувалася ще з XVIII століття, а з 1990-х років майже кожен регіон України уже мав зареєстровану білоруську громаду або ж культурно-просвітницьке товариство. Та от вже понад рік, з початком протестів проти самопроголошеного президента Аляксандра Лукашенка у серпні 2020 року, спільнота поповнюється новою хвилею — білоруськими активістами, які змушені покидати власні домівки, де їм небезпечно залишатися. Нині білоруська діаспора в Україні стала рупором змін, де чути голоси кожного: від правозахисників до діячів мистецтва.

Початок протестів у Білорусі. Максім

Як і більшість білорусів, які з 2020 року активно переїздять до України, Максім тікав від режиму Лукашенка. З початком протестів у Білорусі 9 серпня 2020 року Максім волонтерить у правозахисному центрі «Вясна», який займається моніторингом дотримання прав людини в Білорусі, а з 2020 року веде облік білоруських політв’язнів і надає їм допомогу. Коли на організацію завели кримінальну справу, Максім, не гаючи часу, виїхав з Білорусі. За його словами, у тих, хто зараз вирішує поїхати з країни, зазвичай немає часу та можливості спланувати поїздку та навіть зібрати речі.

— Ти бачиш, що за тобою слідкують, збирають дані у сусідів, твоїх друзів, і ти розумієш, що у тебе є кілька годин, щоб покинути країну, бо ти стаєш не свідком, а обвинувачуваним.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У день президентських виборів, розповідає Максім, явка на дільницях складала 84 %. Громадяни Білорусі стояли у довгих чергах, щоб проголосувати за зміни в країні. Хоча за офіційними даними ЦВК, 80 відсотків виборців віддали голос за Лукашенка, дослідження онлайн-платформи «Голос» для виборців довело, що результати голосування були сфальсифіковані і у першому турі перемогла головна опонентка Лукашенка Святлана Ціханоуская (біл. Сьвятлана Ціханоўская). Дев’ятого серпня продемократичні виборці й самі могли ідентифікувати один одного за різними ознаками, наприклад, браслетами білого кольору, які нинішня влада розцінює як екстремістські символи.

— Щоб не вкрали наші голоси, ми складали бюлетені у трубочку або гармошкою. Коли я прийшов на дільницю, то побачив, що десь 90 % бюлетенів — в цих гармошках, хоча я живу в центрі Мінська і населення у нас більше складається з бабусь та дідусів, які не дуже політично активні.

Протягом дня президентських виборів незалежні білоруські медіа повідомляли про проблеми доступу на їхні сайти. Ближче до вечора в центр столиці почала з’їжджатися військова техніка та колони міліцейських авто.

Коли ввечері оголосили результати екзит-полів, які свідчили про перемогу Лукашенка, білоруси вийшли на вулиці. Вони збиралися біля стели «Минск — город-герой», де зазвичай збираються на великі свята. Максім був серед протестувальників і чув звуки перших гранат. Далі в людей цілеспрямовано влучали гумовими кулями та світлошумовими гранатами.

— Коли ви разом, то не страшно. Люди почали братися за руки і ставати у ланцюжки. Тоді гранати полетіли вже прямо на нас.

Наступні кілька днів ситуація в Мінську не змінювалась: протестувальники гуртувалися та будували барикади, а загони міліції особливого призначення атакували їх водометами, гранатами та іншою зброєю. Тоді затримали близько п’яти тисяч активістів.

Після кривавих сутичок білоруські жінки влаштували акцію проти насильства, після якої всі наступні протести відбувалися по-іншому: масштабні мирні марші, мистецькі акції. Максім відзначає, що навіть коли у місті прибрали сміттєві баки, білоруси ходили на марші з мішками, аби залишати вулиці чистими.

Подібні протести поширилися усією країною. Працівники підприємств та студенти страйкували, закликаючи до чесних виборів та відставки Лукашенка. Незважаючи на мирний характер протестів, активістів затримували й ув’язнювали щонайменше на 15–25 діб, після чого деякі зникали безвісти.

Максім допомагав стежити за строком перебування протестувальників у в’язниці, місцем та часом їхнього виходу, аби вони безпечно вийшли на волю. Подібна діяльність, як і будь-яка одноразова допомога, дія чи вислів на підтримку протестів, наражала на небезпеку. Тому він мусив покинути Білорусь. Обрав Україну, тому що і друзі тут, і мова схожа. Нині Максім разом з іншими земляками живе у колівінгу, влаштованому центром допомоги білоруським біженцям Free Belarus Center у Києві.

Free Belarus Center. Паліна

Перші біженці з Білорусі опинилися в Україні ще в травні-червні 2020 року, коли у Мінську та Гродно арештували кандидатів у президенти Білорусі Сяргєя Ціханоуского (біл. Сяргей Ціханоўскі) та Віктара Бабарика (біл. Віктар Бабарыка), а загони міліції особливого призначення розігнали мирні акції у кількох містах.

Тоді правозахисниця Паліна Бродік, що живе в Україні з 2015 року, допомагала друзям та знайомим, які були змушені тікати з Білорусі через переслідування. Однак що далі, то більше вона отримувала повідомлень з проханнями про допомогу.

— Коли мій телеграм розривався, коли я вже не могла скеровувати людей до чергового свого друга з їхніми запитаннями, я зрозуміла, що потрібно гуртуватися з іншими людьми, які мають відповідний досвід.

З серпня 2020 року Паліна координує Free Belarus Center в Києві — громадську ініціативу, яка допомагає білорусам не лише адаптуватися, але й розвиватися в Україні. Першочергово команда надавала юридичну та психологічну допомогу.

В юридичному відділі Free Belarus Center працюють українські спеціалісти Володимир Жбанков та Олена Юркіна. За день вони обслуговують велику кількість людей, яким необхідно отримати статус біженця або оформити посвідку на тимчасове чи постійне проживання в Україні.

Після припинення авіасполучення з Білоруссю в результаті затримання колишнього редактора опозиційного телеграм-каналу NEXTA Рамана Пратасєвіча (біл. Раман Пратасевіч) потік білоруських біженців в Україну майже не змінився.

Затримання Рамана Пратасєвіча
23 травня 2021 року, за наказом Аляксандра Лукашенка, білоруський винищувач посадив в Мінську літак рейсу Афіни-Вільнюс, на якому перебував редактора опозиційного телеграм-каналу NEXTA Раман Пратасєвіч з дівчиною Сафією Сапегаю. Їх обох заарештували. З 25 червня вони знаходяться під домашнім арештом.

— По-перше, люди розуміють, що коли настільки складно виїхати з країни, вони можуть перестрахуватися і виїжджати раніше. По-друге, ми бачимо, що все ж цей маховик репресій, він все більше й більше розкручується. Позаяк на ЗМІ чинять великий тиск, багато журналістів їдуть геть. Якщо раніше частіше приїздили звичайні активісти чи правозахисники, то зараз найбільше приїжджає журналістів.

Відповідно до потреб новоприбулих Free Belarus Center розвинув інші напрямки допомоги. Нині волонтери центру можуть забезпечити білорусів житлом, харчами та засобами гігієни. Крім базової гуманітарної допомоги, вони пропонують освітні можливості для біженців в Україні та жителів Білорусі. Освітній відділ центру отримує великий запит на здобуття знань про цифрову безпеку та правозахист. Таку тенденцію він пояснює тим, що білоруси бажають приносити користь рідній країні з-за кордону та тій країні, в якій вони тимчасово перебувають.

Free Belarus Center також опікується тим, аби українські медіа та світова білоруська спільнота звертали увагу на білоруську діаспору в Україні та завжди були в курсі останніх подій у Білорусі. Команда постійно шукає партнерів та веде переговори з українською владою, щоб налагодити і дещо спростити перебування білорусів у країні. Їм вже вдалося домогтися збільшення строку законного перебування в Україні для білорусів з 90 до 180 діб на рік, а нині планують вирішити проблему з працевлаштуванням біженців.

Білоруські діаспори Євросоюзу та інших країн світу об’єднуються і допомагають тим країнам, де перебуває найбільша кількість білорусів. Так, наприклад, німецька організація RAZAM бере участь у проєкті з забезпечення житла для біженців в Україні.

На думку Паліни, білоруські діаспори неабияк впливають на події в Білорусі та роблять великий внесок у відродження демократичної країни. Вона вірить, що після повалення режиму Лукашенка білоруси повернуться додому. Вона б теж охоче повернулася на батьківщину.

— Рано чи пізно це відбудеться, і я матиму можливість застосувати у своїй країні увесь той багаж знань, який мені вдалося зібрати у різних країнах, зокрема в Україні.

Українці навчили Паліну пишатися своїм походженням і боротися за національні та культурні надбання своєї батьківщини. В Україні вона вирішила спілкуватися білоруською, викликавши інтерес українських друзів та колег до її мови. Паліна відчуває, що українці, як ніхто інший, розуміють білорусів. Це підтверджує склад команди Free Belarus Center.

«Мы не ведалі адзін аднаго да гэтага лета (ми не знали один одного до цього літа)», — так говорять про себе білоруси, тому що до цього їх мало що об’єднувало. Проте й українці раніше не звертали уваги на білоруських сусідів. До серпня 2020 року.

Білорусь та Україна. Історичний зв’язок

Перші переселення білорусів на території сучасного українського Полісся та Слобожанщини відбулися після першого поділу Речі Посполитої 1772 року, коли частина етнічних білоруських земель відійшла Російській імперії. На початку XVIII століття в пошуках місця для військових поселень російська влада виселила селян Бобилецького повіту Могильовської губернії до українського Причорномор’я. Тоді близько чотирьох тисяч білоруських селян вирушили в дорогу, а до пункту призначення їх дійшло вже на тисячу менше. На північному Причорномор’ї вони заснували кілька сіл: Білозірку (колишнє Бармашово), Старосілля, Явкине, Маліївку.

Україна та Білорусь вперше співпрацювали як незалежні держави 1918 року. Перша світова війна ще тривала, коли Німецька та Австро-Угорська імперії підписали з Українською Народною Республікою Брест-Литовський мирний договір, визнаючи її незалежною державою, і зобов’язалися захищати кордони країни від нападу більшовиків. Натомість Українська Народна Республіка забезпечувала обидві імперії продовольчими товарами.

Білоруська Народна Республіка, утворена 25 березня 1918 року, також шукала захисту від більшовицького тиску, тому звернулася до українського уряду. У квітні до Києва приїхала білоруська дипломатична місія з проханням визнати БНР та встановити чіткі кордони між молодими державами. Жодне з цих питань так і не було вирішено, адже вже в грудні того ж року Червона армія окупувала Мінськ. Співпраця УНР та БНР тривала недовго, але за цей час у Києві та Одесі з’явилися білоруські консульства, білоруський уряд отримав грошову позику від українців, а керівники держав навіть розглядали ідею білорусько-українського союзу.

Проіснувавши менше року, Білоруська Народна Республіка стала еталоном демократичної держави для сучасних білорусів, а затверджені у 1918 році біло-червоно-білий прапор та герб «Пагоня», на якому зображений кінь і вершник зі щитом та мечем, — символами протесту та майбутньої Білорусі.

На 2001 рік в Україні мешкало понад 275 тисяч білорусів. Протягом 2020 року Україна прийняла 161 тисячу білорусів, і їхня кількість надалі щомісячно зростає.

Сьогодні притулку в Україні шукають білоруси, які відчувають загрозу і тиск з боку влади через незгоду більшості громадян Білорусі з результатами президентських виборів 2020 року, на яких за сфальсифікованими результатами знову «переміг» Аляксандр Лукашенка (біл. Аляксандр Лукашэнка), який обіймає президентський пост протягом уже 26 років.

Водночас за той самий рік 158 тисяч білорусів виїхали з України в інші країни.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Протестне мистецтво. «Кожны дзень»

Щонедільні марші в Білорусі пістрявіли біло-червоно-білими стягами. І навіть коли активістів розганяли, вони протестували тихо: йшли вулицями в біло-червоних шкарпетках, гуляли під дощем з біло-червоними парасольками, вивішували на балкони білизну протестних кольорів. Так спротив ставав частиною щоденної рутини. Паліна вважає, що протестний рух почався не лише з того, що люди виходили на вулиці, але й з креативу.

— Коли вже почалася зима, хтось замурував у льоду БЧБ (біло-червоно-білий стяг). Просто зранку всі побачили, що на Свіслочі, річці у центрі Мінська, в льоду — БЧБ. Яким чином вони це зробили — невідомо, але справді це така партизанщина. Люди спробували таким чином висловити солідарність один з одним і показати, що їх багато, що їм не байдуже, що вони продовжують боротися хоча б у такий спосіб, тоді як усі інші способи практично недоступні.

Під час Другої світової війни кількість білоруських радянських партизанів сягала більше 350 000 чоловік. Для білорусів тема партизанського руху дуже важлива, і вони вірять, що в кожному є ген партизана. У воєнні часи, крім проведення диверсій, вони мали роздавати газети та листівки для активізації громадянського суспільства проти німецької окупації.

У 2020 році, коли в Білорусі вимикали інтернет або блокували незалежні медіаресурси, протестувальники відновили цей старий добрий спосіб інформування населення. Донині в різних регіонах країни видають підпільну періодику, повідомляючи жителям не лише про загальну ситуацію протестів в країні, але й про локальні події. Білоруси завантажують листівки з телеграм-каналів, роздруковують та розносять по поштових скриньках у себе в будинку, дворі або районі.

Навесні 2021 року українці могли побачити на власні очі протестні білоруські газети — в Києві, у Мистецькому Арсеналі, на виставці «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив». Вона присвячена сучасному білоруському мистецтву, яке розвивається пліч-о-пліч з подіями в країні. Роботи зачіпають теми спротиву, солідарності, насилля, минулого та майбутнього Білорусі.

У першому залі була представлена велика колекція плакатів — невід’ємної частини протестів. Білоруські художники зібрали їх на онлайн-платформі Cultprotest, щоб протестувальники могли їх друкувати та поширювати.

— Там були такі неймовірні речі, таке просто було джерело креативу, що я навіть зібрала собі в теку на комп’ютері всі ці плакати, бо здавалося, що усе це просто загубиться, потім неможливо буде знайти. А там, ну, перлини.

Велика частина робіт була зосереджена на образі жінки. Ще два роки тому білорусам складно було уявити, що очільником Білорусі може стати жінка. Нині кажуть, що протести мають жіноче обличчя. Фактична переможниця президентських виборів Святлана Ціханоуская разом з коліжанками Вєранікаю Цапкала (біл. Вераніка Цапкала) та Мариєю Калєснікаваю (біл. Марыя Калеснікава) розпочала переговори з лідерами іноземних країн та шукає способи повалити старий режим. Тим часом у Білорусі (та інших країнах світу) жінки організовували марші з білими та червоними квітами. Мисткиня Алєна Давідовіч (біл. Алена Давідовіч) закарбувала цей образ у великому стінописі «Fight like a girl».

Як жінка бореться ненасильницьким способ за права білорусів, відвідувачі могли відчути ще на початку виставки. У якому б залі ви не перебували, було чути дуже гучний звук, схожий на сирену. З наближенням до його джерела ставало зрозуміло, що то на відео жінка в біло-червоній сукні кричить з усіх сил серед міста протягом хвилини. Акція художниці та активістки Яни Шостак мала звернути увагу представництва Євросоюзу у Варшаві на проблему перетину кордону для білорусів. Вона домоглася свого і біженцям відновили видачу віз.

Як відомо, на відміну від жіночих протестів на підтримку Білорусі за кордоном, у самій країні такі ініціативи придушувалися і жінок затримували на кілька діб. Однак навіть у СІЗО їм вдавалося підтримувати бойовий дух, перетворюючи камери на креативний простір, де вони малювали, вигадували ігри та спілкувалися. Надя Саяпіна (біл. Надзя Саяпіна) поділилася таким досвідом у інсталяції «Ляльковий будинок».

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

«Кожны дзень» — знакова, але не єдина подія, яка знайомить українців та білорусів в Україні з культурою Білорусі. Free Belarus Center організовує такі заходи, як фестиваль «День білоруського мистецтва» на плацу Києво-Могилянської академії, де можна послухати сучасні білоруські гурти та ознайомитися з фотовиставкою, а також літературні читання за участі білоруських поетів.

Білоруська література в Україні

У 2017 році видавництво «Люта Справа» випустило першу невелику українсько-білоруську збірку жартівливих віршів про дитинство «Геть дорослих! — Далоў дарослых!» з метою розважити дитину та заохотити її вивчати мови.

Українське видавництво виступило логічним продовженням «Мистецького Барбакану» — арт-простору на перетині Хрещатику та Прорізної, який сформували митці під час Революції Гідності. В його фокусі — актуальна література на теми, що хвилюють тут і зараз: від війни на Сході до подій у Білорусі. За рік протестів «Люта Справа» видала чотири поетичні збірки білоруських авторів.

Сяргєй Прилуцкі

У минулому Сірошка Пістончик, білоруський письменник та перекладач Сяргєй Прилуцкі (біл. Сяргей Прылуцкі) пише про громадянське суспільство, політику та соціально-побутове життя у жартівливій манері.

— Пістончик — це такий автор коротких оповідань про все що завгодно. Про якийсь треш, брутал, матюки і все таке. В принципі, сенс усіх цих оповідань — щоб було ржачно, весело і без усіляких гальм.

Писати Сяргєй почав ще у підлітковому віці російською мовою. У той час, наприкінці 1990 років, у Білорусі прокотилася хвиля протестів, і він, 16-річний хлопець, самостійно їздив на перші акції, що вплинули на його творчість.

— Одного разу втік із дому на мітинг, а потім вдома були сварки. Спочатку — акції, потім зацікавила література. Якось затягнуло в літературу, почав писати білоруською.

Перші протести в незалежній Білорусі відбулися 1996 року, коли президент Аляксандр Лукашенка готувався до підписання угоди з Росією про інтеграцію. Протестувальники так само виходили на мирні марші з біло-червоно-білими стягами і їх так само розганяла та затримувала міліція. Акції протесту тривали до 1999 року. Наступна велика акція, що називалася «Площа» (біл. «Плошча»), відбулася у 2006 році на знак незгоди з результатами президентських виборів, у яких втретє переміг Лукашенка. З тих же причин білоруси зібралися на другій «Площі» 2010 року. Всі протести до серпня 2020-го минули непомітно для світу і, зокрема, України через малу частку активного білоруського населення.

Переїхавши до України 2008 року, Сяргєй продовжував підтримувати активістів грошовими внесками та віршами. Звикати до оточення йому не доводилось, позаяк в дитинстві щорічно проводив літо у бабусі на Волині. Пізніше став відвідувати українські літературні заходи.

— Українські літератори — перші, з ким я тут познайомився, коли почав приїжджати. Дев’яносто відсотків моїх друзів та знайомих — це або поети, або прозаїки, перекладачі.

У Білорусі, особливо у рідному місті Берестя, автору не вистачає різноманіття літературних фестивалів та активної взаємодії з письменниками. Сяргєй іноді перекладає молодих українських авторів (Павла Коробчука, Олега Коцарева) для білоруських читачів. В Україні ж нещодавно видали його двомовну збірку віршів «Еврідіка не озирається / Эўрыдыка не азіраецца», зосереджених на останніх подіях в Білорусі.

тым часам замест міру (тим часом замість миру)
з вайсковых складоў (із військових складів)
завезьлі страх (завезли страх)
у шырокім асартыменце (у широкому асортименті)

сьмярдзючы сьлізкі (смердючий слизький)
нават прадаўшчыцы (навіть продавчині)
гідзяцца браць яго ў рукі (бридяться брати його в руки)

але каму ён цяпер трэба (та й кому він тепер треба)

маем шыкоўныя слодычы любові (маємо розкішні смаколики любові)
сочыва адрэналіну (варення адреналіну )
самагон злосьці (самогон злості)
і вялікі торт перамогі (і великий торт перемоги)
што дасьпявае нясьпешна (що достигає неспішно)
ў мільёнах сэрцаў (у мільйонах сердець)

фрагмент вірша «Гурманы свабоды» (укр. Гурмани свободи) зі збірки Сяргєя Прилуцкого «Еврідіка не озирається / Эўрыдыка не азіраецца»

Алєсь Плотка

Білоруський поет і прозаїк Алєсь Плотка був свідком двох українських революцій (Помаранчевої і Революції Гідності), встиг побувати в Криму до його окупації. У 2020-му Алєсь переїхав в Україну. Проживши до того певний час у Чехії, де є невелика білоруська діаспора, він аналізує розвиток спільнот в обох країнах:

— Те, що зараз відбувається з білорусами в Україні, я називаю «біло-червоно-біла гвардія» (алюзія на «Білу гвардію» Булгакова). Найбільша кількість білорусів, які виїхали з Батьківщини, виїхали саме в Україну. І це зараз такий процес кипіння: дуже багато людей, вони дуже різні. Зараз іде процес такої прітірки.

На думку Алєся, білоруська діаспора в Чехії цей етап вже пройшла і набула певної монолітності. Всі ці спостереження та досвіди останніх п’яти років поет виклав в останній збірці «Лотас на асфальце». Ідея книги-ретроспективи з’явилася завдяки творчості українського поета Юрія Іздрика, вірші якого Алєсь перекладав.

Під псевдонімом Baisan Алєсь Плотка записав кілька альбомів поезії у супроводі електронної музики. Альбом «1937» складається з віршів білоруських поетів, яких розстріляли у 1937 році радянські спецслужби. Історія цих митців та загалом репресованої білоруської інтелігенції нагадує історію покоління українського розстріляного відродження.

Алєсь часто порівнює Україну та Білорусь, тому що обидві країни переживають великі зміни. Нинішні білоруські протести нагадують йому Помаранчеву революцію.

— Я пам’ятаю свої візити студентські. Це був час, коли мої друзі-кияни почали помічати українські пісні, ну так — більш масово, дізнаватися про українських митців. І друге — це та підтримка діаспори, яка була вже тоді. Я бачив, що це таке потужне явище. От що зараз нарешті маємо ми.

Дідусі та бабусі Алєся родом з різних регіонів Білорусі, тому він говорить, що має роздвоєне коріння. Одні живуть у Бабруйску, який з XVIII століття майже безперервно піддається російському впливу, інші — в місті Баранавічи, що входило до складу Польщі протягом 1921—1939 років. Алєсь часто згадує бабусю з Баранавічей, її мудрість та традиційні страви, які, щоправда, він їв неохоче.

— Я не їв сала, я не їв холодець. З того, що я міг їсти, були товсті млинці, що робляться на кефірі. Ось це єдине, що було для мене, коли я їхав на захід, до бабусі в Баранавічи.

На сході, в Бабруйску, бабуся готувала особливу страву, яка Алєсю дуже смакує, але ніде більше йому не доводилось її куштувати. Пельмені, посипані тертим яблуком, здавалися йому в дитинстві звичайною стравою, поки в гостях він не побачив, що їх подають зі сметаною.

Національні свята Білорусі схожі на святкові дні сусідніх держав. Серед них вирізняється Радуніца, або Великдень мертвих. З одного боку, цей день нагадує всім відомі Проводи, проте Радуніца зберегла в собі язичницьке коріння.

— Це вельми цікавий культурологічний факт. Він повністю відповідає розвитку білоруського суспільства з історичного боку, бо християнізація відбувалася не насильницьким шляхом, як в інших регіонах, і фактично абсорбувала деякі язичницькі традиції.

Цей день завжди припадає на вівторок, дев’ятий день після Великодня, і на державному рівні вважається вихідним. Попри те що білоруси йдуть у церкву, замовляють панахиду і відвідують могили рідних, на Радуніцу не прийнято сумувати та оплакувати покійних.

Що також не характерно для інших країн — демократична молодь Білорусі не святкує офіційний День Незалежності 3 липня. Пов’язано це з тим, що дату визначили під час референдуму 1996 року, в результаті якого також прийняли рішення розширити повноваження президента Аляксандра Лукашенка. Натомість активна частина населення виходить на святкові демонстрації у День Волі, 25 березня, коли була проголошена Білоруська Народна Республіка. Влада не підтримує суспільну ініціативу і розганяє подібні акції. Та білоруси все одно щорічно нагадують країні про цей день. Алєсь Плотка вважає, що в цьому і є вся Білорусь:

— Це про завзятість, про певний стоїцизм і про те, як іти до своєї мети.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Уляна Гентош

Авторка:

Даша Тітарова

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка,

Сценаристка,

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Інтерв’юерка:

Ірина Макарчук

Фотограф:

Алєсь Пілєцкі

Юрій Стефаняк

Фотографиня:

Альона Малашина

Оператор:

Олег Сологуб

Михайло Шелест

Сергій Розов

Олексій Панченко

Максим Завалля

Операторка:

Ольга Оборіна

Саша Нікітіна

Марія Теребус

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Владислав Франьоу

Алесь Загорскі

Транскрибаторка:

Яна Шчарбіна

Аміна Лікар

Ілона Миколаїшин

Анастасія Кривошеєва

Вікторія Максимова

Гання Семяннік

Експерт:

Роман Кабачій

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією