Секрети Більського городища

Протягом VIII–III ст. до н.е. на теренах Великого Євразійського степу мешкали численні племена скіфів. Розселилися вони і на території сучасної України, засновуючи свої укріплені городища, які й дотепер вражають масштабністю. Території, де колись мешкали скіфи, сягають Подніпров’я, Таврії, Наддніпрянщини й навіть Полтавщини.

Їхнє місто Гелон, згадуване ще у працях давньогрецького історика Геродота, науковці часто ототожнюють із давнім городищем неподалік села Більськ на Полтавщині. Це поселення, розташоване у межиріччі Ворскли і Сухої Груні, розкинулося на понад 5 тисяч гектарів, а довжина його валів сукупно становить близько 35 кілометрів. Завдяки цьому Більське городище вважають найбільшою пам’яткою ранньої залізної доби на теренах Східної Європи. Для порівняння, понад 2,5 тис. років тому сучасник Більська Вавилон за розмірами був у п’ять разів меншим, а Рим за імператора Авреліана (270-275 рр. н. е.) займав площу 1400 гектарів.

Територія Більського городища — це комплекс трьох укріплень: Західного, Східного та Куземинського. Крім збережених земляних валів, на його території і поряд розташовані мальовничі природні об’єкти: гідрологічний заказник «Озеро Лазьки», Ковпаківський лісопарк, Барвінкова гора, заповідне урочище «Зіньківщина» тощо.

Сьогодні територія городища є охоронною зоною. З 2005 року тут діє історико-культурний заповідник «Більськ», куди часто приїжджають нові туристи, відбувається щорічний фестиваль «Гелон-фест», для всіх охочих організовується археологічна школа, та, звісно ж, проводяться розкопки. 2021 року будівлю колишнього дитсадка у селі Більськ планують перебудувати на музей Більського городища, де облаштують архів, експозицію, реставраційну майстерню. Хоча дослідження території Більського городища тривають вже понад 100 років, є всі підстави вважати, що місце приховує ще чимало таємниць і цінних артефактів.

Досліджувати історію скіфів

Місто Гелон було потужним торгово-економічним центром, оскільки вело жваву торгівлю з античними містами-полісами Північного Причорномор’я. До них постачали сировину, яка цікавила греків і мешканців міст: м’ясо, сухофрукти, зернові, шкіру тощо. Відповідно, з грецьких полісів привозили в амфорах вино, оливкову олію, прикраси, вишуканий посуд, декорований в еллінському стилі. На кшталт кіліків — давньогрецьких широких посудин, які у вигляді уламків знаходять археологи на розкопках поселення.

Із 1995 року заповідник має власне фондосховище, яким опікується головний зберігач фондів Олег Шапорда. Сьогодні тут зберігаються в основному артефакти скіфського часу: дрібні фігурки з глини, частини кінської упряжі, посуд (різні види горщиків, черпаків, корчаг, глеків), ритуальні ємності, арибали (ємності для зберігання ароматичних речовин — тогочасних парфумів), пряслиця (кільця, що надягаються на веретено для надання йому ваги), наконечники стріл, побутове начиння та прикраси (дзеркала, ремінці, намистини). Зберігаються й привезені колись артефакти на кшталт давньогрецьких амфор (у 2001 році дослідникам пощастило віднайти в одному з курганів повністю збережену посудину) та знахідки більш пізнього періоду часів Київської Русі (хрести, ножі, металеві застібки — фібули).

— Тут у нас відбувається камеральна обробка накопаного матеріалу. Ось, наприклад, речі, які нещодавно знайшла експедиція на Барвінковій горі — ручка від амфори, вінці ліпних горщиків, рештки бронзового шлаку. Останні можуть свідчити, що в цьому місці колись була майстерня. От частина амфори, багато кісток різних, які переглядатимуть вже інші спеціалісти. Все це помиється, потім те, що не має вагомого значення, віднесемо назад, а те, що цікаве, буде включено до основного фонду заповідника.

Непотрібне повертають в той самий розкоп, де і було знайдено річ. Покласти в іншому місці — означає створювати культурний шар там, де його насправді немає, а це вже фальсифікація культури й історії. Цінні предмети відправляють на реставрацію до Харкова. Це, за словами молодшої наукової співробітниці заповідника Оксани Дорошенко, дуже довгий і затратний процес.

— Ці предмети досліджує Харківська філія Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Такі знахідки обробляють спеціальними речовинами, створюють для них умови з необхідним рівнем освітлення, вологості. Це дуже кропітка праця, яка може розтягнутися на місяці, а то й на роки. Предмет просто можна взяти до рук і він розсиплеться. Бувають навіть такі моменти, коли з розкопу потрібно знімати його разом із землею, аби лише зберегти у цілісності.

Археологічна експедиція. Денис Гречко

Більське городище вивчається з початку XX століття. Археологи виявили тут залишки вуличної будови і споруд, що підтверджують існування на цій території високоцивілізованої землеробської держави. Вдалося знайти і низку унікальних артефактів: золоті пластинки, що зображують, імовірно, античного бога Діоніса, бронзовий казан, грецькі амфори. Символом заповідника став знайдений 2001 року золотий перстень-печатка, що експонується у Полтавському краєзнавчому музеї.

Кожного літа тут кипить робота археологів. І хоч за тисячі років довколишні ландшафти змінилися, все ж обриси давнього городища доволі помітні — висота земляних валів подекуди сягає дев’яти метрів заввишки. Зараз навколо колишнього скіфського форпосту розкинулися поля, де місцеві займаються фермерською діяльністю. За словами керівника археологічної експедиції в Більському городищі Дениса Гречка, тисячі років тому в цьому місці також кипіло життя.

— Усі вали рукотворні. Вони висипалися мотичками, навіть не лопатами, — це була важка праця. Тут виявлено рештки багатьох об’єктів: житлових, господарських, культурних споруд; бронзоливарних, гончарних, ткацьких майстерень; жертовників і храмів. Колись тут, де зараз знаходиться ліс, люди працювали, молилися, любили, помирали і лишили свідчення свого існування у вигляді цих великих валів.

Сезонний проєкт заповідника — організована спільно з інститутом НАН України Міжнародна літня польова археологічна школа, що функціонує тут щоліта з 2015 року. Щоб долучитися, не обов’язково бути професіональним археологом. Сюди приїжджають люди будь-яких професій, волонтери, школярі під наглядом дорослих. Усі мають можливість поряд зі спеціалістами на практиці вивчати археологію, проживати в археологічному таборі, спостерігати за процесом зсередини.

Денис Гречко розповідає, що в Україні зараз дуже мало професійних археологів — разом близько 300 спеціалістів на всю країну. Враховуючи, що археологів потрібно залучати під час закладання доріг та інших будівельних робіт, фахівців може просто не вистачити на всі об’єкти. А якщо наймати не професіоналів, які просто копатимуть землю, — можна більше зашкодити, ніж допомогти. Для того, щоб якомога більше людей здобули хоча б ази польової археології, у заповіднику й проводять літню школу.

— Потрібно не тільки розкопати, оскільки коли досліджуємо, ми руйнуємо все одно культурний шар, і тому ми повинні вміти забрати максимум інформації. Відповідно, всі ці етапи польових досліджень ми демонструємо і чим більше буде людей це знати, там краще.

Робочий день в експедиції залежить від погодних умов, але зазвичай влітку він починається рано — о шостій годині треба вже бути на розкопках. Вдень, коли спекотно, роблять перерву, а після п’ятої-шостої години вечора виходять на другу зміну. Після цього всі, хто працював на розкопі, йдуть відпочивати, а ті археологи, які готують всю польову документацію, можуть залишитися і щось креслити.

— У нас є іноді такі ситуації, що ми можемо від заходу і до сходу сонця працювати, оскільки не можемо лишити місце недослідженим. Тобто у нас бувають форс-мажори (наприклад, особливо цінна знахідка наприкінці експедиції. — ред.) і ми можемо працювати повний день.

Археолог, кандидат історичних наук Денис Гречко ще з дитинства обрав свою спеціальність, коли почав займатись археологією у дитячому гуртку. На Більське городище потрапив у п’ятому класі — це була його перша експедиція з багатьох численних у подальшому житті.

Денис Гречко спеціалізується на історії населення півдня Східної Європи доби раннього заліза і щороку бере участь у 5-6 експедиціях. Роботу археолога він описує як прив’язану до сезону: влітку — розкопки, потім до кінця зими — аналіз досліджень і наукові звіти за їхніми результатами. Навесні потрібно здати весь матеріал на ліцензування і подавати нові заявки на дослідження.

— Для більшості людей експедиція — це як відпочинок на природі: вогнище, гітара, трішечки праці. Але насправді це наша робота — влітку фізична, взимку більш кабінетна.

Як фундаментальна наука, археологія спрямована на аналіз історії людства. Адже розуміючи, як люди жили раніше, можна отримати підказки, як треба жити в майбутньому.

— Іноді польові дослідження можуть принести відкриття, яке принципово змінює погляди на ту чи іншу проблему. Археолог — немов слідчий, що потрапив на місце злочину через тисячу років. Відповідно, маємо справу з вельми фрагментованою інформацією. Чим більше її отримуємо, тим краще можемо скласти цей пазл.

Археологія постійно розвивається, тож якщо порівняти підручники з цієї дисципліни за різні десятиліття, вони суттєво відрізнятимуться. І навряд хтось зможе видати останню книгу «Давня історія людства», в якій дасть відповіді на всі запитання. При цьому кожне нове дослідження і відкриття допомагає людям більше цікавитися своїм краєм і пишатися, що вони живуть саме тут.

— Якщо люди будуть зацікавлені дізнатись, як тут жили люди, що їх цікавило і так далі, це зробить життя людей більш різноманітним, повноцінним. І тому, коли до нас приходять на екскурсії чи просто питають, ми нікому не відмовляємо, ми розповідаємо, що досліджуємо, і намагаємось якось зацікавити.

Денис Гречко щиро захоплюється археологією і вважає, що це більше, ніж робота. Скоріше — спосіб життя.

— Людям потрібно (показати), заради чого вони працюють, заради чого вони воюють. А це фактично культура має бути, не тільки гроші. За гроші національну ідею не побудуєш. Відповідно, потрібно, щоб люди побачили, що їм є за що боротись, заради чого покращувати своє життя, свої навички. Якщо кожен робить свою роботу якнайкраще, у нас все буде гаразд.

Розвивати внутрішній туризм. Оксана Дорошенко

Кожного року до Більського заповідника приїжджають нові туристи, що хочуть на власні очі побачити давні вали і вживу відчути масштаби городища. Працівниця заповідника Оксана Дорошенко розповідає, що для мандрівників пропонують різні варіанти туристичних прогулянок: «лінивий» туризм автівкою, велосипедні подорожі, пішохідні маршрути.

— Тут рельєф змінюється від рівнинного до більш гористого, тож можна побачити різні ландшафти: пагорби, поля, ліси і луки. По відстані також може бути маршрут на 15,20,30,40 кілометрів — все за бажанням туристів. Є і пішохідні екскурсії на 7-10 кілометрів. Взяв маленький рюкзачок, водичку і неспішно насолоджуєшся краєвидами, а заодно оглядаєш вали та надихаєшся атмосферою.

Як правило, сюди приїздять сім’ї або невеликі компанії до десяти людей. Частина туристів замовляє екскурсії, інші самостійно мандрують — блукають валами, заходять на розкопки, відпочивають.

— Людям, які приїжджають, потрібно показати щось цікаве. Для них недостатньо звичайних земляних валів, їм потрібна візуалізація інформації, реконструкції давніх жител, макети поховань, багато інформаційних щитів, аудіогіди декількома мовами. Тоді це відкриє шлях для туристів із Заходу. Якщо ми хочемо, щоб туризм приносив в бюджет достатньо коштів, нам потрібно розвивати й інфраструктуру.

На території Більського городища встановлені інформаційні щити для туристів. Наукові співробітники розробляють туристичні та археологічні мапи місцевості. Є можливість ознайомитися зі знайденими артефактами онлайн — на сайті заповідника представлені 3D-моделі та відео знайдених предметів.

У Більському заповіднику організовані туристичні групи можуть навіть долучитися до процесу розкопок. Звісно ж, під наглядом професійних археологів.

— Люди допомагають розчищати якусь господарську яму чи жертовник і можуть на 5-10 хвилин відчути себе археологами, зануритися в цю атмосферу. Це те, що може вирізняти нас з-поміж інших подібних туристичних об’єктів, адже саме археологічні розкопки — наша родзинка, яку маємо розвивати і популяризувати.

Важливу роль у популяризації городища відіграло запровадження щорічного фестивалю «Гелон-фест». На думку Оксани Дорошенко, саме завдяки йому чимало відвідувачів дізналися про Більське городище, приїхавши сюди вперше.

— Ідея фестивалю з’явилася у 2017 році, і, звісно ж, основною його метою була популяризація Більського городища, бо пам’ятка грандіозна, але парадоксально маловідома.

На фестиваль запрошують українські музичні гурти, які виконують музику в стилі етно, фолк, етнорок тощо. Водночас кличуть умільців з усієї України і створюють містечко майстрів.

— Тут і різьбярі, і гончарі, і ткацтво, і вишивка, і витинанка, і ляльки-мотанки — дуже різноманітний спектр. А наша головна родзинка — кінне шоу, адже відомо, що скіфи були вправними вершниками. Запрошуємо реконструкторів, які повністю відтворюють прикраси, речі побуту, і паралельно відбувається імпровізоване дійство.

Під час фестивалю діє розкоп, де постійно чергують археологи, а відвідувачі можуть не тільки скуштувати автентичних страв або придбати сувенірів на згадку, а й оглянути розкопки чи навіть безпосередньо долучитися до них.

2019 року, розповідає Оксана Дорошенко, на фестиваль приїхало до 10 тисяч відвідувачів. 2020 року організаторам довелося скасувати етнофестиваль через карантинні обмеження. Однак досвід показує, що ця подія приносить результати, адже про Більське городище починають більше говорити і туристи, і ЗМІ.

— Популяризація — це те, чого ми прагнемо. Щоб розвивати наш внутрішній туризм, розвивати заповідник, відновлювати історичну пам’ять. Щоб люди жили і знали, де вони живуть.

До «Більська» кожного з працівників заповідника свого часу привели різні шляхи. Оксана Дорошенко все життя живе у Котельві, але про Більське городище дізналася випадково завдяки соціальним мережам. Працюючи юристкою, жінка самостійно вивчала рідний край, подорожувала, займалася етнографією, досліджуючи народні ремесла, димарі, різьблення віконець, воріт. Зібрану інформацію викладала в інтернеті, ділячись особистими враженнями. Директор заповідника помітив її публічні дописи і запросив на роботу.

— Я взагалі не уявляла, як із юриспруденції перейти до музейної справи, не мала впевненості, що впораюсь. Потім вирішила, що таки піду. Пам’ятаю, мене наш головний зберігач завів у фонди. Я побачила корчагу, і в мене пішов по шкірі мороз. Для мене це було, наче космос якийсь. З того моменту вже не сумнівалася, чи варто мені тут бути.

Оксана Дорошенко працює у музеї вже третій рік: проводить екскурсії, розвиває внутрішній туризм у заповіднику, просуває сторінку «Більська» у соціальних мережах. Оксана відчуває, що вона тільки починає вивчати городище, адже люди, які жили тут 2,5 тис. років тому, залишили стільки загадок, що і за сто років всі не розгадаєш.

— Тут природа така неймовірна, тут настільки красиві рослинки, пташки, байбачки. Все в такому синтезі: природа, історія, археологія. Ця потужна енергетика сплітається в такий вир почуттів, емоцій, воно правда затягує. Якщо ти вже полюбив, то це все, воно тебе захопило і не відпустить.

Спочатку Оксана лише спостерігала за археологічними експедиціями у заповіднику, як туристка, але згодом і вона пройшла «бойове хрещення» у Літній археологічній школі під керівництвом Дениса Гречка. Один випадок з цієї школи їй запам’ятався особливо:

— Був вечір, і ми розчищали дитяче поховання, вже мали закінчувати. Всі вже лопати і шпательки позбирали, а я все продовжувала тим ножечком акуратно підчисувати. Раптом відчула щось тверде і зрозуміла, шо це вже не кістка людини. Дійсно, це був супутній інвентар — мушля каурі — дуже рідкісна для того часу. Вона за походженням з Індійського океану, тобто в ті часи треба було її звідти переправити до Греції, потім — до міст-полісів у Північному Причорномор’ї, а звідти вже доставити сюди, на Більське городище. Тобто, який шлях вона пройшла — це можна тільки уявити. Моїй радості не було меж!