Кременчук. Створити ідеальний наплічник

Спершу, як і в багатьох, хто стартує з нуля, у них не виходило нічого. Не було ніяких прихильників, місяць вони жили на одній гречці, кілька разів їх виганяли з майстерні за несплату оренди. Але вони вперто продовжували створювати наплічник. І от що з цього вийшло.

Перший наплічник

Ідея створити власний бренд почала зароджуватися в Олександра Начоси та Артема Свергуна понад 5 років тому. Олександр завжди мав бажання створювати щось своїми руками. Тренуватися друзі вирішили на футболках:

— Тоді великого розбігу почали займати стріт-бренди. Усе почалось із того, що давай купувати білі футболки, будемо малювати і все це діло продавати. Тоді було велике різноманіття брендів і ми дійшли висновку, що всі хлопці шиють самі. Ми думаєм: ми шо лохи, ми ж так само можемо. Купили першу машинку, купили другу машинку, щось у нас виходило. Це стало нашою звичною роботу, яка дозволяє щось робити, реконструювати, придумувати щось нове. Від цього відчуття класне.

Весь цей час, працюючи над чужим продуктом, хлопці мріяли про свою справу, хотіли створювати виключно своє. Та розуміння того, який саме продукт хочеться робити, прийшло не одразу:

— Між одягом і рюкзаком багато етапів, перепон. Рюкзак був логічним кроком у сторону того, шо ми робили до цього. Це були також рюкзаки. Але менш складні, менш функціональні. Також була робота на інші бренди. Але завжди хотілося свого й не мати перепон у тому, що замовник каже, що це задорого, давайте, пацани, там уріжемо, там уріжемо. Це тоді виходить робота без натхнення, без задоволення.

Взимку 2017 року Олександр зробив перший власний макет наплічника:

— Це був перший, тестувався десь місяці 3–4. Кожен день я носив його просто як виріб для свого комп’ютера, для своїх документів. Намагався виявити, що з ним так, що не так. І десь уже в травні попробували доробити ті косяки, які були. Виправили, доробили, продали десь так 5–10 виробів.

Створювати щось із нуля завжди складніше, ніж працювати з готовою ідеєю. Втім, за словами хлопців, перехід до власного виробництва вартує того:

— Цей рюкзак — це можливість вкласти в нього все, що подобається,  що хочеться, порахувавши його собівартість на етапі проектування. Це був достатньо довгий шлях, щоби переключитися на свій продукт, але круто, шо ми зібрались і в нас почало виходити.

Велику роль у становленні Blackpack відіграють відгуки. Завдяки відгукам найперших покупців команді вдалося змінювати, покращувати наплічник до тієї версії, яка представлена сьогодні. Продукт еволюціонував на їхньому ж досвіді. Загалом перша модель мала 10–15 версій:

— Я досі підтримую спілкування з кількома з перших замовників. Це радість, коли людина отримує рюкзак і каже, що це щось космічне, щось круте й це приносить задоволення. І розумієш, шо недарма почали, недарма робимо, модифікуємо.

Втім, немає такого універсального продукту, який би подобався усім одночасно. Адже кожен оцінює за власними критеріями, тож і відгуки бувають різні:

— Були люди, які казали «Скільки-скільки за ото?! Во китайське, дешевше коштує! Я дешевше куплю». Кожна ж людина, яка замовляла, казала, шо вірить у нас і візьме подивитись. Потім були відгуки, мовляв, ого, такого точно не очікував. Можливо, наша проблема в тому, що наш рюкзак не представлений. Для людей, які мають можливість літати по світу рюкзак є непоганим рішенням, щоби возити речі. Цей рюкзак не призначений для того, щоби ходити в город. Ми більше хочемо знати відповідь тих людей, яким потрібен функціональний вибір. Декілька відсотків від українських мандрівників, чуть більший відсоток від більш платоспроможних країн. Це небагато людей, але відгуки кажуть, шо недарма робимо.

Команда

Сьогодні команда Blackpack — це Артем Свергун, Олександр Начоса та Юлія Беркеля:

— Наша вірна помічниця Юлія Сєргєєвна. Вона наша ровесниця, але ми її так називаємо, бо вона жостка, крута баба. З однієї сторони хочеться розширитись, набрати більше людей, але, якщо чесно, цей момент ще не настав, і є страх чогось нового, що люди можуть не потягнути.

У маленькій команді кожен має свою зону відповідальності, розповідає Олександр:

— Должность Артема офіційно називається «посіпака». Він відповідає за те, щоби рюкзак повністю вирізати, усі тасьомки та молнії. На мені висить відповідальність, щоби продукт зшити, знайти шляхи для втілення тої чи іншої ідеї. На Юлії висить місія схожа на мою: вона також шиє, вносить свої побажання. І це просто ідеальний тандем: я вмію шити, складати, але в мене туго зі структуризацією цієї діяльності. Так ми й доповнюємо одне одного.

Цінністю у власній справі, за словами Олександра, є також і можливість працювати на самого себе. Це дає свободу, хоч і не завжди дає впевненість у тому, що буде завтра:

— Сьогодні є гроші, щоби додому доїхати, бо й таке було, а завтра може не бути. Але старалися, щось робили й це почало приносити не тільки задоволення, але й можливість вкладати в наступні продукти, ширити інформацію.

Зараз наплічники Blackpack замовляють у країни СНД, Польщу, Естонію та Канаду. Найбільше автори пишаються тим, що продукт робиться саме в Україні:

— Український продукт може бути не то шо не гіршим, ніж десь у Європі, але й може бути кращим, як по функціоналу, так і по якості, і ще по ціні. Ми не сильно намагаємось конкурувати в ціновому діапазоні, намагаємось вкласти в нього більше функціоналу, більше якості, тому й ціна дешевою не виходить.

Blаckpack приділяє чимало уваги деталям. Функціонал кожного елемента наплічника продуманий до дрібниць. Артем жартує, що на їхніх сумках навіть свисток є:

— Це коли ти тіпа такий не вмієш свистіти, але свистиш у свисток і: «Васяяя, сюди йди!». Я з Кременчука, тут так роблять, а свистіти я не вмію. Тут є ще карабінчик. Він не звичайний, його можна навіть у зварочних рукавичках відкрити. Є такі карабінчики, де треба собі пальці під ноги загинати. А тут вдів варішки і все вийшло. Намікає, що ти молодець і в тебе все вийде навіть у варішках. Є ще кишенька для води. Якщо бутилка висока, то можна її защепити ще. Це зручно для людей автостоперів, алкашів. Тобто турбота є, тому що завжди приємно від людей чути тіпа «ви зробили мою поїздку фантастичною». Він не такий як усі.

Труднощі

На старті бренду, коли хлопцям довелося відмовлятися від бази колишніх замовників і запускати все з нуля, не обійшлося без боргів. Артем згадує:

— Всьо заворушилося, ми продаємо, шиємо. І тут він (Олександр – ред.) мені каже, шо є одне маленьке «но». Назад дороги нема, коли все закрутилось, то відступати пізно.

Олександр пояснює, звідки виникали такі фінансові труднощі:

— Це все генерувалося робочими моментами. Виробництво підтримувалося дотаціями. Зарплата виплачувалася не за виконану роботу, а за то шо людина була на роботі.

Можна було запанікувати й відмовитися від мрії. А можна запитати себе, заради чого ти все це робиш і рухатися далі:

— Ми навесні вибрались із тієї ями й зараз намагаємось закумулюватися так сильно, щоби зробити декілька робочих місць і платити людям так, що вони не їхали в якусь Польщу, Чехословакію, чи ще кудись, щоби заробляли ось тут. Саме огидне, це коли ти їдеш додому чи сидиш у парку й чуєш, як люди ниють, що їх шеф задовбав, зарплати низькі. Є така тенденція. Моя мама в Польщі на заводі працює, тому що тут вона не може в її віці заробити. Хочеться, щоби люди тут мали нагоду заробляти собі на життя, як хотять, шо їм подобається. Приходити на роботу, казати, як їм тут усе класно. Вони щасливі йдуть із роботи, приходять щасливі. Це найперша річ, якої хочеться добитися.

Артем зізнається, що є чимало такого, що б вони хотіли змінити в Україні та українцях. Своїм прикладом хлопці показують, що такі зміни цілком можливі:

— Є така погана риса людей, заложена з дитинства, що всім хтось щось винен. Трохи набридло, шо в Україні така срака й не хочеться чекати на чарівника на вертольоті, який прилетить, конфетками покидається і скаже, що все буде добре. Хочеться самому робити, бо якщо ми не зробимо, то хто? Ми відповідальні за себе, за свою країну. Коли ми вже перестанемо як стадо нити й казати, шо винен кожен, а не я, тоді заживемо ліпше. Коли відповідальність буде брати на себе кожен.

Команда Blackpack вірить, що з малого починається велике. Вкладаючи у власну справу всі свої сили та кошти, Артем, Сашко та Юля не забувають також про допомогу іншим. І в цьому вони готові ставати прикладом для великих підприємств:

— Все просто. Вбиваєш дракона — спасаєш принцесу. Рюкзаки продаються й нема нічого зазорного в тому, щоби купити дві пачки підгузників і відвезти до дитячого будинку. Це якось по-людськи. Навіть цим самим дітям дати просто старт. Якщо ми можемо це робити, ми втрьох, таке мале підприємство, то на шо спроможні великі гіганти. Ми, мабуть, будемо старатися так робити, щоби люди теж старалися.

Артем розповідає, що коли за справою мрії стоїть справді щось велике — у ній тільки тоді є сенс, бо гроші — мінливі. А для втілення ідей треба вміти ставити цілі:

— Ти хочеш віджатися сто раз від землі, а зараз не можеш віджатися ні разу. Але ціль — 100 раз. І шоб цієї цілі дійти, то треба просто віджиматися, там із колінок, напівлоктики згинати. Потім вийде 1 раз. Якщо ти не кинеш, то ти дійдеш до сотні. У плані свого виробництва, то коли ти думаєш із точки вигоди, шо тіпа ти хочеш зробити таку сумку й хочеш заробити з неї мільйон — то це провальна тема. Коли ідея стоїть задля великої цілі, коли ти хочеш зробити світ краще, то вона варта того. Наприклад, коли хтось мріє про велосипед, то велосипед — фінальна точка мрії. І ти його получиш і шо далі? Ти вже починаєш думати, шо тобі заново. А коли ти мрієш зробити кругосвітню подорож на велосипеді, то він — лише один елемент. Коли люди будуть трошки більше розширювати свою свідомість, то буде дєло.

Майстри впевнені, що в Україні багато талановитих людей, які просто бояться ризикнути й розпочати свою справу:

— Кого не спитаєш, хтось має якусь уяву, то він зразу боїться, бо на то треба гроші. Він навіть не знає, які гроші, не має уяви, скільки йому потрібно, він навіть не починав. Уявляє, шо треба мільйон доларів. І всі такі жадні на поради. Колись були якісь питання, задаєш комусь, а він тобі каже, шо не буде відповідати. Коли ти маєш уже якийсь досвід, сильний сам, то навчи бути сильними інших. Здорова конкуренція — це теж здорове діло.

Бренд

Щодо назви самого бренду та назв окремих моделей, хлопці кажуть, що вони виникли самі собою:

— Не ми його вибрали, а він нас. Модель рюкзака Franken називається, як Франкенштейн. Бо там бананка зверху така. Я тебе зліпила з того, шо била. Бананка, наприклад, називається ATB, як АТБ. Тому що, тіпа, пакет не треба. Абривіатуру класну придумаємо, бо АТБ того знати не мають. Хоча, якщо вони будуть продавати у своїй мережі, то нехай.

До конкуренції Blackpack ставиться спокійно і знає, що кожен товар має свого покупця, тому над цим не задумується:

— Я не розумію таке слово. Конкуренція — це коли ми з тобою біжимо спринт на 100 метрів. От тоді конкуренція, хто прибіг то й переміг. А тут це не змагання.

Сьогодні, вже маючи такий різний досвід, команда рішуче налаштована на розвиток:

— Ми будемо першою українською рюкзачною компанією, відомою на весь світ, світовим брендом. Я думаю, що ми можемо цього добитися. Якщо EastPak змогли, то в нас є всі шанси. Головне, щоб у той момент палки в колеса не ставили.

Майстри пояснюють, що на цьому етапі мріють про гідну заробітну плату для своїх працівників та гарні умови праці. І саме від усвідомлення, що люди роблять гарну справу, їх життя стає кращим:

— У нас нема такого дикого бажання плавати в океані на яхті за 180 мільйонів доларів або шось таке. Досить жити звичайним життям і давати можливість жити таким життям великій кількості людей. Чим більше задоволених сотень людей, тим усе краще стає. Завжди будуть люди чимось недовольні. Усе мало їм, але буде достатня кількість щасливих.