Хто такі бойки?

Бойки, або верховинці, підгіряни, долиняни — це українська етнографічна група, що населяє середню частину Українських Карпат від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході. Територія Бойківщини межує з такими історико-етнографічними регіонами, як Лемківщина і Гуцульщина.

Про походження бойків існує чимало теорій, і науковці досі не зійшлися на найбільш імовірному та аргументованому поясненні. За найпоширенішою версією, етнонім «бойки» походить від назви кельтського племені бойїв, яке проживало на території сучасної Чехії та Австрії в пізньоантичні часи. Також бойків розглядають як нащадків давнього племені білих хорватів, котрі брали участь у формуванні українського народу близько тисячі років тому. Походження назви цього карпатського субетносу намагалися виводити також від польського слова «бояк», тобто «віл», румунського «бой», російського «бойкий», «боек», вигаданого слова «войко», українського дієслова «боятися» чи місцевої форми звернення до бога — «богойку» тощо. Але жодне з цих припущень не дістало визнання через брак переконливої аргументації.

Бойківські села розташовані в долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Багато поселень цього району — давнього походження, згадані в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Духовна культура жителів Бойківщини має свої регіональні особливості. У тутешніх звичаях і обрядах прослідковується тісний зв’язок із житейськими справами людини.

Привертає увагу науковців також бойківський говір, який належить до південно-західного наріччя української мови. Він охоплює говірки північних схилів Карпат, межує на заході з лемківським говором, на сході — з гуцульським. Бойківський говір називають найбільш архаїчним і таким, де збереглася низка ознак давньоукраїнської та праслов’янської мов. Він має фонетичні, граматичні та лексичні особливості, які й досі використовують жителі регіону.

Бойки мають свій етнічний фестиваль — Всесвітні бойківські фестини. На нього з’їжджаються бойки з різних країн. Ця подія відбувається один раз на 5 років із 1992 року в Турківському районі. У фестинах беруть участь фольклорно-етнографічні колективи бойківських регіонів України, а також вихідці з Бойківщини, які опинилися за межами рідного краю. Грають коломийки та інші традиційні пісні, яких не співають ніде, окрім малої батьківщини.

Сестри Ігнатиш

Село Либохора має населення трохи більше двох тисяч осіб, так що навіть не всі жителі в селі один одного знають. Щодо назви населеного пункту існує така легенда: раніше це село називалося Олексанка, тому що заснував його Олекса — один багатий чоловік, який дістав привілейовану грамоту від короля, і йому дозволили заселити цю територію. Але пізніше тут жив інший відомий багатий чоловік, який мав дочку Любу, і до неї залицялися різні, також багаті люди з інших сіл. А коли вона захворіла, всі говорили: «Люба хвора! Люба хвора!». Кажуть, що з часом «ю» змінилася на «и», і від того пішла «Либохора».

У селі Либохора живуть і працюють сестри-скрипальки Леся та Василина Ігнатиш. Вони є незмінними учасницями й керівницями народного ансамблю троїстих музик «Бескид». Цей колектив, що заснував їхній батько ще півсторіччя тому, співає традиційні бойківські пісні на весіллях та інших забавах. В ансамблі 7-8 учасників, які грають на стародавніх інструментах: окрім скрипки, є ще цимбали (музичний інструмент, де звук видобувається ударами паличок по струнах — авт.), басоля (український народний смичковий інструмент, подібний до віолончелі— авт.), бубон (ударний інструмент у вигляді обруча, обтянутого сухою шкірою — авт.), дримба (язичковий щипковий інструмент у вигляді металевої дуги — авт.), сопілка (духовий інструмент — авт.).

— Батько змалку долучав нас із сестрою до цього колективу. З 80-х років ми вже граємо у ньому повноцінно. І хоча батько не мав музичної освіти, а нас вже отдав вчитися музиці професійно.

Леся каже, що її сини вже також є учасниками колективу. Вони вміють грати на дримбі, цимбалах, басолі, бубні. Обидва навчаються музиці в Дрогобичі, старший — скрипаль, а молодший — саксофоніст. У такий спосіб уже вибудовується династія — четверте покоління музикантів.

— Батько наш був весільний скрипаль. Самоук, але дуже володів грою. Наш дідусь, Іван Михайлович Ігнатиш, також був відомий бойківський скрипаль на той час. Його гри не залишилося ні однієї зйомки, нічого не залишилося. Ми не чули свого дідуся. Батька вже є записи, є диск.

Василина та Леся кажуть, що вони — наймолодші носії бойківського фольклору. Є ще старші жінки, які цими знаннями володіють, але переважно ця традиція відходить.

— Молодь до цього не тягнеться зараз. А ми змалку потягнулися, тому що батько багато тих знань дав. По всій околиці його запрошували на весілля, і ми маленькі бігали за ним і слухали. Тепер по пам’яті відтворюємо. Також ми часто пасли корови разом і багато розмовляли, співали. Тато на сопілці награвав ті всі коломийки, і ми йому вдячні за це. Він казав: «Вам колись то знадобиться, мене не буде, а ви то маєте пам’ятати».

Сестри заспівали кілька ладканок — 3-строфних співанок, у яких переважно перший рядок розповідає про певну подію, а другий і третій повторюються. Ладканки бувають до різних ритуальних обрядів: весільні, до худоби, до жнив, до зачинання сівби.

— Весільні ладканки є і на початок весілля. Як починалося весілля у нас, в бойківському краї, то заміжні жінки обов’язково старшого віку починали весілля таким ладканням. Це і ладканки до барвінку, до вінків — кожен етап весілля мав свої ладканки.

Село Либохора розташоване в міжгір’ї Карпат, тому серед різних видів коломийок Леся та Василина обрали заспівати саме полонинські коломийки — їх співають, коли випасають на полонинах корів або овець. Такі співанки люди створювали в тісному зв’язку з тим, чим жили та який побут бачили навколо.

Ще одним різновидом поширених на Бойківщині співів є вівкання. «Вівкати» дослівно означає щось вигукувати.

— Коли пастухи, дорослі вже хлопці і дівчата, випасали худобу, то з одного верха на інший подавали голос. Зараз є телефон мобільний, взяв і подзвонив, а раніше вівкали. І вважалося, що якщо дівчина відповість на то вівкання, значить, якась симпатія зароджується. І чути було добре, бо ехо велике на полонині.

Про схожу техніку співу гуцулів читайте у нашому матеріалі «Гуцульський хліб для Карпат».

Василина та Леся розповідають, що Бойківщина була досліджена порівняно небагато, але при цьому існують різні версії вчених про те, звідки походять бойки.

— Є версії, що бойки походять від хорватів, від сербів. А щодо самої назви, хтось каже, що люди були дуже такі бойові, войовничі. А от інша версія є, що бойки, бо ми кажемо часто «бо, бо». Ми й зараз так говоримо. Розмовляємо ми своїм діалектом переважно.

У офіційних ситуаціях сестри Ігнатиш говорять літературною мовою, але загалом дуже заохочують використання бойківського діалекту, щоб відроджувати і зберігати цей унікальний говір. Вони наводять кілька характерних висловів:

— Є такий вираз: «Як бола, бола кобола, та бола вотягнула». Тобто якби була кобила, то би потягнула. Або, наприклад, глекоподібний посуд, куди збирають чорниці, в інших регіонах називають «збанóк», а у нас кажуть «денéрко». А самі чорниці у нас «я́фени» називаються. Коли юшку м’ясну варять, то є «дзя́ма». Якби так добре послухати бойків, не дуже би й зрозумів, що вони їли.

Василина та Леся розповідають, що під час операції «Вісла» їхню рідню переселили до Донецької області. Родина з тих земель уже роз’їхалася, бо вони жили недалеко від епіцентру бойових дій.

— Наша мама була вислана в Донецьку область, але не сподобалось їй там жити, вона повернулася в Борислав. А наш батько грав там на весіллі, так і познайомилися. І мама переїхала сюди, у гори, жити. З неї і посміялися, кажуть: «Де ти ідеш? В гори, десь в якесь село забуте?». Певно, кохання привело сюди. Вона ніколи не шкодувала про свій вибір.

Сестри Леся та Василина вдягнуті в традиційні парадні бойківські костюми. Раніше в таких костюмах ходили до церкви, а вдома носили простіші.

— Оця верхня жилетка, камазе́лька, і ці сорочки — це із села Чорна Нижньо-Устрицького району, це є по лінії мами. А низ – спідниці – то є наше Либохірське. Ми поєднали дві такі, можна сказати, точки Бойківщини. Взуття наше називається ходаки́, це така назва для всього бойківського регіону. Раніше були майстри, які це робили. Спідницю у нас називали фарту́хом, а фартух — при́пинкою або запа́скою.

Родина Комарницьких

Назва селища Бориня походить від слова «бір» (хвойний ліс). Ці землі відомі зокрема тим, що у XVIII сторіччі тут оселилися німецькі колоністи й займалися різними промислами, експортуючи продукцію до Європи.

Богдан Комарницький добре знає історію свого краю. Він розповідає, що перша згадка про село була в XVI столітті.

— Ті села, шо хорвати засновували, то вони робили вже на місці існуючих сіл. Вони збільшували поселення і назви свої давали. А Бориня не міняла свою назву. Візантійський імператор, а також історик 10 століття Костянтин Багрянородний писав, що за Туркою живуть білі серби, тобто нехрещені серби. Вони живуть між Угорщиною та хорватами. Бойко — то є володар худоби. Так як в Америці ковбой. Серби, по одній з версій, — то потужний рід з хорватів вийшов, які дали назву Бойківщині.

Богдан розповідає, що батьки його походять із села Комарники, що за 12 км від Борині. Це закодовано в його прізвищі — Комарницький.

— Є села-гнізда, де у всіх однакові прізвища. В Яворові всі Яворницькі, в Ільнику всі Ільницькі тощо. Кожен рід мав закінчення своє. Так закодовувалось, з якого племені людина походить, з якого роду. Потім загубилося в принципі. От подивлюсь Бойко, наприклад, він десь звідти, з Бойківщини походить. Але була козаччина, то там могли дати не прізвище, а псевдо. Бойко, та й все. Може, він з іншої території походить, але загубилося, тому яке псевдо дали, так і називають.

У селищі Бориня родина Комарницьких відроджує давні традиції приготування сиру та хліба. Варити «живий» сир Богдан і дружина Наталя навчились у колег із Закарпаття, які до того спеціально їздили за досвідом до Швейцарії. Богдан каже, що професійно займатися харчовими продуктами його спрямувала сама природа.

— Коли ви займаєтесь автентикою, то так виходить, ніби якісь сили вам допомагають зверху. Навіть зараз я бачу, шо в мене життя міняється на краще. Чим більше я копаюся в минулому, тим краще бачу майбутнє. Чомусь воно так є. Сталий розвиток — передача від старого покоління до нового.

Молоко для виготовлення сиру родина Комарницьких бере у 4-5 сімей. Щоб зробити один кілограм сиру, вони потребують 11-12 літрів молока.

— Наталя вже може відрізнити, де є молоко, коли корову колять антибіотиками, а де нема. То таких корів зразу вилучаємо. Ті власники, що підливають води до молока, то навіть до мене не пхаються, бо знають, шо виставлю на позор.

Сири Комарницькі доставляють автобусом у напрямку Львова. Також їх купують туристи або замовляють для різноманітних подій: весіль, презентацій тощо.

— Були цього року гості із Польщі, Америки, Італії. Українці також приїздять з різних міст: Харків, Маріуполь, Запоріжжя, Тернопіль, Київ тощо. І я ще ні разу не чув якогось негативу.

Богдан показує бездріжджовий хліб із борошна грубого помелу, який вони випікають із дружиною. Вони, зокрема, використовують глиняні форми для випікання, що впливає і на смак хліба.

— Якщо ми візьмемо те борошно, що в магазинах зараз, там відсутнє те, що має бути. В борошні грубого помолу присутні ядро і висівка — це те, що корисно для людини. Ядро дає енергію, а висівка чистить організм. Завжди основою для хлібу було жито, а пшениця слугувала як добавка.

Богдан із Наталею випікають порівняно небагато хліба, до 50 буханців на тиждень. Доставляють на замовлення окремим сім’ям, організовано возять хліб до Стрия.

— Порівняно з цінами, які я бачив за такий хліб у Києві, ми продаємо в рази дешевше. Зерно я купую у фермера, який для нас вирощує. Я сіяв жито, пшеницю тут у нас, урожай безподобний.

— Коли займаєшся автентикою, такими речами, що наші предки робили, то і сили з’являються, і життя на краще змінюється. Воно якось само собою виходить.

Богдан розповідає, що інші мешканці села не одразу сприйняли його нові захоплення. Спочатку були насмішки, але зрештою прийшло розуміння, чому родина Комарницьких обрала такий шлях.

— Той процес не йде миттєво, він помалу, довго. Люди звикли до якихось стандартів, що все має бути в певних рамках. Але я сам зрозумів, що єдиний правильний шлях — відродження. Чи харчових, чи не харчових продуктів. Іноді мені таке кажуть, що «весь світ рухається вперед, а ти нас назад тягнеш». А я і не кажу, що треба відмовлятися від сучасних досягнень. Але якщо, наприклад, є багатовікова традиція сироваріння, то чому б не зробити якісний сир? Інструменти можуть бути сучасні, але технологія та сама.

Анатолій

Дев’ятнадцять років Анатолій Височанський присвятив туристичному бізнесу. Працював екскурсоводом, багато ходив горами, робив пішохідні маршрути й розповідав туристам про бойківський край.

— Я водив людей і з Києва, і з країн СНД. На переходах, на стоянках ми спали, і далі йшли, коли я ще був молодий. А після туризму я працював у школі загальноосвітній. 42 роки я маю стажу.

Анатолій Височанський народився й живе в селі Мохнате, що в Турківському районі. Разом із дружиною вони виховують чотирьох дітей. Син допомагає Анатолію грати традиційну бойківську музику на весіллях.

— Я керую гуртом «Відлуння Карпат». Ми граємо верховинські, бойківські, гуцульські обрядові пісні на весіллях. Граємо і концерти, вечори — хто що замовить. Звертаємось до фольклору, бо тут це занепадає, і ніхто того не відроджує, ті старі традиції, обичаї. А якщо ми це закинемо — наші традиції і всякі обряди старовинні — грош нам ціна.

Анатолій розповідає, що для того, аби грати на весіллі, треба знати чимало обрядів, і враховувати, що в кожному регіоні вони відрізняються. Музикант їздив грати у різні місця. Був і в таких високих горах, що навіть конем підвода не доїде.

— Є бойківські коломийки, як коли підходить молодий до молодої. Під вікном коли йдуть, музиканти грають на благословіння такий танець. Ще є ладки — це коли просять благословіння для молодого чи молодої. Батько благословить, тоді мама благословить, з хлібом і з сіллю, і з вінком, і з короваєм. Така бойківська традиція.

Анатолій Височанський почав грати в 6 років. А з 8-и років уже грав на баяні на весіллях разом із дорослими музикантами.

— Вчився я сам. Але і без освіти я робив якісно і дуже добре. Я все граю на слух — знаю трошки нотної грамоти, але дуже слабо. А граю добре.

Анатолій розповідає, що ще є села на Бойківщині, де святкують традиційні весілля:

— Молода одягається у вишиту форму, має такий чепець на голові. То є ще бойківські весілля тут на Турківщині. Тамада і староста повинні знати обряди обов’язково, тому що обряди у кожному районі є зовсім другі. Якщо взяти наш бойківський край, тут інакше молоду чіпчають, потім там є золотий танець, де молода назбирує грошей, і хто хоче з молодою танцювати — танцює.

Анатолій Височанський має учнів і в загальноосвітній школі, і в дитячому садку. Викладає співи, музику.

— У садку в мене молодша і старша група. Два рази в тиждень ходжу туди на роботу. Грав їм на баяні — такі діти, що будь здоров. Набагато більше з дітьми можна зробити, ніж школа зробить. І за сином своїм я спостерігаю, він, як був малий, одного разу на Великдень пішов до церкви. Прийшов з церкви, і каже: «Тату, маємо час їсти, але краще візьми інструмента та заграй мені». Розумієте? То для нього було першим, а їсти — другим. То є дуже добре. Значить, будуть з нього люди.

Анатолій вважає, що бойків можна схарактеризувати як дуже добрих людей. І так історично склалося, що бойки ніколи не були багатими людьми, тому що на цих землях порівняно прохолодно, виноград та інші культури тут не родять.

— Бойки весь час займалися скотарством, землеробством. Із землі жили. Але в нас уже і пшениці ніхто не сіє. Наші гори не для того. А скотарством займатися — то вищий клас на цілий світ. Дуже легко: багато землі, ніхто її не обробляє. Косити сіно можна стілько, скілько хочете — худоби можна держати і 100 штук. А взагалі бойко має такий характер, що коли він ситий, і всьо добре вдома, а картопля ся вродила — він дуже веселиться, співає і гуляє з жінков серед хати. Бере жону, вип’є троха самогонки та й так танцює, як холєра.

Оскільки раніше люди мали набагато менше варіантів для розваг, то й музикантів було значно більше, і дуже талановитих. Кожен мав скрипки, умів грати якось по-своєму.

— А тепер скрипок в каждій хаті. Можете скрипку хоч за 100 рублів купити. Але грати ніхто не хоче. А щоб займатися музикою, треба її чути. Тут ні батьки не допоможуть, ні гроші, нічого. Дитина має ся сама старати. Бо як вийде дуб на сцену, тато нічого не зробить. Треба мати артистичність, треба з людьми працювати, щоби людям це подобалось. То ви за гроші не купите.

Анатолій Височанський згадує, що весіль відіграв більш як півтори тисячі. Тепер їх уже менше, люди іноді скромніше святкують, але раніше часто й на сон часу не вистачало.

— Грали багато. Мали троїсту музику раніше, а вже пізніше почали грати і вокально- інструментальні композиції. Фонограму не використовуємо, в нас все живе. Маємо запас пісень, малий десь 2,5 тисячі точно знає напам’ять. Я фольклор суто граю. Бойківський, гуцульський фольклор, чардаш, щось таке граю. А молоді хлопці і більш сучасне грають, таке, що сьогодні виходить в ефір українською.

Анатолій вважає, що великих грошей за життя не заробив, але це й не найважливіше для нього. Роботи зробив багато для людей, тому все недаремно.

— Я вважаю, що я духовно забезпечений, і мене поважають люди. То є дуже добре. Я помру, а люди прийдуть і помоляться за мнов, і спом’януть колись. А то є саме головне в жизні. Я для людей робив, аби люди ся веселили, а мені від того тоже добре було. По мені лишаться мої коломийки, мої всякі старовинні речі, які я використовував на весіллях, на концертах. Я даремно не прожив життя.

Як ми знімали

Про те, як ми подорожували українськими Карпатами. Про те, як нас зустрічали бойки в різних селах Бойківщини, про музику, сироваріння, випікання хлібу та традиційні співи – у відеоблозі.