Як це, поїхати в невідомість із нашвидкуруч зібраними речами, коли навколо лунають вибухи й постріли? Що переживають українки з дітьми, опинившись за кордоном у незнайомому для себе середовищі? З’ясувати це взялася Наталія Фадєєва разом зі своїми друзями-іноземцями — вони провели дослідження за участі шістьох українок під час спільного приготування борщу. У цьому лонгріді розповідаємо про досвід трьох із них.
Близько 6,2 мільйона українців із початком повномасштабного російського вторгнення вимушено покинули Україну. Чимало з них у поспіху порятунку себе та дітей їхали в невідоме майбутнє, часто без жодного чіткого плану та гарантій по той бік кордону. Після пережитих жахіть на них чекала довга складна дорога й виклики пристосування у зовсім новому середовищі.
Наталія Фадєєва, програмна менеджерка з Києва, на момент нової фази вторгнення Росії навчалася у Швеції в Уппсальському університеті, де здобувала ступінь магістра з управління сталого менеджменту. Коли прийшов час написання дипломної роботи, вона знала, що це дослідження буде пов’язане з Україною. Разом зі своїми друзями й однокурсниками Джесі Лютейном (Нідерланди) і Бйорном Опденбергом (Німеччина) міркувала, яким буде ключовий акцент їхньої наукової праці. Ідею підказало життя — незадовго до цього Наталія саме влаштовувала вечір із одногрупниками, де Джесі і Бйорн якраз дізналися про борщ. Після того вони не раз готували разом різні страви і зрозуміли, що це чудовий спосіб знайти спільну мову, краще пізнати одне одного. А сконтактувати зі спільнотою жінок, які евакуювалися з України на острів Готланд, вдалося завдяки тому, що Наталія познайомилися з українкою під час благодійного показу фільму «Зарваниця» — його транслювали в місцевому кінотеатрі, де збирали кошти на ініціативу United24.
Тож із Джесі та Бйорном вони зійшлися на тому, що хочуть провести своє дослідження під час того, як переселенки з України готуватимуть борщ. Так у дипломній роботі «Розповіді за борщем: дослідження наративів українських жінок на острові Готланд у контексті теорії приналежності» (англ. Borshch Diaries: Exploring Ukrainian Women’s Accounts of Belonging on Gotland) вони розповіли про досвід українок, які через повномасштабну російсько-українську війну евакуювалися до Швеції.
Зупинитись на приготуванні саме борщу вирішили, адже це нематеріальна культурна спадщина, яка присутня в побуті фактично всіх українців і впливає на формування нас як особистостей. А ще сам процес створює невимушену атмосферу, налаштовуючи учасників ділитися тим, що їм важливе.
«Нас формує буденність борщу»
Дослідження проводили весною 2023 року, в ньому взяли участь шість українок. Кожна з них у різний час готувала борщ, одночасно спілкуючись із Наталією, Джессі та Бйорном. Дослідники розпитували жінок про їхній досвід переживання повномасштабної війни, зокрема про евакуацію, а також про емоції та їхню мінливість у різні періоди.
Метод дослідження передбачав залученість, тож дослідники брали участь у приготуванні страви. Наталія пригадує, що коли чула запах часнику з борщем, у неї одразу виникали власні спогади, пов’язані з бабусею. Тож зустрічі з учасницями дослідження щоразу викликали хвилю різних емоцій і сум за Україною:
— Я каталася на емоційних американських гірках: то плакала від щастя, як смачно і класно, то плакала від того, що розповідали учасниці. У мене були відчуття дому і затишку, тому що я досить довго не була в Україні на той момент і скучила. Здавалося, що мої переживання — це те, що я сама в собі несу. А вони показали, що це відбувається не тільки в мене в голові.
Щоб розмови з учасницями дослідження вдалися, було важливо створити безпечне, довірливе середовище. Саме тому Наталія з колегами скористалися неконвенційним методом дослідження cooking as inquiry (з англ. — готування як дослідження). На це їх надихнула наукова робота Кай-Сена Лі, який досліджував приготування їжі як своєрідного провідника до спогадів людини. Також як взірець слугували роботи канадського науковця Амі Рокача, який працював у цьому методі й писав про важливість готування їжі для відчуття приналежності. У своїх працях він, зокрема, зазначав, що приготування традиційних страв сприяє пробудженню пам’ятних моментів, відчуття дому і сім’ї.
Така приватна пам’ять тісно вплетена в колективну, тому навіть на відстані допомагає підтримувати зв’язок, створює відчуття спільності, а часто стає ключем для налагодження діалогу. Саме тому Наталія разом із колегами зійшлися на борщі, адже ця страва традиційна, а водночас повсякденна й базова для українців. Борщ — український етнокультурний феномен, який не раз намагалася присвоїти собі Росія і який наполегливо захищають і досліджують українські науковці й кулінари. А ще приготування цієї страви триває достатньо довго, щоб змістовно поговорити. Наталія додає:
— Ми знайшли купу підтверджень тому, що цей метод (готування як дослідження. — ред.) працює. Ліза Хельдке говорить, що приготування їжі досить часто не використовували, тому що це вважалось жіночою справою, яка не достойна дослідження. І більшість чоловіків, які були довгий час голосом у суспільстві, не звертали увагу на приготування.
Ліза Хельдке
Cучасна американська науковиця, відома своїми роботами в галузі філософії їжі. Авторка книг «Philosophers at Table: On Food and Being Human» (2016) та «Exotic appetites: Ruminations of a food adventurer» (2003).Також для своєї наукової роботи Наталія консультувалася з кількома етнографинями. Шведська науковиця Гурбет Пекер надихнула її з колегами обрати саме етнографію як метод дослідження, українська дослідниця культурної спадщини Олена Жукова — краще зрозуміти контекст нематеріальної культурного спадку, а докторка історичних наук з етнології Олена Щербан підказала, як ліпше акцентувати на культурних контекстах.
Наталія наголошує, що такі повсякденні речі як приготування борщу впливають на те, якими ми є:
— Те, що ми їмо, що ми робимо щодня, ці маленькі речі складають наш день, і формують нашу особистість. І тому ця буденність борщу, буденність приготування їжі також є тим, що нас формує.
На її думку, українці відчувають цю спільність одне з одним, зокрема завдяки борщу, адже це страва, яка свідчить про тяглість української традиції й водночас нагадує про особисті спогади та досвіди. Так це є і для самої Наталії:
— Борщ готувала моя бабуся. У мене через борщ є зв’язка з більшим культурним пластом. Коли ми зустрічались з цими українками, у нас одразу була така спільність. Ми відчували свою приналежність до українців.
«Мені було лише 6 років, коли вирішила, що маю вміти готувати борщ»
До Наталиного дослідження долучилась і 15-річна Яна, яка переїхала до Швеції разом зі своєю мамою Наталією Кравець. Дівчина пригадує, як готувалася до повномасштабного вторгнення та збирала тривожні валізки. Каже, що через стрес вона швидко засинала, її ж мама, навпаки, довго не могла спати. Мама Яни пригадує, як переживала перші дні нової фази війни:
— Ми були у глибокому стресі. Ми були змучені й чоловік каже: «Може, ви поїдете в село? Відпочинете трошки?». 27 лютого вранці я проснулась, виходжу на подвір’я — і просто в щоці, тому що повсюди вибухи. Я чую, як стріляють зі стрілецької зброї. Дзвоню чоловіку, кажу: «У нас тут стріляють. У нас підірвали всі мости, щоб вони не перейшли у Київ». «Збирай речі. Я везу гроші, будете виїжджати куди-небудь».
Попереду на них чекала дорога тривалістю у 9 днів, із низкою перешкод із зупинок. Коли вони перетнули український кордон, то вирішили їхати до Швеції, адже Яна добре знала шведську, бо готувалася до навчання в тамтешньому університеті. Завдяки знанню мови вона стала своєрідним комунікатором між українцями та шведами.
До слова, готувати борщ взялася саме Яна. Дослідниця Наталія разом із колегами приїхали до неї з мамою в гуртожиток, адже саме там мешкає більшість переселенців з України, які рятувалися від повномасштабної війни. Обидві вони кажуть, що ця гуртожитська кухня стала простором, який тепер всіх їх об’єднує. Куховарячи гуртом, українці з різних регіонів діляться непересічними, часто непростими історіями зі свого життя, разом ностальгують за домом і підтримують одне одного. А ще, зауважує мама Яни, під час спільного готування, зокрема борщу, можна помітити певні регіональні відмінності української кухні.
Дівчина обрала традиційний рецепт, що пов’язує її з сім’єю, зокрема з бабусею, яка замість м’яса клала в цю страву гриби, а замість помідорів — ягоди смородини. Янина мама міркує, що такий спосіб приготування був притаманний для регіону, де вони мешкали. А донька додає:
— Мені було лише 6 років, коли я вирішила, що маю вміти готувати борщ. [Бо ж] як це: всі готують, а я навіть не знаю як? Я тоді вже почала тихенько записувати рецепт.
Поки Яна неспішно мила й нарізала необхідні для борщу інгредієнти, її мама, десь підсобляючи, продовжувала ділитися то спогадами про життя в Україні до повномасштабної війни, то про те, як їм вдалося облаштувати свій побут тут, у Швеції.
Каже, зокрема, що найбільше сил і уваги жінка приділяє благодійній організації FöräldrarSOS (укр. «БатькиSOS»), яка покликана зробити освіту для українських дітей кращою і доступнішою. Цю ініціативу Наталія створила разом зі своєю донькою, а також із двома іншими українками, які з початком повномасштабного вторгнення РФ вимушено переїхали до Швеції: Лесею Степаненко з Києва та Юлією Гуріненко з міста Покровськ на Донеччині. Вони налагодили співпрацю із декількома територіальними громадами в Україні, щоб надати українським дітям можливість якісної онлайн-освіти. Нині Наталія спілкується з представниками української організації, що має подібну назву — «Батьки SOS». Хоче заручитися їхньою підтримкою, щоб розвивати свою ГО. Першим проєктом, який втілила Наталія разом із колегами у FöräldrarSOS, був збір коштів для діток-сиріт з України.
Яна викладає українську мову для шведів і розповідає їм про свою рідну країну, аби ті розуміли: Україна не Росія, як і українська мова — не російська. Також вона мотивує спілкуватися українською своїх однолітків, які теж евакуювалися у Швецію. Наталія і Яна діляться, що українці тут намагаються допомагати й підтримувати один одного.
«Борщ — страва широких можливостей»
Зі ще однією учасницею дослідження — Оленою Попельницькою — борщ готували на кухні в Бйорна. Жінка вже вдруге вимушено покидає рідний дім. 37 років тому вона разом із батьками евакуювалася з Прип’яті через трагедію на Чорнобильській АЕС, а зараз рятувалася вже зі своїми дітьми (12-ти й 17-ти років) від повномасштабної війни.
Коли покидати Україну довелося вперше, її рідним допомогла втриматися згуртованість з іншими українцями, а декотрим ще й любов до шиття. Так і зараз на острові Готланд Олена приймає підтримку і сама підтримує інших українців. Вона повернулася до шиття й облаштовує свій простір так, щоб він відчувався затишним і «як удома», а не чимось тимчасовим. Жінка пояснює:
— Психологічно людині важко бути у стані тимчасовості або невизначеності. Тому для того, щоб трохи зафіксуватися і зменшити оце напруження, хочеться мати щось своє. Я купила постери й картини, щоб на чужій стіні було щось моє. Не просто заявити, заякоритися, а так, щоб воно психологічно було моїм і відображало мене.
Продовжуючи зосереджено готувати борщ, жінка, зокрема, розповіла дослідникам, що над її ліжком віднедавна висить постер, на якому зображена американська співачка Pink і напис I’m not dead (з англ. — Я не вмерла). Його Олені вдалося купити випадково — побачила плакат у вбиральні одного з підрозділів Червоного Хреста. Каже, що він тоді добре відображав її внутрішній стан. Ще одна важлива їй річ — кавовий стіл, придбаний там же.
Олена ділиться: коли з початком повномасштабного вторгнення евакуйовувалася разом із дітьми з Києва, то взяла лише найнеобхідніші речі, як-от документи й одяг. За першої нагоди попросила передати робочий ноутбук і вишиту сорочку, якій близько ста років. Її жінка купила на святкування 90-річчя своєї бабусі Єви. Тоді вся Оленина родина одягнулась в українські національні вбрання. Ще одна цінна річ, яка на шведському острові нагадує їй про рідних — бурштинові коралі, які для неї зробив батько.
Коли дослідники запитують Олену про кухонні традиції, то вона каже, що підтримує українські звичаї, але борщ, зокрема, завжди готує інтуїтивно:
— Борщ — така страва, яка дає широкі можливості.
Додає, що її попереднє покоління готувало борщ, як і будь-яку іншу їжу, у печі. Так було багато років, доки Олену, її батьків, бабусь і дідусів евакуювали з Чорнобильської зони. Вони оселилися в будинках, де не було печей, і так, за словами Олени, втратили звичні їм традиції приготування їжі.
— Вийшло таким чином, що я ніби повторила історію і коло своїх батьків, своєї мами. Мені було шість років, коли була Чорнобильська катастрофа. Я досить добре пам’ятаю ті події.
Розмірковує, що зараз зрозуміла, як це було її мамі тоді, в 1986-му, коли вона вимушено евакуйовувалася з двома дітьми, взявши зовсім трохи речей, бо влада повідомляла, що «це всього на два-три дні». Так само й Олена з початком повномасштабного вторгнення — зібралася на три дні, спакувала невеличку валізку й із двома дітьми поїхала в невідомість.
— Прип’ять — це особиста історія, особлива. Я пам’ятала гарно, де розташований наш будинок, адресу, як побудована наша квартира. Я не була там 30 років після аварії й уже в дорослому віці захотіла відвідати. Тільки через 30 років я з екскурсією з Києва потрапила в Прип’ять, у свою квартиру, побувала у школі, в якій навчалася, у своєму класі.
Тоді Олені дивом вдалося знайти у спальні своїх батьків улюблену іграшку — маленьку лялечку (пупса). Виглядала вона зовсім як нова, лиш ледь припала пилом. Жінка забрала іграшку й відтоді завжди подорожує з нею, каже, що це символ її маленької. Зараз цей пупсик стоїть біля Олениного ліжка в помешканні на острові Готланд — як маленька частинка її дитинства.
— Я думаю, що наші прив’язки, традиції закарбовуються саме в дитинстві, у той час, коли нам добре, коли ми відчуваємо себе у безпеці. Тобі хороше, у тебе канікули й ти нічим не зайнятий.
Спогадом про саме такі канікули Олена поділилася з дослідниками — дитиною вона часто бувала в батьківській хаті у селі Старий Переїзд, що на Поліссі. Цього населеного пункту вже нема на мапі (жителів виселили через радіоактивне забруднення), це закрита зона, яку відкривають тільки після пасхальних свят для відвідування кладовища. Через цю і низку інших трагедій в історії України, міркує Олена, ми не пам’ятаємо своїх предків, бо не можемо просто відвідувати кладовища й місця, де вони народилися:
— На Готланді, я думаю, та й у всій Швеції дуже багато сімей і будинків, в котрих проживає багато поколінь. У нас тут є будинок, котрий протягом восьми поколінь належав одній родині. Мене це так сильно вразило. Як сильно нашу націю ламає історія! У нас майже ні в кого так немає, тому що історія така важка […], що в нас немає таких зв’язків, таких будинків і таких історій, котрі б нараховували покоління пам’яті. І це дуже болісно розуміти.
Примусове виселення українського села у Зах. Бескидах польським батальйоном «Познань», 1947 р. Фото: Wikipedia.
Олена переконана: більша згуртованість і підтримка одне одного позитивно вплине на наше майбутнє. Жінці, наприклад, вдалося об’єднати українців на острові Готланд довкола невеличкої швейної майстерні, адже вона — дизайнерка за фахом. До того, як розпочала в Україні свій бізнес із дизайну інтер’єру, вона завершила навчання з шиття в однорічному училищі. Тоді не розглядала це як щось серйозне чи таке, що точно згодиться їй у майбутньому. Однак, прибувши до Вісбю — в найбільше місто й адмінцентр Готланду, розташоване на його березі, хотіла самостійно піклуватися про своїх дітей і бути фінансово незалежною.
Олена облаштувала швейну майстерню у своїй кімнаті (тоді вона жила у родині шведів) і поширила на острові оголошення, в якому коротко розповіла про себе і залишила такий вислів: «Якщо хочеш допомогти людині, то давай їй не рибу, а вудку. Я хочу спромогтися допомогти собі сама й допомогти вам, чим зможу». Запропонувала послуги ремонту та шиття одягу, і попросила, якщо є можливість, надати їй якісь матеріали та швейну машинку.
Історія та робота невеличкого домашнього ательє відгукнулася місцевим шведам. Тепер Олена навіть має постійних клієнтів. До того ж вона об’єднала навколо цієї ідеї ще декількох українок. Разом зі своїми подругами з України вона презентувала це швейне ательє як бізнес-ідею серед громади Готланда на програмі, започаткованій для українок від Google Digital Academy. А ще вже випустила невеличку лінійку одягу для дітей. На Готланді є особливе святкування — тиждень Середньовіччя, коли всі люди носять середньовічний одяг, тож для цієї нагоди Олена створила лінійку дитячого вбрання.
«Борщ — це нагадування про дім»
Леся Степаненко — ще одна учасниця дослідження, яка готувала борщ на кухні гуртожитку. Разом зі своїм десятирічним сином вона на початку березня 2022 року евакуювалася з Києва. Пригадує, що людей на столичному вокзалі тоді було так багато, що їй із дитиною ніде було сісти. Так само не було місць і в потягах. Вони переночували на вокзалі та змогли сісти на поїзд наступного ранку.
Спершу приїхали до Польщі, а звідти до Швеції допоміг дістатися польський журналіст, з яким вони до того не були знайомі. Дорога була довгою, із гучними звуками та галасом. Леся пригадує, як син тримався коло неї, бо боявся загубитися в натовпі, але й заспокоював її.
— У нього з’явилося сиве волосся. Це страшно, жахливо. Моє тіло відключилось. Так легше, коли ти менше думаєш у стресі. Є ціль — то до неї потрібно йти. Три місяці я не плакала, ходила, як зомбі.
Вимушене спільне мешкання в гуртожитку на острові Готланд стало викликом для Лесі. Хоч із часом вона облаштувала собі із сином затишок у тісній кімнатці, та все ж каже, що такий побут із багатьма різними людьми поруч має багато труднощів. Але, звісно, і підтримує, бо іноді українки збираються разом на кухні: куховарять або п’ють чай.
Готуючи борщ разом із дослідниками, за сотні кілометрів від рідного дому, Леся каже, що ця страва в неї щоразу виходить різною. Але в основі завжди базовий рецепт, якого її навчила мама. Основні інгредієнти: буряк, капуста, картопля та м’ясо. Іноді, окрім томатного соусу, Леся додає кетчуп. У заправку інколи кладе паприку і солодкий перець. Завжди сипле у борщ цукор, бо любить страви з солодкавим смаком.
— Для мене борщ — це нагадування про дім, про щось тепле. Борщ у нас був кожні 2-3 тижні. У нас в українців прийнято, щоб була перша страва — борщ або суп. Та й приємно згадати маму.
За освітою Леся модельєрка-конструкторка жіночого одягу, кравчиня. До повномасштабного вторгнення Росії шила на замовлення вдома чоловічі аксесуари. У Швеції вона долучилася до Олениної ідеї зі швейним ательє і час від часу створює речі разом з іншими українками.
Щоб інтегруватися в місцеву спільноту й заодно вивчити мову, Леся зареєструвалася у додатку для знайомств. Так заприятелювала з чоловіком, який скоро став її нареченим. Десь місяць вона переписувалася з ним через Google Translate, а ще через три місяці зробила йому пропозицію руки та серця:
— Після пережитого я зрозуміла, що можу втратити все. Усі мої страхи й сором’язливість відійшли. Я живу сьогоднішнім днем. Він (потенційний наречений. — ред.) був у шоку.
Жінка додає, що, її предки колись теж пережили страхіття війни, а деякі з них — ще й голод 1932–1933 років. Лесині дідусі померли дуже рано, переповісти про події тих часів їй встигли бабусі. Одна з них народилася 1911 року, а інша — 1919-го.
— Бабуся розказувала, як вони переживали голод 1933. Тоді в Україні забороняли навіть мати дерева у своєму обійсті. Треба було сплачувати за них, якщо не сплачували — приходили й зрізали. Їли кору з дерев, а влітку їли варену траву. Ходили на поля шукати колоски, хоча тоді це було заборонено, якби спіймали, то могли посадити за розкрадання.
«Голод і війна — це найстрашніше», — так казала Лесі її бабуся Параскевія, і так тепер раз у раз повторює вона сама.
Після пережитих лихоліть у Лесиній родині стежать за тим, щоби вдома завжди були запаси продуктів, грошей та іншого необхідного. Навіть тут, на острові Готланд, у Лесі є продуктові запаси. Живучи у Швеції, жінка помітила й інші особливості українців, які вирізняють нас серед інших націй:
— Ми, [українці], вільні, веселі, незалежно від ситуації будемо сміятися крізь сльози. Ми швидкі й роботящі. Для них (шведів. — ред.) дуже дивно, коли українці роблять за кілька годин роботу, яку можна зробити за 2-3 дні. Дійшло до того, що у Стокгольмі спочатку брали на роботу українців навіть без знання мови, тих, хто добре знав англійську, але потім відмовляли, тому що українці працювали набагато швидше, ніж шведи.
У вільний час Леся читає. Каже, недавно взяла в місцевій бібліотеці «Кобзаря», але не змогла насолодитися читанням, бо скоро зрозуміла, що це переклад із російської. Читання рідної літератури нагадує їй про Україну:
— Україна — це дім. Великий, гарний, теплий, найкращий дім.
Після завершення роботи над дослідженням, Наталія, Джессі та Бйорн підготували короткий фільм. На презентацію дипломної роботи прийшли учасниці проєкту. Вони привітали дослідників, пригостили тістечком-медовиком, дякували й разом плакали.
Аналізуючи результати дослідження, Наталія з колегами помітили, що українки, які опинилися в їхній вибірці, бояться ризиків, пов’язаних із переміщенням як таким, а також хвилюються за долю своїх дітей. Утім, дослідники також спостерегли їхню дієвість, готовність боротися за свої права, створювати нові дружні стосунки, вивчати мови, а ще — відчуття особистої відповідальності за те, щоб розповідати іноземцям про Україну. Наталія наголошує, що у своєму дослідженні вони з однокурсниками не ставили собі за мету знайти остаточні відповіді, натомість хотіли поглибити знання досвіду українок, які через повномасштабне вторгнення переїхали на острів Готланд у Швеції. Каже, що історії шести учасниць, які погодилися поспілкуватися з ними під час приготування борщу, оголили жахливу реальність війни, яку РФ розпочала в Україні.
Наталія прагне, щоб їхнє дослідження підвищило обізнаність серед шведів на острові Готланд про повномасштабну війну РФ в Україні й надихнуло їх іще більше підтримати українців, які були змушені покинути свої домівки. Певний вплив, за словами дослідниці, помітний уже зараз — їхня спільнота (друзі, одногрупники, викладачі університету чи просто знайомі) стали краще розуміти, через що проходять українки, які живуть поряд із ними. Так зростає рівень емпатії і взаємопідтримки. Наталія радіє, що їхня дослідницька робота надихнула шведів більше спілкуватися й активніше допомагати людям із України:
— Мені під час написання цієї роботи боліло, що Україна сприймається лише у контексті війни. Якщо чуєш лише про страшні речі, тобі важко емпатувати, тому що ти не розумієш, що це реальні люди. У дипломній роботі я намагалась показати, що ми такі самі люди, і наскільки війна впливає на життя українців як в Україні, так і за її межами.