Село Букатинка на Поділлі, попри свій великий природний потенціал і давню історію, могло би стати просто черговим селом, що поступово вимирає. Та понад 40 років тому тут оселилося молоде подружжя митців — Олексій та Людмила Альошкіни. Крок за кроком вони перетворюють селище на музей та місце, куди за новими враженнями з’їжджаються люди, зацікавлені в історії та мистецтві.
Життя Альошкіних — це безперервна творчість, якою вони залюбки діляться зі всіма охочими, а особливо з дітьми. У них своя філософія, незрозуміла багатьом жителям села. Та саме вона притягує в це місце людей. Багато хто приїздить у Букатинку просто поспілкуватися з Альошкіним, а він — босий, у лляному одязі, трохи розпатланий, але завжди з посмішкою — зустрічає нових гостей.
Це історія про здатність бачити красу в усьому, про зростання у творчості та вміння вчити справжності, берегти та цінувати природу.
Букатинка
Букатинка розкинулася на березі мальовничої річки Мурафа, серед подністровських пагорбів. До районних центрів — 30 км, автобуси сюди їздять нечасто. Тут проживає більш ніж 100 осіб, працює початкова школа, де Альошкіни вчителюють, навчаючи дітей жити в гармонії з навколишнім середовищем. Зараз у ній усього 17 учнів.
Букатинка славиться своїми унікальними ландшафтами — тут є виходи на поверхню землі кам’яних решток шарів планетоутворного періоду, прадавніх вивержень вулканів, стародавніх океанів, морів, пустель.
Олексій розповідає:
— Тут знаходять множинні природні, архітектурні, культурні пам’ятки епохи палеоліту, мезоліту, буго-дністровської, трипільської культур, неоліту, часів слов’ян, давньоруського періоду, козацької слави. У 1985 році тут проходив Всесвітній з’їзд геологів. З’їхалися вчені з усього світу: з Америки, Австралії, Африки, Азії, Європи, щоби подивитися унікальне явище — як утворювалася скам’яніла земна кора поверхні нашої планети, і вивчити шари, що не були переміщені катастрофами й катаклізмами, як на інших материках.
У селі збереглася легенда про козака-каменотеса Бакоту, який, будучи дитиною, зміг врятуватися разом із матір’ю, сховавшись у підземному ході від нападу турків і татар.
Колись Букатинка була одним із центрів каменотесного мистецтва. У 1916 році, за словами Альошкіних, цим промислом у Букатинці займалося понад 300 осіб. Видавався каталог виробів із каменю, які возили навколишніми селами, містами, Бессарабією, Волинню, до Києва й навіть до Відня. В основному це були вироби, необхідні в побуті: точила, жорна, поїлки для худоби, корита, столи, стовпи-слупи, хрести, надмогильні плити, замовні пам’ятники. Окрім того, обробляли каміння для зведення будинків. Однак із настанням науково-технічного прогресу каменотесний промисел поступово занепав.
Збереження безцінних каменотесних традицій і збирання предметів цього древнього промислу й мистецтва стало однією з причин того, що Альошкіни обрали місцем свого постійного проживання саме Букатинку.
Переїзд зі столиці
Людмила родом із Мінська, Олексій — з Києва. Молоді скульптори та живописці могли побудувати успішну кар’єру в місті, жити у квартирі зі всіма зручностями та спілкуватися з колегами на виставках і симпозіумах. Та вони обрали зовсім інше життя — ближче до природи, у селі, яке Людмила називає рідним. Саме звідси родом її батько, бабуся, прабабуся. Змалечку Людмила проводила тут літні канікули.
Олексій навчався в Київському державному художньому інституті на факультеті образотворчого мистецтва й реставрації на кафедрі скульптури, а Людмила закінчила факультет декоративно-прикладного мистецтва Білоруського державного театрально-художнього інституту. На практику вона поїхала до Коростеня, на завод фарфорових виробів. Там вони й познайомилися з Олексієм:
— Вона підстрижена під нуль, у штанях таких, горівку не зносила. От кажу, щось така дивна дівчина. Дівчина дає читати вірші свої, малює там то лебедів: один літає, другий там сидить на ставку, очікує. І потім каже: «Слухай, є в нас каменотеси, нема національної скульптури, тільки Греція, тільки Мікелянжело». А ми — пошуки, пошуки. Не може бути, невже не має якихось коренів національна скульптура? Ну, це було сємдесять восьмий рік…
Та молоде подружжя не відразу переїхало в село. Лише проживши певний час у Мінську, обоє зрозуміли, що хочуть творити й жити ближче до природи. Вони не їхали в Букатинку за зручними умовами й не здобули їх із часом, але здобули щось набагато більше — власну філософію та тисячі вдячних людей, які вже протягом 40 років відвідують Букатинку та спілкуються з Альошкиними, переймаючи їхні думки та відкриваючи для себе нові місця:
— Ото там тарзанка, річка, повітря. І зараді цього ми полишали Київ і Мінськ. Головне — це природа, а не то, що ми понабудували там.
Спочатку подружжя жило в землянці, адже всі хати в селі були зайняті, а згодом батьки допомогли побудувати їм двоповерховий будинок. Тут і народилися п’ятеро дітей, які також обрали творчий шлях.
Піщане мистецтво
Сім’я Альошкіних перетворила Букатинку на справжню галерею під відкритим небом. Їхні скульптури можна помітити всюди — усі різні, та кожна несе свій посил. Загалом в Україні є понад 150 їхніх робіт.
Олексій розповідає, що великий вплив на творчість мають місце та умови, у яких ти маєш можливість творити, і Букатинка ідеально для цього підходить. Тут є скелі, багато пісковику, ліси й річка. Місце не заселене людьми та ховає в собі прадавню історію.
Сам ландшафт Букатинки — уже готовий витвір мистецтва, що створювався роками. Природні об’єкти часто є одним зі складників скульптур Альошкіних:
— Багато років тому назад то була пустеля, піском еолових стовпів вітер зробив ці скульптури. Він просто повівав, піщинка вдарялася, і вивітрили ті скелі.
За словами Олексія, на території Букатинки була буго-дністровська культура поселень, згодом — трипільська й черняхівська. Цю історію люди досі знаходять інколи просто на поверхні землі. Черепи, кістки, горщики та залишки посуду — усе це стає частиною мистецтва Альошкіних, яке набуває нових сенсів:
— Сходить сонце й там заходить. Й ось цей рух сонця спостерігали дев’ять тисяч років тому перші поселенці на цих місцях, найдавніші поселення буго-дністровської культури. Берегли всі фрески, черепки. Примітивне все, але це наша історія. Ми ходимо ногами по їх черепкам, по їх захороненням, тому так уважно ми дивимся на все.
Олексій говорить, що на території України дуже багато прекрасних місць, де можна відчути різні енергії прадавніх тисячоліть і мільйонів років, та вважає, що для цього потрібно лише бажати цього, відчувати й бути налаштованим на цю хвилю, де приходить спокій, мудрість і впевненість:
— Ми вчимося в природи, а це теж великий скульптор; зрозуміти ту гармонію природного вивітрювання — це природний скульптор, природна скульптура. Є там такий рельєф «Поцілунок». Таке було здивування, коли я його знайшов, відкриття знайти його, а потім у людей: «А як це міг бог таке сотворити?». От, не людина. Людина нічо туда не докладала, ніяких рук і думок.
Хати-музеї
Коли по сусідству продавали старі хати, що залишилися без господарів, Альошкіни купили їх і перетворили на музеї. Тут є хатина, де займаються театром тіней і малюють піском на склі. Є музей гончарства із сотнями глечиків, барилець і куманців, зібраних у походах по Придністров’ю, музей старожитностей із розписаною піччю. Є хатка з роботами їхньої родини: камінь, дерево, витинанки, глина, писанки, живопис, графіка. Всередині всі вони встелені сіном, зовні — розписані казковими русалками, трипільськими колами, подільськими вазонами.
Всюди вхід безкоштовний, а назва «музей» — умовна. Адже тут до всього можна торкатися, гратися, а також допомагати самостійно творити кожен із музеїв. Альошкін говорить, що не знає, чи варто це все оформляти як музеї, адже тоді багато чого може змінитися. Зізнається, що після декількох сюжетів на телебаченні з’явилися люди, які хотіли скупити ці хати. Проте місце залишається цінним тим, що тут творять саме ці люди.
Олексій говорить, що важливо створити умови для дитячої творчості. Так, в одній із хатин діти можуть навчитися малювати піском, і чим вони молодші — тим вільніше себе почувають у творчості:
— Якщо з’явиться в кожній хаті рюкзак, палатка, скло для малювання піском, то ясно, шо ті діти вже будуть малювати, будуть придумувати, будуть фантазувати.
Велику частину робіт у одному з музеїв займають саме дитячі творіння. Олексій сміється та говорить, що дуже часто діти, які до них приїздять, обирають іграшки й вироби, створені саме дітьми:
— Ми ж такі митці, ми закінчили інстітути, усе, а діти обирають народні, дитячі іграшки. Вони не так зроблені. Недавно була там рік і два місяці дитина, підійшла до роботи й поцьомала її. Звідки вона знає, що роботу треба цьомати і яку роботу. Ми, люди, стояли там, ну, ми в шокє. Шо вони роблять інтуїтивно, то, шо всередині підсказує.
У кімнаті з іграшками зібрані експонати з різних часів: від Барбі й Ніндзя-черепашок до старовинних гіпсових і глиняних іграшок. Багато чого Альошкіни знаходили просто на городі. На думку Олексія, чим дитина грається — така вона потім виросте. Діти подружжя гралися переважно природними іграшками, що вплинуло й на розвиток їхньої уяви:
— Не було ніяких пластмас там, автомати не були подібні до натуральних. Треба уяву мать, шо воно таке. Ти находиш, а я то уявляю. Так воно ж непохоже. А дитині воно похоже. Вони кажуть: «Нє, це от там якийсь дінозавр, чи там ше шось». То шо ми надихаємось іграшкою. А зараз уже нема етіх, шо красочнікі, потім які робили свистки. Бо завжди на базарах, на Пантєлєймона, продавали свищики. І діти мали де придбать і мали чим гратися. От, а де ті вже? І нема тих майстрів, нема, воно пропадає. А то, шо починається — уже рафіноване. Ті всі іграшки — вони рафіновані. А тут, у середовищі такому, й іграшки зовсім другі, получаються. А в місті на дев’ятом — дванадцятом поверхє — зовсім друга іграшка. Була така, така, така. І для того, шоб такі іграшки робити, треба жити на цих землях, у селі на природі.
Зосередити погляд на чомусь одному в музеях Альошкіних дуже важко — тут багато дрібних деталей, які дивують, вражають і навіть веселять. Побачити розмальований череп — зовсім не дивина. Для Альошкіних важливий кожен елемент, частина горщика чи кістка, знайдена в піску. Вони вважають, що все навколо нас можна розмалювати, та розповідають, чому черепи — це не страшно:
— Кінський, як і коров’ячий, череп був оберегом, і його ставили в кутах будівлі. Друг, вірний товариш коник пішов у другі світи — можна на ньому малювать та неживе перетворити в живе. Це вже не просто страх черепа, а вже розписане. Ну, такі є народи, що розмальовують і тваринні черепа, і людські. Вони раділи, коли людина йшла. Людина чесна, прожила й пішла як герой, за плем’я, за село там. Нема чого плакати, сумувати — тільки радіти. І того відносились до тих черепів зовсім другим станом — радістю. А в нас це вже якийсь жах, страх і всьо.
слайдшоу
А розмальовують вони дійсно все — від глини, каменю, дерева до звичайних камінців або панцирів равликів:
— Навіть такі-во залишені будиночки равликів-павликів, можна його прикрасити, зробити мистецтвом. Тоєсть із неживого добавить туда і зробити живе.
Проте Олексій говорить, що зараз мистецтво стало більш декоративним і прикрашальним, а раніше було сакральним:
— Кожен знак — хрест чи руна Перуна — мали своє значення, вимовлялися як молитва. А потім це переросло вже в прикрасу. Ми не знаємо що кожний знак означає. А значення тоді було сакральне — малювали так, щоби люди не бачили; хрести носили так, щоби не бачили; щоби невідомо було ім’я твоє й чим ти захищаєшся.
Місцеві спочатку негативно сприймали такі «розваги» Альошкіних, але коли зрозуміли, що вони роблять це переважно для дітей та їхня діяльність нікому не шкодить, а робить село привабливішим — заспокоїлися.
Діти як мистецтво
Альошкіни велику частину свого життя присвятили навчанню дітей у школах. Упродовж 10 років вони ходили полем у сусіднє село Вила Ярузькі за 4 км у школу, також викладали в Бандишивці.
У Букатинці школу відкрили лише в 1993 році. Вони викладали там малювання, креслення, історію, а паралельно розповідали дітям легенди Букатинки, вчили робити ляльки-мотанки, розписувати писанки, ліпити з глини, вирізати витинанки. Донедавна Олексій викладав у місцевій школі історію, право та фізкультуру, а Людмила вела гурток рукоділля і вчила школярів малюванню та праці. Але через брак необхідної кількості дітей, школу в Букатинці закрили. Тепер діти їздять у школу до сусіднього села:
— Шо таке школа? Це ж не євровікна, це не клас камп’ютерний, це не туалєти. А шо? Це вчителі, які несуть ту енергетику духовну. Чому раніше люди без євровікон і комп’ютерів виростали чесними, порядочними патріотами, та? А ту, еті досягнення, ну там євровікна й кампютери — вони не зроблять людину більш достойною, гідною. Не зроблять.
Власним дітям Альошкіни також давали багато свободи у творчості ще із самого дитинства. Вони спостерігали за тінню батька, залишали сліди на піску. Отже, могли багато фантазувати. Мистецтво їм не нав’язували, не змушували творити, а просто створювали сприятливі умови для розвитку, свободи та відчуття природи:
— Ну хто вдома висипе пісок? А нам було не вдома добре, а на піску. Ми там і гралися, засипали і все. Ми творимо, бо творчість дає таку наснагу, таку енергію. Хто музику грає, той мене розуміє. Коли людина творить — величезний прилив енергії. І не треба все друге.
На думку митця, важливу роль для творчості відіграє не матеріальна частина, а тиша і спокій, чого в Букатинці вдосталь:
— Не треба збивати того письменника чи поета, чи музиканта, бо чекайте, у мене йде мелодія, а ти мене прериваєш, і в мене та мелодія просто не народиться.
Сам Олексій мистецтво бачив із дитинства. Його дідусь ліпив із глини. Розповідає, що бачив, як він ліпив піч, а зліпив корову. Дядько Альошкіна був скульптором і працював із камінням. Говорить, що таке споглядання за мистецтвом завжди впливає на дитину, тому й часто йдуть продовження династій митців, циркачів, артистів:
— Треба такі умови створити, щоби людина там прокинулась. Саме головне — запалили, і він буде горіти, пішов, пішов. Не просто «заливати» знання. Бо це треба, може, розказать у поході, біля вогнища. Тоді, зовсім у других умовах виживання й думання про воду, тепло і всьо, людина шось та й запам’ятає, шось прийде. О, каже, я пам’ятаю поход. Бо більшість дітей, коли прийде, каже: «От ми були в поході, і там я став людиною. Я думав там не тільки про себе, а ще про когось, шоб нагодувать, шоб достати, застелити, накрити…»
Філософія Альошкіних
На творіннях Альошкіних багато язичницьких і старослов’янських знаків. Вони сповідують культ стихій та природи, але водночас у деяких музеях можна побачити ікони. Олексій не вбачає в цьому нічого дивного й говорить, що різні релігії — це просто різні погляди на бога. Чоловік порівнює знання релігій зі знаннями мов і говорить, що важливу роль грає філософія спільного.
Головною релігією Альошкіних є любов, і це відчувають усі, хто приїздить до них у гості. А зміни можуть теж народитися тільки з любові, починати треба із самого себе:
— Ти собою займися, як ти виріс духовно, шо в тебе сталося. Тоді і війни не буде. Війни з батьками, війни з чоловіками, жінками, ну взагалі в суспільстві, а весь час у світі відбуваються війни. Як то від тебе нема посила любві, то вона звідти не відгукнеться. Як та луна, шо ми заграли й луна пішла в лісі. Посил. А тоді будуть зміни.
Головним, на думку Олексія, є відчуття щастя, яке вони здобули, поселившись ближче до природи. Розповідає, що нещодавно до них приїздила його троюрідна сестра й майже щодня, дивлячись на умови, у яких живе сім’я, запитувала, чи він тут щасливий. Альошкін посміхається і, схоже, дійсно відчуває себе тут щасливим, адже знайшов своє місце:
— Людина повинна найти своє місце, свій шлях, там жінку, діти, ну, долю свою. Якщо ми почали Бушу, а бачимо, що пішло зовсім по другому шляху, панімаєш? Отам уже пішов бізнес, гроші, все-все-все. І то зовсім друге направлення, ето — не то, шо ми. Якщо ми шось починаєм, дитину тре охоронять, жінку тре охоронять, себе треба духовно оберігать, себе треба зберігать, а ми шось починаєм, воно підхоплене, воно какби рухається без нас, ну, как машина вже женеться. Але там не то, шо ми хотіли, про шо ми думали — воно гине.
Буша
Подружжя Альошкіних започаткувало в селищі Буша на Поділлі пленер каменотесів «Подільський оберіг», що згодом став щорічним святом.Для відчуття щастя потрібно небагато — просто хотіти бути щасливим:
— Якщо не буде бажання буть щасливим — ти ніколи їм не станеш. Не хочеш вчитися — не будеш вчитися. Не хоч женитися — не будеш женитися. Треба, щоби появилося бажання бути щасливим.
Для Олексія творчість — це постійний рух, він вважає, що митець має жити миттю та перебувати в постійних пошуках:
— Мєдік розказує про проблєми медицини, міліціонер — про проблєми поліції, а художник розказує про свої проблєми, як то лишитися творцем, а не скупчитися і стати просто звичайним мастєром.
Альошкін по-своєму тлумачить процес творчості. Каже, що художник — це той, хто пожинає зло, а пожинає він його любов’ю:
— Для того, щоби щось творити, треба любов. Цею любов’ю він знищує зло, яке навколо нього. Він починає творити любов.
Олексій говорить, що почуття любові купити не можна і вона має бути всебічною, як до природи, Всесвіту, так і до людей:
— Люди не розуміють, шо ми всі ціле: вода, повітря. Не можна тут отравити воду й жити окремо, ну це ж неможливо. Значить, ти як шось натворив — воно тобі воздасться просто. Не тобі, так другому. Я — Олексій, а той — Іван. А ми не відчуваємо цілість, шо ми разом усі. Я, Іван, Петро, природа, ті, дерево, вода, ми все — то одне ціле величезне, а не окремо. Бо в нас умовно так влаштовано, шо ми окремо вириваєм там стіл, там якийсь стілець, всьо. Я, окремо вода, кварта — окремо. Але ж воно окремо не може існувать. Воно існує цілісно — стоїть кварта на столі, у ній налита вода, ну таке.
Усі проблеми, на думку Альошкіна, йдуть від голови та філософії. Він вважає, що лише тоді, коли в людей зміниться філософія, коли вони зміняться, тоді зміниться суспільство:
— Не буде тих розорених у пошуку бурштину лісів, поламаних доль людини. Бо ж це так само. Так само, як бурштин — так само доля людини. То єсть бачимо, що ліс уже невідомо коли відновиться. А за шо, за шо? Там люди жили тисячі років і, у кращому випадку, вони палили тим бурштином піч. А не було цьої ганітьби.
Альошкіни втручаються в природу мінімально. Їм важливо зберегти село в тому прадавньому стані та з атмосферою, яка панувала раніше й наповнити сучасним мистецтвом.
— Україна багата природою. Якщо ми втратимо цей зв’язок, загубиться душа. І одразу видно — ріжуть дерева, значить вийшла душа. Посадіть спочатку, виростіть, тоді будете шанувать.
Хтось досі вважає Альошкіних відлюдьками, але це далеко не так. Вони залюбки приймають у себе людей, які відчувають цей зв’язок із природою та цінують справжнє мистецтво. Альошкіни не відвідують ані симпозіумів, ані виставок, бо їхні будинки — це вже готові проекти, наповнені душевністю та вірою в людей. Щоліта подружжя радо зустрічає дітей, купається в Мурафі та вчиться знаходити й бачити мистецтво «під ногами».
