Чехи України. Хто вони?

18 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Будинки з фруктовими садками та великими подвір’ями, де лунає то чеська, то українська мова. Бетоновані пішохідні доріжки та доглянута будівля костелу. Так виглядає село Богемка на Причорномор’ї, засноване чехами-євангелістами, які на початку XX століття тікали від католицьких утисків. Кілька сімей осіли в степах тодішньої Херсонської губернії, де розбудували село та створили мовно-культурний осередок зі школою, церквою та будинком культури. Сьогодні приблизно половина населення села — етнічні чехи. Місцеві жінки взяли в свої руки розвиток Богемки і сподіваються передати традиції та звичаї богемських чехів своїм дітям.

Перші згадки про появу чехів на сучасній українській території сягають XIII століття, коли їхня країна потерпала від голоду і вони тікали до сусідніх держав. Протягом наступних століть Україна неодноразово приймала чеських переселенців. Вони переїжджали до Львова в часи Галицько-Волинського князівства через його важливу економічну та культурну роль у Східній Європі. Західні землі України поповнилися чеським населенням після того, як Габсбурги підкорили Чехію у XVII столітті. Схоже масове переселення відбулося тоді, коли російська імператриця Єкатєріна II запрошувала європейців скуповувати й заселяти землі Криму. Скасування кріпосного права тільки підвищило інтерес чехів до українських земель, тому у другій половині XIX століття на Волині, Поділлі та в Криму утворилися великі чеські поселення, які до того ж мали право утворювати окремі громади та волості.

Чеська спільнота залишила неабиякий слід в історії України. Її представники брали участь у Полтавській битві, визволяли українські міста від нацистської окупації, розбудували містечка Закарпаття за часів Чехословаччини. Вони досі творять історію. Історію чеської національної спільноти в Україні. За останнім переписом населення 2001 року в Україні налічувалося майже 6 000 чехів. Та за даними Посольства Чеської Республіку у Києві, ця цифра сягає близько 10 000 і третина з них рідною мовою вважає чеську.

Ольга Андрш. Товариство «Богемка»

Завжди заклопотана, в руках постійно тримає телефон. Пішки або велосипедом — то в церкву, то в Будинок культури, то додому. Життя в рідному селі голови чеського товариства «Богемка» Ольги Андрш вирує. Особливо у четвер.

— Четвер — особливий день, найбільш зайнятий. В районному центрі — Доброжанівці — базар. І люди намагаються поїхати щось купити собі, щось, може, продати. Люди їдуть в районний центр вирішувати справи, тому що навіть адміністрація вже так підтасувала свою роботу.

Ольга займається освітнім і культурним розвитком села ще з 90-х років. Все почалося з того, що вона поїхала з тодішньої Української радянської соціалістичної республіки на курси для вчителів у Чехію, а повернулася вже у незалежну Україну. Про розпад Радянського Союзу дізналася на курсах від професора. Спершу злякалася, бо знала схожу історію:

— У нас в селі розповідали: вчитель в 1948 році поїхав з дітьми-сиротами на реабілітацію в Чехію. Вони були в таборі, а потім вчитель їх привозив (назад. — ред.). Сталося так, що закрили кордон і він там (залишився. — ред.). Дружина і діти його тут, діти сироти — там, а їхні брати-сестри залишилися тут. Тобто родина розірвалася. І коли професор сказав, що Радянського Союзу більше не існує, мене одразу насторожило: а як же ж мої чоловік і троє дітей дома?

Ольга приїхала в село, де давня культура, що так довго була на межі виживання, отримала шанс на розвиток завдяки встановленню зв’язків з Чехією. Ольга одразу ж звернулася до районної ради за дозволом проводити уроки чеської мови у сільській школі:

— Я привезла їм свій диплом, який мені видали в Чехії, і вони дозволили факультативно викладати чеську. Все це оплачувала спочатку районна рада. З 1991 року по сьогоднішній день у нашій школі викладається чеська мова.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Ольга народилася в сім’ї чешки та українця, тому добре знає обидві мови. Проте чеська у Богемці значно відрізняється від чеської літературної. Навіть самі чехи кажуть, що в селі говорять радше богемською, аніж чеською:

— Багато слів привезені ще нашими предками. В Чехії деякі з цих слів вже не вживаються, вважаються архаїзмами. Ми в свою мову вже вносимо російські або українські слова, але ми їх так переставляєм, наче вони чеського походження.

Щоб слова звучали по-чеськи, жителі Богемки переносять наголос українських слів на перший склад. Наприклад, галицьке слово «рунде́лик» (ківш з ручкою) у Богемці вимовляють як «ру́ндел». Та це лише один зі способів. Українське слово «палець» тут перетворюється у «палец», хоч у Чехії кажуть «перст».

Крім мовних уроків, Ольга бере активну участь у житті жіночого співочого ансамблю «Богемські фраєрки». Колектив часто їздить по Україні та в Чехію на плеси — фестивалі. Позаяк ансамбль представляє чеську спільноту в Україні, йому потрібна була офіційна особа, яка б опікувалася організацією поїздок та брала участь у конференціях.

Чеське товариство в Богемці формально існувало й раніше, проте воно переймалося більше колгоспом та церквою. Міжнаціональні події відвідував співочий ансамбль без офіційної особи, яка б представляла Богемку та їхню спільноту на нарадах та конференціях. Тому на одній з репетицій жінки вирішили, що час самотужки керувати товариством, головою якого обрали Ольгу:

— Тил в мене хароший, дома є допомога, і тому вирішила не продовжувати старе товариство, а організувати нове, і у 2007 році організували нове товариство — Чеське товариство «Богемка».

Завдяки товариству чехи знають про краян у Богемці. У селі організовують літній табір для дітей та дорослих, де студенти та викладачі з Чехії викладають чеську мову, проводять духовні заняття та обмінюються культурним досвідом із іноземними гостями. Діти також мають можливість їздити у літні табори до Чехії, що додає їм мотивації вчити чеську мову на факультативних заняттях у Ольги Андрш.

Bohemske frajerky

«Ahoj holky!» (з чес. — Привіт, дівчата!) — вітаються одна з одною учасниці співочого ансамблю на кожній зустрічі. Вже понад 55 років «Bohemske frajerky» (чеськ. frajerkа — модниця) проводять репетиції в Будинку культури. Перший склад колективу, що виступав під назвою «Нива», збирав старі пісні ще перших поселенців. Олена Гарт, учасниця сучасного ансамблю, розповідає, як формували репертуар раніше:

— У них ці співники (пісенники. — ред.) є, і не тільки просто лідове (чеськ. lidově — народні) пісні, а навіть повір’я. І воно так передавалося, а що не передавалося, не було записано, то потім записувалось.

Репертуар ансамблю майже не змінюється. Жінки не співають сучасних пісень, а саме ті твори, що їх колись привезли чехи в Україну. Таким чином вони зберігають пам’ять про богемську культуру не лише в межах села, але й в Україні та Чехії загалом. Цю думку підтримує і Ольга Андрш, яка зазвичай заводить пісню:

— Колись вважалося, що ансамбль — це візитівка нашого села, тому що іншої інформації про село не міг дізнатися.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Завдяки «Богемським фраєркам» про Богемку знають у Миколаєві, Києві, Херсоні, Луцьку. Вони неодноразово виступали на багатонаціональних фестивалях в Україні та чеських національних фестивалях, де збираються краяни з усіх куточків світу.

Подорожі, фестивалі, репетиції кілька разів на тиждень — учасниці ансамблю знаходять час та сили для культурних заходів після роботи та хатніх клопотів. Навіть після співів жінки швиденько розходяться доїти корів та порати хазяйство. Та Олена запевняє, що вони не самі:

— Зараз є так, що коли ти йдеш з дому, то чоловік тебе підтримає, якусь роботу, можливо, зробить, а ми вже пішли на репетицію, а потім поїхали на 2–3 дні кудись. Є підтримка з середини родини.

Чоловіки Богемки теж раніше виступали. Ольга Андрш згадує, що окремо від жіночого колективу колись існував чоловічий, який, щоправда, згодом розпався:

— Найбільш там входили ті чоловіки, які служили в армії Людвіка Свободи під час Другої світової війни. Дуже багато пісень вони привезли визвольного характеру.

Людвік Свобода
Чехословацький військовий, під керівництвом якого чехословацька бригада у складі української армії визволяла міста від нацистської окупації. Президент Чехословаччини у 1968-1975 роках.

Визвольних пісень «фраєрки» не співають, та, крім ліричних творів, мають кілька патріотичних:

— Маємо пісню про те, як наші предки покинули свої землі і мусили шукати щастя в інших краях. Є пісня про Яна Гуса — як його спалили.

Про предків та Яна Гуса співають в особливі дні, наприклад, у день заснування села.

Гуситський рух

У XV столітті на території сучасної Чехії панувала монархія. Королівство Богемія, до якого входили історичні регіони Богемія, Моравія, Сілезія та Лужиця, підпорядковувалося Священній Римській імперії і папі зокрема. Чехи ходили до католицької церкви, де служби проводили німецькою мовою, бо імперією правили великі німецькі династії.

Ян Гус — мислитель та педагог — не погоджувався з католицькими догмами і виступав за реформацію церкви. Він знайшов чимало послідовників серед чехів, яких згодом назвали гуситами — на честь реформатора. Вони виступали за скромне життя духівництва, служби чеською мовою, відокремлення від папи та верховенство Біблії над церквою. Так виникла нова протестантська релігійна течія — братських євангелістів.

Чеські брати
Християнський протестантський рух, що виник в Чехії у XV ст. як продовження традицій гусистського революційного руху.

Яна Гуса заарештували та судили. Зрештою церква звинуватила його у єресі, а світська влада постановила стратити єретика. Розправа над Яном Гусом призвела до гуситських заворушень по всьому королівству. Вони тривали три століття. Папа Римський проголосив гуситів єретиками і організував хрестові походи проти них. У XVII столітті розгорнулася загальноєвропейська тридцятилітня війна між католицькими та протестанськими державами. Останньою краплею для гуситів стала битва на Білій Горі (біля міста Прага) 1620 року, коли війська Габсбургів захопили Чехію та стратили на площі у Празі останніх гуситських лідерів.

Жителька Богемки Емілія Андрш добре знає історію гуситів, бо її предки після останньої битви тікали з Чехії і селилися на сусідніх землях, однією з яких була територія сучасного Причорномор’я.

– В Польщі є місто Зелов. От в Зелові вони зупинялися. Зупинилися й на Волині, залишилися там деякі. І помаленьку-помаленьку оце скільки їх дойшло аж сюди (на Причорномор’я. — ред.) Тут зупинилися, бо тут низька була орендна плата за землю. І вони тут залишилися, осіли.

Тож чехи, які завдяки вченням Яна Гуса утворили нову протестантську течію, облаштувалися на вільних землях. Вони нарешті могли вільно, без зовнішніх католицьких наставників, збиратися та читати Святе Письмо, яке привезли з собою. «Обов’язково брали Святе Писання: Біблію чи пісенники («Канціонал» називався пісенник). Здебільшого, так мені здається, що це були старонімецькі пісні, перекладені вже на чеську мову», — згадує Ольга Андрш з розповідей старшого покоління.

Звідси і почалася історія села Богемка.

Людмила Гарт. Вифлеємська каплиця

Історія села залишається не лише в пам’яті жителів, але й у музеї, який вони облаштували при місцевій Вифлеємській каплиці — першому чеському євангельському костелі в Україні, зведеному в 1995 році. Серед експонатів — картина, на якій зображено спалення Яна Гуса, чаша для хрещення та різноманітні предмети побуту жителів Богемки.

В церкві є також бібліотека, де зберігаються сучасні книги чеською мовою та Біблії часів Тридцятилітньої війни. На стіні в бібліотеці — фото, за якими можна прослідкувати історію створення церкви в Богемці. Коли чеські брати розбудували село, вони почали збиратися на богослужіння в окремій хатині, що також слугувала недільною школою.

Кураторка церкви Людмила Гарт розповідає, що після Другої світової війни богослужіння в Богемці заборонили:

— Був період після війни — церква не працювала, тільки співали на свадьбах, на якихось гулянках, на похоронах співали чеською мовою, а богослужіння не проводилися.

Заборона тривала до 1991 року. Завдяки Ользі Андрш, яка поїхала того року на курси, на зв’язок вийшли брати з Чехії.

— Сестра Оля поїхала у Чехію, ми їй там сказали зайти і сказати, що ми тут є, на Україні. Вони до нас прислали проповідника, він оглянув що тут у нас робиться, як ми тут живем, і вони почали з нами держати відносини.

Чеський архітектор Петр Пірохта спроектував будівлю, а українська бригада втілювала задумане у життя. Чоловік Людмили, Йозеф Гарт, був на той час головою місцевого колгоспу. Він організував процес будівництва, допомагав усіма доступними ресурсами, а коли церкву відкрили, то його призначили куратором, тобто старостою церкви. Людмила тоді теж брала участь у будівництві, як і більшість жителів села:

— Такі роботи, ну підсобні, будем казати, побілка, прибирання, там ще щось найшлося — то були з села люди. Сіла на велосипед, об’їхала село: «Підеш? — Піду. Підеш? — Піду». Скільки треба було людей, хто погодився — набрали знову на один день бригаду і працювали.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Поки зводилися стіни довгоочікуваної чеськобратської церкви, в Богемку приїжджали чеські пастори і проводили богослужіння в Будинку культури з яким пов’язаний яскравий спогад одного з пасторів, Вацлава Гурта: саме в цьому Будинку культури, серед портретів Маркса та Леніна, він тоді охрестив близько 35 дітей та дорослих.

До 1996 року служби й справді проводили в залі із радянською атрибутикою та гаслом «Мир отстояли — мир сохраним». 20 жовтня прихожани востаннє зібралися коло Будинку культури і попрямували до нової церкви на відкриття. Всередині їх очікувала велика світла кімната з червоними написами з чотирьох боків.

— Спереді заходив і читаєш: «Боже, змилуйся наді мною, засвіти обличчя своє над нами». А виходиш — і вже з таким впевненим відчуттям, що «Господь — світло і надія моя». Зліва — десять заповідей, ну вони скорочені, так щоб воно помістилося і ясно було, що ж написано, ну а справа у нас — «Отче наш».

Щонеділі у братській церкві збиралися десятки прихожан. На Різдво у залі ніде було яблуку впасти. За всю історію свого існування церква прийняла найбільше 170 людей на різдвяну службу. З плином часу ситуація змінилася. Людмила, як ніхто інший, помічає зміни у церкві:

— Тепер у нас дванадцять (прихожан), ну максимум п’ятнадцять. І здебільшого це церква жіноча. Чоловіки ідуть по роботі, їм нема коли.

Вифлеємська каплиця вже давно не має постійного пастора. До Богемки часто приїжджають представники братської церкви з Чехії і протягом кількох місяців проводять недільні служби та влаштовують духовні заняття з дітьми та дорослими. В церкві є класні та житлові кімнати для чеських гостей, адже, окрім пасторів, в село навідуються чеські вчителі з цілою програмою для дітей.

Людмила погодилася вирішувати всі церковні питання після того, як її чоловік пішов з посади куратора. Проте церква заохочує до відповідальності кожного, хто її відвідує, тим паче коли недільна служба відбувається без пастора:

— Ми можемо між собою, один із другим, погодитися і хто хоче, хто вміє, хто може взяти на себе тоже ту відповідальність і провести 1–2 рази в місяць служіння. Ми збираємось кожної неділі, тільки одну неділю один читає, другу неділю — другий.

Чеська братська церква приймає всіх охочих: чи то православні, чи то євангелісти, чеськомовні чи україномовні. Головне — бажання. В цьому переконалася українка Олена Гарт, яка переїхала в Богемку із сусіднього села.

Олена Гарт. Своя серед чехів

Раніше українські чехи дотримувалися неписаного правила, за яким вони укладали шлюб лише з представниками своєї національності. Так вони могли зберегти культуру, яку привезли з рідної землі. Сусідні села цікавились мовою та звичаями жителів Богемки, тому міжнаціональні стосунки були неминучими. Керівниця товариства «Богемка» Ольга Андрш, наприклад, живе по-сусідству з болгарином:

— Українці, молдовани, ось напроти нас болгарин живе, були білоруси, но вже немає. Раніше у нас налічувалося 13 національностей в селі, а зараз — чехи, українці, болгарин, росіянка в нас є і молдавани — 5 національностей.

Олена Гарт ще змалку чула про чеську спільноту, що жила поряд. Цікавість згодом привела її до Богемки, де вона оселилась і створила сім’ю. Чесько-українську сім’ю.

— Ми знали, що тут живуть чехи, тому що ми з ними навчалися. Я маю подругу з цього села, я приїздила сюди раніше, просто побачити, до неї в гості, я чула цю мову. Якось воно в мене склалося так, що це було ше з дитинства — десь років з десяти я вже чула чеську мову.

Особливістю населення Богемки є те, що якої б національності людина не була, вона розмовляє чеською, або принаймні розуміє цю мову. Переїхавши, вона почала вивчати літературну чеську мову, читати багато книг, до яких у неї є прямий доступ, адже вона працює бібліотекаркою при чеській братській церкві. Неабияк допомогло спілкування з чеськими пасторами та вчителями, які викладають мову в рамках літнього табору. Зараз Олена переважно спілкується чеською:

— Я тепер просто думаю на чеській мові. Я не просто розмовляю, я… Ну, це вже… це вже зсередини… я нею думаю і тому мені воно не є проблемою.

Навіть своїх корів Олена зупиняє не українським «Стій!», а чеським «Стуй!» Як і більшість сімей у Богемці, сім’я Олени має невелике господарство, худобу, городи. Та поміж хатньою роботою Олена бігає на репетиції «Богемських фраєрок», а в неділю ходить на службу в братську церкву, хоч сама православна.

Така легка культурна та мовна асиміляція не принижує українську або інші спільноти, а навпаки запрошує їх разом зберегти набуте і збагатити його своєю культурою. Тому Олена відчуває себе комфортно, співаючи пісні чеських предків у жіночому ансамблі:

— Мені подобається те, що, по-перше, ну, по інакшому передаються пісні. Ну, в більшості випадків це такі спокійні, такі якісь мелодійні пісні. Але ніщо не заважає нам заспівати на репетиції або навіть десь поучаствувати, коли співаємо якусь українську пісню. Наприклад, до Дня вишиванки ми можемо заспівати «Вишиванку» або «Рідна мати моя» до Дня Незалежності або до Дня матері. Я відчуваю себе там і українкою, і чешкою.

На питання, як себе Олена ідентифікує, вона відповідає: українською чешкою. Це проявляється не лише у мові, співі, вихованні дітей, які добре спілкуються обома мовами, а й у побуті, в якому панує гармонія декількох культур:

— Ми можемо накрити стіл чеською кухнею, а можемо — українською. До речі, в мене ще 25 відсотків молдавської крові. Тому ми можемо й мамалигу зварити. Так що тут взагалі немає проблем.

Емілія Андрш. Традиції та кухня

Сім’я Емілії Андрш стоїть у витоків історії Богемки. Вони назвали село на честь своєї батьківщини — Богемського королівства — звідки свого часу змушені були тікати. Та серед мешканців Богемки й досі ширяться також і інші, більш фантастичні версії походження назви села:

— Колись, ще давно-давно, ходила така легенда. Казали, що так називається, бо були Бог і дівчинка Емка. Та й вийшла Богемка. А чи це так, чи це тоже хтось собі таку легенду придумав, тоже ніхто не зна. Так воно передається з покоління в покоління.

Як нащадок давнього роду, Емілія з турботою ставиться до богемських традицій і намагається передати їх дітям та онукам. Досвід показує, каже жінка, що чеська культура добре засвоюється через шлунок:

— Клуски готуєм. Наші внуки навіть вареники так не люблять.

Клуски (чеськ. kluskі) — страва з картоплі. Існує багато різних варіацій таких картопляних виробів, та загалом богемські господині можуть приготувати клуски чотирма різними способами. Рецепти страв залишились у них ще від бабусь, тому кількість інгредієнтів досі вимірюють в полумисках та полженіцах:

Клуски
Місцева назва традиційних чеських кнедликів або польських кльоцок з картоплі та борошна.

— Ці клуски називаються «полженіци». «Лженіца» — це ложка. Бо вони кидаються ложкою. В нас кажуть «полженіци» — пів ложки. З сирої картошки.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Інший вид клусок готують із суміші відвареної та сирої картоплі. Емілія розповідає, що раніше врожай картоплі був великим, тому й експериментували. Зараз же коли можуть, то до картоплі додають крохмаль. Насамкінець, коли клуски вже готові, їх поливають юшкою з-під м’яса.

У Богемці клуски вважаються святковою стравою. Чехи готують їх щонеділі після служби в церкві, коли діти приїжджають до батьків на спільний обід. Поряд на столі завжди стоїть курячий бульйон і домашня лапша. Цими стравами годують зазвичай гостей на великих святах, як-от весілля. На десерт чехи можуть запропонувати бухти (чеськ. bukhta) — солодкі булочки з різноманітними начинками:

— Бухти на Старій Мораві, в Чехії, вони також випікають. Це просто такі булочки з творогом — ну, солодка випічка. Із маком, з горіхами. І це також одна з основних таких страв чеських. Це ще наші бабусі попередавали рецепти.

Весілля у богемських чехів відрізняється від українського не лише стравами. Нареченим не покривають голову хусткою, а одягають вінок. Коли йде підготовка до святкового столу, то жінки і чоловіки працюють в тандемі: одні готують, інші ж несуть до столу. Мають вони й передвесільний звичай, коли жінки збираються за кілька днів до свята, щоб допомогти сім’ї приготувати всі необхідні страви. Помічниці приходять не з пустими руками:

— Отако колись, отаку мисочку набирали муку, зверху складали яйця, в торбинку зверху — курку, зав’язували платком. Ну тепер вже так не носять.

Деякі звичаї в селі модернізуються, а є такі, що потроху відходять, бо нове покоління не вважає їх доцільними. Та Ольга, хоч і має постійно телефон в руці, все одно передасть важливу новину паперовою запискою, бо так здавна заведено:

— Написали писульку, на чотири кінці рознесли — і один одному сусіди передавали. Ось, наприклад, хтось зарізав свиню, хоче продати м’ясо. Написали, рознесли, люди один одному передали. У випадку, якщо хтось помер, будуть поховання — теж обов’язково писали такі листочки.

Від побутових дрібничок і до публічних виступів з традиційними піснями — Богемка просякнута чеською традицією, яку будували століттями. Жительки села переймаються, що молодь не підхопить хвилю і забуде про своє коріння. Багато молодих сімей виїжджають у великі міста або за кордон — у Чехію. Емілія Андрш, хоч і корінна чешка, і одружена з чехом, та все ж відчуває зв’язок з Україною:

— Чешкою я себе вважаю тому, що в мене батьки — чехи, я розмовляю на чеській і живу в чеському селі. Ну і трохи українкою, тому що все рівно живем на Україні і також підтримуємо і українські традиції, і українську мову вивчаємо. Те нам рідне, а те — не чуже.

за підтримки

Цей матеріал створено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Даша Тітарова

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Максим Завалля

Сергій Розов

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Софія Сергійчук

Оля Стулій

Крісті Кравченко

Христина Архитка

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією