Як допомагає Червоний Хрест України під час війни

Share this...
Facebook
Twitter

Тетяна — волонтерка Червоного Хреста України майже три роки. Ми публікуємо її особисту історію про допомогу мирним жителям під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а також пояснюємо різницю між двома організаціями: Червоним Хрестом України і Міжнародним Комітетом Червоного Хреста.

Після скандалу навколо Міжнародного комітету Червоного Хреста в березні 2022 року (президент МкЧХ Петер Маурер зустрівся у Москві з керівником МЗС Росії Сергієм Лавровим і обговорив відкриття офісу організації у Ростові-на-Дону) здійнялася хвиля звинувачень та недовіри до волонтерів Червоного Хреста України. Причина звинувачень — побоювання, що відкриття офісу допоможе Росії узаконити свої «гумкоридори», а також полегшити примусове вивезення українців на територію держави-агресора. Пояснюємо чому ці звинувачення не мають стосунку до Червоного Хреста України.

Таня Романюк, волонтерка ЧХ в Україні

У Загоні швидкого реагування Червоного Хреста України я вже майже три роки. Прийшла сюди в кризовий момент свого життя, коли здавалося, що все руйнується. Людей з червоними хрестами я пам’ятала ще з Революції Гідності, після цього бачила їх на протестах та фестивалях. Зараз ці «хрестики» — моя друга сім’я. Я не лікар, я просто вмію надавати домедичну допомогу, тобто підтримувати життя людини до приїзду швидкої. Я цікавилась першою допомогою та проходила курси ще до Червоного Хреста, бо вірю, що життя людини — найвища цінність, і я хотіла знати, що робити, якщо раптом комусь поруч зі мною стане погано.

Перший місяць після повномасштабного вторгнення я чергувала у наметі Червоного Хреста на вокзалі у Києві, надаючи психологічну та першу медичну допомогу людям, яких привозили з тимчасово окупованих територій. Виїжджала до будинків після влучань у них. Ми розгортали намети, допомагали з транспортуванням тих, хто не може ходити самостійно. Зігрівали, обробляли рани та психологічно підтримували постраждалих.

Їздила у супровід евакуаційних рейсів із тимчасово окупованих містечок Київської області (Димерки, Ірпеня) до Києва. Ось цей напрямок найважчий психологічно, бо часто ці евакуації проходять під обстрілами. Коли стається ситуація, яка загрожує моєму життю, то у мене всередині лише спокій, зібраність і чіткий план дій. Усвідомлення того, що могло статися, приходить опісля, уже в спокійному місці. Але попри небезпеку, ніколи не було думок залишити це. Обійми, слова подяки тих, кому ми допомогли — найкращий підживлювач у таких моментах. У Червоному Хресті я на своєму місці.

Мене найбільше зараз вражають діти, яких зустрічала під час виїздів. У 5-8 років вони вже дорослі не за віком. Вражають розгромлені вщент містечка, тіла людей, які лежать просто посеред вулиці, і нездетоновані снаряди, які стирчать з землі і їх обходять люди. Вразив чоловік, який, евакуюючись з Ірпеня, взяв лише котика з собою. Більше нічого, ні документів, ні речей. Він пив чай у нашому наметі на вокзалі, у нього тряслися руки, і потім почав плакати і говорити: «Як мені далі бути, що робити далі?». Від таких історій щоразу стискається серце.

Я завжди пишалася тим, що я — волонтерка Червоного Хреста. Проте за останні два тижні на мене та моїх колег звалилося дуже багато ненависті через події у Ростові. Одного разу, у перші дні після скандалу, таксист у Києві відмовився везти мене, тому що я була в формі Червоного Хреста. Ще була ситуація, коли ми привезли пораненого чоловіка з Ірпеня в одну з київських лікарень, ми стояли в коридорі і чекали, поки його заберуть, і мій командир запитав у лікаря: «Як у вас справи, чи до вас звозять постраждалих, як вони себе почувають, у якому стані?». Лікар подивися і каже: «Можливо і звозять, але Червоному Хресту я нічого не скажу». Усе це лише тому, що люди не дуже розбираються у структурі Червоного Хреста. Український Червоний Хрест і Міжнародний комітет Червоного Хреста — це дві абсолютно різні організації, яких об’єднує лише причетність до одного руху. Червоний Хрест в Україні абсолютно незалежний та самостійний, у ньому волонтерять українці. А вороже ставлення дуже демотивує і засмучує, бо волонтери Загонів швидкого реагування Червоного Хреста України з першого дня повномасштабної війни включилися у роботу. Ми не отримуємо грошей за свою діяльність, практично не буваємо вдома і не бачимо рідних. Усе заради того, щоб оперативно виїхати на місце події за викликом ДСНС і оперативно почати надавати допомогу. Заради того, щоб, ризикуючи щоразу своїм життям, попри обстріли, допомогти евакуюватися тисячам людей. Заради того, щоб доставити гуманітарку в тимчасово окуповані міста. Заради того, щоб транспортувати маломобільних людей у більш безпечні місця. Щоб навчити людей надавати першу домедичну допомогу. Заради того, щоб на вокзалі, де ми чергуємо цілодобово, у будь яку хвилину люди могли підійти, отримати допомогу та підтримку. Ми вислухали або стали свідками тисяч історій болю, і кожну історію ми пропускаємо через себе.

Червоний Хрест має серед своїх принципів позицію нейтралітету: ми не можемо приймати нічию сторону, для нас важлива безпека цивільного населення з обох сторін. Саме завдяки цьому нас пускають російські війська на окуповану територію допомагати цивільним. Ми не зливаємо особисті дані, не знімаємо відео, бо наступного разу нас вже не пустять і ми не зможемо допомогти людям.

Коли я проходжу російський блокпост, треба бути максимально стриманою, попри те, що бушує всередині. Якщо щось піде не так, може статися що завгодно: можуть розстріляти мене чи наш екіпаж, взяти у полон, і евакуація мирного населення накриється. Я зазвичай стою з кам’яним обличчям, стримано відповідаю на питання і все.

Моя єдина ціль — вивезти мирне населення, і на цьому треба сфокусуватися. Допоки мені безпосередньо фізично нічого не роблять, я маю просто спокійно поводитися, щоб не спровокувати нікого. Машина Червоного Хреста під час евакуації — це гарантія того, що колона їде офіційно, і рух цієї колони узгоджений на найвищих рівнях з обох сторін. Звичайно, часом військові не мають зв’язку, і декілька разів ми потрапляли у дуже небезпечні ситуації, у яких нас могли вбити через непоінформованість військових. Врятувало диво.

Я розумію, шо можу втратити життя. Але у мене немає ні дітей, ні сім’ї, і я відчуваю, що якщо зі мною щось станеться, це не буде так болюче, як якщо станеться щось із людиною, у якої є сім’я, діти, і які там залишаються напризволяще. Я не боюсь померти, більше боюсь за свою команду, за рідних — про себе я взагалі не думаю. Я тримаюсь, бо знаю, що те, що я роблю — надважливо. І що я в своїй стихії, бо допомога людям — це те, чим я горю з 16 років. Зараз ми рятуємо тисячі життів, а це тисячі чиїхось всесвітів: мам і тат, бабусь і дідусів, доньок та синів. Раз на тиждень я обов’язково спілкуюсь з психологом, щоб не тримати в собі все.

По всій Україні у Червоному Хресті працює близько 500 волонтерів в загоні швидкого реагування, у Києві — близько 50. Кожному з нас болить Україна і все, що зараз тут відбувається. Ми працюємо на максималках і всі на одному фронті — тож давайте єднатися, підтримувати один одного та наближати перемогу разом.

Коментар від ЧХ в Україні

Товариство Червоного Хреста України (ТЧХУ/ Червоний Хрест України) та Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) – це різні організації. Червоний Хрест України має виключно національний мандат, тобто працює тільки на території України.

МКЧХ має міжнародний мандат і виступає в ролі нейтрального та неупередженого посередника між усіма сторонами збройного конфлікту для вирішення гуманітарних проблем.

Червоний Хрест України не має жодного відношення до офіційного візиту МКЧХ до Російської Федерації, не має жодного відношення до відкриття офісів чи гуманітарних пунктів у Ростові-на-Дону.

Червоний Хрест України захищає життя людей, полегшує їх страждання під час збройних конфліктів і природних катастроф, а також сприяє органам державної влади у діяльності в гуманітарній сфері. Товариство допомагає у наданні гуманітарної допомоги, супроводжує роботу місцевих органів влади при евакуації населення, але самостійно НЕ може ініціювати гуманітарні коридори.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Христина Кулаковська

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Анастасія Гулько

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибаторка:

Мар'яна Гнатюк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик