Share this...
Facebook
Twitter

Відомі українці у проєкті «Амбасадори» під час прогулянки знайомлять з особливими для них місцями у рідному місті. У п’ятнадцятій серії учасники етно-гурту DakhaBrakha покажуть близький кожному з них Київ — місто з багатою історією, що вражає насиченістю сучасного життя.
Разом із музикантами багатоманітну столицю України досліджує засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

Гурт DakhaBrakha утворився на початку 2000 років у стінах центру сучасного мистецтва «ДАХ» за ініціативи Владислава Троїцького, організатора та художнього керівника колективу. DakhaBrakha складається з чотирьох учасників. Ірина Коваленко, Олена Цибульська та Ніна Гаренецька потрапили до театру «ДАХ» завдяки однокурснику Валерію Гладунцю. На той час Валєрій грав в ансамблі аутентичного співу «Божичі» та співпрацював із театром. Четвертий учасник етно-гурту — Марко Галаневич — спочатку долучився до театральної школи на базі центру, а згодом також брав участь музичних експериментах із фольклором. Саме ці фольклорні дослідження і спонукали до створення гурту DakhaBrakha.

Марко

— Ти живеш не в центрі Києва?
— Я живу за 60 кілометрів від міста. Більшість моїх друзів люблять Поділ, а я більше люблю центр міста.

— Звідки ти переїхав до Києва?
— Я народився у Вінницькій області, а закінчував школу в Херсонській, бо батьки туди переїхали, коли мені було 9 років. Було бажання їхати до Києва, у велике місто. Кілька разів я тут був і мені все дуже подобалося. Коли вступив до вишу (навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка — ред.), одразу почав тут скрізь все видивлятися, гуляти, шукати. Потім киянам почав робити екскурсії.

Київський простір Orthodox. Books/Coffee/Illustration — галерея, об’єднана з кав’ярнею та книжковим магазином, — був створений, щоб знайомити відвідувачів з роботами українських ілюстраторів та художників-графіків. Перша у Києві виставкова галерея для ілюстраторів запрацювала з квітня 2017 року. Тут ілюстрація стає посередником між глядачем і автором, а також створює простір для творчих дискусій.

— Як давно ти малюєш?
— Я на уроках, на парах сидів і малював. Так краще запам’ятовується матеріал. Потім Влад Троїцький попросив мене робити якісь малюнки для відеоарту на наших концертах. Тоді я вже взявся серйозно і купив [графічний] планшет.

— Як ти почав займатися музикою?
— Я, мабуть, півтора роки співав у капелі «Дніпро». Було складнувато, бо в мене не було музичної освіти і я не читав ноти. За великим рахунком, я там вгадував усе. Потім в DakhaBrakha прийшов — та сама історія.

З 2014 року художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії, Німеччини, Британії, Португалії та інших країн прикрасили муралами більше ста будинків у Києві. До цього часу столичні фасади «оформлювали» здебільшого розповсюджувачі реклами. Серед митців, які створювали одні з перших відомих концептуальних муралів — дует художників Interesni Kazki, відомий не лише в Україні, а й за її межами.

Менеджер культурних проєктів у Французькому інституті Олег Соснов керував створенням кількох муралів у Києві, серед яких «Святий Юрій», «Час змін» та «Портрет Сергія Нігояна». Він переконаний, що вуличне мистецтво є актуальним не лише для центру міста. Олег пояснює: якщо у старій частині Києва будівлі потрібно швидше реставрувати, то у спальних районах можна проявити художню майстерність: «На початку 2010-х я організовував в Україні зйомки для французького митця Жульєна Малана, який подорожував по світу і знайомився з локальними вуличними художниками. Тоді я зрозумів, що у нас є дуже талановиті митці, але у них немає можливості творити у власній країні через брак інфраструктури, коштів, розуміння, кураторства. Коли я почав працювати у Французькому інституті і мав змогу запросити до України французького митця, щоб він приїхав і створив об’єкт у співпраці з українським художником. Так на території Києво-Могилянської академії 2012 року у співпраці з Interesni Kazki з’явився мурал «Vita sine litteris mors est» (з латин. — життя без науки — смерть — ред.)».

— Як ти познайомився з Олегом?
— Він працював у Французькому інституті, якраз займався мистецькими проєктами. Ми там декілька разів співпрацювали і познайомились. Олег — людина-куратор з тонким розумінням мистецтва. Він організовував роботу над деякими київськими муралами. Як мені здається, вони — одні з найвдаліших.

— Як ти познайомився з Владом Троїцьким?
— Була вистава одна, «Четвертий — лишній», моя майбутня дружина подивилась і сказала: «Блін, там такий театр!». Ми удвох почали дивитися вистави, а потім потрапили в «ДАХ», і якось все перевернулося. Побачили, що люди можуть нормально розмовляти в театрі, не обов’язково кричати і махати руками. Потім пройшла чутка, що в театрі «ДАХ» нібито функціонує театральна школа, і я пішов. З першої розмови з Владом я зрозумів, що готовий за цією людиною йти і довіряти на 100%. Тобто настільки співпадіння було. У театрі ти вже як в іншому світі, абсолютно інші взаємозв’язки між людьми.

— Як тобі працювати серед жінок?
— Я в абсолютно природному середовищі все життя і не жаліюся. Є свої нюанси, але не ропчу. Це в першу чергу мої колеги, а жінка або чоловік — не важливо. Я кілька разів брав участь у заходах HeForShe (міжнародна кампанія за гендерну рівність та захист прав жінок — ред.). Все, що вони декларують, мені підходить. Я загалом так живу. Дітей можна разом виховувати, в мене двоє доньок, готувати можна теж разом. Я — щасливий чоловік.

— У тебе просять автограф, коли спускаєшся в метро?
— Ні, немає такого взагалі. Можливо, хтось десь впізнає, але нічого такого не видають. Я колись малу [доньку] відводив у другий клас, то там хлопці такі: «О, Дзідзьо, Дзідзьо пішов!». Так що я в принципі впізнаваний.

Історія Veterano Group розпочалася 2015 року, коли її засновник, учасник бойових дій на сході України Леонід Остальцев повернувся до Києва. Метою соціального бізнесу є допомога українським військовим, які повертаються з війни та адаптуються до цивільного життя. До групи ветеранських бізнесів входить ресторан Veterano Resto, піцерії Veterano Pizza, кав’ярні Veterano Coffee, браунарня Veterano Brownie, охоронна фірма Veterano Guard, сервіс таксі Veterano Cab, а також Veterano Energy, що встановлює сонячні електростанції.

Ветеран та співзасновник Veterano Pizza Богдан Чабан був одним з тих, хто брав участь на проукраїнських мітингах в Донецьку перед початком окупації 2014 року: «Свій перший проєкт я зробив у Донецьку, називався він «Изба-читальня». 2014 року, коли все це почалося у Донецьку, я зайняв доволі радикальну проукраїнську позицію і тому через певний час мав виїхати з міста, а потім пішов служити в добровольчий підрозділ. Відслужив майже півтора роки. Працюючи над новим закладом у Маріуполі, я познайомився з Льонєю Остальцевим. Ми з ним так подумали, що було б прикольно зробити невеличкий бар для суворих хлопців-ветеранів.

За кілька місяців Льоня каже: «Я хочу відкрити проєкт у новому місці і щоб ти став частиною нашої команди, займався баром». Разом з Льонею ми відкрились, і це наша флагманська піцерія, наше місце сили. У нас працюють не лише ветерани, тому що соціалізація та адаптація — це коли працюєш як серед тих, хто тебе розуміє, так і в колі тих, хто має інший досвід. Аби навчити класного кухаря-ветерана, ти маєш взяти ветерана, класного кухаря — і поставити їх разом працювати».

— Який твій улюблений український фільм?
— «Земля» (український радянський фільм Олекандра Довженка, до якого гурт DakhaBrakha створив новий музичний супровід — ред.). Поки що нічого кращого не зняли, але ми бачимо прогрес і рух. Я дуже оптимістично налаштований щодо українського кіно.

— Що ти слухаєш з української музики?
— ONUKA, Alyona Alyona — це те, що слухаю і що можна й дитині показати. ГИЧ Оркестр — дуже самобутній, унікальний колектив. Adam — прекрасно, молодіжне щось таке, за любов. Та ж Latexfauna, ті ж Tik Tu. Та ж Zapaska, це ще зі старих. Про щось андеграундне сказати не можу, але я надзвичайно щасливий, що я можу зараз ці імена називати.

Ніна

— Ти народилась в Києві?
— Так. Це так дивно, але я ніколи себе не вважала киянкою. Для мене Київ — це місце, де я часом буваю. Мені багато людей кажуть: «Боже, яке в тебе гарне місто» і я така: «Так, ще обов’язково піду туди, встигну щось подивитись». І так вже стільки років так ходжу, що не ходжу.

— І ти нічого не знаєш про Київ?
— Я киянка і нічого не знаю про Київ, ніде не буваю, сиджу в своїй печері. Іноді приїжджаю чемодан змінити.

— Але є якісь особливі місця?
— Софія Київська насичена енергетикою, тут же всі наші князі були поховані. Я люблю на Різдво ходити біля собору, коли роблять ярмарок, пахне глінтвейном, солодощами та ялинка стоїть. Це так надихає. Навіть якщо снігу нема, мені подобається, що на Різдво використовують таку локацію для концертів і відпочинку. Також тут чудові події відбуваються, такі як Bouquet Kyiv Stage – фестиваль високого мистецтва, в якому ми цього [2019] року брали участь. Коли ми грали, то спеціально всю програму готували та грали повільно, гарно, з душею.

— Ти теж не знаєш нот?
— Знаю, але я ж не практикуючий музикант, який грає з партитури. Постійної практики гри по нотах немає, тому мені треба трошки більше часу, щоб зіграти по нотах.

— Як ви ставитеся до того, щоб вашу музику використовували у фільмах?
— Кажемо: «Музику нашу беріть у фільми, беріть». У нас є мрія — американського кінорежисера Джима Джармуша запросити на наш концерт. Вже вкотре ми приїжджаємо в Нью-Йорк, шукаємо знайомих, щоб на нього вийти. Вважаємо нескромно, що наша музика в якихось моментах підійде до його кіно.

— Що тобі ближче — Dakh Daughters чи DakhaBrakha?
— Частіше я з DakhaBrakha, бо вони без мене ніколи не грають, а Dakh Daughters міняються туди-сюди і вони без мене можуть заграти. Це добре. DakhaBrakha менша, і ми тримаємось разом.

— DakhaBrakha впізнають на вулиці?
— У костюмах, коли візуальний образ є, то звичайно. У нас було одне спостереження, коли ми знімали по Києву кліп на пісню «Monakh». Було безліч локацій: і в центрі, і на Троєщині. Ми помітили, що чим ближче до центру, тим більше люди впізнають нас. У спальних районах ти хоч колесо роби, ніхто не чув, не бачив, що таке DakhaBrakha.

— Що ти порадила б іноземцю побачити в Києві?
— Софію Київську, Андріївський узвіз, Поділ — там купа закладів. Ще влітку я люблю гуляти пішохідним парковим мостом на Труханів острів, сісти на пляжі «Південний берег Києва», подивитись на захід сонця. Взагалі я люблю ходити вулицями. Не в якісь святині або особливі місця, а просто гуляти, дихати повітрям.

Креативний простір IZONE — це один із проєктів платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ. У 4-поверховому будинку на березі Дніпра є робочі зони, галерея, виставковий простір, зали для конференцій та зустрічей, творчі майстерні, а також магазин, кафе-бар і тераса. IZONE працює в різних напрямах креативних індустрій. Фонд ІЗОЛЯЦІЯ також здійснює проєкти в Києві, на сході України і за кордоном у сферах мистецтва, освіти та активізації української креативної спільноти.

Директор з розвитку фонду ІЗОЛЯЦІЯ та креативної спільноти IZONE Михайло Глубокий разом із командою намагається залучити суспільство до творчих процесів, а також створити креативне співтовариство, де втілюватимуться творчі ідеї: «Цей простір — колишня лабораторія київського суднобудівного заводу. Завод ще працює, вони там ремонтують якісь човни, яхти. Але кілька вільних просторів ми орендуємо і створюємо тут креативний простір вже протягом 5 років, як переїхали до Києва з Донецька.

Починаючи 2010 року в Донецьку, ми хотіли створити більше можливостей для людей, які там живуть, створювати нові бізнеси. Щоб довкола заводу «Ізоляція» створювались додаткові послуги, культурні проєкти, арт-проєкти.

2014 року завод було захоплено бойовиками ДНР і перетворено на в’язницю та військову базу. Зараз, у 2019 році, нам важко сказати, як з цим приміщенням у Донецьку працювати надалі [після повернення]. Одна з ідей — зробити меморіал, музей того, що там відбувалося у роки війни».

— Як війна на тебе вплинула?
— Як і на всіх. Ти собі думав, що ми нація, а потім — хоп! — суспільство розділене і виявляється, що і серед друзів є люди, які не поділяють з тобою, здавалось би, очевидні речі: що то є Україна, що мова, культура — все це дуже важливо для нас, а для них, виявляється, «не дуже важливо, ми і так добре жили». Зараз навпаки треба визначитись, об’єднуватись, а ти виявляєшся якимось «нацистом» зі своєю українізацією, нав’язуєш їм те, що вони і так мали би мати, бо вони українці. Треба показувати приклад, робити хороший продукт, який буде подобатись людям, і вони будуть пишатись тим. Багато українців не пишаються тим, що вони українці. Вони соромляться за кордоном сказати, що вони українці.

— Такі приходять до вас на концерт?
— До нас приходять такі, що з залу кричать через кожну пісню «Слава Україні!». Їм дуже важливо сказати, що вони українці. Українці взагалі не знають своєї історії — ось у чому проблема. Тому вони ходять як загублені їжаки в тумані. Вони не можуть пишатися, бо не знають, хто вони і що вони — ось у цьому проблема.

— Кому DakhaBrakha завдячує широкій гастрольній кар’єрі за кордоном?
— Спочатку нам дуже допоміг Влад Троїцький. Ми багато їздили на театральні фестивалі, створили разом ГогольFest. Ми познайомились із людьми, які допомогли нам вирватись в Європу, з Європи — на шоукейс-фестивалі (події для виконавців-початківців — ред.). На шоукейсах нас теж хтось побачив. Такий ланцюжок подій. Ми дуже довго працювали над тим. Це, на жаль, не одразу стається. Але нам пощастило: витягли той лотерейний квиток, і МИ щасливі, що зараз все так відбувається.

— Як ти почала грати на віолончелі?
— Не знаю, взяла і заграла. Це було дуже смішно, тому що Влад Троїцький купив її на блошиному ринку. Зараз віолончель, на якій я граю, нова. Це вже третя за рахунком. А перша була з московської фабрики, така облущена, страшна. Коли ми її здавали в багаж, вона неодноразово ламалася. Я приходила до майстра і він мене дуже сварив, що я приходжу до нього з цими «дровами». Але казав: «Я щиро не розумію, це «дрова», але звучання в неї дуже хороше». Це рідкісний випадок, коли фабрична віолончель може так звучати і бути в такому стані. Я чомусь вирішила побудувати її на свій стрій і зробити так, як мені зручно. У DakhaBrakha ідеальний стрій, і це не має нічого спільного з класичним строєм. Коли хтось пробує відтворити музику DakhaBrakha в класичному строї, у нього ламається і кипить мозок. Як у музикантів-зірок по двадцять гітар, так мені треба дві віолончелі – з класичним строєм і з таким.

ГогольFest

Щорічний мультидисциплінарний міжнародний фестиваль сучасного мистецтва.

Олена

— Ви досить часто буваєте за кордоном. Помічаєте, як змінюється Україна?
— Звичайно, зміни є і в кращу сторону. Це стосується, мабуть, усіх сфер. Дороги, в першу чергу, постійний ремонт. У сфері освіти покращання. Моя дитина пішла в перший клас і я розумію, що нова система мені більше підходить. Скрізь є покращання, просто це треба бачити, а не казати, що все пропало, ганьба. Все ж залежить від нас.

Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» розпочав роботу 1993 року на базі приватної колекції художника, скульптора та громадського діяча Івана Гончара, зібраної наприкінці 1950 років.

На базі центру проводять етнологічні дослідження, польові експедиції, організовують наукові конференції та культурно-мистецькі заходи. Музей також налагоджує зв’язки з народними митцями, носіями традиційної культури та її дослідниками. Директор центру Петро Гончар впевнений, що зберігати українську культуру важливо, адже вона єднає суспільство не лише у просторі, а й у часі: «Музей має за самоціль не створення колекції, а єднання суспільства на базі української культурної спадщини. За це Іван Гончар та його музей поплатився переслідуваннями. З часу незалежності ми цю колекцію передали державі. Ідея музею Івана Гончара була в тому, щоб нашу історію, культуру робити сучасними. Ми поєднали не тільки музейні предмети, а й нематеріальну складову. Нас робить відомими і не схожими на інших те, що тут ми відродили багато обрядів, які зараз побутують. Це живий музей, жива традиція і музей майбутнього».

— Як і коли ти дізналася про Музей Івана Гончара?
— Уперше я потрапила до музею років п’ятнадцять тому, але тоді особливо нічого не відбувалося. Я прийшла на виставку, щось подивилася і пішла. Відносно активно почала навідуватись десять років тому. Тут постійно відбуваються мистецькі заходи, і на таких заходах дуже цікаво бути. Тут працюють справжні фанати своєї справи і DakhaBrakha також неодноразово співпрацювала з музеєм.

— Яким чином ви співпрацювали з музеєм?
— У нас було п’ять спільних проєктів. Перший — це «Завтра Різдво», здається, називалося. Там ми розповідали про традиції в наших родинах, про які ми дізнались та перейняли. Потім ми робили календар для музею Івана Гончара, знімали фото, відеоролики робили до ювілею музею.

— Чи правда, що ортодоксальні фольклористи не завжди дуже добре ставилися до творчості DakhaBrakha?
— Завжди до чогось нового людина спочатку агресивно ставиться, тому що не хочеться змін. Так само і з нами було. Були історії, що, по-перше, ми псуємо пісні, по-друге, наш зовнішній вигляд. Дуже чіплялися до шапок. Доходило до того, що говорили: «зніміть шапки, бо ви не народите». Були дуже дивні нарікання, але ми робили свою справу, нам це подобалося.

— Ти їздила в етнографічні експедиції?
— Ще в студентські роки. Зараз, на жаль, у нас немає часу продовжувати ці поїздки, але є спеціалісти, колеги і вчителі, які досі займаються збиральницькою діяльністю. Ми вже п’ятнадцять років користуємося тим, що зібрали раніше наші колеги та друзі.

— Влад Троїцький зараз сильно впливає на творчість DakhaBrakha?
— На початку було більше. Можливо, зараз ми менше з ним працюємо, але остаточне слово все одно залишається за ним. Якщо ми створили композицію, максимально довели до такого вигляду, щоб можна було послухати, а потім тільки даємо Владу. Сприймаємо якісь корективи або просто послухаємо і скажемо: «Нам більше подобається те, що у нас». Може й таке бути. Пісня «Шо з-под дуба» Владу спочатку не сподобалась. Він казав, що це взагалі не пісня. Через деякий час ми почули цю композицію у нього на рингтоні і зрозуміли, що щось у цьому є.

Національний центр Олександра Довженка заснований 1994 року на базі найбільшої за часів СРСР української кінокопіювальної фабрики. Сьогодні центр є масштабною культурною інституцією з широким міжнародним представництвом. 2015 року будівлю Довженко-Центру перетворили на відкритий публічний простір і створили арт-кластер, що об’єднує громадські ініціативи у сфері сучасного мистецтва. Центр об’єднує сучасне фільмосховище, кінокопіювальну лабораторію, Музей кіно, паперовий кіноархів, медіатеку та власне видавництво.

Генеральний директор Довженко-Центру Іван Козленко вважає, що установа, яка тривалий час працювала у закритому режимі, заслуговує на друге життя: «Усі приміщення Довженко-Центру були індустріальними: це був великий цех. Ми все розваляли, бо тут було багато перетинок. Радянська звичка була розсікати приміщення, робити закапелки та схорони. Коли тут була фабрика, це був режимний об’єкт, його охороняла міліція, тому що у процесі проявки плівки видаляється срібло. І коли ми прийшли сюди, вже не було чого охороняти, але доступ був обмежений. Наша задача була буквально зробити інституцію прозорою. І ми відповідно розвалили всі стіни, на першому поверсі зробили величезне лоббі. Тепер сюди можна потрапити у музей, театр».

— Як тобі сучасне українське кіно?
— Фільм «Додому» — останнє, що дивилася. Я в захваті. Пишаюся, що є українське кіно і що воно на такому етапі.

Ірина

— Чим для тебе є Київ?
— Це дім. Це місце, де я народилась і де мої батьки, рідні та друзі. Але я скоріше живу між світами: у польоті, в русі, в дорозі.

— Що першим згадуєш про дитинство у Києві?
— Моє дитинство — це весна і спів пташок, як ми їдемо гуляти кудись на природу. Мої сни пов’язані саме з тим місцем, де я народилась, де школа, де я вперше почала співати у хорі. Одного разу до нас у школу прийшов колектив: дітки показували веснянки, співали «Крепове поле». Я прийшла додому і кажу: «Мамо, я хочу так танцювати і співати». Мама сказала: «Звісно, йди». І я в будинку творчості чим тільки не займалась. То було цікаве дитинство, я майже не знаходилась вдома. Моя мрія складалась так, що я маю вступити до університету культури і потім співати. Ще під час навчання ми ходили в театр «ДАХ» і щось пробували робити з Троїцьким. Ми просто співали, ще і натяку не було на DakhaBrakha, але тоді ми вже робили щось цікаве із фольклором, експериментували.

— Ти була студенткою київського університету культури?
— Так, всі дівчата з DakhaBrakha там навчалися по черзі: Оленка у нас була перша, я друга, Ніна третя, але ми по черзі чекали один одного. Ми такі собі «асфальтні діти», як нас називала наша фольклорна мама Оксана Іванівна Мілевська. Вона казала, що це диво — діти, які народились у місті, цікавляться фольклором, живуть тим.

— DakhaBrakha, гастролюючи, представляє Україну за кордоном. Від вас дуже багато людей дізнається про Україну вперше. Що це означає для вас?
— Чесно кажучи, про це я ніколи не думала. Я горда, що маю змогу показувати те, що ми вміємо, і люди в захваті. По всьому світу знають з новин, що у країни зараз непрості часи, і люди нас підтримують дуже сильно. Особливо після того, як в кінці концерту Марко піднімає стяг, і таку хвилю [енергії] на тебе люди віддають. Відчуваєш ці спалахи на рівні душі.

Київський ресторан «Сто років тому вперед» шеф-кухаря Євгенія Клопотенка відкрив двері для відвідувачів у березні 2019 року. Заклик на фасаді «Залиш тут свої стереотипи» ніби попереджає, що в цьому закладі спростовують уявлення про українську кухню як поєднання жирних і прісних страв. Готуючись до запуску ресторану, його команда поспілкувалася з істориками, регіональними дослідниками кулінарії, а також ознайомилася з наявними збірниками рецептів. Концепція і мета закладу — створити нові традиції української кухні за допомогою сучасних кулінарних технік.

Євген Клопотенко також втілює державну програму, що змінює шкільне харчування. На заміну застарілим радянським збірникам рецептів він додає до раціону школярів страви, де є вдосталь поживних речовин для розвитку дитячого організму.

У самому ж ресторані шеф-кухар не пропонує на український лад закордонні продукти. Він впевнений, що в Україні можна робити самодостатній продукт з власними інгредієнтами: «Всі досліджують Україну з точки зору історії, а я завжди вивчаю, що і як люди їли. Я спілкуюсь з людьми, мені присилають листи і розповідають рецепти. Якось у водія, який віз нас у гори, ми запитали: «Що ви куштуєте?». А він: «Та нічого, беремо картоплю, додаємо мак». Ми кажемо: «Картопля? Мак? Нічого собі!». Так і збираю. У мене є фільтр: неважливо, ким люди працюють, важливо, що вони їдять і як вони до цього дійшли. Всі вважають, що якщо Україна — то це сало, борщ і вареники. У нас ці страви лише для іноземців. Якщо приходить іноземець і каже англійською: «Please give me a borsch!», то ми даємо борщ. Якщо ні, то не даємо. Ну а навіщо одразу борщ?».

— Яку музику ти слухаєш?
— Щось новеньке та свіженьке, коли виходить. Взагалі я дуже мало слухаю музики. У мене немає зараз часу на музику. Я люблю посидіти в тиші, піти і послухати природу, птахів. Можу слухати багато народної музики, і вона мені приємна, я нею надихаюся. Навіть свої записи, коли ми записувались у студентські або дитячі роки, вмикаєш і думаєш: «Як прекрасно!».

— Ти ще граєш у театрі?
— Ні, у мене були колись спроби в центрі «ДАХ». Я впоралась, але мені це не дуже подобається. Це була вистава «Анна» російського драматурга Клавдієва. Я грала повію. Цікава перша роль про російську глибинку. Важка вистава. Можливо, мені треба було починати грати з легших жанрів. Мені так було образливо, що люди іноді думають, що я там напідпитку. Ніби я себе вільно почуваю і мені дуже легко створити цей образ. Але мені було дуже страшно, важко. Тому не можна мені грати, я дуже сильно переживаю.

— Але з DakhaBrakha ви частіше брали участь у виставах?
— Ми були як саундтрек до вистави, а то інша історія. Ти собі сидиш, граєш, дивишся, що там поряд з тобою. У нас таким чином був пролог до «Макбету», «Річард ІІІ», «Лір», «Сни покинутих доріг». Це музичні проєкти. Мені іноді кажуть: «Вийди на сцену, чи можеш ти там розказати щось?». А я кажу: «Можна просто заспівати і нічого не казати?». Мені якось легше виразити піснями все.

— Скільки часу знадобилося, щоб «викристалізувалась» DakhaBrakha?
— Можливо, рік-півтора, коли ми зрозуміли, що можемо в «ДАХ» дати концерт з власними композиціями без вистави.

— Чим для тебе зараз є театр «ДАХ»?
— Храм мистецтва. Там свого часу багато було пройдено. Навіть коли зараз там збирається багато людей і різних проєктів, це наче у мене вдома купа народу, і мене це бісить. Колись крім нас нікого не було, і ми були як вдома. Зараз — це вже як центр мистецтва, де створюється багато проєктів, і ми — один з них.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Ведучий:

Богдан Логвиненко

Режисерка,

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Редакторка:

Наталія Понеділок

Софія Базько

Фотографиня:

Катя Акварельна

Христина Кулаковська

Оператор:

Олег Сологуб

Михайло Шелест

Монтажерка:

Ліза Літвіненко

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Транскрибаторка:

Вікторія Волянська

Оля Стулій

Слідкуй за експедицією