Забуті, заборонені, привласнені: деколонізація українських митців

Усвідомлення складності історії, виявлення взаємозв’язків і сенсів, переосмислення і прийняття допомагає пропрацювати колоніальні травми. Іншими словами, це деколонізація, і українське мистецтво потребує її так само гостро, як і решта сфер суспільного життя. У межах спецпроєкту «Деколонізація» Ukraїner разом з експертами різних галузей розповідає, як Росія в різні часи буквально чи ментально поневолювала українців і як нам нарешті обірвати всі зв’язки з нею. Мультимедійну серію відкрив матеріал, присвячений реституції викрадених культурних цінностей. У цьому — йтиметься про українських митців, яких країна-агресор забороняла, привласнила або робила все, щоб заглушити їхні таланти і творчу славу. 

Разом із Projector Institute та креативною директоркою Українського інституту Тетяною Філевською розповідаємо про декотрих із таких постатей, чиї біографії добре ілюструють процес культурної колонізації. Ближче знайомство з ними допоможе збагнути значущість цих митців в українській і світовій культурі, а також унаочнити нагальність деколонізації.

Історичні причини культурної колонізації

1721 року Московське царство було проголошено Російською імперією. На відміну від класичних західних імперій вона не мала заморських колоній і не ділила їхніх мешканців за расовим принципом. Росія колонізувала сусідів, яких вважала нецивілізованими. Пройшло вже понад 300 років, а російські наративи майже не змінилися. Нам, як і раніше, відмовляють у праві на власні державу, культуру, мову й ідентичність. Валуєвський циркуляр та Емський указ, численні репресії проти української інтелігенції, тавро другорядності — все це вплинуло на те, якими українці є сьогодні.

Колоніальна політика Росії продовжувалась і в часи Радянського Союзу. Її мету описує Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту: 

— Вона [колоніальна політика Росії] була покликана стримувати та контролювати розвиток культури в колоніях — сфери, де, очевидно, формується і через яку комунікується ідентичність певної спільноти людей, народу, нації. Саме тому культура — це «небезпечна» річ. Разом з тим імперія завжди живиться своїми колоніями. Вона узурпує та виснажує ресурси, в тому числі й таланти. Звичайно, [Російська] імперія була спрямована на те, щоб забрати найталановитіших, найрозумніших, найпрогресивніших у свою метрополію, і ця історія повторювалася з покоління в покоління. Навіть протягом років незалежності України.

Прицільне знищення української інтелігенції — непоправна втрата для української та світової культури. Творче життя митців, а часто і буквально життя, драматично змінювалося або й просто обривалося. Саме через Російську імперію та Радянський Союз вони більше не писали текстів, картин, музики, не ставили театральних вистав, не створювали скульптури тощо.

Сьогодні ми перебуваємо у, може, найгарячішій фазі війни з РФ, і для українців ця війна — зокрема за деколонізацію своєї культури. Тож наш культурний спадок потребує ще ретельнішого дослідження й переосмислення, щоб не дати ворогові більше жодних шансів спотворити його, привласнити діячів мистецтва та їхні здобутки.

Переосмислюючи або й вводячи якогось митця в український дискурс, необхідно розуміти, у яких соціокультурних контекстах він перебував, які сенси створював, підживлював, а яким протистояв. Чи є в його творчості імперські наративи щодо України? Як він себе ідентифікував (і чи не було це зроблено під примусом)? Якими були його погляди та життєві рішення? Сприймати постать будь-якого митця необхідно з урахуванням цього контексту, адже мистецтво, як би комусь цього не хотілося, не може цілком відгородитися від суспільно-політичних обставин. 

Лесь Курбас і Микола Куліш — заборонені

Говорячи про заборонених митців, покоління Розстріляного відродження (1920 – поч. 1930-х) є дуже показовим. Сталінських репресій зазнали в 1930-ті близько 30 000 українських діячів культури. Радянський Союз, спадкоємець Російської імперії, зробив усе, щоб українське мистецтво зникло. Репресії були і до, і після Сталіна, проте саме за його правління вони набули таких масштабів. Убили ціле покоління митців. Їхні твори заборонили, а їх затаврували «буржуазними націоналістами» чи «ворогами народу» або й зовсім перестали згадувати. В імперії українському мистецтву місця не було.

Лесь Курбас і Микола Куліш — одні із чільних митців тієї доби. Творчий тандем став уособленням нового українського театру. Обидва вони цікавилися сучасною європейською драмою та експресіонізмом. Новітня драма зрікалася слова-дії, показуючи натомість буття душі, її порухів. Митці відмовилися від наслідування попередньої традиції та комплексу меншовартості на користь художньої свободи. Вони використовували маски не буквально як предмет, а так, щоб змусити глядача мислити й відчувати образами, — це теж було наслідуванням європейської драматургічної традиції. Саме таким був Курбасів експериментальний театр «Березіль», який 1926 року перебрався з Києва до Харкова. Там, на Слобожанщині, митці й познайомилися. Зовнішньо дуже різні: вишуканий Курбас, який носив костюми англійського крою, і дещо незграбний Куліш, звиклий до одягу з чужого плеча. Однак цих двох єднала фанатична любов до театру й увага до досягнень нової драми й експресіонізму.

«Березіль» постійно експериментував, ішов у ногу з часом та оминав шлях традиційного, етнографічно-побутового театру. Лесь Курбас орієнтувався на європейські тенденції і, що цікаво, відмовлявся від гастролей у Москві. Разом із Миколою Кулішем вони поставили на сцені «Березоля» свої вершинні твори: «Мину Мазайла», «Народного Малахія» та «Маклену Грасу», які викликали водночас і захоплення, і нищівну радянську критику.

«Маклена Граса» — символічна. Ця п’єса порушувала питання долі митця в суспільстві, яке особливо гостро постало в той час. Постановку зробили дуже похмурою: не залишили навіть сонця, у сторону якого тікає головна героїня Маклена в оригінальному тексті. Це була остання вистава Леся Курбаса в «Березолі» та остання п’єса Миколи Куліша. Незабаром обох митців арештували, а 1937 року розстріляли в Сандармосі, подейкують, що зробили це однією кулею.

Ці страшні події треба пам’ятати, бо вони теж формують національну пам’ять — важливий складник ідентичності, що її намагається знищити псевдоімперія. Зараз можемо тільки припускати, якою була б наша культура, якби радянська влада не знищила цих та інших потужних митців. Тетяна Філевська міркує:

— Якщо уявити, що митці Розстріляного відродження вижили, то я впевнена: ми б сьогодні не мали проблеми з розумінням, навіщо нам культура. Наша культура була б сильною, визнаною, потрібною світові, розвиненою в тому числі індустрійно, фінансово та промоційно.

Совєти подбали, щоб творчі здобутки Леся Курбаса й Миколи Куліша в СРСР не згадували — влада нарекла обох митців «небезпечними», вбачаючи в їхній діяльності загрозу своєму режимові, за це і позбавила їх свободи й життя. Скажімо, Леся Курбаса 1933 року не просто позбавлять звання народного артиста Республіки, а й фактично виженуть із його ж театру. А Миколу Куліша виключать із партії, твори «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» заборонять, а 1934 року заарештують, звинувативши в приналежності до терористичної організації.

А ще ж у 1930-х роках на зміну авангардистським пошукам прийшов соцреалізм як єдино правильний художній метод, тож те, що відбувалося в мистецтві 1920-х, стало тепер «неприйнятним».

На щастя, радянській владі все ж не вдалося вгамувати інтерес українців до цих творчих постатей і їхнього доробку. Спадок обох митців усе ще злободенний, тому до нього повсякчас звертаються сучасники. А ще дбають про те, що пам’ять про них була належно вшанована. Наприклад, більше десяти населених пунктів України названі в честь Леся Курбаса, у Львові його ім’я носить академічний театр, а в Києві є однойменний центр. У 2022 році вийшла друком найповніша на сьогодні збірка текстів Леся Курбаса «Філософія Курбаса» (перевидання книги 2001 року). На честь Миколи Куліша назвали театр у Херсоні, вулиці в різних містах України, а Херсонська ОДА заснувала обласну літературну премію імені Миколи Куліша.

Микола Гоголь, Анатоль Петрицький — привласнені

До того як Російська імперія захопила Україну, зруйнувала її державність, Гетьманщину, у нас було більш розвинене, більш інтенсивне культурне життя. Тетяна Філевська розповідає про той час:

— У нас були академії, митці, прекрасне музичне життя тощо, та у Московському царстві всього того не було. І для побудови імперської величі все найкраще, все найбільш розвинене повинне було перекочувати в центр, переміститися з провінції, якою зробили Україну. Оце прагнення привласнити все українське будується на відчутті меншовартості, яке було в Московському царстві порівняно з Україною. При цьому, хто засновував у Москві всі ці заклади? Феофани Прокоповичі.

Ще одним великим ризиком для українських митців (як за царської Росії, так і за СРСР) було питання ідентифікації. Часто їх маркували й маркують досі невлад: десь вони українці, а десь — росіяни. Іноді це проблема лишень шовіністичного російського дискурсу, який має на меті привласнення митця. Згадаймо хоча би спроби представити російським філософом Григорія Сковороду. Смішно. Однак є в нашій історії неоднозначні постаті. Чий, до прикладу, Микола Гоголь — українець, який працював на Російську імперію? Тетяна Філевська зауважує про подібні труднощі у самовизначенні:

— Очевидно, що ідентичність є плинною та неоднорідною. Людина може перевизначати себе впродовж життя та бути водночас носієм множинних ідентичностей: етнічно, культурно, політично, соціально. Російська імперська апропріація культурних постатей проблематична тим, що позбавляє цієї складності і визначає домінантною лише одну, російську. Деколонізаційний підхід дозволяє цю складність ідентичності оприявнити.

Навіть в українському літературному середовищі думки щодо Миколи Гоголя різняться. Для одних він письменник, який зробив «не той» вибір і поплатився за це, для інших — дитя свого часу, а ще для когось — навіть таємний критик імперії. Кожна з версій спирається на певні факти з біографії митця, його твори, епістолярний спадок тощо. Тож до чого більше тяжіла Гоголева «розколота ідентичність» — відповісти складно.

Утім, не варто заперечувати значення Миколи Гоголя для нашої культури й позбавляти його місця в нашому спадку. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов послідовно вважали його українським письменником, який тільки пише російською мовою. Так, у Гоголя можна знайти й приклади російського шовінізму, але це, вочевидь, було його стратегією виживання й адаптації в імперії. Українофобом письменник не був. Упродовж життя він досліджував нашу історію та збирав фольклор, що знайшло відображення і в його творах. Скажімо, цією цитатою з повісті «Травнева ніч, або Утоплена» захоплювався письменник і культуролог Євген Маланюк: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Придивіться до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніше. Горить і дихає воно. Земля вся у срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дихає млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч!».

Звісно, Микола Гоголь не мріяв без упину про світле майбутнє української нації, тому й героїзувати його не варто. Сьогодні росіяни вважають його своїм: на сайті російської національної бібліотеки, в десятках енциклопедій і підручників, у російськомовній версії «Вікіпедії» і, звісно, а більшості медіа Росії він — «російський прозаїк, визнаний одним із класиків російської літератури», «один із найвеличніших письменників російської літератури» тощо. Та достатніх підстав «віддавати» Миколу Гоголя Росії все ж нема. Тим паче, що велося письменникам в імперії, як розповідає Тетяна Філевська, непросто:

— У результаті апропріації, виснаження українського, Росія живилася здобутими талантами. З одного боку, це були ресурси, які дозволяли імперії рухатися далі. Але, водночас, потрібно усвідомлювати: життя за імперських часів передбачає, що ти або адаптуєшся і приймаєш ідентичність колонізатора, або імперія тебе перемелює і знищує. Від цього персонального вибору й залежали доля митців та їхній вплив на російську культуру.

Країна-крадій тільки скористається такими неоднозначними дискурсами, як-от «російський чи український письменник», викривить, щоб зробити той, який їй потрібен. І якщо ми не будемо відвойовувати своїх митців, хай навіть із неоднозначними фактами в історії, то це нам не на користь. Але це й спонука уважніше, глибше досліджувати таких митців, шукати артефакти, пов’язані з їхнім життям, аналізувати.

Не менш драматична за Гоголеву доля спіткала художника Анатоля Петрицького. Він не був репресований, як багато його друзів і колег. Однак Радянський Союз привласнив і знищив життєво важливе для митця — його талант.

Учень Олександри Екстер і Василя Кричевського, Анатоль Петрицький був справжньою зіркою українського мистецтва 1920-х. Мистецтвознавець Дмитро Горбачов назвав його генієм українського авангарду. Митець невпинно пробував себе в різних сферах: театральному, станковому мистецтві, книжковій ілюстрації, роботі в редакції журналу «Літературний ярмарок». Його роботи ввібрали в себе рух і ритм часу, а також мали яскравий національний колорит. 1930 року картину Анатоля Петрицького «Інваліди» навіть відібрали для 17-ї Венеційської бієнале — міжнародної виставки сучасного мистецтва.

В «Інвалідах» автор зобразив наслідки Першої світової війни. Тож у післявоєнній Європі ця робота неабияк резонувала та була дуже успішною. Після бієнале її включили до міжнародної виставки, яка об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і навіть Нью-Йорк. Колекціонери хотіли придбати картину, але Анатоль Петрицький вважав, що вона має повернутися до України. Так і сталося, однак у Союзі роботу почали сприймати вже геть інакше. Сталися ідейні зміни у сфері мистецтва: був запроваджений соцреалізм як єдино правильний художній метод, а авангардистське мистецтво влада стала звинувачувати у формалізмі та спотворенні дійсності, що нібито загрожували новому суспільству.

Те, що було дозволено у 1920-ті, у 1930-ті ставало для митців справжнім вироком. Анатоль Петрицький жив і працював у харківському будинку «Слово», більшість мешканців якого стали жертвами репресій. Серія портретів, яку він зробив у 1920-х, зображувала саме тих письменників, драматургів, художників, яких у наступне десятиліття заслали в табори та/або розстріляли. Зникали не тільки митці, а й їхні портрети — з-понад ста лишився всього десяток, який сьогодні нагадує нам про знищене покоління української інтелігенції та необхідність берегти свою історичну пам’ять.

Митця дивом оминули репресії — він дожив до 70 років і навіть пристосувався до нових реалій. Утім, трагізм його долі саме в цьому: художнику довелося зректися себе. Авангардні пошуки, ритм, рух і звук нового часу, національний колорит і світове визнання — усе це лишилося для нього в 1920-х. Анатоль Петрицький покинув світ зі складними почуттями, він був зламаний. Про це, до прикладу, промовисто свідчить спогад художниці-живописиці Тетяни Яблонської, яка з 1930 по 1944 рік мешкала в будинку «Слово»: «П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, я розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: “Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте?“. Мені стало соромно. Наступного дня на партзборах мав виступати Петрицький і з трибуни, в якості секретаря парторганізації, він таврував “гнилий Захід“ вчорашніми моїми словами». 

Соня Делоне, Олександр Архипенко — забуті

Варто згадати й про іншу категорію митців — емігрантів. Не для всіх них еміграція була омріяною, багато хто вимушений був тікати кудись у світ, щоб вижити й не дати системі зламати себе та своє мистецтво.

В історії України налічують чотири хвилі еміграції (1880–1920; 1920–1930; 1940–1954; з 1987–2014, у деяких джерелах — понині). Як добре ми знаємо їхніх видатних представників? Роки засудження та замовчування радянською владою українців, знаних і шанованих у світі, ставлять перед нами ще одне завдання з деколонізації — усвідомлення всього обсягу української культурної спадщини.

Одна з таких мисткинь в еміграції — Соня Делоне. Художницю і дизайнерку з Одеси на початку XX століття життя привело до Парижа, а тому в радянські часи офіційно про неї не говорили, її ім’я на теренах Союзу було відоме тільки вузькому мистецькому колу. Водночас у Франції Делоне досягла великих успіхів.

Соня Делоне — перша жінка у світі, чия персональна виставка відбулась у Луврі — паризькому художньому музеї. Її твори зберігаються в постійних колекціях Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку та Національного центру мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду в Парижі. Вона стала однією з найвпливовіших художниць ХХ століття і законодавицею мод. Разом із чоловіком Робером Делоне ще й створила власний стиль у мистецтві — симультанізм, або орфізм, як назвав його французький поет Гійом Аполлінер.

Пара стверджувала, що симультанізм — це зображення руху кольору у світлі. Вони малювали концентричні кольорові кола й інші геометричні фігури, що завдяки своєму розташуванню створюють відчуття динаміки, співдії.

Ідеї симультанізму Соня Делоне розвивала не лише на полотнах, а й у прикладному мистецтві: створювала дизайн одягу та взуття, театральних костюмів, тканин і килимів для французьких фабрик, а також ілюструвала книги, займалася керамікою та вітражами, навіть оформляла автомобілі.

Так, художниця жила у Франції і творила під впливом тієї культури, але водночас мистецтвознавці одноголосно визнають український колорит в її роботах. Вона не забувала Україну. У своїй книзі спогадів писала: «Яскраві фарби я люблю. Це фарби мого дитинства, фарби України». Тож творчість Соні Делоне важлива для нас, це й наш спадок.

Не менш відомий виходець з України — Олександр Архипенко, скульптор, живописець і графік. Основоположник кубізму в скульптурі та перший українець, який взяв участь у Венеційській бієнале (1920 рік). Скульптор прославився на весь світ, проте в Україні його ім’я все ще не відоме широкому загалу.

Олександр Архипенко народився в Києві, деякий час навчався в Москві, а потім переїхав до Парижа, де продовжив освіту в Паризькій мистецькій школі. Пізніше вирушив у Берлін, далі у США. Скульптор потрапив у вир тамтешнього мистецького життя, ба більше — зумів назавжди його змінити. Ім’я Олександра Архипенка цілком справедливо стоїть поряд з Анрі Матіссом, Пабло Пікассо, Жоржем Браком, Фернаном Леже та Казимиром Малевичем. Його творчість мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва у світі.

Одним із перших у світі митець використав експресивні можливості «нульової», наскрізної форми, тобто працював не тільки з намацальними матеріалами, а й із простором як відсутністю будь-чого, який, однак, не позбавлений виражальних можливостей і може добре доповнювати будь-які предмети. Яскравий приклад — простір під рукою в скульптурі «Жінка, що розчісує волосся» 1915 року.

Олександр Архипенко створив новий різновид рельєфної різьби — скульптомалярство. А також відкрив та обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював спеціальний, новаторський на той час механізм — архипентуру. Це пристрій, у якому спеціальний механізм прокручує кольорові смужки так, щоб утворювалося нове зображення, тобто виникає ілюзія руху побаченого. Саме за цим принципом працюють сучасні рекламні бігборди зі змінним зображенням. Без винаходів Олександра Архипенка годі уявити сучасні скульптуру та дизайн.

Попри успіх за кордоном, Олександр Архипенко не забував своє коріння. Брав участь у виставках разом з українськими митцями, став членом Львівської асоціації незалежних майстрів України. 1934 року він пожертвував свою скульптуру «Минуле» на благодійний аукціон для підтримки земляків, що потерпали від голоду.

«Повернувся» ж Архипенко в Україну лише 2004-го, коли в Києві пройшла виставка його робіт. Нині скульптури митця можна побачити в Національному художньому музеї України, що в Києві, і Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Однак потрібно провести ще чимало роботи з реапропріації (подолання культурного привласнення) Олександра Архипенка, щоб він укорінився в нашій культурі і за кордоном його перестали сприймати лише як американця або й російського митця.

Приклад Олександра Архипенка — лише один із багатьох, що яскраво показує, наскільки несприятливі умови для вільнодумних митців були в СРСР, і як владі вдалося ізолювати радянських людей від іноземного контексту. Настільки, що прізвища своїх видатних митців були мало або й узагалі невідомі.

Як діяти українцям сьогодні

Можна тільки пофантазувати, як розвивалася б українська культура без втручання Росії. Курбас і Куліш точно зробили б разом ще не одну геніальну виставу, Гоголь, може, не страждав би від внутрішнього розколу, а Делоне приїжджала би в Україну й залишила нам у спадок свої роботи. Однак цього ми ніколи не дізнаємося. Наше завдання — опрацювати ту історію, яку вже маємо. І зробити все можливе, щоб подібні жаскі речі не повторювалися з нашими діячами культури в майбутньому. Крок для цього — зрозуміти причини, чому цілеспрямовано й послідовно знецінювали нашу культуру. Тетяна Філевська називає їх:

— Очевидно, що українська культура, її значення та визнання були применшені [Росією] навмисно. Якщо в часи козацької державності Україна мала дуже розвинену культуру, та й у середньовічні часи також, то сьогодні про це мало хто знає, хіба що спеціалізовані фахівці. Це замовчування і применшення значення відбувалося, щоб стерти підстави для нашої боротьби за суверенітет. Розуміння базових прав людини, які в тому числі базуються на її ідентичності й унікальності, праві бути собою, жити за власним бажанням, за уявленням про життя, реалізувати себе, — все це спирається на знання, ким ти є і ким є твої предки.

Найважливішою у процесі деколонізації є насамперед дослідницька робота. Потрібно працювати з архівами, робити дослідження, знімати фільми та видавати книги, організовувати тематичні експозиції тощо, щоб заповнювати ті лакуни, які утворилися внаслідок колонізації. Тому важливо, щоб держава інвестувала в науку й культуру. Мають бути і просвітницькі проєкти, спрямовані на широкий загал. Це контент у медіа та соцмережах, різноманітні фестивалі, знаки присутності української культури в публічному просторі, як-от туристичні маршрути чи пам’ятні дошки. Тетяна Філевська наголошує:

— Коли ми ставимо культуру на останнє місце (у політичному пріоритеті, у фінансуванні) — ми граємо на користь ворога. І це недооцінювання має своє коріння саме в тій імперській політиці: пригнічення, стримування, знецінення. Це вони (росіяни. — ред.) працювали століттями, щоб ми думали так про свою культуру — про найважливіше, що ми маємо.

Держава має підтримувати деколонізаційний рух. Тетяна Філевська зауважує, що потрібно створювати умови для досліджень та обговорень, а також безпечний простір для співіснування різних вимірів і аспектів пам’яті:

— Деколонізація дає право на пам’ять та прощення всім. Отож держава тут має виробити політики, які дозволяють мати минуле, навіть якщо воно має зв’язок зі злочинною владою. Це складна задача, тому ніхто не хоче нею займатись, але в нас немає вибору. Це неминуче.

Утім, ми вже можемо побачити й успіхи України. Із 2023 року, до прикладу, в Києві нарешті є вулиця Олександри Екстер, відомої на весь світ авангардистки, яка близько 30 років прожила в місті. І навіть закордонні музеї потроху починають деколонізовувати українських митців, наприклад Музей мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку цього ж року визнав художника Архипа Куїнджі з Маріуполя українцем, а не росіянином.

Не менш важливими є й індивідуальна деімперіалізація та деколонізація в життях українців: переосмислення свого ставлення до російської культури, відмова від споживання контенту країни-агресора тощо. Нам необхідно рефлексувати про власну ідентичність, розмежовуючи те, що є своїм, і те, що було насаджене імперією. А потім дуже важливо повернути те, що ми забули чи втратили. Тільки так можна віднайти справжній зміст культури, яка була колонізованою. І тільки так Україна остаточно перестане бути колонією Російської імперії.