Денис Федєшов — режисер-постановник, актор драми, співзасновник Львівського незалежного театру Domus. Був двічі мобілізований до війська — у 2015 році і в лютому 2022. Журналістка Дарка Гірна у січні розмовляла з Денисом Федєшовим на Донеччині, за вісім кілометрів від лінії зіткнення з ворогом.
Це інтерв’ю доповнює цикл матеріалів проєкту «Стилет чи стилос» про інтелектуалів, які тимчасово покинули свою роботу й долучилися до війська. Денис розповів про перебування з вагітною дружиною Світланою в Чернігові під час облоги, діяльність театру в умовах війни й абсурдність «вєлікай рускай культури».
Денис народився в Луганську. У дитинстві півтора року прожив в Узбекистані, але своє життя пов’язує зі Львовом:
— Бо там було все «моє вперше» насправді. Я там виріс, я вивчився там. Я там і любив, і втрачав.
До Львова Денис повернувся у 2016 році, після року служби за мобілізацією. Тоді ж разом із режисеркою і кримською переселенкою Наталією Меньшиковою заснували театр Domus, яким актор керував до 2019 року. Ідея створення театру — поєднати переселенців і львів’ян, професіоналів і аматорів. Domus розташований у «спальному» Сихівському районі Львова, де жив у дитинстві Денис.
Іноді театр виїжджає за межі міста. Як у 2017 році, коли Domus двічі гастролював на сході України — у Слов’янську, Краматорську, Сєверодонецьку, Новоайдарі — із п’єсою «Метелики вільні» за твором американського драматурга Леонарда Герша. У Новоайдарі виставу дивилися українські військові. Наталія Меньшикова розповідала, що глядачі не змогли знайти квіти, тому подарували трупі пів відра гільз. Цей «букет» зберігається у театрі Domus.
Два роки (2018–2020) Денис також працював освітлювачем у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса. У 2020 році отримав освіту режисера драматичного театру в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Денис рішуче продовжував свою творчу кар’єру — з листопада того ж року почав працювати режисером-постановником у Чернігівському обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Але з початком повномасштабної війни мистецтво довелося поставити на паузу. Зараз Денис знову боронить Україну на фронті.
Артист із сім’ї військового
Олександр Федєшов, батько Дениса, — військовий. Він теж захищає незалежність України в лавах ЗСУ. Денис розповідає, що й у 2015 році батько не міг сидіти вдома, коли сина мобілізували, тому також пішов у військо. Після початку повномасштабного вторгнення ситуація повторилася:
— У нього (Олександра Федєшова. — ред.) високе звання, посада була висока, і його не брали [служити]. І він десь там знайшов місце — все-таки його взяли. І він, щасливий, служить.
Свого часу старший Федєшов служив в Узбекистані, де міг народитися Денис. Проте рідним домом для подружжя був Луганськ, тому мати народжувала сина в Україні. Із часів дитинства Денис згадує запах батькової військової форми, який досі не забув, і батьків характер, який суперечив стереотипам про суворість військовиків:
— Мій батько дуже добрий. Він завжди плекав надії, що я не потраплю в армію. Хоча мені здається, що підсвідомо він насправді тішиться, що все-таки я пішов на [військову] кафедру і став офіцером.
Денис зізнається, що з дитинства не цікавився військовою справою. Згадує, коли бабуся спонукала його піти слідами батька, він цього бажання не розділяв. Пізніше переосмислив своє ставлення до армії і таки став військовослужбовцем — зараз має звання старшого лейтенанта.
Життя до повномасштабної війни
Перед початком повномасштабного вторгнення Денис проводив репетиції із трупою в театрі — планували прем’єру вистави за повістю Ольги Кобилянської «Земля». Проте вже тоді режисер відчував, що показати її публіці не вдасться:
— Враження [було] таке, ніби я працюю, аби себе чимось зайняти. Тому що нависла над тобою небезпека і ти її відчуваєш. Плюс очікування дитини.
Напередодні повномасштабного вторгнення Денис розумів, що відбудеться незворотнє. Він пам’ятає повідомлення розвідки про стягування Росією військ до кордону з Україною й усвідомлення того, що окупанти можуть пройти через Чернігів, аби захопити Київ. За місяць до великої війни Денис пропонував своїй дружині Світлані поїхати до Львова, але у відповідь отримував одне: «Без тебе нікуди».
Чоловік розповідає, що в нього нерідко траплялися панічні атаки у зв’язку з можливим наступом, проте він не хотів виказати своїх переживань, щоб не стурбувати вагітну дружину. «Давай ми передамо всі книжки до Львова», — єдине, що, за словами Дениса, видавало Світлані його неспокій. Подружжя захоплюється колекціонуванням книг, і дружина, яка на той час була на сьомому місяці вагітності, відповідала: «Як ми принесемо дитину, а тут книжкова полиця пуста? А де ж відчуття дому? Це ніби ми на валізах сидимо».
День повномасштабного вторгнення в Дениса почався так:
— Зранку 24 [лютого 2022 року] дружина мене будить і каже: «Сирена». Я кажу: «Та, кохана, спи, то учебна. То ж казали, що буде навчання. Сирена — то всьо нормально, спи». Встав, пройшовся, дістаю телефон — читаю, що напали [російські війська]. І всьо, я розумію, треба щось робити.
Дороги, якими можна було виїхати з Чернігова до Києва, на початку великої війни були заблоковані. Тому подружжя вирішило чекати на сприятливий час для евакуації з міста.
Фото: Констянтин Гузенко.
Чернігів у блокаді
Щоразу під час повітряних тривог у Чернігові Денис зі Світланою були змушені пішки спускатися з п’ятого поверху до укриття в сусідньому будинку. Поки завідувачка театральної трупи не запропонувала їм перебратися до підвалу театру, в якому працював Денис. На той час там згуртувалося близько двадцяти людей: літні люди, діти, члени театрального колективу. Режисер каже, що в компанії людей переживати війну було легше, ніж наодинці.
27 лютого 2022 року російська авіація вдарила по центру міста Чернігова, поруч із житловими будинками й історичними пам’ятками. Внаслідок авіаудару по будівлі міської ради була зруйнована частина будинку Чернігівського обласного молодіжного центру. Будівля, зведена в 1939 році, мала статус пам’ятника архітектури місцевого значення — зараз частково зруйнована. Під час авіаудару Денис із дружиною перебували в будівлі театру:
— «Прилетіло» туди, і так, що аж стіни наші були як кисіль. Я вперше таке бачив, щоб від вибухової хвилі все так попливло. Тобто це просто через площу. Це було дуже близько.
Фото: Констянтин Гузенко.
Чернігів був містом-фортецею на шляху російських окупантів до столиці. Він не був окупований, але постраждав від ворожих обстрілів. Денис розповідає, як одного разу йому з дружиною довелося їхати в пологовий будинок на околиці Чернігова. Подружжя віз колега Дениса на своєму автомобілі:
— Їдемо через [українські] блок-пости, і от вже поворот на пряму дорогу як до пологового — ми повертаємо, а там стоїть танк. А я вже на нервах, я вже думаю, що вона народжувати буде — не знав, що відбувається. Я вибігаю і [кажу] до того танка: «Хлопці, ми об’їдемо. Можна, щоб ми об’їхали? Ви тільки по нас не стріляйте». І ми з тим водієм двоє такі пригали — дружина дуже веселилася.
Після того, як доїхали до пологового, побачили, що він уже був розбитий внаслідок обстрілів російських загарбників:
— Вони (російські окупанти. — ред.) чомусь мали таку властивість, я помітив, — по всій Україні били по пологових, по лікарнях.
Урешті Денис зі Світланою вирішили евакуйовуватися до Львова:
— Ми не знали, що буде, чи ми попадем в окупацію чи ні, але облога [Чернігова] вже була. Тобто продукти вже менше завозили і так далі. Плюс дата народження [дитини] уже була близько і боявся більш за дитину, тому мусили це зробити.
Із першого разу виїхати з міста подружжю не вдалося, бо виїзд у запланований день заборонили. Але, на щастя, вони успішно евакуювалися наступного дня. Із Чернігова до Львова їм довелося їхати чотири доби.
Театральний режисер на війні
Через мобілізацію у 2015 році Денис перебував в оперативному резерві першої групи, тобто був в числі тих, кого передусім викликали на фронт. Чоловік знав, що як тільки почнеться велика війна, він піде до війська:
— 24 лютого [2022 року] ввечері мені подзвонили і сказали: «Денисе, завтра відправка [на фронт]». Я кажу: «Супер! Тільки я в Чернігові». І цей наш із воєнкомату сказав «тримайся» і поклав трубку. Я не міг по-іншому, я мусив іти [воювати].
Режисер каже, що між армією і театром є подібність:
— Мені приходять якісь задачі — я мушу їх виконати з хлопцями. Все. Хлопці в мене чудові, слава Богу, мені дуже з ними пощастило. Вони дуже працьовиті і свідомі. Актори мої теж були дуже свідомі. Можливо, якісь гени батьківські в мені грають командирські. Я себе не вважаю добрим командиром — я просто роблю, як можу.
Денис радіє, що є люди, які зараз працюють, ті, хто виїхав за кордон і представляють Україну на міжнародній арені. Вважає, що хтось має робити цю роботу, а хтось — на фронті захищати країну від ворога. Хоча культурна боротьба зараз важлива, він не сумнівається, що вчинив правильно, обравши замість театральної діяльності службу у війську:
— Це мій обов’язок. Яка культура, якщо в тебе завтра її можуть забрати? Мусимо захищати те, що ми маємо, а вже потім будемо нагромаджувати.
Денис помічає, як війна змінює людей і їх світосприйняття. Ділиться, що на фронті інакше відчуває плинність часу, а про зміни йому зараз складно говорити:
— Я думаю, вже після війни ми усвідомимо, як ми змінилися. Не знаю, як я подивлюся в очі своїй дружині. Не знаю, який я буду. Я міг бути хорошим батьком і добрим чоловіком, будучи біля неї, але поганим громадянином, грубо кажучи, який би не виконав свій обов’язок.
Боротьба за культуру
Денис згадує, як під час навчання в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого сперечався з викладачем про те, навіщо виокремлювати історію російського театру. Бо в університеті більше говорили про російських, аніж про українських режисерів:
— Якщо почитати того самого [Леся] Курбаса, то він навіть про [Всеволода] Мейєрхольда (російського режисера в СРСР. — ред.) каже: «Хороший, але нема в нього що вчитися». І читаючи Курбаса, ти розумієш, що йому просто не давали цього робити, не давали йому працювати. І так само Розстріляне відродження я ніколи не пробачу, тому що ми втратили велику плеяду митців-інтелектуалів, здоровезну. Думаю, що по-інакшому ми би розвивалися, і ніякого комплексу меншовартості до нас би не було, навіть би цієї згадки, якби вони лишилися живі.
Розстріляне відродження
Літературно-мистецьке покоління 20-х – поч. 30-х років ХХ ст. в Україні, яке за короткий термін створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру, і було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Режисер розповідає, що під час навчання в школі не цікавився мистецтвом, а українську літературу вважав нудною, бо для нього вона асоціювалася з селом і стражданнями. Інтерес до творів українських письменників з’явився, коли йому було 24 роки. Денис визнає, що помилявся, але впевнений: краще зрозуміти свої помилки пізніше, ніж ніколи.
До початку російсько-української війни у 2014 році в сім’ї Дениса спілкувалися російською мовою. Але того ж року він поступово почав розмовляти українською:
— Російську мову вже навіть забув. Мені вже дуже важко її сприймати і слухати. Як зараз можна її сприймати серйозно?
Режисер розповідає, що та частина його колег, які розмовляли російською до повномасштабного вторгнення, після початку великої війни перейшли на українську. Хоча у війську Денис досі чує російську. Пояснює це тим, що у солдатів залишилися звички з цивільного життя. Він вважає, що це варто виправляти, але заборони в такому випадку не діють:
— Насильно воно не працює. Пояснювати це треба кожен раз, методично, ледь не кожен день пояснювати, що так не можна (говорити російською. — ред.).
Раніше «вєлікую рускую культуру» і «загадочную рускую душу» західний світ сприймав як щось особливе й незвичайне. Війна Росії проти України показала, що насправді «руская культура» масово виховує вбивць і злочинців, а «руская душа» сповнена ненависті, з якою окупанти йдуть на чужу землю, вбивають цивільних, ґвалтують і грабують. Денис зазначає, що ніхто, крім росіян, свою культуру не називає «великою»:
— У чому прикол цієї артикульованої «руской вєлікой души… нєпанятнай»? Вони кажуть, що вони «широкая душа». Що це таке? Без поняття. Ті, хто живуть поряд із ними вже стільки років, ті розуміють, що це просто пшик, це надута бульбашка. Проколи — і там маленький злий чоловічок сидить і кричить на тебе.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україні почалася масова дерусифікація — у сфері культури теж. До прикладу, 24 грудня 2022 року депутати Харківської обласної ради ухвалили рішення про перейменування Харківського академічного російського драматичного театру імені О. С. Пушкіна. Тепер заклад називається Харківський академічний драматичний театр. Проте, скажімо, у столиці України досі, навіть після більш як року повномасштабної війни, не перейменована Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського. Студенти консерваторії виступають за перейменування закладу, проте 16 червня 2022 року вчена рада одностайно проголосувала за збереження в назві імені російського композитора. Дениса це дивує:
— Плеяда цих людей, які сидять в консерваторії, які голосують: «Та ні, ми не будемо перейменовувати» — це як дідусь, який плакав, що Леніна звалили в 2014.
Театр під час повномасштабної війни й після неї
Для Дениса театр — не про інформаційну зброю, а про створення відчуття, що ти не сам:
— Якщо в залі [театру] буде 100 людей, один актор на сцені — то буде 101 вистава. Кожен сприймає це по-різному, але оця синергія в залі — це дуже об’єднуюча складова соціуму.
Режисер не є прихильником того, що театр має навчати або виховувати людей. За його словами, він лише нагадує про важливі речі, які люди іноді забувають. Зараз Денис не певен щодо майбутнього театру, адже війна не дозволяє планувати:
— Я трошки боюся насправді, що буде далі, тому що в театральному середовищі нам всім болить війна.
Фото: Родіон Тишкевич.
Своїх колег із Чернігівського драмтеатру ім. Шевченка Денис називає «потужними людьми», гордо розповідаючи про те, хто що робить для перемоги. Наприклад, Анастасія Кузик — режисерка-постановниця, яка влаштовувала вистави після початку великої війни. Із перших днів повномасштабного вторгнення вона волонтерила, збирала гуманітарну допомогу. Актор драми Сергій Лефор долучився до лав ЗСУ. Провідний майстер сцени Петро Великий, актори Євген Бондар, Микола Лемешко, Станіслав Аракільян волонтерили, допомагали відбудовувати місто, відновлювати зруйновані російськими окупантами житла мешканців Чернігова. Хоча на початку повномасштабного вторгнення в театрі боялися проводити вистави через безпекову ситуацію і можливі скупчення людей, але в серпні 2022 року роботу відновили, хоч і не в повному складі:
— Дуже багато наших колег-акторів, режисерів, яких я знаю, служить. І я молюся Богу, щоб вони були живі, тому що втрати в нас є і це тяжко. Але це війна.
Для військових часто виступають музиканти, але театральних вистав Денис не пригадує. Каже, що культурні заходи необхідні військовим, тому що вони нагадують, що є не лише фронт, ворог і військові завдання, а й щось більше:
— Це такий терапевтичний момент. Воно (мистецтво. — ред.) лікує душу, бо це все тільки для душі, а в нас дуже понівечені душі вже у всіх. Нам треба буде це лікувати якось. Це тільки допоможе — поезія, музика, кіно, театр. Тільки це.
Фото: Ірен Бринза.
До великої війни режисер планував створити виставу за романом «Без ґрунту» Віктора Домонтовича:
— Це такий дуже цікавий був персонаж в нашій літературі. Він же був заборонений. Є підстави вважати, що він був насправді шпигуном, тільки яким (чи німецьким, чи радянським), так ніхто й не може зрозуміти.
Віктор Домонтович
Віктор Домонтович (справжнє ім'я Віктор Петров) —український письменник, літературний критик, історик, археолог ХХ ст.Служачи у війську, Денис каже, що не зможе довго жити без театру, тому планує туди повернутися:
— Я прийду хоча б побачити рідних людей і обійняти всіх обов’язково. Чи зможу я працювати? Я поки не знаю.
Для Дениса день перемоги буде «тихим святом»:
— Це буде день пам’яті. Перше, що я зроблю, я обійму свою дружину, свою дитину, батьків, і ми згадаємо всіх, кого з нами нема.
