День і ніч поблизу деокупованої Кліщіївки

Команда Ukraїner фіксує історії опору і незламності українців на звільнених територіях з весни 2022 року. Ми відвідали деокуповані міста і села Київського Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Причорномор’я. Понад 20 документальних відеоісторій і текстових репортажів із цих поїздок доступні на наших медіамайданчиках. Також 2023 року світ побачила збірка репортажів автора Ukraїner і постійного учасника цих поїздок Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії опору українців. 2022».

У листопаді завершилася остання запланована 2023 року експедиція документального проєкту «Деокупація». Наша команда побувала на деокупованих територіях на південь від Бахмута та поспілкувався з бійцями тих бригад, завдяки яким це просування відбулося. Цей репортаж про два наші виїзди (денний та нічний) на звільнені території неподалік від села Кліщіївка разом із бійцями підрозділу «Ахіллес» 92 окремої штурмової бригади.

Денна прогулянка

Їдемо трасою Костянтинівка — Бахмут разом із бійцями підрозділу «Ахіллес». Усе довкола вкрито туманом, тож дорога прямо, тиха і запустіла, має вкрай моторошний вигляд. На покинутому блокпості лежать розпанахані мішки, з яких висипався майже весь пісок. Зліва поворот на Часів Яр, а праворуч — до річкового каналу «Сіверський Донець — Донбас». Ми беремо праворуч і їдемо вздовж каналу. З кінця січня по травень 2023 року це місце було під контролем російських військ. В окремих місцях їм навіть вдалося закріпитися на іншому березі каналу. Так росіяни намагалися оточити Бахмут, а потім розвивати наступ на Часів Яр та Костянтинівку.

Але вдалі контратаки українських воїнів змусили ворога відійти. З травня 2023 року й до глибокої осені ініціатива на південному фланзі Бахмута, який власне й означується 10-кілометровою смужкою цієї дороги вздовж каналу, залишається на боці наших військових. Кожен місяць відбувалося повільне, але послідовне поклаптикове прогризання ворожої оборони. У вересні визволили два села: Кліщіївку та Андріївку. Також ворога вже затисли в селищі Курдюмівка.

Тягнемося асфальтом, укритим ямами — кожного дня тут гасає важка військова техніка. Поки їхали, бачили за вікном поламану бронемашину, біля неї з гайковим ключем метушився одинокий вояка. В іншому місці ватага бійців ішла узбіччям. Нарешті повертаємо ліворуч і опиняємося на ґрунтівці. Переїжджаємо пересохлий канал, а за ним — високий земляний насип.

Учора пройшла злива, тож тепер земля розм’якла і колеса грузнуть у багнюці. Зупиняємося під насипом і виходимо з позашляховика. Далі йдемо за бійцем підрозділу, на ім’я Даніель.

Періодично чуємо звуки вибухів — тривають артилерійські дуелі. Але завдяки густому туманові кількість обстрілів менша, ніж зазвичай. Дрони-камікадзе також в таку погоду не літають. Це дозволяє нам більш упевнено та менш квапливо пересуватися місцевістю. Даніель провів нас угору насипом. По інший його бік простягався густий ліс, втім, уже на дві третини без листя, та ще й добряче проріджений роботою мінометів, ствольної та реактивної артилерії, стрілецької зброї. Мабуть, десь там на сході в ясну погоду можна побачити Кліщіївку.

Даніель на бахмутському напрямку вже майже рік. Каже, що за цей час робота тутешніх підрозділів дуже злагодилася, бо всі перезнайомилися між собою і вивчили місцевість.

Стоїмо на насипі. Тут охоплює те щемливе відчуття, яке виникає завжди, коли потрапляєш на свіжодеокуповані території. Навіть така невелика ділянка землі стає особливою, рідною, коли думаєш про те, що бої саме за це місце скріплені кров’ю та життями українських воїнів.

Даніель показує, що прямо у лісі — ціла система окопів та бліндажів. Частину викопав ворог, частину спорудили українські військові.

Спускаємося з насипу вниз. Земля настільки розм’якла, що послизнутися і покотитися вкрай легко. Багно прилипає до підошов товстими кавалками.

Якийсь час лінія фронту практично проходила по цьому насипу. По один бік, звідки ми приїхали, були українські військові, адже відбили канал, по другий, там, де ми опинилися зараз, — росіяни, тобто фактична відстань між сторонами — кілька метрів.

Ці позиції деокупували силами піхоти, адже важка техніка не ефективна на такій складній горбистій та ямистій місцевості.

Де-не-де ще валяються зогнилі тіла російських солдатів — облишені тут ще кілька місяців тому. Даніель розказує, що раніше їх було значно більше, до того ж смерділи страшенно, особливо під час спекотних літніх днів. Росіяни втікали так швидко, що не цуралися облишити тіла загиблих. Це, за словами Даніеля, цілковита протилежність того, як українські військові рятують тіла полеглих побратимів іноді навіть з-під щільних обстрілів.

На бронежилеті одного з таких небіжчиків — православний хрест на ланцюжку. В іншого прямо на черепі — банка російської яловичої консерви (мабуть, хтось із українських бійців поклав її туди як прикрасу). Поміж нікому не потрібними тілами видніються залишки російського одягу та сухпаїв. Даніель пригадує, що бачив тут багато пляшок із сечею. «Вони тут прямо жили», — каже він і наголошує на останньому слові. Через цей безлад українські військові намагаються викопати власні окопи та бліндажі, поруч із росіянами — гидко.

А ми продираємося вслід за Даніелем крізь хащі ледве помітними стежинами, і з них нікуди не звертаємо — сапери тут уже попрацювали, але краще не випробовувати удачу. На цій ділянці інженери натрапляли на близько 20 різновидів мін, коментує наш провідник.

Трохи далі зустрічаємо двох бійців 80 окремої десантно-штурмової бригади на позиціях. Даніель вітається з ними, і, як виявляється, неспроста. Хлопці приносять нам зі спостережного пункту руде кошеня.

— Працювали ми з побратимом Дюком в посадці і чуємо «Мяу-мяу». Ми туди, а там — кошеня. Привезли хлопцям, і вони його вже відкормили, — каже Даніель.

Кошеня, за словами бійців, мало контузію, бо ще три дні мляво поводилося.

Також де-не-де помічаємо на гілках дерев синій скотч. Так українські військові маркували свіжодеокуповану територію. Врешті Даніель по рації повідомляє побратимові наше місцезнаходження, і ми їдемо назад до Костянтинівки. А вже за кілька годин вирушаємо в дорогу знову.

Нічне полювання

Ніч була ясна — місячне світло осявало горизонт. Їхали тією самою дорогою. Поламану бронемашину, яку бачили вдень, саме зараз почав вивозити тягач.

Ще раз відвідати той бік каналу поїхали разом із розрахунком нічних дронів-бомберів підрозділу «Ахіллес». На відміну від дронів-камікадзе, бомбери багаторазові, адже скидають боєприпас, а також можуть нести більшу вагу. Боксер (пілот), Аргос (штурман) і Пшек (технік) втрьох працюють усю ніч — дистанційно мінують ворожі позиції, а також знищують особовий склад і техніку. Дрони, якими вони користуються, — українського виробництва. Росіяни їх між собою називають «баба-яга». Боксер розказує, що якийсь час росіяни обіцяли солдатові, який зіб’є таку «бабу-ягу», десять днів відпустки. Але потім нічні дрони стали так дошкуляти, що тепер того, хто зіб’є хоч один — і на місяць відпустять. Ці безпілотники працюють лише вночі, оскільки досить великі та гучні. Зараз, глибокої осені, робочий день розрахунку значно довший, ніж влітку, через зменшення світлового дня. Якщо в серпні на позиції виїжджали близько дев’ятої вечора, то зараз — о шостій–сьомій. Працюють або до світанку, або поки не вичерпаються всі боєприпаси, чи ж поки не втратять зв’язок із безпілотником. Через активну роботу засобів радіоелектронної боротьби ворога останній варіант також можливий — ці пристрої глушать частоти, на яких літають безпілотники.

До корпусу дрона прикріплюють від одного до чотирьох снарядів. Тоді борт запускають, і той летить у напрямку, який встановили завдяки денній розвідці цілей.

Приїхали на позиції, швидко вивантажилися при червоному світлі налобних ліхтариків. Попри густий туман, що тримається в повітрі увесь день, краще не нехтувати світломаскуванням. Водій з позивним Браво, який привіз нас сюди, одразу ж поїхав назад, щоб не привертати зайвої уваги автівкою.

— Вдалого полювання! — каже Браво і мчить назад. Він повернеться, коли розрахунок завершить роботу.
Щойно приїхавши сюди, ми почули гучні глухі звуки — зовсім поруч за хащами працювали мінометники, тож ризик прильоту у відповідь у наш квадрат суттєво зростав.

Боксер і Аргос працюють разом із бліндажа. Вони самі ж його викопали. Так безпечніше, адже територія, на якій вони перебувають, постійно під загрозою обстрілу. У бліндажі багато мишей, але хлопці, схоже, до них уже звикли. Простір освітлює один бляклий ліхтар.

Хоча поруч є покинуті російські окопи та бліндажі, працювати там ніхто не хоче. Коли заходили туди, то забрали лише трофейні снаряди до мінометів. Штурм відбувався настільки блискавично, що ворог у паніці позалишав не лише тіла загиблих солдатів, але й чимало трофеїв.

Завдання Пшека як механіка — зарядити дрон і підготувати його до зльоту. Коли борт готовий до місії, Боксер піднімає його в повітря за допомогою пульта керування. Злетіти — одне з найскладніших завдань пілота. Через вибухові снаряди, прикріплені до дрона, керувати ним під час зльоту треба з особливою філігранністю. Бувало й таке, що дрон при зльоті падав і боєкомплект детонував.

Водночас Аргос стежить за пристроями на борті, підказує Боксерові, куди летіти, де шукати ціль, перебуває на зв’язку з командиром.

Коли до зльоту все було готово, почав іти дощ. Хвилин п’ятнадцять чекали, поки він закінчиться. У таку погоду значно гірша видимість і керувати безпілотником складніше.

Нам поставили окремий планшет, щоб ми могли бачити трансляцію з камери дрона. Недосвідченим оком у ній складно бодай щось зрозуміти, бо картинка відображається як гама зернистих відтінків сірого. Але Боксер у цьому шумовинні здатен впізнати яри, височини, залізну дорогу, ворожих солдатів або техніку. Увесь час є зв’язок зі штабом: на командно-спостережному пункті роти сидить Оса, командир, і йому розрахунок доповідає про власні дії та рішення. Адже під час польоту часто доводиться імпровізувати: ціль може покинути місце, де була зафіксована вдень, або ж несподівано зв’язок з безпілотником заглушать засоби радіоелектронної боротьби.

Сьогодні основні цілі — це бліндажі та укриття на схід від села Андріївка вздовж переднього краю ворожої оборони. В Андріївці, що її 3 окрема штурмова бригада деокупувала у вересні, силам оборони вдалося закріпитися, і тепер вони рухаються вперед. Одразу за селом зі сходу простягається залізнична колія. Українським захисникам вдалося її перейти, тож тепер тиск відбувається в напрямку сусіднього села Одрадівка. Завдання розрахунку «Ахіллеса» цієї ночі — знищити якомога більше ворожих укріплень та особового складу, щоб спростити наступальні дії для українських штурмових загонів. Конкретно цей розрахунок значно допоміг 3 окремій штурмовій бригаді під час зачистки Андріївки, інтенсивно працюючи по ворожих норах і бліндажах у селі та на його околицях.

Боксер пригадує, що мав мрію знищити танк. І врешті через 4 місяці роботи пілотом йому це вдалося на дорозі Бахмут— Одрадівка, так що навіть башта відлетіла. Вистачило одного вибухового снаряда, хоча дрон мав у запасі їх 4 — скоріш за все, здетонував боєкомплект самого танка.

Хлопці виконали завдання на відмінно. Ближче до ранку ми повертаємося назад. Через багнюку довго не можемо доїхати навіть до переїзду через канал — ми на відкритій місцевості в зоні ураження ворожої артилерії. Доводиться ввімкнути фари, аби побачити, де багнюка менш в’язка. Але, крім багнюки під колесами, навколо все ще панує туман. Тож їдемо повільно, бо радіус видимості — метри два. Вже виїхавши на трасу, мало не врізалися в бронемашину, що без фар їхала назустріч. Та все-таки доїхали живі та здорові, а хлопці — з успішно виконаним завданням.

Деокупація Кліщіївки має значно більше тактичне значення, ніж може здаватися, а те, що українські військові зберігають на цьому відтинку ініціативу протягом понад п’яти місяців — показник їхньої титанічної праці. Завдяки визволенню Кліщіївки та Андріївки, виходу до залізничної колії та взяттю під вогневий контроль траси Бахмут — Горлівка росіяни можуть забути про наступ на Часів Яр, Костянтинівку та інші міста вільної Донеччини. Саме становище росіян у Бахмуті також похитнулося. Захоплення цього міста не дало ворогу жодних тактичних переваг. Втрати противника в боях за це місто загиблими та пораненими — понад 100 тис. солдатів. Саме таке число втрат назвав президент США Джо Байден у травні 2023 року під час саміту G7 у Японії. Незважаючи на заплачену ціну, ця тимчасова перемога для ворога має хіба що символічне значення. Невідомо, чи довго росіяни зможуть тримати Бахмут, якщо українське просування тут продовжиться взимку.