Позбуватися русифікованих топонімів

У цьому матеріалі розглядаємо історичні й сучасні приклади русифікації топонімів в Україні та світі й розбираємося, чому важливо відстоювати українську транслітерацію в іноземних мовах, як законодавство регулює перейменування та як запропонувати деколонізовану назву для своєї вулиці.

Історія русифікації топонімів

Росія в різні періоди свого існування як імперія вдавалася до русифікації захоплених територій. Часто загарбники перейменовували окуповані поселення, щоб знищити спогади про їхню справжню історію та створити ілюзію, що їх заснували саме росіяни. 

Наприклад, так сталося з Одесою, яка до 1795 року мала назву Хаджибей. У межах «Грецького проєкту» російської імператриці Катерини ІІ деякі міста на півдні отримали свої назви на грецький манір: Ак’яр став Севастополем, поселення Більховичі — Херсоном, Кезлев — Євпаторією, Акмесджит — Сімферополем, Киз-Яр — Мелітополем, Кафа — Феодосією тощо. Так росіяни планували відновити Візантійську імперію й затвердити своє право на її спадок.

Радянська влада, хоча за своєю суттю і була такою ж імперською, все одно намагалася відділитися від попереднього режиму й утвердити власну ідеологію на захоплених територіях. У СРСР перейменування топонімів також використовували як один зі способів сигналізувати про зміну державної політики: хто став ворогом народу, а хто — героєм. Наприклад, 1924 року більшовики перейменували місто, відоме нині як Кропивницький, на Зінов’євськ на честь радянського партійного діяча Григорія Зінов’єва. А 1934 року місто отримало назву Кірово, бо Зінов’єва визнали «ворогом народу». 

Поширеною була практика називати міста на честь постатей, важливих для більшовицької пропаганди, щоб створювати ілюзію спільної історії для всіх окупованих територій. Прикладів безліч: Юзівка (сучасний Донецьк), яка із 1924 до 1961 року мала назву Сталіно; Луганськ, який двічі перейменовували на Ворошиловград; Бахмут, який росіяни і досі вважають Артемівськом; місто Жовква на Галичині, яке після Другої світової отримало назву Нестеров на честь російського льотчика Петра Нестерова.

Часом у перейменуваннях Росія намагалася підкріпити власні історичні міфи. 1954 року місто Проскурів перейменували на Хмельницький, нібито до 300-річчя підписання гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем Олексієм Романовим Березневих статей, які, згідно з російською пропагандою, символізують «возз’єднання» Росії та України. Зараз існує дискусія, чи доцільною є ця назва, адже сама її ідея підкріплює імперські наративи. Тим паче, що гетьман Богдан Хмельницький не має жодного стосунку до міста. Місцеві також звертаються до історичної назви: її з 2023 року почала популяризувати однойменна локальна ініціатива. 

Радянська влада серйозно взялася за знищення ідентичності й національної пам’яті і в Криму. Невдовзі після депортації кримських татар, протягом 1944–1948 років було кілька хвиль перейменувань населених пунктів, назви яких походили з кримськотатарської — це майже 80 % від усіх. Селище Ічкі стало Совєтським, Іслям-Терек — Кіровським, місто Карасубазар стало Білогірськом тощо.

Імперський вплив Росії не обмежується містами чи регіонами. Топонім «Грузія», відомий в усьому світі, також є прикладом загарбницької політики росіян, завдяки яким саме ця назва ввійшла у слов’янські мови. Імовірно, вона походить від «Вркан», тобто країна вовків — так цю територію називали перси. Згодом слово трансформувалося, і вже у XIV ст. росіяни називали картвелів гурзами. Унаслідок перестановки літер виникла назва «Грузія», яка через вплив Росії поширилася на мови захоплених народів. Із початку XXI ст. картвельський уряд намагається утвердити у світі самоназву країни — Сакартвело або західну форму Джорджія (Georgia). Серед країн, які відмовилися від назви «Грузія» в офіційних документах — Литва, Ізраїль, Південна Корея, Японія.

Російського впливу зазнали і країни Балтії. В Естонії в межах русифікації 1893 року місто Дерпт отримало назву Юр’єв (росіяни аргументували, що саме під такою назвою його заснував князь Ярослав у XI ст.). Зараз місто називається Тарту. А в литовській столиці Вільнюсі до 1989 року центральний проспект мав ім’я Леніна.

Окрім російських топонімів, колишні колонізовані країни об’єднує бажання позбуватися їх. У Казахстані до 2025 року планують замінити три тисячі назв населених пунктів і вулиць, які є «ідеологічно застарілими». Наприклад, місто Уральськ перейменують на Орал. Президент країни Касим-Жомарт Токаєв на Національному курултаї 2023 року акцентував на ономнастиці (розділі мовознавства, що вивчає власні імена) та назвав її «найважливішим ідеологічним інструментом».

Країни у процесі деколонізації звертають увагу на відновлення справедливості, а деякі готові відмовлятися від російських топонімів, навіть якщо йдеться про території, які їм більше не належать. Наприклад, у Польщі 2023 року вирішили називати російський Калінінград історичною польською назвою цього міста — Крулевець, а Калінінградську область — Крулевецькою. Ще раніше відновити справедливість пробували чехи: у жовтні 2022 року з’явився мем про те, що Чехія провела «референдум» про «приєднання» до своєї території Калінінградської області й повернення Калінінграду історичної чеської назви — Краловець. Це сталося на тлі проведення псевдореферендумів на окупованих українських територіях у вересні 2022 року.

Китайська влада 2023 року затвердила нові мапи Китаю, на яких змінила назви восьми російських географічних об’єктів на китайські: Владивосток — на Хайшенвай; Благовіщенськ — Хайланпао; Хабаровськ — Болі, Уссурійськ — Шуанченцзи; острів Сахалін — Куедао; Становий хребет — Вайсинань-лін. Китай визнає ці території як захоплені Росією за часів маньчжурської імператорської династії Цін. Проте тут не варто ігнорувати й імперські амбіції Китаю, який на цих картах позначив своїми території, що належать Індії і Тайваню.

У процесі декомунізації ми можемо спиратися на досвід, наприклад, країн Балтії. А от у питанні дерусифікації й деколонізації Україна може бути прикладом для інших держав. Таку думку підтримує громадський активіст Олег Слабоспицький, який моніторить питання деколонізації топонімів в Україні:

— Так само як до повномасштабного вторгнення ми не мали достатньої законодавчої бази й обмежувалися тільки законом про декомунізацію, цього не мали й інші країни, що раніше перебували під російською чи радянською окупацією. Досвід України змушує їх переглядати російський спадок у власній культурі чи топонімах.

Сучасна Росія продовжує політику колонізації тепер вже на тимчасово окупованих територіях України, а через пропагандистські ролики сама показує, що це її головна мета і що вона прагне загарбати і колонізувати всю територію України. Найвідоміший приклад — перейменування Маріуполя, де окупанти на дорожній табличці замінили всього одну букву: українську «і» на російську «и». Або, скажімо, відновили радянську назву селу Чумацький Шлях на Таврії — Володимиро-Іллінка. У Рубіжному на Донеччині окупаційна влада повернула 44 вулицям, площам і провулкам назви, які були декомунізовані 2014 року. Багато часу на впровадження власної ідеології росіянам не потрібно: майже одразу після відходу Збройних сил України з Авдіївки, росіяни скасували там закон про декомунізацію і повернули назви вулиць, що були до 2014 року. Утім, через те, що російська армія постійно обстрілює Авдіївку, місто перетворилося на руїну разом із вулицями, що знову отримали старі назви.

Правильна транслітерація як частина деколонізації

Окрім зміни топонімів на локальному рівні, нам також важливо вимагати від інших країн транслітерувати назви наших населених пунктів, вулиць, регіонів і т.д. згідно з міжнародними стандартами і правилами функціонування мови. Адже в багатьох мовах українські географічні назви транслітеруються з російської, а деякі варіанти топонімів мають колоніальний підтекст. 

2017 року тодішній президент США Дональд Трамп під час свого виступу назвав п’ятого президента України Петра Порошенка «president of the Ukraine». Це викликало дискусію про те, як правильно називати Україну англійською мовою: Ukraine чи the Ukraine? Остання форма впродовж десятиліть була популярною в англомовному середовищі. Вона може або асоціюватися з періодом радянської окупації, або загалом вказувати на несамостійність України як держави. Адже за правилами англійської мови, артикль the зазвичай не вживається з назвами країн.

В іноземних мовах часто трапляються випадки, коли назви українських міст транслітерують із російської. Найяскравіший приклад — передача в англійській Києва як Kiev. Ця форма сильно вкорінилася в англомовному світі, тож до початку повномасштабного російського вторгнення 2022 року багато хто не задумувався, що вона може бути неправильною. 

2018 року Міністерство закордонних справ разом із Центром стратегічних комунікацій запустили кампанію KyivNotKiev, щоб переконати іноземних партнерів, ЗМІ, організації тощо використовувати правильну форму назви української столиці. Активна участь українців у поширенні ініціативи зіграла свою роль: того ж року гештеґ кампанії «#KyivNotKiev» побачили близько 10 мільйонів користувачів соцмереж. Згодом правильну транслітерацію почали використовувати BBC, The Guardian, Associated Press, The Wall Street Journal, The Globe and Mail, The Washington Post, Financial Times, The Economist, The Daily Telegraph, The New York Times та інші іноземні англомовні ЗМІ. А вже у червні 2019 року назву «Kyiv» офіційно затвердила Рада США з географічних назв як єдину правильну, після чого її став використовувати федеральний уряд США.

KyivNotKiev стала частиною кампанії CorrectUA, мета якої — знайомити світ із правильною транслітерацією українських міст: Odesa замість Odessa, Kharkiv замість Kharkov, Lviv замість Lvov, Mykolaiv замість Nikolaev, Rivne замість Rovno, Ternopil замість Ternopol.

Україна для повного завершення процесу деколонізації також потребує системного підходу до роботи з транслітерацією топонімів. Адже світ продовжує транслітерувати назви з російської, а українці часто й самі не знають, як правильно перекласти той чи інший топонім. Це сталося зокрема через те, що коли у ХХ столітті створювалися словники національних мов, Україна не мала суб’єктності й не могла впливати на цей процес. А деколонізація радянських словників не відбулася з відновленням незалежності: в українському науковому полі немає ґрунтовної й офіційної роботи, яка б унормовувала транслітерацію на іноземні мови.

Словник топонімів Ukraїner

Ще 2018 року команда Ukraїner, що перекладає українськомовні матеріали для низки мовних версій, почала роботу над власним словником топонімів з їхньою транслітерацією на англійську з урахуванням особливостей вимови. Координаторкою проєкту тоді була Софія Анжелюк. Вона згадує, що спочатку мета була практична: полегшити й унормувати процес перекладу для волонтерів англомовної версії Ukraїner. Пізніше з’явилося розуміння, що це може бути складовою великого процесу деколонізації:

— Є дуже багато речей, які українцям треба деколонізувати. Російська імперія з усіх боків пропагувала своє право на все українське. Через це є проблема, що назви, які знають у світі, на превеликий жаль, зроблені на базі того періоду, коли Україна була колонізована. Зараз доводиться виборювати кожну з цих назв і її право на первинну сутність. 

Під час створення словника дотримувалися головного правила — якнайточніше відтворити звучання топоніма з мови-оригіналу. З досвіду Софії, іноземці в цьому не завжди зацікавлені або просто не обізнані з важливістю правильної деколонізованої транслітерації. Вони вживають вже знайомі назви й не розуміють, для чого змінювати те, що вже і так працює. Проте можна заходити з іншої позиції і нагадувати іноземцям про відновлення справедливості щодо українських топонімів: 

— Людей за кордоном чіпляє питання справедливості. І дуже класно говорити тою мовою, якою їм це зрозуміло. Це про те саме, як мати своє ім’я, мати свою справедливість щодо себе. Деколи в жарт я перекручую ім’я людини, яка стоїть переді мною. Людина заходить із захисної позиції. І точно так само нам потрібно відстоювати свої топоніми.

Словник топонімів починався з 250 назв, які на той момент траплялися в матеріалах Ukraїner. Зараз у ньому налічується понад 1000 топонімів на позначення міст, регіонів, природних пам’яток, річок тощо, транслітерованих англійською. У словнику є пояснення й правила, за якими робили транслітерацію. Під час роботи важливо було враховувати особливості англійської і не просто перекласти назви, а правильно передати звуки й вимову. Для цього команда консультувалася з носіями мов, аналізувала карти (наприклад, для роботи з топонімами Криму) і намагалася знайти оптимальне рішення. 

Словник створювався з нуля, бо для кожного топоніма команда перевіряла всі чинні правила й формувала нові. Адже ті рекомендації транслітерації, які існують, не відповідають нормам української мови і часто повторюють російську транслітерацію. Через це деякі міжнародні ресурси неправильно передають українські назви й мимоволі підтримують колоніальний спадок Росії. Наприклад, в енциклопедії Britannica, яку часто ставлять за взірець транслітерації англійської, слово Kyiv як назва української столиці хоч і передається правильно, але його форми досі транслітеруються з російської. Наприклад, у матеріалах є згадки про «Kievan Rus» або «Dynamo Kiev».

Софія вказує ще й на проблему видання словника топонімів. Видати його — половина справи, а от унормувати напрацювання — неможливо, якщо автори видання не мають наукового ступеня:

— Коли я зверталася в університети, навіть за кордоном, всім [була] дуже цікава ця тема. Але всім треба, щоб був хтось із PhD, хто напише статтю про словник в Україні, тут же її підпише якийсь академік. Бо поки це не зробиться, ніхто це брати до уваги за кордоном, на жаль, не може.

Дискусія проводилася й на фестивалі перекладачів Translatorium у 2018 році. Софія згадує, що тоді словник також зацікавив українських спеціалістів, але ніхто не наважився братися за нього й співпрацювати з Ukraїner:

— Навіть там ті перекладачі, які кандидати наук, дуже сильно бояться втратити своє кандидатство, оскільки немає наукових матеріалів, [на які можна спиратися]. Всі розуміють, що [створити словник] — правильно, але зараз в Україні дуже обмежена можливість втілити це правомірно.

Поява сучасних словників топонімів була би корисна перекладачам. Це також спростило б роботу українським місіям за кордоном, полегшило б реалізацію кампаній на кшталт CorrectUa. Маючи єдиний унормований стандарт, представникам України легше комунікувати зі ЗМІ й правити матеріали, посилаючись на наукове джерело, вносити зміни в іноземних університетах, бібліотеках й інших установах.

Незважаючи на всі труднощі, для Софії та команди, яка продовжує працювати над словником топонімів, його втілення в майбутньому є не мрією, а ціллю. Сама Софія вважає цей проєкт своїм внеском у процес деколонізації. Так діяв і її дідусь, воїн Української повстанської армії (УПА), який доклав свої зусилля для встановлення незалежності й фізичного звільнення від радянської окупації:

— Ми не можемо говорити про жодні місця в Україні з точки зору людей, які окуповували цю територію. Перехід від російської норми не може бути різким, він має бути поступовим. І я відчуваю свою певну місію, свій привілей у тому, що я дуже м’якою силою йду. І можу спокійно пояснювати, чому українцям це болить. І мені хотілося б, щоб ми могли говорити про це спокійно, з позиції не меншовартості, а самоцінності.

Зараз команда може ділитися напрацьованим переліком топонімів англійською, проте поки не знає, у якому саме форматі. Крім того, перекладачі потребують допомоги з розробкою коректної транслітерації іншими мовами: польською, чеською, німецькою, французькою, іспанською, португальською.

Деколонізація топонімів в Україні

Щоб відбувалося утвердження самоцінності, нам і важливо відмовитися від російських назв. Цей процес в Україні почався з виходом 2015 року закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Завдяки йому станом на 2021 рік вдалося декомунізувати 51 тисячу назв об’єктів топоніміки України й 991 назву населених пунктів.

Проте закон не враховував топоніми, які виникли внаслідок упливу російського імперського спадку на Україну, наприклад, імена російських діячів, назви, пов’язані з подіями російської історії тощо. До перейменування цих назв українці активно долучилися з початком повномасштабного вторгнення. Так, протягом 2022 року в Україні перейменували 9859 топонімів, які пов’язані з Росією чи Радянським Союзом. Полегшити цей процес також має ухвалений 2023 року закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Один із його етапів закінчився саме на початку 2024 року: до 27 січня місцева влада повинна була подати до Верховної Ради України свої пропозиції назв для тих населених пунктів, які підпадають під перейменування відповідно до закону. Далі до 27 квітня рішення про перейменування ухвалювали сільські, селищні й міські голови.

Закон має і свої мінуси. Наприклад, закон про декомунізацію передбачає відповідальність за використання комуністичної символіки. А закон про деколонізацію подібної норми не має.

Складно сказати точно, скільки топонімів змінили свою назву станом на літо 2024 року: цей процес дуже динамічний, тож логічно відслідковувати його після завершення етапів реалізації закону про деколонізацію. Тим паче деякі громади (наприклад, Київська) на певний час призупиняли цей процес: вони очікували експертних висновків Українського інституту національної пам’яті щодо назв, які несуть російські змісти й підпадають під перейменування. 

Із початком російсько-української війни, а згодом — повномасштабного російського вторгнення, дедалі більше людей переосмислювали власну ідентичність та, зокрема, ідентичність українських міст. Суспільство зрозуміло: те, що Росія називає своїм, вона спробує привласнити. Цієї думки дотримується і громадський активіст Олег Слабоспицький: 

— Кожен російсько-радянський пам’ятник або вулиця є російським солдатом в тилу, як би це пафосно не звучало. Тому треба не втрачати час і зробити все, щоб ці процеси завершилися якнайшвидше, щоб ми не поверталися до цього питання і йшли вперед.

Водночас історик Вахтанг Кіпіані каже, що у процесі дерусифікації топонімів видно «саботування українізації». Він зауважив, що є випадки, коли вулицям, названим на честь відомих російських постатей, дають «нейтральні» нові назви, на кшталт вулиця Щаслива чи Вишнева, у той час коли є гідні альтернативи — імена українських діячів, які дійсно були пов’язані з певним населеним пунктом. За словами історика, це «навмисна втеча від вибору ідентичності».

Також актуалізувалося питання історії. Адже російські топоніми, особливо ті, які уособлюють пам’ять про постатей з російської історії, створюють враження спільного минулого, у якому «всім було добре і всі жили в мирі». Це ставить під питання всю українську ідентичність, бо топоніми — така сама складова культури й історії. Для самостійної країни важливо мати власну історію.

Разом із містами в Україні продовжують перейменовувати й вулиці в населених пунктах. Хоча основні більшовицькі топоніми, на кшталт проспектів Леніна, підпали під закон про декомунізацію ще 2015 року, досі залишаються назви, пов’язані з Росією. Наприклад, ще 2021 року в містах України 300 вулиць мали ім’я російського полководця Олександра Суворова. Відбувалося це і через прогалини у законодавстві, і через органи місцевого самоврядування, які могли відзвітувати про перейменування, але нічого не змінити.

За дотриманням закону про декомунізацію й деколонізацію часто слідкують громадські організації, окремі ініціативи або регіональні представники Українського інституту національної пам’яті. Однією з найвідоміших є організація Деколонізація.Україна. Вона моніторить діяльність органів місцевого самоврядування, веде облік топонімів, що потребують перейменування або вже його отримали, звертається до представників влади у регіонах України з проханнями, нагадуваннями, заявами. За словами співзасновника проєкту Вадима Позднякова, зараз працювати важче, бо багато активістів, які опікувалися перейменуваннями у регіонах, пішли на фронт. Проте загальна динаміка процесу деколонізації назв все одно позитивна:

— З початку повномасштабного вторгнення перейменовано більше 10 тисяч вулиць. І [цифра] може бути значно більше, бо точну інформацію зараз важко отримати.

Досі залишаються об’єкти, які мали б бути декомунізовані ще 2016 року. Наприклад, тільки в кінці лютого 2024 року в селищі Чинадійово на Закарпатті перейменували вулицю Гайдара, яка раніше називалася так на честь начальника одного з підрозділів ВНК часів радянщини.

Поруч з цим із 2022 року виникає проблема можливих поспішних рішень. Зараз важливо глибоко аналізувати історичних постатей, процеси й періоди, пропонувати назви, які будуть відображати актуальний стан українського суспільства. Так ми зможемо впливати на повернення до української ідентичності, а не просто створювати нейтральні назви, які б змінили російські. Вадим Поздняков акцентує, що аби уникнути цього, до перейменування потрібно залучати експертів:

— У березні–квітні 2022 року було багато, м’яко кажучи, невдалих рішень від органів місцевого самоврядування. Переважна більшість активістів була залучена або на фронті, або у волонтерстві. Запит знизу на перейменування був, а спеціалістів не було. А питаннями підбору цих списків, які виносяться на громадські обговорення, мають займатися спеціалісти з питань національної пам’яті: історики, краєзнавці фахові, які знають прізвища, старі назви вулиць, можуть зробити гарні топонімічні ансамблі.

Паралельно з деколонізацією в Україні цікавий процес відбувався за кордоном. 2022 року на знак солідарності міста перейменовували свої вулиці так, щоб ті були пов’язані з Україною — наприклад, «Український шлях», «Київський бульвар», «Героїв України» тощо у межах кампанії Ukraine Street. Зазвичай це вулиці біля посольств Росії. За даними МЗС України, станом на вересень 2022 рік близько 20 вулиць і площ на честь України з’явилися в 14 країнах.

Перейменування є лише першим етапом деколонізації топонімів. Далі необхідно, щоб нові назви з’явилися на покажчиках будинків, на знаках, мапах тощо. Аби перейменування змогли швидше прижитися в суспільстві, важливою є також просвітницька робота, у межах якої люди отримають пояснення, чому назву їхньої вулиці чи населеного пункту змінили. На думку Олега Слабоспицького, якщо про це не інформуватиме українська влада, це робитиме Росія:

— Процес після перейменування не має обмежуватися лише дописами в соціальних мережах або на сайті міських рад. Він має бути ближчим до мешканців цієї вулиці, яка була перейменована. Якщо цього не відбувається, цю нішу займає російське ІПСО, яке дуже швидко підхоплює будь-яке перейменування в Україні. Через різні анонімні телеграм-канали або інформаційні ресурси вони впливають на людей. [Мовляв], от подивіться, що влада робить — перейменовує вулиці, а натомість вам нічого їсти, там вам дорогу не зробили і так далі.

Одна з організацій, яка працює з топонімами вже після їхнього перейменування, — Стріткод. Вони взаємодіють з міською владою Києва і встановлюють спеціальні інтерактивні інформаційні таблички на вулицях, що отримали нові назви. На них розповідають, яка була попередня назва вулиці, чому її змінили, дають коротку довідку про постать, яка була обрана для перейменування.

Як запропонувати зміну топоніма

Будь-який громадянин України може долучитися до процесу деколонізації топонімів, запропонувавши власні варіанти або замінивши покажчик на своєму будинку вже після перейменування. Щобільше, низова ініціатива може допомогти назвам набагато краще закріпитися у свідомості. А ще це прояв небайдужості до власного міста, як вважає Олег Слабоспицький:

— За 500–700 гривень можна надрукувати покажчик, щоб він висів на твоєму будинку, навіть не чекаючи поки це зроблять комунальники, бо не у всіх містах це робиться організовано. Як на мене, банально повісити табличку з новою вулицею на твоєму багатоквартирному будинку може бути твоїм вкладом у перемогу. Тому що якщо чекати кожен раз, коли за тебе хтось це зробить, можна чекати дуже довго. Або до міфічної дати після перемоги. Це спільна відповідальність. Ти так само маєш щось зробити для свого міста, не тільки місто тобі щось винне.

Чинне законодавство не має чіткої стратегії дій для громадян, що хочуть бачити нову назву вулиці або міста, проте інструкцію з позбавлення міст російських і радянських топонімів пропонує ініціатива «Прозорі міста». Окрім цього, Ukraїner також розповідав, як змінити назву вулиці.

Хоча за перейменування й відповідає місцева влада, ініціювати його можуть і мають мешканці. Зробити це можна декількома способами:

– подати петицію з вимогою перейменувати топоніми, скасувати рішення про перейменування топонімів або ініціювати повторний розгляд назв для окремих об’єктів;
– дати депутатам доручення внести до порядку денного на розгляд питання про перейменування окремих назв;
– подати місцеву ініціативу з проханням перейменувати урбаноніми або повторно розглянути «проблемні» назви;
– якщо місцева влада виносить рішення на голосування серед мешканців, взяти у ньому участь.

Такий же алгоритм дій у разі, якщо місцева влада ухвалила рішення про перейменування, з яким не згодна громадськість. У цьому процесі можна спиратися на інструкцію, але варто шукати рішення, які спрацюють саме у вашій громаді.

Важливо пам’ятати, що відповідальність за те, як називатимуться наші міста чи на яких вулицях ми будемо жити, лежить на нас. Звісно, це не звільняє від прямих обов’язків міську владу, проте громадськість має брати активну, а не пасивну участь у процесі деколонізації.

Перейменування топонімів не може здаватися чимось не дуже практичним або таким, що «не на часі». Це частина процесу деколонізації, яку нам важливо пройти, щоб продовжувати будувати самостійну державу. Як зауважує Вадим Поздняков, кожна російська назва — позначка російської присутності в Україні: 

— Оці всі пам’ятники, вулиці, покажчики — це російські маркери. Це маленький російський чи совєтський прапорець. Якщо в тебе на будинку написано, що це вулиця Лєніна, Кірова чи Пушкінская, — це маркер того, що твоя земля, твій будинок, він частина «руского міра». [Росіяни] захочуть рано чи пізно туди прийти. 

Російська пропаганда робить усе можливе, аби світ продовжував сприймати Україну через радянську й імперську лінзи, а росіяни мали змогу безкарно висувати свої права на території інших держав. Бо для них якщо щось називається російським, воно є російським. Дуже важливо також підходити до питання перейменування ґрунтовно, якщо не хочемо будувати державу лише на ідеї заперечення російського, а утверджувати й повертати власну історію. Дослідження української топоніміки, її деколонізація — це не лише про практичну складову. Це також про утвердження української ідеології, викорінення російського міфу про «адін народ» і можливість залишатися самостійною державою.