Попри заборони: діячі, які обрали українську мову

Початок повномасштабного вторгнення вкотре став поштовхом для значної кількості українців переглянути ставлення до власної українськості. Мотивацією було відмовитися від російської культури, повертатися до свого та єднатися проти спільного ворога, зокрема й у мовному питанні. Протягом років у наших предків-ентузіастів була та ж мета. Вони робили вибір на користь українського попри заборони й утиски. Це повпливало не лише на розвиток нашого культурного, наукового та соціального життя, а й на виживання нації загалом. Розповідаємо про визначних особистостей, які в умовах окупацій, заборон і переслідувань обрали захищати українську мову.

Утиски з боку московського імперіалізму

Протягом століть українська мова зазнавала гноблення з боку Російської імперії, що суттєво сповільнювало її становлення й розвиток. Це було частиною свідомої політики культурної асиміляції. Росіяни вдавалися до створення негативного образу української мови як смішної, непрестижної та несамостійної, себто говірки російської, а також до прямих заборон використовувати її в адміністративному апараті, книгах і періодиці, освіті та релігії.

1764 року імператриця Катерина II видала секретну інструкцію генерал-прокурору Сенату (вищого держоргану Російської імперії) князеві Олександру Вяземському про русифікацію територій України, країн Балтії, Фінляндії та Смоленщини, які опинилася під контролем Москви внаслідок Андрусівського перемир’я (1667). 1876 року вийшов Емський указ імператора Олександра II про заборону народних пісень, друкування та ввезення українськомовної літератури. Також поза законом опинилися вистави українською мовою. 1888 року його наступник — Олександр III — наклав табу на вживання української мови в офіційних установах.

У цьому контексті важливо розглянути спроби українських культурних діячів зберегти рідну мову. Яскравим прикладом є Борис Грінченко — історик, письменник, упорядник і видавець одних із перших підпільних підручників українською мовою.

Борис Грінченко народився 1863 року на Слобожанщині. Його батько був відставним офіцером, який знав українську, однак розмовляв нею лише із селянами, а вдома спілкувався російською. Згадуючи дитинство, Борис потім про це напише: «змалку завсігди балакав по-московському, бо инакше у нас у сім’ї не балакано й навіть не дозволювано балакати». Під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка він почав писати вірші українською.

Під час навчання в Харківській реальній школі 16-річний Грінченко долучався до народницьких гуртків, які виражали українофільські погляди та проводили культурну роботу серед населення, зокрема сільського. За читання й розповсюдження забороненої тоді української літератури його арештували на кілька місяців. Відтоді йому було не дозволено навчатися у вищих навчальних закладах, тому він самотужки опанував чеську та польську мови, вивчав німецьку, французьку, норвезьку й італійську.

Борис склав іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя. У Російській імперії такі вчителі викладали в початкових школах для нижчих станів, переважно селян. Після цього почав працювати в приватній школі педагогині Христини Алчевської в селі Олексіївка, неподалік від Новоайдару, що на Слобожанщині. Вона влаштовувала щорічні літні читання у своєму маєтку, однак селянам читала книжки російською мовою. На противагу цьому Грінченко разом із дружиною Марією Загірньою організував вечірні читання українськомовної літератури батькам своїх учнів.

Навчання в Олексіївці було українською мовою до виходу Емського указу. А після — вже російською, мовляв, краще дати освіту більшій кількості дітей цією мовою, аніж взагалі не викладати. Грінченко не погодився на це, залишаючись вірним своїм переконанням, покинув учителювання й переїхав на Сіверщину, де влаштувався до міського самоврядування й підпільно розвивав українську видавничу справу.

Педагог обстоював думку, що освіта має бути українською, був проти зросійщення свого народу, тому письмово відмовився від запрошення на святкування 30-річного ювілею діяльності Христини Алчевської 1892 року в Харкові: «Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі».

Борис Грінченко сам писав твори, 1888 року склав власний «Буквар», а через рік — книжку для читання «Рідне слово». Завдяки йому українські книжки стали доступнішими для народу: 1894 року організував видавництво, видання якого коштували відносно недорого. У ньому друкував власні твори, а також дружини Марії, Павла Грабовського, Євгена Гребінки, Михайла Коцюбинського, Юрія Федьковича й Тараса Шевченка.

Також Борис Грінченко був активним членом Братства тарасівців. Тарас Шевченко вплинув на формування його світогляду та громадянської позиції, зробив з нього «українського націонала», як він сам писав. Тож чоловік підтримував програму Братства, де зазначалось: «Першим і найголовнішим обов’язком Українця єсть писати рідною мовою. Нарід, що не має письменства рідною мовою, не ставить і нациї. Ми дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих Українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де

Проживаючи в Києві, Борис Грінченко разом із дружиною Марією продовжив справу українських мовознавців Володимира Науменка, Євгена Тимченка та інших — завершив упорядкування «Словаря української мови». Словник видали в 1907–1909 роках у чотирьох томах. Це фундаментальна наукова праця, якою ми користуємося й сьогодні. У словнику зафіксовано лексичне багатство живої української мови початку XX століття: вміщено близько 68 тисяч українських слів з перекладом їх російською мовою і з відповідним українським ілюстративним матеріалом. Словник відіграв значну роль у популяризації української мови та становленні сучасного правопису.

Українська мова як складник ідентичності українського народу піддавалася систематичним заборонам з боку російської влади, зокрема, у релігійній сфері. 1784 року Катерина II наказала вести богослужіння по всіх церквах лише російською мовою, а 1888-го Олександр III заборонив ще й хрещення українськими іменами. Крім того, згідно з Валуєвським циркуляром (1863) більше не надавалися дозволи на друк українською мовою духовної літератури.

У таких умовах довелося жити й працювати його батьку Іванові Міхновському, парафіяльному православному священнику, який майже пів століття сміливо й принципово вів богослужіння для селян українською мовою.

Він народився 1823 року в сім’ї священника на Полтавщині. Після закінчення духовної семінарії двадцятирічного Івана направили до села Турівка, де він прослужить священником майже 50 років. Чоловік правив служби українською мовою, попри те, що єпископами Полтавськими та Переяславськими призначали лише росіян, які ревно стежили за поведінкою церковнослужителів, зокрема за дотриманням мовного режиму під час богослужіння. Така позиція вимагала неабиякої громадянської мужності в той час. У Турівці всі поважали отця Івана Міхновського за відповідальність, з якою він ставився до своїх обов’язків.

Проживаючи в селі, Іванові Міхновському чудово вдавалося відстежувати новини громадсько-політичного життя України. Інформацію отримував від парафіян, із преси та книг. Він сповідував принцип «За Бога і Україну!», який і передав своїм дітям, зокрема Миколі. Значною мірою світогляд знакової людини в українській історії — Миколи Міхновського — сформував саме батько.

Мадяризація

На території Закарпаття, яка певний період української історії входила до Угорського королівства, з 70-х років ХІХ століття почалася тотальна мадяризація та переслідування національних рухів. Прем’єр-міністр Деже Банффі під оплески в парламенті заявляв: «Легальна держава є мета; але цим питанням зможемо займатися, коли ми вже матимемо запевнену національну державу… Інтерес Мадярщини вимагає створення її найбільш екстремістськими шовіністичними способами… мадяри не можуть дати місця жодній іншій мові поряд з власною панівною».

Унаслідок адміністративного тиску угорська мова стала основною у сфері освіти. За декілька десятиліть кількість державних українських шкіл на Закарпатті зменшилася майже у 8 разів. Уже 1914 року не залишилося жодної. У закладах середньої спеціальної та вищої освіти українська мова взагалі була заборонена.

Крім того, на початку XX століття угорський уряд провів реформу греко-католицького обряду на закарпатських землях. Вона полягала у веденні церковної служби угорською літургійною мовою, запровадженні григоріанського календаря, друці українських релігійних видань латиницею замість кирилиці.

За таких обставин довелося пристосовуватися до праці Августину Волошину — українському релігійному, культурному та політичному діячеві. Він був греко-католицьким священником Мукачівської єпархії, педагогом, прем’єр-міністром і президентом Карпатської України. У часи мадяризації написав кілька десятків шкільних підручників українською мовою — граматики, читанки й букварі. Крім книжок, серед його праць сотні публіцистичних і наукових статей.

Августин Волошин народився 1874 року на Закарпатті. Його рід належав до лібертинів — вільних селян. Національно свідомі батьки виховували сина як патріота української нації. Дід і батько були священниками. Хлопець продовжив їхню справу, вступивши на теологічний факультет у Будапешті, і у 22 роки висвятився на священника.

У часи жорсткої мадяризації просвітницька робота Августина Волошина з народом була дуже важливою. Це відзначив український поет, один із творців Карпатської України Василь Ґренджа–Донський: «Найбільшою заслугою о. Волошина є те, що в ті часи найбільшої мадяризації пише і видає книжки, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету “Наука”. Працює в Товаристві святого Василія Великого, а коли мадярська влада закрила це Товариство, організовує разом з іншими друкарню і книгарню “УНІО”». Угорські газети активно критикували його видавничу діяльність, а уряд насилав постійні перевірки, тому згодом друкарню довелося згорнути.

Августин Волошин боровся зі спробами Римсько-католицької церкви на початку XX століття латинізувати церковне життя карпатських українців. Він виступив на захист кирилиці в церковних книгах і богослужіннях 5 серпня 1915 року в Будапешті на нараді керівників Мукачівської, Пряшівської та Гайдудорозької єпархій у присутності високих мадярських урядовців і церковних ієрархів: «Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу в історії якої ми не знаємо. У нашій державі жиди, серби, румуни і цигани можуть уживати своєї абетки. Але “патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний альфавит».

Під час промови з нагоди створення Народного дому в Ужгороді (1928) Августин казав: «Сей наш народний дім має бути серцем дальшої культурної еволюції нашої, котра своїми орґанами розкриє красу народного життя, знання самого себе, свого язика, своєї літератури, знання народного генія, знання красот краю, знання і любов до всього, що є наше, що є народне».

Румунізація

Румунія брала участь у Першій світовій війРумунізація
єднати нові території і створити так звану Велику Румунію, в яку мали входити, зокрема, етнічні українські землі. Оскільки частину населення Буковини складали румуни, влада використала це для пропаганди. 27 жовтня 1918 року було прийнято резолюцію про «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу». Уже 1924 року набув чинності закон, що зобов’язував буковинців здобувати освіту лише в румунських школах. При цьому окреслювалося, що всі вони є румунами й повертаються до рідної мови. Це не відповідало дійсності та було лише приводом для проведення румунізації українців.

Українська письменниця-модерністка Ольга Кобилянська, яка народилася 1863 року на Буковині (тоді у складі Австро-Угорщини), здобула початкову освіту німецькою та румунською мовами й прожила понад два десятиліття під румунською окупацією, але свідомо обрала українську ідентичність. Українську мову юна Ольга вивчала тільки вдома. Її батько був українцем-галичанином, а мати — спольщеною німкенею.

Освіта для жінок в ті часи була важкодоступною, тому вона позичала підручники братів, слухала їхні дискусії, багато читала, вела щоденник. Перші вірші й оповідання написала у віці 13–14 років німецькою мовою під впливом німецько-румунського середовища. 1875 року родина Кобилянських переїхала до гірського містечка Кимполунг на Буковині (нині Румунія), де Ольга познайомилася із Софією Окуневською — освітянкою, першою українською лікаркою в Австро-Угорщині. Та переконала дівчину писати українською, позичала їй книжки.

1891 року родина переселилася в Чернівці. Там Ольга ввійшла в коло прогресивної інтелігенції — письменників, художників, учителів — і глибше познайомилася з українським літературним життям. Під впливом оточення вона почала писати українською мовою. Софія Окуневська надсилала їй зі Львова твори Марка Вовчка, Михайла Павлика, Івана Франка й Тараса Шевченка. Згодом вона познайомила Кобилянську з організаторкою жіночого руху на Буковині, письменницею Наталією Кобринською. У творах Ольги почали з’являтися феміністичні ідеї — вона першою в українській літературі порушила тему емансипації жінки.

1894 року Ольга Кобилянська була однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Проте вона швидко покинула його через москвофільні погляди учасниць. А 1899 року, перебуваючи в Києві, вона написала в листі до батьків: «Тут, у Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому — на кожному кроці стільки історій, дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське — одне і те ж; навіть і в мові є величезна різниця..!».

Важливою особою для Ольги Кобилянської була Леся Українка. Вони познайомилися завдяки повісті «Лореляй» (також відомій як «Царівна»), яка дуже сильно вразила Лесю новаторством і німецьким підходом в літературній творчості. Жінки обговорювали ідеї, світогляд і загалом життєві драми. «Се, власне, добре, що … Ви пізно навчились нашої літературної мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли наші одразу думали, що знають. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її», — писала Леся Українка в листі до товаришки 1899 року.

1920–1930-ті роки, коли Буковина входила до складу Румунії, були важкими для тутешніх українських письменників. Українську мову й культуру переслідували, проте Кобилянська намагалася підтримувати контакти з українською літературною молоддю. Протягом 1927–1929 років у харківському видавництві «Рух» вийшли друком її твори в дев’яти томах. Чернівецькі українськомовні часописи «Каменярі», «Рідний край», «Час», «Самостійна думка», «Хліборобська правда» 1920–1930-х років публікують на своїх шпальтах твори та статті Ольги Кобилянської, присвяти й програми святкування 35-річного (1922) та 40-річного (1927) ювілеїв літературної діяльності письменниці, повідомлення про її перебування на лікуванні за кордоном тощо. Румунська влада, проте, не дозволила вшанувати письменницю належно: на похорон пустили лише найближчих, заборонила публікувати некролог українською мовою та промови над могилою.

Полонізація

Полонізація, яка відбувалася на українських землях, була процесом утисків мови місцевого населення та штучного насадження польської мови. Після утворення Австро-Угорщини 1867 року провінція Королівство Галичини та Володимирії увійшла до складу австрійської її частини, у якій влада належала полякам. 1869 року польська мова за розпорядженням цісаря (імператора) стала офіційною на Галичині, тобто мала використовуватися в усіх державних структурах. Запрацював апарат цензури, тож українські книги були заборонені до друку або конфісковувались. Поступово видавнича справа майже повністю перейшла на польську мову, а ті українські періодичні видання, яким вдавалося функціонувати, почали писати латиницею. У закладах освіти українська мова лунала дедалі рідше, навчання було польською.

«Учителі русини (українці. — ред.) зависимі від „старшини педагогічної”, котра єсть майже виключно патріотствуючо-польська, мусять — щоби не „претерпіти” — ховатися з своїм рідним язиком і або мовчати, або говорити по-польські», — про це згадував Іван Франко, який народився 1856 року на Галичині.

Українці в Австро-Угорщині були національною меншиною, тому часто потерпали від національного й соціального тиску. Система освіти не передбачала навчання українською мовою. Польська шляхта за підтримки австрійської влади використовувала школи для полонізації місцевого населення. За дитинства письменника у школах вже було обов’язковим вивчення польської мови.

У своїх творах Франко критикував систему освіти та пропонував реформувати її на основі демократичних принципів, зокрема ввести український правопис за фонетичним принципом і вивчення української літературної мови. Цей правопис таки вдалося запровадити у школах, але він там був не єдиним і його використання часто зазнавало опору з боку адміністрації.

У своїй статті «Двоязичність і дволичність» (1905) Франко заявляв: «Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: „Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”».

На його думку, двомовність у регіоні була проблемою для повноцінного розвитку української мови: «Отсе внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплідну старовину». 

Згодом після смерті Івана Франка (1916) поляки перейшли до більш радикальних методів полонізації. 1930 року польський уряд провів «пацифікацію» Галичини, що полягала у фізичному винищенні українських вчителів, науковців і священників. 1947 року відбулась операція «Вісла», під час якої частину українців розселили поміж поляками на заході Польщі для прискорення їхнього спольщення. 

Радянські утиски

Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років на великій частині українських земель встановилася радянська влада, яка загалом продовжила царську політику русифікації. 

Проти російських загарбників у лавах армії УНР боролася Харитина Пекарчук — українка з польським корінням, яка за покликом серця обрала шлях українства, його популяризації в Криму. 

Дівчина народилася 1894 року в русифікованій родині заможних землевласників Антона та Марії Ізбицьких у Сімферополі. У мемуарах «Моя служба в Україні як вояка» (1969) Харитина потім напише: «Мене українізувала служба і сезонові робітники в батьківському маєтку, що були переважно з Полтавщини і Київщини. Ще будучи дитиною, я страшенно любила, коли співали вони українських пісень. Я забувала про все, навіть про їжу і цукорки». 

Попри заборони батьків і вчителів, двадцятирічна дівчина не пропускала жодної української вистави. Їй дуже подобався театр, де й виховувала свою любов і потяг до українського. У приватній школі її навіть відстороняли від занять через публічне декламування поезії «мужицькою мовою». Цьому передувала знахідка від дядька — до рук потрапив «Кобзар» Шевченка. Дівчина вивчала його вірші й наважувалася читати їх подругам. 

Згодом Харитина вступила на службу до Таврійської губернської земської управи. Там познайомилася зі службовцем Сімферопольської земської повітової управи Петром Близнюком, який позичав їй багато українських книжок. 1917 року він заснував місцевий осередок «Просвіти», до якого дівчина долучилась. Вони організували хор, літературні читання, а також видавали газету разом із кримськими татарами. 

Харитині було 23, коли вона стала до лав Армії УНР, приховавши свою стать. Вона приєдналася як рядовий на ім’я Степан Книшенко та брала участь у всіх боях своєї частини. У квітні 1920 року воячка взяла участь у видатному бою за Вознесенськ, який закінчився перемогою над більшовиками. За це Харитину нагородили жетоном Ордена Залізного хреста №1. 

«Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим — її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту», — пише Харитина у спогадах, опублікованих в американському часописі «Наше життя».

Шлях як військової закінчився для Харитини у травні 1920 року, коли її тяжко контузило. Вона була інтернована до Польщі, де після кінця Першої світової війни жила з чоловіком у злиднях. В еміграції Пекарчук писала щоденник, однак ні він, ні фотографії не збереглися. Попри те, 1969 року журнал «Дороговказ» у Торонто надрукував спогади жінки під назвою «Моя служба Україні як вояка». 

Якщо одразу після проголошення радянської влади в України проводилися лише окремі акти терору проти проукраїнських діячів, то згодом ситуація погіршилась і репресії стали системною державною політикою. Сталін у листах і телеграмах надавав вказівки переслідувати активних діячів періоду українізації (1926), а згодом фізично знищувати їх (1933). Ухвалені закони суттєво обмежували використання української мови в освіті, ЗМІ, культурі та інших сферах. 1933-го з українського правопису була вилучена літера «Ґ». 1938-го ЦК КПРС видав постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей», а 1989-го — «Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

У часи, коли українська мова зазнавала гонінь з боку Радянського Союзу, а її використання становило небезпеку, український поет-шістдесятник, перекладач, політв’язень, борець за незалежність України Василь Стус обрав протягом життя розмовляти рідною мовою, популяризувати, берегти й захищати її. Питання мови було для нього принциповим і безкомпромісним.  

Зростав митець у зросійщеному Донецьку, куди його сім’я переїхала з Поділля на початку 1940-х, коли йому було три роки. Там Василь закінчив школу зі срібною медаллю та Донецький педінститут, викладав українську мову та літературу у 23-й Горлівській школі, служив в армії, працював у газеті. І що б він не робив, мусив протистояти русифікації та обстоювати українськість. 

У листі до поета Андрія Малишка він писав: «На Донбасі читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної». Попри це, він намагався робити свої уроки цікавими, розповідати різні історії, вірші, щоб учні чули українську мову й не втрачали інтересу до неї.

Тотальне зросійщення Донецька непокоїло Василя Стуса. «Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу», — описав у листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста (1968).

Стус попри все продовжував обстоювати українське й обрав роботу літредактором в українськомовній частині редакції газети «Соціалістичний Донбас». Тим, як складно йому стояти за своє у зросійщеному середовищі, він поділився у вищезгаданому листі до Шелеста: «Відшукуючи гірничій російській термінології неіснуючі відповідники з української мови (гірничу українську термінологію навряд чи освоїли і в Інституті мовознавства АН УРСР, в єдиному місці, де окремі з цих термінів можна почути з живих уст), я чув себе щонайменше злочинцем. Особливо коли підходив до кіосків і бачив, як люди кленуть цей український дубль. Пам’ятаю, як мене “опікали” працівники, які ніколи не розмовляли українською мовою, а пробували мене повчати. Пам’ятаю такий випадок. Помер хтось зі співробітників обкому (обласного комітету. — ред.). Помер несподівано, як кажуть, наглою смертю. Я спробував так і написати: нагло помер, помер наглою смертю. Мені заперечили. Я наполягав. Тоді мені сказали: завтра буде догана редакторові І. Доманову і нам обом. “Разве так неуважительно можно говорить об умершем?”».

За проукраїнську позицію радянська влада його карає. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова 4 вересня 1965 року Василь Стус разом з Іваном Дзюбою і В’ячеславом Чорноволом протестував проти масових арештів українських інтелектуалів, які пройшли напередодні. За це Василя виключили з аспірантури, через що йому доводилося працювати чорноробом. Його поезію не друкували. 

1970 року він гостро висловився на похороні художниці та правозахисниці Алли Горської й першим звинуватив владу у її вбивстві. Після цього твори Василя на прохання КДБ проаналізував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Арсен Каспрук. Його висновок такий, що збірка «Зимові дерева» нібито «шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, зі зневагою до “поета, що так порочить свою землю і свій народ”». 

Вперше Василя Стуса арештували 1972-го, вдруге — 1980-го. У таборі для політв’язнів він продовжував читати, перекладати й писати вірші українською мовою. 47-річний поет помер у карцері табору особливо суворого режиму, а перепоховати його тіло дозволили лише після завершення терміну ув’язнення. 

Попри відданість Україні, Василь Стус не ідентифікував себе як націоналіста й бажав українцям бути прискіпливішими до власної ідентичності: «Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової (провінційної. — ред.) обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів».

Російська окупація: наші дні

Із 2014 року українська мова на окупованих російською армією українських землях стала об’єктом систематичних утисків і переслідувань з боку окупаційних структур. Знищення книг і підручників українською мовою, впровадження російських освітніх програм та російської як мови викладання, а також репресії проти прихильників України стали буденністю для частини наших співгромадян. Однак не всі змогли підкоритися чи вдавати, що займають нейтральну позицію. 

Володимир Вакуленко, учасник Революції гідності, активіст і дитячий письменник, був серед тих, хто не змирився з окупацією, мав проукраїнську позицію, за що росіяни його закатували. Як згадує його колишня дружина Ірина Новіцька, він був «творчий, запальний, безкомпромісний. Завжди спілкувався українською і робив усе, щоб просувати українське мистецтво та культуру».

Митець народився 1 липня 1972 року в Капитолівці, що поблизу Ізюма на Слобожанщині. Писати почав із самого дитинства, а з 2001 року активно друкувався в українських журналах. Він є представником нового літературного стилю, який сам називав контрлітературою. Його твори поєднують постмодернізм, модернізм, неокласицизм з елементами логічного абсурдизму. Вакуленко розвивав письменницьку спільноту в рідному селі та найближчих населених пунктах. Протягом 2003–2006 років входив в ізюмське літературне об’єднання «Крем’янець», а останні два роки членства був заступником голови. Працював головним редактором дитячо-підліткової газети «Криниця». 2005 року також став членом костянтинівського літературного об’єднання «Прометей».

Володимир був одним з організаторів мистецької акції протесту у Львові проти проєкту закону Ківалова-Колесніченка (2012), який вводив поняття регіональних мов на територіях, де їх носіїв налічувалося понад 10%, а фактично мав на меті укріпити позиції російської в Україні.

Мати Володимира Олена Ігнатенко описує його мовну позицію так: «Він намагався добитися, щоб повністю всі перейшли на українську мову. Та в нас все життя — суржик. Мені, наприклад, все одно хто як розмовляє, аби людина добра була. Ну а він такий був, принциповий».

У березні 2022 року Капитолівка була окупована російськими військами. 23 березня загарбники обшукали дім Вакуленка й вилучили книжки українською мовою, а його разом із сином, що має інвалідність, відвезли на допит. Володимира сильно побили, а через 3 години відпустили. Однак вже наступного дня письменника забрали знову.

Вакуленка знайшли після деокупації у вересні 2022-го серед безіменних поховань понад 400 людей. Тіло, пронизане двома кулями, ймовірно з пістолета, виявили в могилі під номером 319.

Історію Володимира одразу почала досліджувати українська письменниця Вікторія Амеліна. Вона загинула 1 липня 2023 року внаслідок ракетного удару росіян по Краматорську, але встигла знайти записи вбитого письменника. Його батько розповів їй, що син закопав у садку свій воєнний щоденник і наказав віддати його, «коли наші прийдуть». «Щоденник був скручений і загорнутий у прозорий пакет, весь чорний від землі. Коли я наважилася розірвати пакет, папір виявився вологим», — згадувала Вікторія. Наразі він зберігається в літературному музеї Харкова.

У щоденнику Володимир Вакуленко писав: «А сьогодні, у День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє курли ніби чулося: „Усе буде Україна!“. Я вірю у перемогу!».

Українська мова протягом багатьох століть зазнавала утисків з боку репресивних органів країн-сусідів. Однак вона продовжувала звучати й передавалася від покоління до покоління завдяки українцям, які чітко розуміли своє походження та важливість національної ідентичності. 

Умови повномасштабної війни додають ваги не лише нашим зусиллям в обстоюванні свободи й незалежності, але й накладають велику відповідальність за нашу спадщину. Тож варто пам’ятати та шанувати наших попередників і бути вмотивованими бажанням зберегти й розвивати нашу культуру, і задля тих, хто намагався це зробити до нас, і для наступних поколінь.