Повномасштабна війна стала викликом для людей з інвалідністю, адже ще більше ускладнила їхню рутину. Вони потребують особливих умов в облаштуванні побуту й пересуванні, тож їм непросто евакуюватися. Щоб забезпечити свій комфорт у неінклюзивних просторах, а тим паче — під час повномасштабної війни, їм потрібна підтримка Одна з активісток, яка вже багато років допомагає людям з інвалідністю — Валентина Добридіна. Ще 20 років тому вона створила на Буковині громадську організацію, що опікується людьми з інвалідністю.
Валентина — представниця Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю в Чернівецькій обласній військовій адміністрації. Також очолює «Чернівецьку обласну організацію людей з інвалідністю «Лідер». 26 років тому жінка отримала травму хребта, впавши з сьомого поверху, і стала пересуватися на колісному кріслі. Саме з того часу вона вирішила допомагати людям, які також мають інвалідність.
— Я дуже довго лежала в лікарні, майже 9 місяців. Тоді я дала собі слово, що якщо вийду з цієї лікарні, то буду допомагати людям, які опинилися і тій же ситуації, що і я.
Спершу Валентина вірила, що це тимчасова проблема, але згодом лікарі сказали, що ходити вона більше не зможе.
— Я плакала три дні, а потім вирішила, що буду жити далі, і жити повноцінним життям.
Спершу Валентина почала захищати свої права на житло, здоров’я, освіту, сім’ю тощо. Знайшовши сили змінити своє життя, вона почала покращувати життя інших, хто стикнувся з тією ж проблемою, що й вона. Так вона стала очільницею громадської організації. За словами жінки, пересічні люди часто мають хибну думку, що можуть допомогти людям з інвалідністю тільки грошима. Тож жінка не тільки опікується людьми з інвалідністю, а й змінює ставлення до них.
На початку повномасштабної війни Валентина виїхала з буковинського містечка Сторожинець у Чернівці разом із чоловіком Владиславом.
— Я зустріла війну з порожнім паливним баком і не знала, чи зможу доїхати навіть до заправки. Це було дуже страшно. Стоячи в черзі, я побачила знайомого і попросила допомогти, бо боялася, що так і залишуся на дорозі. Вони допомогли мені заправитись, і я змогла виїхати в Чернівці.
Із перших днів російського вторгнення до Валентини почало звертатися багато людей із різних регіонів, які евакуйовувалися і шукали безпечніші міста. Для багатьох із них Буковина стала транзитним пунктом по дорозі за кордон. Подружжя Добридіних допомагало їм знайти необхідне: крісла колісні, ліжка та житло. Активістка зазначає, що в цей час люди не стоять осторонь проблем інших.
— Зараз немає байдужих людей. Зараз усі стараються. Кожен щось робить для того, щоб допомогти.
«Ми готувались до змагань, будували плани. Все порушила війна. На моє місто стали падати бомби та ракети. Тренування довелося припинити, бо одного разу дорогою до стадіону почалося бомбардування. Мене викинуло з візка, відкинуло до паркану та навіть оглушило. До останнього я не виїжджав з міста, бо не уявляв, як можна кинути його. До того ж, у мене старенька мати і три собаки. Але обстріли стали настільки частими, що неможливо було висунути голову з хати. Уламки ракет та снарядів стали сипатися на дах. Було дуже страшно», — Валентина зачитує одну з численних історій переселенців з інвалідністю. Команда їхньої громадської організації збирає і документує такі історії зокрема для донорів. Вони хочуть, щоб благодійники знали, якою насправді є ситуація в Україні, і розуміли, наскільки важлива буде їхня допомога для таких українців, що постраждали внаслідок війни.
На подвір’ї будинку Добридіних — склад із гуманітарною допомогою. Бували дні, коли стоси коробок сягали стелі. Частину допомоги подружжя фасувало й розвозило самостійно, по решту люди приїздили.
слайдшоу
Жінка каже, що з початком повномасштабної війни люди з інвалідністю злякалися й не знали, хто їм допоможе евакуюватися. А якщо хтось і зголосився б допомогти, то вони могли не знати, наскільки облаштоване для них буде місце, куди їх можуть вивезти.
— Для людей з інвалідністю це (умови життя. — ред.) дуже важливо, як і для кожної людини. Кожна людина має відчувати себе гідно.
Валентина показує один із результатів роботи ГО «Лідер». У Сторожинецькій лікарні на Буковині за підтримки партнерів вони встановили сучасне гінекологічне крісло, висоту якого можна регулювати. Тож на ньому можна обстежувати всіх без винятку жінок — з інвалідністю та без.
— Мріємо, щоби по всій Україні у кожному медичному закладі були такі крісла, зручні для всіх жінок.
Крім сприяння обладнанню лікарень, Валентина Добридіна підтримує інших людей з інвалідністю: передає необхідні речі, допомагає комфортно облаштувати житло для їхніх потреб. Наприклад, регулярно відвідує місцевого чоловіка, який декілька років тому травмував хребет і зараз теж пересувається на колісному кріслі.
— Він молодий хлопець, якому треба розвиватися. Ми допомогли йому обладнати всі зручності у хаті: встановити ванну, бойлер для підігріву води тощо.
слайдшоу
Жінка пояснює, що коли робить добрі справи, відчуває полегшення й натхнення.
— Мотивує боротися, коли я бачу результат своєї роботи, що є якесь покращення, комусь це допомогло. Ось це мотивує мене й дальше працювати.
за підтримки
Ukraїner розповідає історії жінок-лідерок під час повномасштабної війни в межах проєкту «Як не ми, то хто?» спільно з ООН Жінки в Україні, а також Міністерством закордонних справ Канади та Урядом Данії. Проєкт має на меті розповісти про жінок, які працюють над прискоренням перемоги України. Це історії про українок, які кожна у своїй сфері захищає землю та свободу. Вони залишаються до останнього на робочому місці, щоб рятувати життя, волонтерять, забезпечуючи армію і цивільних людей найнеобхіднішим. Їхні історії заслуговують бути розказаними, а голоси — почутими задля подальшого розвитку України.
