Повернення додому нащадків емігрантів

Раніше ми розповідали про бойових медиків, тих, хто боронить Україну у війську, волонтерить та допомагає людям у деокупованих містах.

«Я зрозуміла, наскільки я українка»

Анастасія Галушка народилася і до 25 років жила в Антверпені, що у Бельгії. Вивчилась на юристку спочатку в бельгійському Левенському католицькому університеті, а потім у Тільбурзі в Нідерландах. Опісля почала працювати як адвокатка у кримінальних справах. З часом дівчина вирішила, що треба щось змінити в житті. Подумала тоді, що варто поекспериментувати й поїхати на пів року в Україну. У січні 2019-го вона переїхала й почала працювати в громадській організації «Міжнародний центр перспективних досліджень» у Києві, що аналізує економічну політику й готує довгострокові прогнози для уряду. А коли пройшло 6 місяців, Анастасія зрозуміла, що не хоче повертатись у Бельгію.

Життя дівчини у Києві склалося успішно. Вона познайомилася з новими людьми і після трьох років роботи у громадській організації стала працювати у Продовольчій та сільськогосподарській організації ООН, яка відповідає за боротьбу з голодом і продовольчу безпеку. А в жовтні 2021 року переїхала жити в Італію з тодішнім хлопцем. Лютий 2022 року був для Анастасії кризовим, бо, як і більшість українців, вона непокоїлась і водночас не могла повірити, що може розпочатися повномасштабне вторгнення РФ.

Дівчина відчула, що не може лишатися в Італії. Тоді в листі до своїх колег в ООН Анастасія пояснила, що повертається в Україну, оскільки може розпочатися повномасштабний наступ армії РФ і вона отримала шанс попрацювати з журналістами. Від початку вторгнення вона долучилася до команди The Washington Post у ролі локальної продюсерки.

Найскладніше Анастасія переживає масовані обстріли, коли від однієї атаки гине багато цивільних, і моменти, коли по роботі їй доводилося бачити загиблих:

— Найбільш травматичні моменти були в моргах. Останнє, що аж дуже сильно вплинуло на мене, це була Гроза. Я ніколи не забуду у своєму житті. Це було настільки жорстоко.

Було й таке, що дівчина сама потрапляла під обстріли й була в «гарячих» точках:

— Був навіть один момент, де я була зовсім переконана, що це все, я вже не вийду з цього, і попрощалася з колегою, яка зі мною ховалася від обстрілу.

Анастасія міркує, що хоча її ментальне здоровʼя значно погіршилося від початку роботи на цій посаді, вона не шкодує про своє рішення повернутися в Україну. До того ж вона ділиться, що наскільки багато спостерігала жахливих речей, настільки часто їй доводилось стикатись і з моментами радості та любові:

— Для мене важливо звертати фокус на те, що я отримала весь спектр: найгірші і найтемніші, але також такі світлі, круті моменти. У мене просто прекрасна команда, яка дуже підтримує і з любовʼю ставиться до мене.

Батьки та брати Анастасії, які живуть в Антверпені, спершу були проти її повернення в Україну, але згодом сприйняли це як чергове нетипове рішення дівчини й змирилися. Анастасіїн тато, родом із Поділля, з дитинства прищеплював їй любов до українського. А мама — татарка з Казані (Республіка Татарстан, Росія), розмовляла татарською та російською, але тато дівчини твердо сказав: «Мої діти не розмовлятимуть російською мовою. Вони розмовлятимуть українською».

Із часом мама також стала спілкуватись українською і готувати страви української кухні. Тож і перші слова Анастасії були українською мовою. У садочку, школі, на балеті, з друзями основною мовою спілкування була нідерландська. Але вдома завжди розмовляли українською. По суботах діти ходили в українську школу, де вивчали мову, культуру та історію країни, були членами скаутської організації «Пласт», а щоліта їздили в Україну на два тижні чи місяць до бабці з дідом в село. Батьки заохочували їх читати книжки українською, щонеділі й на найбільші релігійні свята возили в українську греко-католицьку церкву в Брюсселі, згадує дівчина:

— Тато нам завжди купував вишиванки в дитинстві. Моя мама — медсестра, тато — медбрат. Не то, що ми були бідні, але фінансовий стан не був такий, що ми собі купуємо що завгодно. Але для вишиванки, для української музики, української культури завжди знаходились гроші. «Хочеш вишиванку і не знаєш, яку вибрати собі? Я тобі і ту, і ту куплю».

У дитинстві Анастасія пройшла різні етапи сприйняття й розуміння своєї ідентичності: від переймання батьківського твердження про українськість до певного відторгнення у підлітковому віці та сприйняття себе як бельгійки. Повністю відчувати себе українкою і щиро цікавитися Україною дівчина стала, коли переїхала до Києва. Тут вона зрозуміла, що та Україна, яку вона знала з розповідей і поїздок у село до бабусі, — зовсім не та країна, яку вона пізнала, живучи тут:

— Я почала тут спілкуватися з журналістами, лікарями, артистами, інженерами, і кожен: «Я тут маю свою роботу, але там в мене котячий притулок, і взагалі я ще на Донбасі волонтерством займаюся». «А тут у мене проєкт по ЛГБТ, виставка по секс-позитиву». Тобто такі різноманітні люди, що я думаю: боже, скільки шарів є в однієї людини. У Бельгії я це рідко коли бачу.

Анастасія пригадує, як перші пів року захоплювалася столицею, її людьми і зрозуміла, що образ України у діаспорян зовсім інший. На думку дівчини, представники діаспори часто беруться судити певні події в Україні, які їм важко зрозуміти, живучи за кордоном. І хоча вона сама вже пʼять років живе в Україні, не відчуває достатньо впевненості, щоб критикувати уряд чи людей, які живуть тут.

Дівчина розповідає, що саме Київ став для неї «своїм» містом:

— На Хрещатику є бар «Мушля». Я взяла там дешеве шампанське, сиділа на сходах і слухала музику, дивилася, як сонце сідає. Писала листи любові до Києва. Писала вірші про це місто, як воно мене надихає. Це моя перша велика любов. Київ.

Любов до Києва почалася з першого дня, коли Анастасія їхала на роботу. Дівчина сіла в метро і коли виходила, її захопило, як сотні людей рухаються у своїх справах. Дівчина тоді подумки сказала до себе: «Вау, стільки людей навколо, кожен рухається по своєму життю, і я є частинкою цього». Анастасія каже, що саме тут вона подорослішала:

— Багато дружби, багато моментів, які були настільки переповнені любовʼю, креативністю і натхненням, що у мене завжди буде ця асоціація з Києвом, що це місто, де я виросла. Виросла просто тому, що батьків не було взагалі поряд і я мала шанс себе перевинайти. Не було людей навколо, які мене знали з дитинства, і я могла почати з нуля.

Анастасія ділиться, що у Києві вона відчуває максимальну свободу.

— Я виросла і стала повноцінно собою тут. Мене надихає контраст: тут Печерська Лавра і всі ходять в церкви молитися, а за два кілометри [клуб] K41, де всі в коротких спідничках, шортах, каблучках тусуються і одягають те, що їм хочеться — і це повністю вільно.

В Україні Анастасія прагне навчитися розуміти інших краще. Тут вона відчуває ідеальний баланс комфорту, не такого «занадто», який був у Бельгії і викликав у неї нудьгу. Там, за її словами, є протоптана стежка, по якій усі йдуть, а в Україні ніхто не знає, як жити правильно, кожен йде своїм шляхом: 

— Я вибираю бути в Україні. Навіть під час повномасштабної війни тут для мене краще, ніж бути будь-де у світі. Київ дає таке відчуття, ніби я вдома. Для мене дім — це обійми мого чоловіка. Це кілька квадратних метрів, де ти можеш кидати свої речі і які мають для тебе затишок, де ти можеш зовсім розслабитись, емоційно роздягатися.

Дівчина переконана, що Україна змінила її та навчила сприймати саму себе такою, якою вона є. Зізнається: тут вона майже забула, що раніше відчувала сором за те, що голосна і має думку. Пригадує свій внутрішній монолог у 15 років: «Настя, старайся бути mysterious, такою тихою-тихою, як у голлівудських фільмах». Це посилювалось, коли їй робили зауваження. В Україні ж вона отримала протилежний позитивний досвід і можливість самовиражатися:

— Ця любов до себе, сприймати свій стиль і внутрішній світ. Найкращий кайф — це я бачу від жінок, як вони ходять по вулиці тут. Усі такі різноманітні ходять. Це реально на мене вплинуло за ці останні роки. І ще, що дівчата ходять без ліфчика і вони такі вільні, їм так круто. Це в Бельгії взагалі неможливо.

Саме в Україні Анастасія знайшла себе як особистість і усвідомила свою національну ідентичність:

— Я зрозуміла, наскільки я українка, і також — що я не зовсім повністю українка. Я завжди буду трошки інша в тому, що мене виховували по-іншому. Але це окей бути такою українкою, якою я є, зі своїми помилками граматичними, зі своїми моментами, де я не згадаю слова до кінця і вміщую якусь іншу мову туди.

На думку дівчини, для людей, які зараз хочуть повертатися в Україну, важливо усвідомлювати, що їхнє розуміння української культури, політики та українського суспільства може не збігатися з реальністю. Вона переконана: Україна — це рухливий організм, який постійно продовжує будувати щось нове, щось знищувати, а щось робити наново. І щоб бути його частинкою, потрібно мати довіру до людей, слухати й чути їхні історії:

— Україна для мене — це постійний рух, розвиток, постійна внутрішня боротьба. Це креативність, свобода, країна посмішки. Завжди є що робити, де тусити, з ким поспілкуватися.

«Дім — це в Україні»

Михайло Лагода приїхав до України з Канади, де народився, і зараз працює тут UX-райтером — створює тексти, які роблять досвід користування сайтом або застосунком більш комфортним і зрозумілим.

Михайлові бабуся й дідусь по татовій лінії колись жили в селі Дейкалівка на Полтавщині. Коли під час Другої світової війни лінія фронту стала активно рухатися й контроль над нею переходив то до рук німців, то до радянського війська, вони вирішили поспіхом виїжджати: зібрали всі свої речі, закинули на воза й стали рятуватися, переправляючись мостом через Дніпро одними з останніх, трохи згодом його розбомбили. Далі їхній шлях пролягав через Чернівці, де в дорозі просто у возі народився Михайлів дядько. Після перетину кордону вони потрапили в Угорщину, потім деякий час жили в Німеччині, згодом дісталися до Венесуели, де оселилися на 12 років. За цей час нарешті знайшли шлях, як потрапити в Канаду, там народився батько Михайла. Предки хлопця намагалися дістатися саме туди, бо родичі, які там жили, розповідали про велику місцеву українську громаду.

Рідні Михайла по маминій лінії ще в кінці XIX століття під час першої хвилі еміграції українців переїхали з Буковини в Канаду. Дід і баба Михайла вже не дуже добре говорили українською, але старались усюди зберігати українські елементи. Вони мали свої, а також куплені писанки й українські іконки. Разом ходили до української церкви. Мама танцювала народні танці.

Найбільший вплив на українськість Михайла мали рідні з батькового боку, які виїхали з України значно пізніше і мали ближчий звʼязок з батьківщиною. Саме батько вирішив, що Михайло має піти в українську школу, щоб знати рідну мову. У цій школі хлопець познайомився з багатьма друзями, один із яких теж згодом переїхав до України.

У дитинстві Михайло 9 років займався танцями, цікавився українською музикою. Його оточувала насамперед діаспорська музика, яка складалася переважно зі старих пісень і сфокусована на те, щоб танцювати польку та інші танці. Він часто слухав, як бабці співають старих пісень під час зборів місцевої громади. А на столі часто стояв борщ. Українська культура оточувала й зрештою сформувала Михайла.

В університетські роки Михайло приїжджав до України кожного літа протягом 2012–2015 років, щоб краще вивчити мову й культуру в Українському католицькому університеті (УКУ). Там він так захопився людьми навколо, що став міркувати про переїзд в Україну після завершення університету:

— У 2013-му я памʼятаю, як сидів у свій день народження 20 лютого і бачив, як Майдан горить, і скільки людей намагається боротися за Україну. У той момент я вирішив, що або я поїду [в Україну] зараз, або закінчу університет, поїду і буду якось корисним. 

Михайло обрав другий варіант і після університету приїхав до України, працював журналістом англомовної редакції телеканалу UATV, а згодом — редактором. Потім перейшов у сферу IT, став UX-райтером і зрештою — головою відділу UX-райтерів у Києві у компанії Wix. Станом на 2024 рік чоловік працює в чеській компанії і живе на два міста — Прагу й Київ, але більшість часу все ж проводить у Києві.

Також Михайло співає у хорі «ВУХА». Це Великий український хор аматорів, який заснував його друг — диригент і музикант Євген Маляревський. На початку повномасштабної війни він зробив багато відео, де співав саме українські пісні. Тоді він написав другові: «Мишко, а ти знаєш діаспорські пісні, якими тут можна підтримувати морально?». Чоловік скинув йому деякі пісні, і той почав їх теж записувати. Як пригадує Михайло, це було моральною підтримкою як для нього, так і для інших людей. 

Михайлове захоплення українською музикою тісно повʼязане з його родиною. Його рідні не часто їздили в Україну, але батько цього дуже прагнув. Під час першого приїзду в Україну у 80-х роках він зустрівся зі своїм другом, засновником ансамблю «Кобза» Миколою Морозом. Михайло пригадує, що у перший приїзд його батька ретельно обшукували на митниці. 

Під час цієї поїздки він вперше побачив родину, яка залишилася в Україні. Згодом кілька разів приїздив у 80-х — 90-х роках, а 1991 року знімав для домашнього архіву другий фестиваль «Червона рута», який тоді відбувся в Запоріжжі. Михайлова родина досі зберігає касети, де зафільмований момент, як уперше люди в Україні співали гімн на місцевому стадіоні, а КДБ намагалися вимкнути світло й зупинити їх. Тоді кадебісти хотіли увʼязнити Михайлового батька, тому родичі ховали його у підвалі в селі. Цього ж року, коли наближався розпад Радянського Союзу, один із друзів батька подзвонив і сказав, що його треба звідси якось вивезти, адже хто зна, що буде далі:

— Його намагалися привезти до аеропорту в машині з затемненими вікнами. Це було напередодні дня [проголошення] незалежності. Люди побачили цю машину і почали її качати туди-сюди, тому що думали, що це якийсь депутат, почалась паніка. Потрапив у літак, і коли він вже прилетів у Париж, то побачив у новинах, що Україна стала незалежною.

Михайлів батько усі рази, коли приїжджав до України, намагався зміцнити зв’язок із рідними, які залишилися тут, а це близько 40 родичів. 70 відсотків їхньої родини, за словами Михайла, померли під час Голодомору. Його батько створив родинне дерево і пише книгу про родинну історію. Сам Михайло вперше побував в Україні, коли йому було 12 років:

— Це дуже смішно, тому що мені спочатку не хотілось, мене цікавили всякі відеоігри і технології. Але батько мене тягав, тому що казав, що треба побачити, звідки твоя родина, треба познайомитися з ними, може, зʼявляться там друзі. Я такий: окей, поїду, побачим, що там. 

У перші дві поїздки до України йому було не дуже весело, адже там, у Канаді, на нього чекали улюблені ігри World of Warcraft, а тут сільські розваги обмежувалися читанням, футболом, киданням ножів і погонею за курми, що не особливо захоплювало його тоді. Поїздка, яка вже більш свідомо заохотила Михайла до пізнання України, відбулась у 2012 році. Тоді, під час навчання в УКУ, до обіду він мав пари, а потім міг розважатися й спілкуватися з різними людьми по львівських барах, ресторанах і музеях. Михайло міркує, що тоді його особливо зацікавила ініціатива «!FEST» — мережа ресторанів і компаній, що сприяє розвитку міста й країни:

— Вони нам показували круті штуки, і ми такі: просто вау, це щось реально цікаве. Вони зробили так, що будь-хто може прийти, навіть люди з інших країн, і їм буде комфортно, весело і вільно спілкуватися з усіма. Були дуже хороші враження з цього. І після того я думав: окей, тут є дуже цікаво, хочеться тут жити деякий час.

Також Михайла тоді захопило те, наскільки в Україні швидко розвивається напрям IT. Він пригадує, що побачив той самий драйв, який відчував у собі до цієї сфери і якого не бачив у Канаді. На його думку, українці дуже інноваційні і це всюди помітно у тому, як у кожній галузі вони хочуть щось покращити. 

Михайло завжди ідентифікував себе українським канадцем. Адже він народився і вивчився в Канаді, там багато його друзів. Але він завжди був гордий з того, що його коріння — в Україні. 

За три місяці до початку повномасштабної війни Михайло, який на той час мав журналістський та IT-досвід, спостерігав загострення на російсько-українському кордоні, тож почав обговорювати зі своїми друзями, як можна підготуватися до потенційного вторгнення. Згодом, на початку лютого, він запропонував своїй нареченій поїхати у Львів, щоб спостерігати за ситуацією у відносно безпечному місці. 

За тиждень Михайло отримав робоче повідомлення, в якому йшлося про можливість виїхати з України до Туреччини разом із сімʼями. І хоча хлопець відчував, що ситуація може бути серйозною, не дуже хотів виїжджати. Вони взяли маленьку валізу, так, наче їдуть тільки на відпочинок. Там одного ранку з новин і сповіщень на телефоні від друзів вони й дізналися про початок повномасштабного вторгнення РФ. Перші місяці Михайло з нареченою пробули за кордоном, а у червні-липні приїхали назад. Спершу вони приїжджали у Київ на кілька місяців, а потім все частіше залишалися в Україні на довший період: 

— Я виріс у Канаді, але я ніколи не відчував, що я прям канадець. Моя родина спілкувалася українською, тому є відчуття, що це теж моя мова. Жити десь в іншому місці — це повторити оцю історію з бабцями й дідусями. Вони мали виїжджати, тому що їх хотіли вбити, тому що вони українці. Я повернувся, і є таке відчуття, що цього разу ми будемо тут, скільки ми можемо, тому що це наше.

Михайло міркує, що раніше, до повномасштабної війни, він постійно добирав, як подати інформацію людям за кордоном, аби вони зрозуміли, що тут цікаво та круто. Але, оглядаючись назад, каже: робив це дуже тихо. А після 24 лютого став не соромитися цього й значно гучніше й чіткіше розповідати про Україну. Зізнається, що якщо раніше він частково відчував меншовартість щодо України, то тепер він більше не підтримує цього:

— Я народився, і відразу баба й дідо мені розповідали те все, що росіяни зробили українцям під час Радянського Союзу. — «Так, треба доїсти, тому що у нас не було їжі». І я такий: «В якому сенсі не було їжі?» — «Ну, від нас забрали». — «Хто забрав?» — «Москалі». Були такі моменти в підлітковому віці, що не знав, чи це зовсім правда, чи це справедливо казати, що вони всі погані, чи щось таке. Потім херяк — і війна, і ти розумієш: нічого не змінилося за 100 років.

На думку Михайла, українське суспільство під час війни й опісля буде значно сильнішим і єднішим. Він розуміє, що спільне горе стало міцним клеєм. Коли почалась війна, люди зрозуміли: так, вони нас вбивають, тому що ми — українці, а значить, треба працювати разом. Це, за його словами, покращить сприйняття України як іноземцями, так і самими українцями:

— Зараз є відчуття, що після всього, що відбувалося, дім — це в Україні. Дім — це там, де ти не тільки живеш, а й можеш розвиватися. Виходжу на каву, там спілкуються українською, — я відчуваю, що я вдома. Поїхав на концерт, там грають українську музику, — знову відчуваю, що я з українцями, ми всі на тій самій хвилі, і так я відчуваю, що це дім.

Михайло переконаний, що якби не приїхав до України, йому не були б доступними стільки можливостей, які отримав тут, і він не зміг би розвиватися так само: змінити сферу діяльності та очолити відділ міжнародної компанії. Також каже, що завдяки цьому він познайомився зі своєю нареченою Яною та друзями, які реалізовані у різних сферах життя:

— Я, мабуть, загубив би оцю частину себе, що я українець, якби я сюди не приїхав.

Із приїздом до України змінився і Михайлів характер. Він згадує, що в Канаді був тихим, скромним, не хотів нікому заважати, а після переїзду в Україну став більш упевненим у собі. За його спостереженнями, українці вміють більш індивідуально брати на себе відповідальність, але під час кризи збираються докупи й вирішують проблеми спільно, турбуються одне про одного. У цьому, на його думку, є наша сила й сутність:

— Україна переможе, тому що українці нарешті прийняли думку, що Україна має право існувати. Після перемоги я мрію нарешті побачити Крим. Я ніколи не мав шанс туди поїхати. І, звісно, привітати всіх своїх друзів, коли вони прилітатимуть у Бориспіль.

«Я вибрав цей куточок землі»

Юрко Фединський — американський українець. Його прізвище за паспортом — Бревер, але воно йому не подобається, тож він іменує себе маминим дівочим прізвищем — Фединський. Чоловік відновлює кобзарство й прагне, щоб такі музичні інструменти, як кобзи, торбани та бандури, повернулися в активний ужиток.

Бабуся й дідусь Юрка, тікаючи від сталінських репресій, виїхали до США. Там народили доньку, яка побралася з американцем. Ще в дитинстві Юрко хотів навчитися української мови. Спочатку почав писати алфавіт, а потім пізнавав українську культуру. Коли під час шкільних завдань потрібно було представити якийсь народ, Юрко, звичайно, вибрав Україну. Знайшов для цієї нагоди старі платівки та колекції, повʼязані з Україною, і представив свою історичну Батьківщину серед однокласників. 

У 16 років Юрко почав навчатися музиці й грі на бандурі у таборі «Кобзарська Січ». Іноді навіть пропускав уроки, щоб музикувати. Тоді ж почав співати пісні українською. Потім щороку їздив до того табору, як до своєї Мекки. Там він отримав концентрацію діаспорської культури. 

Щоразу, коли в його оточенні зʼявлялися люди з України, підживлювалась і його зацікавленість до країни предків. Однією з таких людей стала жінка, яка працювала дипломаткою у Вашингтоні і була в таборі бандуристів. Юрко пригадує, як вона відповіла на запитання про те, чому не переїжджає до Америки назавжди: «Ну, я люблю свою країну». Йому це прозвучало так щиро, що відтоді Юрко ще більше зацікавився людьми з України.

Певний період Юрко жив у Нью-Йорку серед діаспори, співав у хорі «Думка», грав у тріо-ансамблі «Експериментальна бандура» та співав у хорі бандуристів. Але згодом зрозумів, що це діаспорська культура, а та, що в Україні, дуже відрізняється. 

Вперше Юрко відвідав відвідав Україну в 1998 році. Спершу приїхав до Львова, де мешкав дядько — контрабасист Адріан Фединський, згодом — у Київ, де шість місяців навчався в консерваторії. Проживши ще 2 роки в Нью-Йорку, остаточно вирішив працювати в Україні етномузикантом. Тож коли гурт «Гайдамаки» запросив його до співпраці, він одразу продав усі речі й переїхав жити й працювати як професійний музикант в Україну:

— Моя місія — це є сіонська місія. Не єврейський, а український сіонізм. Повернення додому. Ми тут — і це сигнал до народу, що якщо я знайшов щастя — і ви можете знайти.

В Україні Юрко разом з українськими фольклористами Компаніченком, Охрімчуком та іншими створив свій етногурт «Карпатіяни», а також був учасником гурту «Древо». Він мав на меті глибше вивчати українську музику:

— Я залишився, бо тут я досі голодний. Навіть війна — це найцікавіший епізод моєї праці. «Як скінчити війну?» — всі питають. А я маю кобзарську відповідь. Я є готовий до цього. Я маю колекцію інструментів, цех, кобзарювання по світу. Я вірю в цю працю і переконаний, що це потрібно і це є частиною нашої перемоги.

На думку Юрка, бандура — унікальний інструмент, який ідентифікує його як українця серед американців. Коли він вивчав записи капели бандуристів із Полтави та Києва — Василя Ємця, Юліана Китастого, Гната Хоткевича, то зрозумів, що ці записи були не просто цікавими, а й особливими, бо раніше слугували як захист ідентичності через духовну традицію. За його словами, грати на бандурі — це зовсім інше, ніж грати на піаніно, гітарі чи мандоліні. 

У 2010 році Юрко переїхав у село Крячківка на Полтавщині. З цих країв родом його бабуся. Він уподобав це місце й вирішив залишитися. Побудував тут дім, одружився й разом із коханою Марією ростить п’ятьох дітей. На Полтавщині він збирає рідних, які приїздять із далеких країв, і розвиває свій простір, який іменує «Ф» — простір Фединських.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, Юрко був внутрішньо готовим до цього. Зі своїм проєктом «Кобзарська армада» чоловік влаштував тримісячний тур Україною. Він переконаний, що своєю кобзарською працею підтримував силу духу. Тоді, на початку повномасштабної війни, він зі своїми колегами кобзарював усюди, де їх приймали: у бомбосховищах, у Києві та у прифронтових містах. А згодом почав їздити із кобзою за кордон, щоб таким чином просувати культурну дипломатію:

— Я маю переконання, що маю бути тут (в Україні. — ред.). Це конкретне відчуття, що ми мусимо тут бути. Купи якусь там маленьку сільську хату, купи собі сонячні панелі — і працюй за Україну. Якщо ви залишитеся в Ірландії, це чудово, але робіть щось для України звідти. Якщо ви вважаєте себе українцями, ви мусите це робити. 

Юрко міркує, що з війною він став старшим. За два роки він провів 500 концертів, і це дало йому той досвід, якого він прагнув: 

— Я дуже радий, що склав великі зусилля і маю позитивний результат. Я є щасливим. 

Юрко ідентифікує себе українсько-американським українцем, який повернувся додому. Пояснює це так, що має частину американця у собі, але хоче додати до своєї особистості найкращі українські здібності й менталітет. Ділиться, що якщо хтось скаже, що він із діаспори, то образиться, як і тоді, коли хтось скаже «американець» або «український американець»:

— Дім — це точка у світі, де ти будеш не тільки жити і виховувати дітей, а звідки орієнтація буде, де будуть найближче ваш народ, люди чи родини. Я вибрав цей куточок землі, щоб не тільки жити і бути частиною держави, але і творити державу. 

Юрко міркує, що переосмислив поняття «дім», коли відчув, що може втратити його, родину і все, що в нього є. Зрештою, що є ризик втратити Батьківщину і ніколи не повернутися до неї. Такою була доля його діда й бабусі. Він пригадує, як йому було страшно, що це може знову повторитися:

— Головне — це переконання, конкретне відчуття, що «не переживай, ми переможемо». Наскільки довгою буде війна? Це залежить від нас, наскільки ми плануємо і працюємо. Загалом я відчуваю, що ми певним чином вже перемогли. Головне, що Україна витримує.

Нині Юрко вже думає про наступний кобзарський проєкт, великий фестиваль і мріє розвивати культурний центр на Полтавщині.