Подружжя Катерини та Романа Денисових, вимушено поживши нарізно у Франції та Луцьку, повернулися до рідного Святогірська на Донеччині, щоби роздавати обіди місцевим і відновити підприємницьку діяльність. Юліана Шалетіна-Довгач із родиною після вимушеної евакуації на заході України та закордоном приїхала до Чернігова, де створила Клуб амбасадорів української. А Євген Худолій, подолавши дорогу через Берлін і Польщу до деокупованої Бучі на Поліссі, долучається до волонтерських проєктів і збирає кошти на потреби війська.
Кожен із героїв цього матеріалу мав можливість реалізуватися закордоном. Утім, усі вони вирішили повернутися до рідних міст, що пережили окупацію або мали ризик опинитися під контролем російських військ у перші місяці повномасштабної війни. Третій текст серії «Повернення додому» — історії українців, як обрали повернутися в Україну, аби долучитися до відновлення населених пунктів, збудувати власний дім і виховувати дітей саме тут. Раніше ми розповідали історії українців, які з початком повномасштабного вторгнення РФ повернулися із-за кордону, щоб боронити Батьківщину зі зброєю в руках і волонтерити.
«Країна, до якої тягне»
До повномасштабної війни Катерина Денисова працювала в офісі, а її чоловік Роман займався ремонтами і будівництвом міських об’єктів. Перші дні російського вторгнення у 2022-му подружжя зустріло у Святогірську:
— Просто ти не знаєш, що робити тут. І літак над тобою літає, і ти розумієш, що треба кудись тікати, а куди тікати? А як залишити чоловіка? А треба все одно дітей вивозити. А куди вивозити? Чи в Україні залишатися, чи кудись за кордон.
Згодом знайомі жінки запропонували приїхати у Францію, пообіцявши допомогти з пошуком житла і роботи. Катерина з сестрою, племінницями і приятелькою планувала виїхати 8 квітня 2022 року, та раптово, на подив Романа, передумала і вирушила в дорогу 1 квітня. Як подружжя дізналося згодом, 8 квітня російські військові ракетою вдарили по залізничному вокзалу у Краматорську, коли на евакуаційний потяг чекало близько 4 000 цивільних, серед яких мала бути і Катерина із близькими та знайомими.
Після від’їзду дружини Роман ще кілька днів залишався у Святогірську, аж доки його знайомі не переконали, що ситуація погіршується і до підриву одного вцілілого моста — пів години. На щастя, часу виявилося більше, тож чоловік зміг виїхати до батьків у Краматорськ наступного дня. Попри постійні чутки і застереження, міст підірвали після відступу українських військ — 2 червня 2022 року Святогірськ окупували.
Пробувши близько тижня у Краматорську, що перебував під постійними обстрілами, Роман виїхав до родичів у Дніпро, де не міг знайти ніякої роботи. Отримавши пропозицію від знайомих, він певний час мешкав у Луцьку і допомагав робити ремонт у їхньому закладі.
12 вересня 2022-го Святогірськ звільнили після трьох місяців окупації. За декілька тижнів організація World Center Kitchen, що роздає безоплатне харчування постраждалим від російських атак, запропонувала Роману як місцевому волонтерити з ними у місті і в сусідніх населених пунктах. Незабаром у Святогірськ приїхала з Франції і Катерина. Каже, що рішення повертатися додому вони з чоловіком узгодили раніше.
— Ми хотіли повертатися до Святогірська ще до того, як поступила до нас пропозиція. Я дзвоню і кажу [чоловікові]: «А де ми будемо? У нас немає житла, нічого. Ми не прив’язані. Вибирай будь-яке місто». Він каже: «Повертаємося до Святогірська». Я кажу: «Ми можемо в Київ поїхати або ще кудись займатися своїми справами». Він каже: «Ні, повертаємося. Там деокупація пройшла, треба чимось допомагати».
Катерина пригадує, що перші дні у Святогірську були для неї жахливими. Виїжджаючи за кордон, запам’ятала місто, сповнене життя, а після приїзду побачила зруйнований обстрілами населений пункт без світла і води. Місцеві жителі, переважно старшого віку, готували їжу біля саморобних кухонь просто неба. Та навіть у таких умовах, пригадує Катерина, люди піклувалися не лише про себе. Наприклад, підгодовували бездомних собак чи тих чотирилапих, чиї господарі евакуювалися.
Фото: Яна Сідаш.
Протягом 2023–2024-го Святогірськ поступово відновлюється: запрацювала аптека, частково відремонтували головну дорогу, відкрилися невеликі магазини, у яких можна придбати найнеобхідніше. Роман ділиться, що Святогірськ, як і населені пункти поруч, особливо потребує людей. До прикладу, не вистачає водіїв, працівників екскаваторів і сміттєвозів, готових відновлювати місто.
Утім, на думку чоловіка, Святогірськ можна відбудувати, проте знову повернути його образ популярного осередку туристів і відпочивальників після руйнувань — майже неможливо. До окупації місто було відоме національним природним парком «Святі гори» поблизу річки Сіверський Донець: 40 589 гектарів були домівкою для тварин і рослин із Червоної книги. Популярність мала також Святогірська лавра, що була пошкоджена внаслідок російських обстрілів.
— До війни тут (у Святогірську. — ред.) повсюди були дитячі табори, заклади, різноманітні готелі. Дуже багато, особливо на вихідні, влітку приїздило сюди людей відпочивати. Лавра, сплав по річці на лодках, катерах був. Тобто тут, недалеко від великих міст, оазис для людей був.
Разом із волонтерством у житті Романа та Катерини з’явилася дитина. Спершу подружжя гадало, що їхня донечка буде наймолодшою мешканкою громади, але згодом ще одна родина також наважилася народити дитину у прифронтовому місті. У Святогірську, за підрахунками подружжя, живе близько 20–30 дітей, разом із сусідніми селами — майже 50. Найважче у батьківстві, каже Катерина, — бачити, як малеча здригається від вибухів. Та незважаючи на це, про своє рішення повернутися подружжя анітрохи не шкодує:
— Ми знайшли своє місце. […] Гадаю, що це правильне наше рішення було сюди повернутися в плані відновлення.
Катерина вважає, що життя в Україні має кілька переваг, які недоступні в іноземних країнах. По-перше, серед українців можна отримати значно більше розуміння. Іноземці, вважає жінка, можуть казати, що співчувають чи відчувають, як складно українцям, проте насправді ніколи не осягнуть цього — контексти занадто різні. По-друге, свої вміння найкраще реалізовувати в країні, де ти їх здобував і формувався як особистість. До того ж, продовжує жінка, вдома кожному доступно чимало способів підтримати Україну:
— Тут (в Україні. — ред.) ти маєш свою освіту. Там вона втрачається. Ти можеш займатися всім, чим завгодно, аби було бажання. […] Якщо не хочеш працювати, наприклад, підприємцем або за своєю освітою, […] ти можеш допомагати армії, можеш допомагати людям похилого віку. Тобто ми повинні бути всі разом в ось цей складний, скрутний такий час.
За відчуттями Катерини, повномасштабна війна повністю змінила її світогляд. Вона стала більше цінувати кожен дзвінок від рідних і кожну хвилину, проведену з ними. Роман же пригадує п’ятимісячне проживання у Сакартвело ще до початку повномасштабної війни і ділиться, що попри красиву природу почувався не на своєму місці. Адже Україна — це його улюблена країна, до якої повсякчас тягне. Її, додає Катерина, любиш безумовно, не виокремлюючи різні причини для цього, а також хочеш захищати:
— А як ми можемо не перемогти? Якщо ми не переможемо, то нашої нації, мабуть, вже не буде. Ми повинні лише перемагати, щоб відстоювати своє, свою націю, свій рід. Це наш дім.
«Я відчуваю, що маю бути тут»
Юліана Шалетіна-Довгач працювала в Чернігові журналісткою і медіаменеджеркою, входила до Національної спілки журналістів України.
Напередодні повномасштабної війни жінка з чоловіком і донькою відпочивала в Карпатах і повернулась у Чернігів 23 лютого 2022 року. На ранок наступного дня Юліана зауважила за вікном чергу до заправки — думала, що це через подорожчання пального. Доки не побачила, як щось палає, вона не могла повірити, що повномасштабне вторгнення Росії таки почалось.
Юліана пригадує, як одразу почала пакувати речі та готуватися до евакуації на захід України, де донедавна була. Заспокоївшись, родина вирішила залишитися в місті, де пробули до 6 березня 2022-го. Це рішення — єдине, про що Юліана наразі шкодує. Їхня квартира була в «гарячому місці»: разом із донькою і чоловіком вона постійно сиділа у холодних укриттях. Окрім того, з кожним днем можливостей евакуюватися ставало все менше — в медіапросторі ширилися новини про злочини росіян, які розстрілювали цивільні автівки та брали людей у полон. Із третього разу Юліана з родиною змогла виїхати:
— Незважаючи на те, що до Івано-Франківська ми їхали 3 доби, до Києва ми не доїхали за першу добу. Траси ж не було, потрібно було їхати так, як військові казали, що можна їхати. От це все було дуже важко. Червоні очі від напруги, від сльоз, від всього, але це треба було зробити.
Юліана, її чоловік і донька провели місяць у Карпатах, а потім попрямували в Черкаси, де пробули таку ж кількість часу. У травні 2022-го подружжя вирішило повернулися додому. Натоді зусиллями захисників і захисниць Чернігів не потрапив в окупацію, а російські війська відступили із захоплених частин регіону. На момент звільнення усієї Сіверщини в місті постраждало 60 % інфраструктури та 40 % приватних будинків. Те, як місцеві відновлюють Чернігів, і стало поштовхом повернутися, пригадує Юліана:
— Я бачила, що наші комунальники [у Чернігові] висаджують квіти. Я з того часу щоразу, коли бачу комунальників, уклінно їм дякую. Вони мене повернули тоді в рідне місто.
На щастя, квартира і речі Юліани залишилися неушкоджені. Утім, натоді у Чернігові ще часто лунали звуки повітряних тривог і «прильотів», тому жінка вирішила поїхати з донькою на певний час у Португалію. Таких поїздок було кілька, але щоразу, пригадує вона, хотілося чимшвидше повернутися додому:
— Я етнічна росіянка і сюди (в Україну. — ред.) я приїхала вперше жити, коли мені було 11 років. Тому я не можу сказати, що це [спрацьовує] сила роду, наприклад. Я відчуваю, що зараз тут мій дім і я маю знаходитись тут. […] Я не знаю, що це за відчуття, але розумію, що Україна, що Чернігів — це знакове місце для мене, і мені потрібно сюди приїжджати.
Бажання підтримати українську мову у зросійщеному регіоні в Юліани народилося задовго до 24 лютого 2022 року. Наприклад, вони з чоловіком намагалися двічі на тиждень говорити в побуті лише українською. Нині жінка знає, що такий спосіб не допоможе змінити мову, оскільки використовуєш її досить обмежено і можеш часто забувати, який сьогодні день.
Остаточним же моментом неповернення у ставленні до російської мови стала розмова навесні 2022-го. Коли жінка з рідними була у вимушеній евакуації, її донька підійшла до неї і запитала (російською): «А якою мовою ви з батьком говорите?». Коли ж Юліана поставила зустрічне запитання про те, якою мовою розмовляє вона, та відповіла (російською): «Українською, звичайно».
— Я зрозуміла, яка це диковина, що дитина сиділа по підвалах, чула вибухи, їхала три доби в машині, рятувала своє життя, що вона говорить російською мовою і вважає це українською. Я підійшла […] до компанії, з якою ми разом були на заході України, все це розказала і кажу: «Ви розумієте, що це щось неможливе, такого не може бути в природі. Давайте говорити українською не тільки, коли ми виходимо в люди і діти це починають чути, а завжди. Тому що так має бути».
Коли Юліана повернулася додому, то зрозуміла, що в Чернігові немає помітного переходу на українську мову. Не раз вона чула: «Ти перейдеш і я перейду». Так Юліана й вирішила створити спільноту тих, хто теж хоче заговорити українською, але відчуває труднощі чи не має українськомовного оточення. Першими, з ким практикувалася і тестувала ідею, були знайомі. Коли побачила їхню підтримку, відкрила Клуб амбасадорів української.
Юліана не хотіла класичних занять із вивченням правил і написанням диктантів, тому обрала формат, де учасники розважаються і відкривають, чому варто пишатися Україною, собою і своїм корінням. До зустрічей Клубу амбасадорів української долучають мистецтвознавців та істориків, який надихають українською культурою та історією. Також охочих практикувати українську підтримують психологи. Звісно, на зустрічі кликали і мовників, однак вони розповідав переважно мовні цікавинки, аби не перенавантажити учасників.
Після відкриття клуб відвідувало близько 15 людей. Поступово охочих і позитивних відгуків більшало. На події клубу Юліана стала запрошувати медійних українців та організації: музичний гурт ONUKA, музиканта й композитора Євгена Філатова, Ukraїner та ін. Гостями ініціативи також були родини з Чернігова чи інших регіонів, які колись говорили російською. Вони розповідали про свої труднощі і ділилися корисними порадами. Це, каже Юліана, дало людям відчути, що вони не одні. Під час деяких зустрічей жінка влаштовувала аукціони, де спільно з іншими організаціями збирала кошти для ЗСУ.
У грудні 2023-го, на Різдво, Клуб амбасадорів української відсвяткував річницю створення. Для Юліани ініціатива стала проєктом для душі і тим, що вперше потішило за час повномасштабного вторгнення. Вона сподівається, що після деокупації більшої кількості територій проєкт вдасться розширити й розвинути. А досвід Клубу амбасадорів української надихатиме створювати більше можливостей практикувати і вивчати українську мову:
— Я хочу, щоб росіянам елементарно тут (в Україні. — ред.) було некомфортно знаходитись, якщо колись відкриються кордони і вони сюди приїдуть. Побачать, що тут немає нічого їхнього. Тут люди говорять іншою мовою, тут у людей своя історія, своя культура, свої звичаї.
Донька Юліани нині говорить українською вже краще, хоча наслідки зросійщеного оточення досі відчутні. Проте для жінки найголовніше, що дитина ідентифікує себе як українка, розуміє, чому важливо говорити українською мовою і робить зауваження одноліткам, коли ті споживають російський контент:
— [Каже їм]: «Ти дивишся, а вони (росіяни. — ред.) гроші отримують за те, що ти їх по ютубу дивився. А що потім за ці гроші? Потім вони ракети купують за ці гроші. І ці ракети летять куди? У Чернігів».
Юліана помічає, що і сама відчутно вона змінилася після початку повномасштабного російського вторгнення. Особливо болить те, як вона вважала українців і росіян братами, а на початку російсько-української війни у 2014 році вирішила ізолюватися від новин. Зараз, зізнається Юліана, відчуває за це сором і називає таку поведінку «стратегією страуса»:
— Буде гарно, якщо кожен це (свої помилки. — ред.) визнає і почне змінюватись. Якщо ти хочеш жити в Україні, то роби кроки, які будуть підкріплювати цю державу. Ти можеш робити світ навколо себе трішечки кращим. І це не лише твоя родина, а ми всі — хтось волонтер, хтось постійно робить пожертви, хтось їздить на фронт і теж допомагає, хтось іде воювати. Тобто кожен свідомий українець робить все від нього залежне, щоб наша держава після перемоги стала тією, про яку ми мріємо.
Після перемоги Юліана мріє поїхати в місця України, які стали для неї знакові. Найпершим хоче відвідати «Азовсталь». На її думку, це місце після перемоги має відвідати кожен українець. Ще Юліана мріє краще відкрити для себе Луганськ, Донецьк і Крим. Серед найближчих планів у Чернігові — оселитися в приватному будинку, фундамент якого заклала з чоловіком, коли дізналася про вагітність:
— Зараз всі сильно дивуються, що ми продовжуємо будівництво в Чернігові. І навіть не тому, що там зараз все сильно здорожчало, а просто тому, що це так нелогічно — вкладати фінанси в будинок, який у Чернігові. Але я розуміла, що ми не можемо відмовитись від нашої мрії.
Після чималої кількості переїздів Юліана зрозуміла, що для неї Україна — це рідний дім. І вона прагне своєю діяльністю зробити так, щоб це було такою ж цінністю і для майбутніх поколінь:
— Я хочу, щоб діти, які зараз зростають, [не мали] питань «А що таке Батьківщина?» [і не казали]: «А я громадянин світу». Ти можеш бути ким завгодно, але ти народився на цій землі, і якщо ти обираєш жити тут, ти маєш бути українцем.
Тим, хто вагається повертатися, Юліана радить спробувати пожити в Україні кілька тижнів. Оскільки, на її думку, таке рішення кожен мусить ухвалити самостійно. Серед знайомих жінки комусь ставало набагато краще саме вдома, попри обстріли та небезпеку, а хтось так і не зміг адаптуватися до нових українських реалій. Та все одно Юліана переконана, що українці з досвідом закордонної евакуації таки повернуться в Україну і не залишаться осторонь її розвитку:
— Багато людей будуть повертатися з європейських країн і я теж впевнена, що у них не буде цих рожевих окулярів про Європу, тому що Україна набагато крутіша у багато чому, ніж країни Європейського Союзу. […] Звісно, [є] те, чого зараз не вистачає Україні, — це соціальні інституції, правозахисні організації. І вони (українці. — ред.) приїдуть з цим досвідом в Україну. Я вірю, що вони повернуться, можливо не всі, але левова частка. І вони зможуть теж впроваджувати цей досвід.
«Хочемо, щоб наші діти жили в Україні»
Уперше Євген Худолій поїхав працювати закордон 2015 року. Був переконаний, що в Україні він не зможе реалізувати свого потенціалу, а іноземці живуть набагато краще. Євген зрозумів, як помилявся, попрацювавши на кількох роботах, де мав низьку зарплату, тяжко працював фізично і мусив взаємодіяти з конфліктним роботодавцем. Щоб не повертатися додому з порожніми руками, чоловік почав опановувати курси дизайну:
— Я продовжував вчитися і дійшло до певного моменту, коли я вирішив, що більше не хочу працювати в готелях і ресторанах. Я повернуся в Україну і буду працювати дизайнером.
Напередодні повномасштабного вторгнення Євген із дружиною Світланою пів року мандрували різними країнами. У день їхнього вильоту з Берліна до Києва розпочався повномасштабний російський наступ. Першим про це чоловік дізнався від своєї мами, яка зателефонувала о п’ятій ранку і попросила не повертатися.
З Німеччини подружжя вирішило поїхали до батьків Світлани, що були в Польщі. Євген пригадує, як кілька місяців постійно відчував тривожність і апатію, а також не міг зрозуміти, які джерела інформації правдиві. У новинах про Київське Полісся чоловік намагався відшукати на відео свій будинок і квартиру в Бучі. Він пригадує, як складно було повірити, що мародерство російських солдатів і їхні злочини на окупованих територіях — правда.
За пропозицією батьків Світлани пара поїхала волонтерити в один із центрів для біженців на польському вокзалі. Євген ділиться, що вдячний за цю ідею, тому що коли допомагаєш іншим, то потроху відволікаєшся від свого стану. Через три місяці після деокупації Бучі Євген зі Світланою вирішили повернутись:
— Ми оцінювали плюси і мінуси, але, як би це не банально було, серце говорило: «Треба їхать додому». За кордоном ти завжди будеш чужим. Неважливо, скільки ти там знайомих знайшов, як би там тобі хто не допомагав, але дім є дім. І нам не вистачало відчуття дому.
Перед дорогою в Україну Євген купив автівку, щоб завантажити у неї речі, які накопичилися за піврічну подорож, а також техніку й спорядження для військових. Від першого дня в Польщі чоловік намагався шукати взуття або рації своїм друзям і рідним, що пішли служити. Однак ще 24 лютого 2022 року мілітарні магазини країни спорожніли. Якщо десь і вдавалося знайти необхідне, то продавці-поляки одразу запитували, чи це для України, та знижували ціну на 10–20 %. Євген намагався доставляти закупи через організовані центри допомоги: каже, що головний їхній недолік — не знаєш, як і куди їхатимуть твої речі. Згодом відновили рух рейсових автобусів, якими Євген і передавав допомогу. Бажання підтримати українське військо відчувало чимало місцевого населення:
— Просто на вулиці дали мені військовий шолом і [попросили] передать його в Україну. І я їду, як жабка-мандрівниця: в мене карімати, в мене ще якісь речі.
Перетнувши український кордон і проїхавши кількакілометрові черги, Євген на власні очі побачив, що навколо немає очікуваної розрухи й анархії. Це заспокоювало чоловіка. Та незаром подружжя побачило розбиті торгові центри, супермаркети і згорілі склади обабіч Житомирської траси. Чоловік зі сльозами на очах пригадує, яким контрастом їх зустріла Буча — поряд із руйнуваннями безтурботно гралися діти:
— На фоні будинок, в якому декілька «прильотів», перед ним росте газон, працює система водополиву і між цією водою бігають діти, і вони дуже сильно сміються. Такий дзвінкий сміх, який тебе пробирає.
Євген і Світлана не одразу наважилися зайти всередину своєї квартири. Вони боялися як замінування, так і того, що кімнати можуть мати геть інший вигляд після того, як там побували росіяни. Їхній дім виявився цілим, та все ж від дій російських мародерів зникло і постраждало чимало речей. Вкрали один комп’ютер, а з іншого повитягували деталі, із коробки, де були всілякі сувеніри й пам’ятні речі з подорожей, взяли квитки і порвали їх.
— У Світлани украли одяг. Ви розумієте, наскільки це сюр, щоб приїхати в іншу країну, грабувати будинок і красти жіночий одяг? І красти його для того, щоб привезти додому і сказать: «Ой, дочка, жена, я був в Україні, я убивав хохлов. От, будь ласка, […] ці речі носила українка. Я їх вкрав благородно для тебе».
Попри пограбування, подружжя не втратило бажання зводити будинок своєї мрії поблизу Бучі. Саме це місто Євген вважає рідним, хоч народився і виріс у Жашкові, а потім десять років мешкав у Києві. Разом із дружиною, станом на час нашої розмови, чоловік очікує на народження дитини, називаючи цю подію у своєму житті даром. Уже уявляє, як цей дім наповниться дитячим сміхом. Поряд будуть собака, кіт, виплекані дружиною вазони, у мріях — ще й гуски.
— Ми хочемо жить в Україні, щоб наші діти жили в Україні. У той час, коли багато людей хотіло покинуть Україну, ми сюди вернулися. Ми купили собі землю в Гостомелі, там прям декілька метрів від Бучі.
Нині основний напрям волонтерства Євгена — збори для потреб військових. Крайній із них був на понад 100 000 гривень на засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ) для 112 бригади ТрО, в якій служить його друг і земляк із Жашкова. Згодом Євген планує купити за кошти благодійників такий самий РЕБ для ще одного друга із 47 бригади. За час повномасштабної війни Євген зібрав понад мільйон гривень на потреби війська — на його думку, це одне з помітних досягнень за останні роки.
Волонтерством Євген займався ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли на Поліссі були масові пожежі, він влаштував збір на допомогу потерпілим, показував наслідки пожежі у соцмережах, привозив місцевим одяг і будматеріали для відбудови. Проте волонтерство у мирний час і у воєнний стан, на думку Євгена, — дві абсолютно різні речі. Він переконаний, що до такої безкорисливої діяльності, як зараз, неможливо підготуватися, але й закликає не очікувати від когось змін, а самостійно починати робити добро:
— Коли ти комусь допомагаєш, тобі самому стає легше. Ти розумієш, що вкладаєш якийсь мікробик, мікропіщинку в майбутню нашу перемогу. Це волонтерство має реабілітаційний ефект.
Євгену хотілося б, щоб після перемоги звичка благодійних внесків стала необхідністю для розвитку країни і такою ж нормою, як cплата податків. За допомогою зборів чоловік мріє відновлювати українські закинуті замки часів козацтва або Речі Посполитої. Подібно він бачить і відбудову міст України.
Окрім організатора зборів, Євген — волонтер проєкту з розробки систем віддаленого керування для FPV-дронів, систем РЕБ та інших пристроїв чи транспорту. Його задача — зробити інтерфейс програми привабливим та інтуїтивно зручним у користуванні. Першими замовниками стали військові, що працюють на деокупованих територіях, а також аграрні підприємства, котрі часто обробляють нерозміновану землю.
— Це певний девайс, який монтується або в машину, або в трактор, або на якийсь дрон, на катер і ти можеш ним керувати. На нього не діють інші РЕБи. Тобто ти можеш сидіти в Києві і керувати трактором розмінування у Херсонській області або ще десь.
Під час життя закордоном після 24 лютого 2022 року, ділиться Євген, Україна здавалася іншою. Тоді він, які інші українці закордоном, дізнавався інформацію про вторгнення з новин, тож усе виглядало гіршим і хаотичнішим. Але, водночас, в Україні люди робили багато добрих справ і чоловік по-справжньому відчув це, коли повернувся додому. Він побачив на власні очі, як люди допомагають і виручають одне одного. Це нагадало йому події Майдану й утвердило думку, що нині в Україні можна віднайти таку ж підтримку і єдність:
— Основний ресурс України — це не копалини. Це люди.
Своїм домом Євген вважає всю Україну. Саме тому він прагне розбудовувати й розвивати як громаду і місто, де проживає, так і державу. До цього він закликає й українців, які нині перебувають за кордоном. На думку Євгена, повертатися зараз — особистий вибір кожного, проте після перемоги України приїхати варто однозначно:
— Я максимально радив би всім українцям, які зараз за кордоном, які вже обжилися, після закінчення війни їхати в Україну, тому що тут буде дуже багато роботи. Нам треба буде дуже багато чого відновити, відбудувати, перебудувати.
Євген переконаний, що запорука перемоги України — в креативності українців. А ще, на його думку, ми обов’язково переможемо, тому що правда на нашій стороні:
— Ми б’ємося за свій дім, а дім — це Україна. Я вірю, що світ проснеться більше, ніж зараз і почнуть більше підтримувати Україну. Перемога буде в єдності українців і єдності світу, в підтримці України.
