«Свідки». Документальний серіал про очевидців воєнних злочинів

Сьогодні слово «свідок» для більшості з нас має зовсім інше значення, ніж кілька років тому. Раніше цей термін асоціювався з судовими засіданнями, новинами по телебаченню, й не кожен українець ототожнював його із собою. Але повномасштабна війна торкнулася життя всіх громадян, зробивши їх очевидцями російської жорстокості. Нині українці прагнуть зробити все можливе, щоб зафіксувати перебіг війни й сприяти тому, щоб російські окупанти понесли відповідальність за свої злочини. Свідчення потерпілих у російсько-українській війні намагаються фіксувати всіма доступними способами: записувати інтерв’ю, знімати фільми, створювати видання, започатковувати різноманітні ініціативи.

Одним із прикладів є серіал «Свідки», який створює команда «Архіву війни» — проєкту від ГО «Докудейз» (Україна) і компанії Infoscope Ltd (Велика Британія). Документальний серіал фіксує злочини армійців РФ на території України й показує життя людей під щоденним російським терором. «Архів війни» систематизує відео- й аудіоматеріали українців про воєнні події, а також записує власні інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів. Усі дані промарковані й протеговані, аби забезпечити легкість навігації для досліджень і розслідувань. Вони зберігаються на непублічному цифровому ресурсі, до якого можна отримати доступ після перевірки особи та авторизації.

«Свідки» — це серія документальних фільмів, що оповідатимуть історії людей з різних регіонів України, які пережили російську окупацію. Їхні свідчення для всього світу і нас самих стають черговими доказами терористичної й імперської політики РФ.

Збирати історії про російські злочини

Над документальним проєктом працює велика команда людей, серед яких режисерки й координаторки напряму інтерв’ювання свідків воєнних злочинів «Архіву війни» Тетяна Симон і Марина Рощина, а також низка інтерв’юерів: кінорежисер Роман Синчук, який збирав свідчення на Київському Поліссі; архітектор й активіст Андрій Луцик — він спілкувався з українцями з Таврії; очільник Освітнього дому прав людини в Чернігові Ярослав Кириєнко, який разом із власною командою працює на Сіверщині; Альона Макаренко — вона надає психологічну допомогу переселенцям у Кременчуці, а також збирає свідчення місцевих мешканців і переселенців із Донеччини; мультимедійний журналіст «Ґвара Медіа» Сергій Прокопенко, який співпрацює з «Архівом війни», збираючи історії людей на Слобожанщині.

Свідчення, зібрані в межах роботи над «Свідками», насамперед призначалися для прокуратури й міжнародних судів. Однак у процесі роботи команда вирішила, що деякими матеріалами варто поділитися з більш широкою авдиторією — аби показати, як українці виживали під час російської окупації й чинили спротив. За понад рік роботи вони записали 450 інтерв’ю. Тетяна Симон каже: деякі зі свідків погодилися, аби про їхній досвід дізналося якомога більше людей, тож команда вирішила зробити деякі інтерв’ю публічними. Утім, у них залишаються історії, які вони не будуть поширювати.

— Основний критерій — це бажання самих людей. Потім нам хотілося розказати історію окупації Київщини, як люди справлялися. Але не хотілося маніпулювати, напевно, тими досвідами, і, відповідно, ми не брали (для оприлюднення. — ред.) надто жорсткі історії.

Інтерв’юери діють за певним алгоритмом: наприклад, просять людей назвати точний день і час, коли відбувається розмова, або ставлять уточнювальні запитання, якщо мовець опускає деякі слова у реченні. Усе це необхідно для фактажної достовірності, повноти картини і щоб записані свідчення могли використовувати в судових процесах. Герої першого фільму — мешканці населених пунктів на північ від Києва (Мощун, Ясногородка, Бородянка), які пережили російську окупацію в березні 2022 року. Усі вони розповідають про особистий досвід і діляться спогадами про пережите: наслідки ворожих обстрілів, виживання у складних умовах, вимушену взаємодію з окупантами тощо. Згадують, чи вірили, що може початися війна, як зустріли перший день вторгнення, що допомогло впоратися.

Ярослав Кириєнко розповідає, що один із викликів у роботі зі свідками воєнних злочинів — це відсутність спільної бази, до якої вносили б дані очевидців. Через це одних і тих самих людей можуть по кілька разів опитувати команди з різних проєктів, що збирають свідчення постраждалих від війни. Деякі ініціативи можуть публікувати зібрані історії без дозволу мовців, і через це є ризик, що люди надалі відмовлятимуться спілкуватися з документаторами, оскільки відчуватимуть себе використаними. Тож важливо пояснювати, як і для чого використовуватимуться свідчення, які надає людина.

Одна з функцій документування цих історій — це сприяти притягненню російських військових до відповідальності за скоєні злочини. Проте не для всіх очевидців, у яких команда брала інтерв’ю, це було мотивацією розповісти про пережите, поділився Ярослав Кириєнко. Деякі не вірять, що в майбутньому воєнні злочинці дійсно отримають покарання, на яке заслуговують. Утім, людей заохочує говорити розуміння того, що через багато років їхні історії зможуть почути наступні покоління українців і дізнатися правду про те, що відбувалося на окупованих росіянами територіях.

Емоційний контекст документального кіно

Терміни «травматизація» й «ретравматизація» з приходом війни стали керівними під час створення документального кіно. У прагненні передати правдиву воєнну картинку — з технікою, обстрілами, вбивствами й пораненнями — не всі творці фільмів замислюються про те, що їхні стрічки можуть заподіяти психологічної шкоди людям. Тетяна Симон зауважила, що під час роботи над проєктом до питання можливої ретравматизації свідків підійшли серйозно: команда пройшла спеціальний тренінг від психологині про те, як працювати з постраждалими людьми й самим зберігати стабільний емоційний стан.

Ярослав Кириєнко наголошує: під час інтерв’ювання важливо пам’ятати, що герої — це насамперед люди, які пережили травматичні події, тож емпатія — один із найвагоміших чинників під час роботи над проєктом.

— Якщо ми зберігаємо правду про війну, то нам потрібен весь контекст. Уся емоційна складова, зафіксувати все, що людина розповідає. І в такому випадку інтерв’ю бувають у нас по дві з половиною, по три години. Але якщо ми маємо на меті притягнути [росіян] до відповідальності, то нам потрібен фактаж… Людині дуже важливо, щоб її слухали, проявляли емпатію до неї й не використовували як джерело інформації. [Треба] пам’ятати, що перед нами — людина, якій потрібно виговоритися, яка хоче нам розповісти те, що відбувалося з нею. А це дуже складно буває по часу, бо ти постійно повертаєш людей до фактажу.

Ще один виклик, із яким стикається документалістика — це визначення тієї межі, де розповіді про війну стають небезпечними для психіки глядачів. Що можна показувати у фільмах без ризику надмірно травмувати людей? За словами Тетяни Симон, скільки б не було дискусій на тему, що можна висвітлювати в кіно, а що ні — згоди ми не дійдемо.

— Межа цензури проходить в кожного всередині. Її складно сформулювати. Через емпатію і підключення до людини ти розумієш чи хотіла б людина, щоб ця історія була показана чи ні.

Говорити зі свідками

Українська акторка Маргарита Бурковська під час повномасштабної війни працює локальною продюсеркою для іноземних медіа, а також понад рік співпрацює з «Архівом війни» як інтерв’юерка. Проєкт є для неї ціннісно близьким, адже має амбітну мету через свідчення постраждалих і зберегти живу пам’ять про ці події, і задовольнити запит суспільства на справедливість, довівши ці матеріали до суду.

— Важливо, щоб за нас ніхто не створив нашу історію. Для цього ми маємо її зафільмувати, щоб нам потім якісь російські голоси не створили альтернативну історію.

Як і всі інтерв’юери цього напряму, Маргарита проходила відповідний тренінг, як етично комунікувати зі свідками і не ретравмувати їх. Вона розповідає, що такі інтерв’ю люди дають з власної згоди і, відповідно, морально підготовлені до розмови. Втім, завдання людини, що фільмує, — створити для них комфортні умови.

— Треба все переназивати і якось так правильно поставити питання, щоб людині було комфортно відповісти. Ще, наприклад, пропонуємо, щоб людина сама обрала місце в просторі, щоб їй було комфортно, щоб вона не сиділа спиною до дверей. Атмосфера має бути адекватна, приємна, щоб людина могла бути відкритою і говорити вільно. І якщо вона попросить переглянути щось або скаже, що не хоче, щоб щось звучало, це теж нормально.

Маргарита також залучається до пошуку героїв і називає це одним із найскладніших етапів. У пригоді стають вже напрацьовані контакти або поради організацій, що допомагають постраждалим. Вона зауважує, що потрібно бути обізнаною в Женевських конвенціях і діях, які кваліфікуються як воєнні злочини, адже іноді самі постраждалі можуть недооцінювати свій досвід:

— Могла бути така фраза, що «зі мною нічого такого не відбувалося, мене утримували 3-4 дні, побили». Але людина бачила набагато гірші випадки, чула якісь крики або ще гірші історії. Або ще випадок, який може здаватися «легким»: родина виїжджала з Маріуполя, вони були на російському блокпості, де людей роздягали, оглядали їхні тіла на предмет татуювань, що також є елементом злочину і тиску. Але порівняно із загальними подіями для людей це як «стали на блокпості, щось відбулося».

Інтерв’юерка вважає, що кожна людина, яка стала свідком воєнного злочину, може мати потребу розповісти свою історію і має право бути почутою. Страшно, якщо немає кому запитати і вислухати. Український народ уже має в своїй історії своєчасно не проговорений масштабний злочин — Голодомор, свідки якого десятиліттями боялися згадувати про пережите.

— Будь-яка історія хоче якось народитися. Тобто, у людини є людина, і ми тільки вербально можемо передати щось. У нас є купа цифрових технологій, але нам все рівно потрібна для вираження така от людська наша складова, від людини до людини має перейти оця розповідь. Зрозуміло, що ці інтерв’ю потрібні для судів, для справедливості в першу чергу. Але це потрібно не тільки для цього.

Режисер, оператор і монтажер Роман Синчук крім основної роботи під час війни працює над кількома документальними фільмами, присвяченими темі воєнних злочинів росіян, а також допомагає поповнювати базу інтерв’ю «Архіву війни». Він пригадує, як документалісти почали їздити у населені пункти на північ від Києва невдовзі після деокупації:

— Ми поїхали збирати свідчення, докази, знімати руйнації. Просто приїжджаєш в одне якесь село і починаєш спілкуватися з людьми, вони говорять: «Ось отого там катували, а в того загинув хтось із сімʼї». Хтось погоджується розмовляти, хтось ні, але здебільшого люди хочуть розповідати. Здебільшого говорять ті, в кого були різні переживання, але зрештою всі вижили і все відносно добре. Бо є люди, в яких загинули родичі, і їм дуже важко про це говорити.

Роман каже, що в перші такі виїзди було побоювання, що ці розмови повторно травмують людей.

— Але насправді — це як сеанс із психологом. Якщо ти нормально, правильно спілкуєшся з людиною, вони частіше за все дякують у кінці, що їм стало легше, вони виговорилися, у них впав камінь з душі. Звісно, іноді плачуть. Це теж не так просто. І самому не так просто це переживати потім.

Так вийшло, що усіх героїв, представлених у першому фільмі «Свідків», записував саме Роман. Режисер багато працює з архівами і вважає нинішню роботу з документування безцінною і для сучасних проєктів, і для нащадків:

— Є такий нюанс, що чим більше проходить часу, тим більше стирається памʼять. Відрізняються інтервʼю, які були в перші місяці записані, бо люди ще на емоціях, більш детально це все розповідали. Зараз це теж цінно, хоча уже трошки зглажено розповідають. Але все рівно, скільки б не пройшло часу, це важливо збирати.

Фільми зі свідченнями про воєнні злочини точно не назвеш легким для сприйняття контентом. І варто бути готовими, що глядачі реагуватимуть на цей матеріал по-різному. І все ж, пояснює Роман, це важливо показувати:

— Це конкретні свідки конкретних подій, злочинів росіян. І в той же час у цьому всьому є якась позитивна нотка, що люди не здаються. Вони всі сильні духом. Так склалося у цьому фільмі, що всі вони пережили страшні події, але в них є життєва сила, щоб говорити про це з гумором якимось.

Війна на екрані

Російське вторгнення змінило напрямок українського кіномистецтва: ще з 2014 року більшість вітчизняних прем’єр так чи інакше містять згадки про російсько-українську війну та заклики до боротьби з «рускім міром» в Україні. Це теми, які залишатимуться затребуваними серед українців упродовж наступних років, коли ми будемо рефлексувати, дослухатися одне до одного, робити висновки й виправляти помилки. Нині помітно, що документальне кіно займає передові позиції серед інших жанрів, адже це один із найліпших способів розповісти про війну. За майже десять років російсько-української війни з’явилося безліч документальних стрічок, присвячені цим подіям. Серед найбільш знакових — «Невидимий батальйон» від режисерок Світлани Ліщинської, Аліни Горлової й Ірини Цілик, «Зошит війни» Романа Любого, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик.

Початок повномасштабної війни в лютому 2022 року пожвавив процес створення й виходу документальних фільмів. Зараз всі небайдужі українці — журналісти, фотографи, митці, співаки, постраждалі від окупації люди, — можуть брати в руки камеру й показувати, якою насправді є війна. Хоча відомі широкому загалу й міжнародній аудиторії фільми створюють люди і команди, які горіли своєю професією протягом багатьох років. Реалії нової фази російсько-української війни показують стрічки, як-от: «20 днів у Маріуполі» українського воєнного кореспондента й письменника Мстислава Чернова, «Навала» херсонської журналістки Анжели Слободян, «День українського добровольця» режисера Володимира Тихого й багато інших.

Художнє кіно тема війни також не оминула. Дедалі більше українських режисерів і режисерок у своїй творчості рефлексують щодо війни та її впливу на українців — від наймолодших до найстарших. Та чи є конкуренція між ігровим і документальним кіно і чи може один жанр вивищитися над іншим? На думку Тетяни Симон, ці два жанри одне одного не переможуть, оскільки вони мають різну авдиторію. Проте, зі свого досвіду, Тетяна помічає, що документальне кіно має більше можливостей.

— Документальне кіно буде зніматися набагато більше. Я спілкувалася зі своїми колегами, і, наскільки я розумію, у них просто є більше можливостей, в сенсі [більше] підтримки європейськими фондами. Тобто, в них є більше можливостей знайти гроші для того, щоб знімати кіно, ніж в ігрового.

Тетяна зауважує, що бюджет — одна з проблем кінематографістів. Ті, кому не вдається отримати підтримку від держави, часто шукають альтернативні джерела фінансування або взагалі змінюють професію й у деяких випадках більше не повертаються до кіно. Водночас тема російської агресії чіпляє не лише українських, а й іноземних кіновиробників, які подекуди навіть у дуже небезпечних умовах продукують кіно про реалії війни в Україні. Наприклад, одним із перших фільмів про російське вторгнення у 2022 році стала документальна стрічка «Маріуполіс 2» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, якого вбили російські окупанти. Роботу над стрічкою разом із колегою завершувала наречена загиблого режисера Ганна Білоброва, якій вдалося вивезти врятовані відеофрагменти до Литви. Ще один документальний фільм — «Україна: Життя під ударом» про життя харків’ян у перші тижні російської агресії — спродюсувала й озвучила австралійська акторка Кейт Бланшетт.

Росія також, іще з 2014 року активно наповнює інформаційний простір пропагандистськими стрічками, у яких викривлює правду про війну на вигоду собі. РФ знімала фільми про «справжні події» на Донеччині («Донбасс. Окраина»), про «нелюдські злочини та криваві провокації» в Бучі, які нібито коїли українські військові («Свидетель»). Навесні 2023 року стало відомо, що росіяни почали знімати фільм про бої за Маріуполь у самому тимчасово окупованому місті. Тож перекрити російську брехню — це ще один виклик, який стоїть перед українськими режисерами.

Серед усіх змін, яких зазнав кінематограф України, Тетяна Симон відзначає одну, найбільш суттєву:

— Багато колег пішли воювати. На жаль, дехто загинув. І це, напевно, найбільші зміни, бо людей не повернути.