Співати як Древо з Крячківки

«Ой у полі древо. Ой тонкоє да високоє. А на йому листя. Широкоє да зельоноє». «Древо» — це більше ніж музичний гурт. Ансамбль із полтавського села Крячківка вже понад 60 років співає українські народні пісні. Це ціла школа українського традиційного співу, яка виростила десятки фахівців і дала старт цілій низці колективів, що досліджують та виконують українські народні пісні.

Пісні у виконанні «Древа» звучали на багатьох сценах світу. Серед найвідоміших творів у їхньому репертуарі — «Ой там на горі, ой там на крутій», «Та косив батько, косив я», а візитівкою гурту є пісня «Ой у полі древо», яка дала назву колективу.

«Древо» співає багатоголоссям. Ця техніка співу полягає в одночасному звучанні у хорі кількох самостійних голосів, що нашаровуються один на одного, створюючи ефект поліфонії. Головною рисою багатоголосних пісень є мелодійна виразність та самостійність кожного з голосів. А імпровізаційна манера виконання дає простір для різноманітних варіацій співу тієї самої пісні. По суті, кожне багатоголосне виконання є новим та неповторним.

Народне багатоголосся, або поліфонія, є культурною спадщиною України. Українське багатоголосся вивчають науковці та збирачі пісенного фольклору в усьому світі. Багато уваги цій техніці співу приділяв свого часу композитор Микола Лисенко. Багатоголосними піснями люди передавали від покоління до покоління народну філософію, історію та легенди.

Крячківка. Насіння і коріння

Від Крячківки до найближчого міста — райцентру Пирятин — понад 20 км. Втім, це не завадило селу стати відомим у музичних колах, адже саме тут збереглася і згодом поширилася традиція автентичних народних багатоголосних співів. Старші мешканці села пам’ятають, як за їхнього дитинства у Крячківці співали ледь не всі і всюди: і старі, і малі, і вдома, і у полі. Співали не лише місцеві, крячківські пісні, а й «завезений» репертуар, притаманний іншим регіонам України.

Народні пісні не переставали лунати в Крячківці і в радянські часи, коли велася боротьба з національною ідентичністю українців і традиційна культура була відкинута на маргінес. Тоді як у школах забороняли вивчати народні пісні, батьки вчили дітей вдома, оберігаючи народну спадщину від забуття. Саме за таких умов зароджувався народний самодіяльний фольклорно-етнографічний ансамбль «Древо».

Уперше майбутній колектив зібрався ще у 1958 році. Тоді з Києва до Крячківки у пошуках українського фольклору приїхав музикознавець, етнограф і керівник фольклористичних експедицій Володимир Матвієнко, на той момент — аспірант Київської консерваторії.

Старші жителі Крячківки пам’ятають, як молодий вчений з Києва ходив босоніж селом і просив місцевих заспівати:

— Прийшов він у село і каже: «Ану соберіть мені чоловіків і жінок десь у хаті, щоб заспівали!»

Почуте у Крячківці вразило Володимира Матвієнка. За кілька років він прислав туди свою ученицю Валентину Пономаренко, яка і надихнула сільських жінок та чоловіків організуватися у колектив та почати виступати на сцені. Таким чином з’явився ансамбль «Древо».

Зростання «Древа»

Першими учасниками колективу були Єфросинія та Василь Загорулько, Ганна та Анатолій Попко, Мотрона Байдук, Марія Маліженко, Ганна Левада (більш відома як баба Ганна), Надія та Федір Роздабари. Понад пів століття керівницею ансамблю була Ганна Попко (більш знана як Галина Якимівна), яка померла в 2011 році.

Після того як в 1970 році «Древо» записали на магнітну стрічку, ансамбль став відомим: спочатку у вузьких колах фольклористів, потім на весь СРСР, а згодом і за кордоном. Гурт із Крячківки став неодмінним учасником різноманітних концертів, фестивалів та конкурсів народної творчості.

Та назва у колективу з’явилася лише у 1980-х. Під час зйомок документальної стрічки «Ой у полі древо» режисера Павла Фаринюка гостро постало питання, як назвати ансамбль. Надія Роздабара — найстарша учасниця «Древа» і єдина, хто залишився з першого складу колективу, згадує:

— Фаринюк каже: «Дівчат, так а давайте хоч назву якусь (придумайте)!» То «Калина», то «Малина», то ще щось придумували. А хтось сказав: «Древо».

Документальний фільм Павла Фаринюка про ансамбль мав усі шанси здобути Шевченківську премію. Проте радянська цензура не дозволила цьому статися через кадр, на якому баба Ганна (Ганна Левада) посеред засніженого поля тягне на плечах хмиз, бо це не відповідало радянській пропаганді про безтурботне колгоспне життя селян.

У 1982 році «Древо» здобуло перше місце на всеукраїнському радіоконкурсі «Золоті ключі». Того ж року відбувся звукозапис на музичній студії «Мелодія». Відтоді популярність «Древа» почала зростати ще більше. Ансамблю навіть почали помилково приписувати те, до чого він не мав стосунку. Наприклад, пісенний супровід відомого радянського мультфільму «Жив-був пес», у якому насправді звучать пісні народних колективів із полтавських сіл Ісківці, Пулинці та Солониця, а також села Неділище на Поліссі.

У 1990-х ансамбль «Древо» почав їздити на гастролі за кордон. Співаки з Крячківки виступали у Франції, Німеччині, Польщі, Угорщині. З 1992 року «Древо» носить звання народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю, яке надається колективам, що виконують старовинні народні пісні. У кінці 1990-х — на початку 2000-х колектив став лауреатом кількох українських фестивалів й міжнародного конкурсу слов’янської пісні Svetozar Stracina Grand Prix у Братиславі.

Репертуар «Древа» сповнений різноманітних українських народних пісень: календарно-обрядових, козацьких, весільних, колискових, купальських, веснянок, колядок та щедрівок. Є й кілька авторських пісень, складених учасниками колективу.

Ой там за морями високії гори
Туманом повиті…
Ой там за лісами широкеє поле
Чорні галки вкрили.

Ой ви галки, галки ви чубарки,
Підніміться вгору.
Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Верніться додому.

(фрагмент з козацької пісні «Ой там за морями…»).

Надія – легенда «Древа»

Сьогоднішній склад «Древа» – вже четвертий. Старші учасники ансамблю йдуть у засвіти, їхнє місце займають молодші. Незмінною учасницею залишається тільки Надія Роздабара.

Де розташований будинок Надії (або як її ще кличуть односельці – Микитівни), знає все село. Навпроти її обійстя, наче вказівник, стоїть каркас вантажівки, з якого проростає дерево. Надія живе у великому будинку, який побудував її чоловік — Федір Роздабара. Після його смерті жінка залишилась сама. Її відвідує родина, сусіди та подружки з «Древа», які часто сходяться на репетиції саме до неї.

— Як земля українська — це багатство, так і пісня — це багатство.

Вдома у Надії — великий стенд із пам’ятними фотографіями «Древа», який жінці подарували онуки. Поруч, у кутку, висять старовинні ікони та власноруч вишитий портрет Тараса Шевченка.

— Будівля величезна, а тепер я тут одна, діти приїжджають.

Надія Роздабара — вихованка дитячого будинку. Її батьки загинули при бомбардуванні під час Другої світової війни. Жінка згадує, що співати вона почала саме в дитбудинку.

— Там хор був гарний у нас. Так шо і співали ото. У нас Дуня Федоровна була, така вихователька гарна, і вона вчила нас пісень. Ну співали ми, звичайно, не народні (пісні). Це вже тут я їх почала вивчать.

Народні пісні Надія вчила під час навчання у Каневі та Золотоноші, а також у Крячківці, куди вперше приїхала у 1956 році. Тоді її, 19-річну випускницю Канівського педучилища, направили на роботу в місцеву школу, де жінка пропрацювала 39 років. Спочатку вчителькою, потім — завучем і врешті директоркою. Зараз школи в Крячківці немає. Пізніше Надія викладала українську та російську в технікумі в сусідній Березовій Рудці.

Надія згадує, як одного разу знайома запросила її прийти послухати, як вони співають:

— Каже: «Давай підемо, — а це був Новий рік, — і ти почуєш, як ми співаємо». Ну я й прийшла.

Тією знайомою була Ганна (Галина) Попко — майбутня керівниця «Древа». На таких зустрічах Надію вчили співати. Її наставницею була Ганна Левада (баба Ганна):

— От я і баба Ганна сиділи, і я прислухалася до її. Ой, голос мала! Третій!

На співах Надія Микитівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Федором Роздабарою:

— Я його і не знала толком. А тоді познайомилися случайно. І так почали зустрічаться. Почали співать, от. Мені сподобався оцей спів.

Після весілля Надія переїхала до родини чоловіка, на те саме обійстя, де мешкає і досі. Вони жили великою сім’єю у тісній хатині на дві кімнати. Чоловік Надії працював у колгоспі. І, звісно, співав. Разом із дружиною вони стали невід’ємною частиною новоствореного співочого колективу. Роздабари понад 60 років жили і співали разом, поки Федора не стало.

Надія згадує, як «Древо» вперше заспівало у клубі:

— Тут у нас був клуб, старенький такий. Ну і ми заспівали, і з того часу ми потім почали вже їздити на гастролі.

Надія Роздабара розповідає, що за кордоном «Древо» з Крячківки зустрічали з більшою радістю, ніж в Україні. Глядачі (здебільшого українські діаспоряни. — ред.) плакали, коли чули живий багатоголосий український народний спів. У той час як на батьківщині «Древа» подібні пісні можна було почути дуже рідко:

— У кожній державі так уже люблять народну пісню нашу, що часом буває аж обідно, що в Україні не звучить народна пісня. Немає!

В українському теле- і радіопросторі недостатньо українських пісень, вважає Надія та додає:

— І радіо, і телебачення пропагувало тільки російську пісню. А народну українську пісню … якось обходило воно.

Надія з теплотою згадує десятки своїх учнів, які живуть по всьому світу: від Сполучених Штатів до Японії. Її діти та онуки також успадкували любов до українських народних пісень. А це означає, що пісні з Крячківки звучатимуть ще довго.

Ніна – єдина з Крячківки

— Для мене пісня — це празник. Отдихаю. Наповняється душа всім-всім-всім. Енергією.

Ніна Рева очолює «Древо» з 2011 року. Ніна — єдина у теперішньому складі колективу родом із Крячківки. Її хата стоїть навпроти вигону та водонапірної вежі, на вершечку якої оселилися лелеки. На подвір’ї багато квітів та старенький «бобік», на якому вони разом з чоловіком їздять по дрова та зерно.

Подружжя має чимале господарство: курей, кролів, котів. Щодня пораються на городі. У вільний від клопотів час Ніна вишиває і плете з ниток круги (в’язані вироби округлої форми з грубої нитки. — ред.). І співає:

Скажи мені, моя мамо, де ти долю діла?
Чи у полі загубила, чи в морі втопила?
Як у полі загубила, то піду шукати.
Як у морі утопила, буду й горювати.

Керівниця «Древа» розповідає, що співи супроводжували її протягом усього дитинства.

— У мене батьки дуже любили співать. Батько дуже гарно співав. Бабуся, мамина мати, також. І навєрно, може, трохи передалось і мені. Ми було полягаєм на печі, і бабуся давай учить мене пісень.

Осінь довга, холодна,
Нічка темна, невидка,
З ким я буду сю ніч спать,
Сюю нічку й ночувать.

(фрагмент з української народної пісні «Осінь довга, холодна»).

Ніна розповідає, що у радянські часи люди в Крячківці не позбулися своїх традицій, тому що співали український народний репертуар всупереч тоталітарній політиці держави:

— Тоді ж заборонялося і в церкву ходить, то вже вони крадькома. А ходимо — заспівали. До знакомих, хто приглашав, ми туди ходили, щедрівки співали, колядки.

До «Древа» Ніна Рева потрапила в 1993 році. Жінка згадує, як одразу поїхала з колективом на гастролі: спершу Україною, згодом — Польщею. На численних виступах публіка завжди тепло приймає колектив із Крячківки.

— Дуже гарно, дуже гарно. Як які, то прямо дивишся — й плачуть люди. Може, згадують свою судьбу.

Ніна Рева співає не лише в колективі, а й сама для себе, за першої-ліпшої нагоди. Втім, для неї спів із легендарним ансамблем — це не лише захоплення, а й своєрідна терапія.

— Ну як, забуваєш оте все, оті всі хвороби свої. То наче підеш там, оддишеш, якось на душі легше. І пообщаєшся із людьми. Кажна розкаже своє. І так.

Про рідне село Ніна розповідає з любов’ю та легким сумом. За її дитинства Крячківка була великим населеним пунктом, до якого з’їжджалися люди з усієї України. Зараз у селі залишилось всього кількасот людей, більшість з яких — літні люди.

Ніна запрошує молодь переїздити до Крячківки, бо вільних хат у селі багато, вистачить всім:

— Оце таке в нас село. Дуже красіве. Хто не приїде, так каже: «Зелене, гарне». А людей чось меншає й меншає. Молодьож не держиться тут.

Пагони

У 2020 році ансамбль «Древо» відзначив 60 років. На сьогодні він є одним із найстаріших колективів України. Зараз «Древо» налічує сім учасниць: Надія Роздабара, Ніна Рева, Надія Рвач, Галина Лисенко, Ніна Забава, Наталія Левада, Світлана Роздабара. Чоловіків в ансамблі немає. За всю історію існування колективу їх було лише шестеро. Серед них — і музикант та майстер музичних інструментів Юрко Фединський, який переїхав у Крячківку з США в 2010 році.

Склад ансамблю час від часу поповнюють співачки із ще одного крячківського колективу — «Калини» — молодшої версії «Древа». Старші учасниці передають свій досвід молодшим, а молодші продовжують справу старших. І так загалом триває вже понад пів століття.

Репетиції «Древа» відбуваються у родинній атмосфері. Жінки сходяться у місцевому клубі, або у когось вдома. Співають, готують їсти, накривають на стіл, спілкуються, розповідають останні новини. У теплий період року такі зустрічі часто відбуваються просто неба. Ніна Рева розповідає:

— Як так той поскучали — давайте зійдемося. Ну давайте зійдемося. Особенно зімою — то йдем до Микитівни (Надії Роздабари. — ред.). Вона ж сама (живе). Їй скучно.

За 60 років ансамбль «Древо» став символом Крячківки. Колективу присвячені документальні фільми, наукові та публіцистичні роботи.

Через вік учасниць ансамбль вже не їздить за кордон та у віддалені точки України. Тому, щоб почути цей багатоголосний народний спів наживо, варто хоча б раз приїхати до Крячківки — наприклад, на щорічний кобзарський фестиваль «Древо роду кобзарського». Саме так роблять поціновувачі українського фольклору з цілого світу. Послухати «Древо» до Крячківки приїжджали артисти зі Сполучених Штатів, Японії, Німеччини, Великої Британії. Учнями ансамблю вважають себе численні діячі культури, співаки, актори, режисери, етнографи. Серед них — Ніна Матвієнко, Євген Єфремов, Наталка Половинка, Сергій Ковалевич, Мар’яна Садовська, Надія Тарнавська та інші.

Послідовником ансамблю з Крячківки став київський гурт «Древо», створений у 1979 році Євгеном Єфремовим на базі Київської консерваторії. Гурт виконує традиційні українські пісні, зібрані під час експедицій селами України. Згодом виникла ще низка гуртів, що досліджують та зберігають автентичне виконання народної пісні, як-от «Божичі», «ГуляйГород» та інші.

Так розросталося «Древо» з Крячківки. Так творилася сучасна легенда української народної пісні.