Антон Дробович: Це одне з народжень нової України

21 вересня 2022
Share this...
Facebook
Twitter

Антон Дробович — український державний і громадський діяч. З 2019 року він обіймає директорську посаду Українського інституту національної пам’яті. За два роки Антон разом із командою впровадили ініціативи з перейменування вулиць, повернули містам українські топоніми, фіксували злочини Росії проти України. Коли у 2022 році почався новий етап російсько-української війни, Антон долучився до збройного спротиву. Зараз він боєць територіальної оборони ЗСУ, тож вправно володіє зброєю — стилетом. Але й перо — стилос — залишається його професією. На своїй сторінці у фейсбуці він регулярно публікує новини з фронту. А сторінку Інституту нацпам’яті поповнює статтями, у яких разом з колегами фіксує факти агресії Росії проти України.

Цим інтерв’ю з Антоном Дробовичем журналістка Дарка Гірна продовжує цикл розмов про українських інтелектуалів, яким довелося приймати доленосні рішення: взяти до рук зброю чи воювати пером.

Радянський період української історії — один з найяскравіших прикладів, коли Росія фальсифікувала та вигадувала «зручну» для неї історію України. Сторіччями це було вигідно для диктатури Російської імперії та Радянського Союзу, а тепер — терористу Путіну. Щоби протистояти в’їдливій пропаганді, у 2006 році в Україні заснували Інститут національної пам’яті — центральний орган виконавчої влади, який формує політику української національної пам’яті та досліджує її історію.

Аби правда стала доступною для всіх, спілка людей роками розрухує закоренілу систему. Зазвичай імена цих людей мало хто знає, проте результат їхньої роботи помічають усі. Наприклад, з 2015 року в межах процесу декомунізації в Україні почали перейменовувати радянські назви міст і вулиць. Натомість з’явились відроджені автентичні топоніми. Так Кіровоград став Кропивницьким, а вулиця Горького в Києві змінилась на Антоновича. Декомунізацію, або вилучення елементів комуністичної ідеології з символічного простору України, ініціював саме Український інститут національної пам’яті. Його дослідники розробили та подали до Кабінету Міністрів пакет відповідних законопроєктів. Крім цього, фахівці Інституту записують інтерв’ю людей, що стали свідками різних історичних подій, оберігають місця поховання жертв Голодоморів і політичних репресій, ініціюють встановлення пам’ятників, створюють музейні експозиції і виставки та розповідають про ці події усій країні.

На сайті Інституту національної пам’яті можна побачити два символи. Перший — тризуб. Другий — логотип Інституту, схожий на футуристичну квітку маку. Три червоні квадрати-пелюстки символізують різні «зрізи» історії та різні погляди на них. А чорна серцевина — це спільна національна пам’ять з усіма її болючими темами. Це те, що поєднує усіх українців різних віків.

Антон Дробович — третій очільник цього Інституту. У 2010 році Антон закінчив Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова у Києві за спеціальністю «Філософія», де здобув ступінь магістра. Це була його перша освіта. Після навчання лишився викладати на кафедрі культурології та філософської антропології. Упродовж 9 років він навчав студентів і сам намагався зрозуміти людську сутність та її місце у світобудові. У 2013 році був помічником генерального директора Мистецького арсеналу, а пізніше радником Міністра освіти і науки і керівником освітніх програм у Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр». У 2017 році Антон став випускником семінару «Цінності і суспільство» Інституту Аспена в Україні.

Інститут Аспена
Філіал Американської некомерційної організації зі штаб-квартирою у Вашингтоні.

Досвід роботи в культурній і освітній сферах допоміг відчути вектор руху, який розвиватиме в українцях відчуття національної гідності. Тож у 2019 році Антон Дробович пройшов конкурсний відбір на керівну посаду Українського Інституту Національної пам’яті і до лютого 2022 року висвітлював, серед іншого, найбільші трагедії української нації, спровоковані Росією.

Служба у війську

За словами Антона Дробовича, історичний процес завжди розгортався так, що очевидною була велика війна, яку розв’яже Росія. Власне, вона стала на цей шлях у 2014 році, коли тимчасово окупувала Крим. На жаль, це розуміли тільки жителі Східної Європи — поляки, українці, литовці, латвійці, естонці — ті, які жили поруч і добре знали росіян.

Паралельно з науковою кар’єрою, що зайняла більше 10-ти років, 8 з них Антон Дробович готувався до цієї війни. Тому точно розумів, що 24 лютого 2022 року долучившись до війська зробив свідомий крок і зараз точно знає, для чого він у ЗСУ:

— Я відчував: точно буде війна. І розумів, що це може бути така війна, що треба мати навик користування зброєю. Не тільки інтелектом. Хоча я ліберал, тобто завжди обираю права людини. Але разом з правами людині даються й обов’язки. Ось цей обов’язок: коли на Україну нападає скажений ворог, ти маєш її захищати.

Ще в 2014 році Антон купив зброю, пройшов курс стрільби з пістолета і пішов на військове навчання. В армії він отримав військову спеціальність командира гармати в артилерії і став до лав оперативного резерву. І вже маючи військову спеціальність, зміг потрапити в регулярні війська.

Щоб переналаштуватись з директора Українського інституту національної пам’яті у військового, Антон мав лише 1 день — 24 лютого. Разом з командою вони терміново переводили роботу інституту на режим воєнного часу:

— Ми перевезли інститутські сервери і всю секретну документацію. Особисто мені треба було ще владнати менеджерські справи, віддати вказівки і змінити структуру роботи інституту.

Після того, як Антон тимчасово відклав цивільне життя «на потім», він вже керувався мобілізаційним приписом і виконував військові інструкції:

— У мобілізаційному приписі були написані місце і час, куди слід прийти, аби стати на облік. Пам’ятаю, що було дуже багато людей і добитися виконання свого обов’язку здавалося чимось надприродним в той момент. Але я вистояв свою шалену чергу до тероборони і потрапив до наймолодшого роду військ і сил територіальної оборони ЗСУ. Ввечері 25 лютого приступив до виконання своїх обов’язків.

Для громадян, далеких від армійської служби, вся структура і кадрова комплектація Збройних Сил залишається невідомим відрізком, який проходить кожен майбутній солдат. За словами Антона, оборонна система вертикальна, тобто ієрархічна. Всі мобілізовані чоловіки та жінки не можуть самостійно обирати війська, в яких проходять службу. Навіть якщо програміст захоче долучитись до кібервійськ і відбивати інформаційні атаки росіян, то одразу після зарахування на військовий облік він не зможе так зробити. Антон пояснює, чому це один із недоліків нашої системи:

— Спочатку військовозобов’язана людина має прийти у військкомат, як зараз його називають — Центр комплектування та соціальної підтримки. І там (у військкоматі. — ред.) дивляться, який у тебе фах, які у тебе військові спеціальності, що ти можеш. Так само дивляться, які у нього (у міського військкомату. — ред.) є потреби від бойових бригад різних видів військ. Тоді військового направляють туди, куди потрібно.

Але 24 лютого це не спрацювало через масовий наплив людей. Охочих було так багато, що вони навіть не могли вміститись у приміщенні, а автівки не могли проїхати на вулицях поруч. Антон пригадує початок подій тимчасової окупації Криму у 2014 році.Тоді він теж приїхав у військкомат у Києві і був вражений чергою, яку побачив уперше в житті.Тоді було близько ста людей — здавалося, що дуже багато. Але 24 лютого 2022-го року під будівлею військкомату зібрались тисячі людей.

— Уже перебуваючи у військах, якщо є знайомі в інших підрозділах, можна подавати прошення, щоб рекомендували розглянути твій послужний список і досвід. І тоді можна розраховувати на переведення. Хоча, на мій погляд, на фронті дуже не вистачає низової ініціативи. Якби військовослужбовець міг податись на навчання, пройти конкурс і отримати військову професію, це могло б допомогти удосконалити систему.

Хоча в армії є ті, хто віддають накази, і ті, хто ці накази виконує, в окопі всі рівні. Зараз побратими Антона Дробовича — люди з різних сфер і різного соціального статусу, які відчули обурення від нападу росіян та воюють за гідність і свободу українського роду:

— Зараз в армії не тільки професійні солдати. Всі поприходили: пенсіонери, генерали, які служать на рядових позиціях солдатів, прокурори, поліціянти. Ти бачиш, що таке твоя країна. Всі стають рівними, як в стародавніх Афінах. Можна отримати громадянство тільки після того, як став на стіну і закінчуєш свою службу у війську. Так і тут (в ЗСУ. — ред.). Я думаю, це одне з таких народжень абсолютно нової України. України сильних громадян, які стояли плечем до плеча в найгарячіший, найстрашніший час, щоб боронити свою Батьківщину і правду.

Антон розповідає, що побратимів дуже єднає мотивація і взаємодопомога, адже армія для більшості — абсолютно новий досвід. Військові тут живуть не те, що не вдома, а в місцях, взагалі до того непристосованих: будують бліндажі просто неба, окопуються і захищають позиції мішками з українським чорноземом, що допомагає знизити силу ударної хвилі. Земля — невід’ємна частина української культури, що набула особливого значення. Нею міряли багатства ґазди, а тепер досвідчені воїни називають її найкращим бронежилетом. Щільно набиті чорноземом мішки, наче цеглини, утворюють непохитну захисну стіну. Однак Антону прикро за шкоду природі, адже вони не лише викорчовують землю, а й рубають ліс для оборонних споруд.

— Це шалене марнотратсво, бо ця земля має давати життя, а не ув’язнюватися у мішках й приймати у своє лоно кулі, осколки та снаряди. Але така вже реальність — українська земля вміє породити, але й у буквальному сенсі собою прикриває нас, боронить. Після перемоги ми будемо гоїти її рани.

Однак навіть зараз крізь штучну, поліпропіленову матерію мішків до світла пробиваються паростки зеленої трави. Український чернозем буяє життям і неодмінно відродиться після війни. А Антон «компенсовує» завдану природі шкоду висадженими на власному балконі дубами. Життя триває і там: у нього вже проросли десятки маленьких деревець.

Боротьба Інституту з російськими міфами

Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року — лише етап восьмирічної російсько-української війни, що триває загалом більше ніж чотири століття. Антон розповідає про «отруту імперськості», яку відчувають мільйони українців і нині:

— Думка про багатостолітнє протистояння з Росією — зовсім не фігура мови, це так і є. Оце імперство Росії, що дуже чітко відчувається зараз — йому дійсно сотні років. І те, що вони не визнають незалежності інших держав — його пухлина. Те, що вони зробили з нашими містами, з Маріуполем, з Черніговом, з Харковом — і є відбиток цієї імперської логіки.

Протягом 2021 року Антон з колегами проводили круглі столи на тему деколонізації і осмислення імперської спадщини. Вони доходили колективної думки, що імперська хвороба Росії за різних часів набувала різних форм, але постійно була присутня в менталітеті агресора.

— Радянський Союз — це була насправді неоімперська формація під виглядом соціалістичних ідей. Тобто вони фактично викривили марксизм і соціалістичні ідеї так, що побудували більш ефективну імперію, яка на людях виглядала як соціальна держава.

Із радянських часів сучасна Росія тягне купу міфів. На них вона будує свою нинішню риторику і ними ж живить свою агресію. Одна з таких вигадок, із якою українці борються й досі — «Вєлікая отєчєствєнная война» і її «воїни-асвабадітєлі». Антон разом з командою Інституту нацпам’яті всіляко намагаються нарешті знищити цей шкідливий міф, за допомогою якого Росія відбілює свою історію.

Часовий проміжок між 1939 і 1941 роками радянська влада називала «передвоєнними» роками.Так вона залишала поза увагою військових-червоноармійців, які тоді воювали. Серед них було дуже багато українців. «Велика Вітчизняна війна» — це не просто перейменування, а викреслення цих людей із радянської історії. Наприклад, офіційно ветеранів радянсько-фінської війни для СРСР просто не існувало. Ті, хто воював із тридцять дев’ятого по сорок перший рік, не мали ані належного статусу, ані підтримки держави. Зовсім інакше ставилися до ветеранів, які воювали з німцями у 1941–1945 роках.

— Користуючись вигаданим поняттям «Велика Вітчизняна війна», радянська влада відводила погляд від того, що саме з 1939–1941 років вона влаштовувала так звані «визвольні походи», хіба що зараз вони називаються «спецоперацією». Насправді це були загарбницькі акти Радянського Союзу. Тоді вони напали на Польщу, поділивши її території з Німеччиною, окупували країни Балтії, Бессарабію та Північну Буковину, почали радянсько-фінську війну.

Антон каже, що чимало українців уже розуміють небезпеку таких міфів. З одного боку, існує величезна кількість просвітницького контенту, а з іншого — люди й самі бачать, як Росія хоче повернути минуле.

22 липня 2022 року Антон Дробович опублікував результати опитування, де 85 % українців (із тих, що взяли участь в опитуванні у додатку «Дія») голосували за те, щоб прибрати з щита Батьківщини-матері у столиці герб Радянського Союзу. Питання про демонтаж радянської символіки з монумента ініціював Український інститут національної пам’яті. Антон тоді відзначив, що громадяни хочуть жити в країні без привидів, щоб ставати сильнішими і мудрішими. А для цього треба переосмислити досвід Другої світової війни і прибрати з пам’яті про неї пропаганду й облуду. Це шлях через діалог і спільне міркування, а не примус та маніпуляції.

— Думки про декомунізацію, дерусифікацію, деколонізацію, які інститут уже довгий час опрацьовував і теоретично готував, зараз мають попит. Ми бачимо, що міста півдня, сходу, центру України не хочуть мати нічого спільного з російськими топонімами і діячами. Вони хочуть прибрати це з символічного простору. Раніше ми були локомотивом декомунізації, а тепер ми не встигаємо та іноді навіть пригальмовуємо міста, кажемо: обережно з перейменуваннями, дотримуйтеся процедур, ось методичні рекомендації.

Важливим напрямом роботи Інституту є просвітницький. Після спроби анексії Криму й окупації східних міст у 2014 році особливо актуальним проєктом Інституту нацпам’яті став віртуальний Музей російської агресії. Це документальна база даних про ключові події та злочини, скоєні під час окупації Російською Федерацією територій України. Тому сам проєкт можна назвати календарем подій, з хронометражем та документами, що підтверджують нелегальне втручання Росії у соборність української держави. Це спільна ініціатива Міністерства закордонних справ, Українського інституту національної пам’яті, Офісу генерального прокурора України і низки інших організацій.

Викриваючи російську пропаганду, Інститут національної пам’яті допомагає українському народу відновлювати історичну справедливість. Антон зазначає, що багато запитів до Інституту надходять саме з керівної верхівки:

— Ми співпрацюємо з Міністерством оборони, з профільними спеціальними службами. Якщо раніше ми просто їх консультували, то зараз контактуємо напряму. Щобільше, вони самі нам пропонують деякі формати протистояння російським імперським міфам. Ми бачимо, наскільки оцей компонент м’якої сили став важливим для національної єдності, для здійснення культурної, інформаційної політики держави. І мені приємно, що наші колеги із РНБО, із уряду, із Міністерства закордонних справ, із Міністерства культури підсилили співпрацю з нами.

Самодостатність української культури

Після повномасштабного вторгнення на сайті Інституту нацпам’яті у блоці «Актуальне» є тільки дві теми, пов’язані з новими реаліями життя. Перша — добірка статей українською й англійською мовами про перебіг російсько-української війни, її передумови та міфи. Наразі там уже більше п’ятнадцяти публікацій, і команда Інституту на цьому не зупиняється. А друга тема — це фіксація воєнних злочинів Російської Федерації проти культурної спадщини. Працівники Інституту документують наслідки «руского міра» в Україні. За хештегами #RussiaRuinsCulture та #RussiaDestroys можна побачити, чому треба якнайшвидше позбуватися сентиментальності до росіян і обривати будь-які зв’язки з країною-агресоркою. Антон вважає, що культурна сепарація з Росією — одна з найголовніших передумов перемоги, і пояснює, чому це важливо зробити якомога швидше:

— Радянський Союз, а до того Російська імперія зробили дуже багато для того, щоб найкраще з нашої культури апропріювати, тобто забрати собі. А те, що забрати не вдалось, щось дуже українське, специфічне, колоритне — замовчати.

Як приклад, Антон наводить історію про другий і перший зимовий похід, під час яких армія УНР била по більшовицьких тилах. Перший зимовий похід під час Революції 1917–1920 років — це подвиг українських партизанів, які очищали окуповані землі України від усього, що нагадувало про московську навалу. Він тривав 5 місяців: з 6 грудня 1919 по 6 травня 1920 року. Солдати пройшли 7 областей України, провівши понад 50 переможних боїв. Коли Антон з побратимами в розташуванні говорить про ці події, майже ніхто про них не знає.

А от Казимира Малєвіча багато хто досі вважає польським або російським художником, хоча він народився в Києві. Першим навчальним закладом, де Казимир навчався живопису, була Київська художня школа Миколи Мурашка. І вже у свідомому віці він переїхав до Курська, де працював на Курсько-Московській залізниці. І лише у вільний час він малював сам або навчав малювати інших на самостійно організованому гуртку.

Антон вважає, що в Росії багата цікава культура, яка однак великою мірою створена за допомогою апропріації, тобто забирання в інших. Один із найяскравіших прикладів, що відчули на собі й українці — це постать Миколи Гоголя:

— Ти читаєш його твори і розумієш весь колорит, в якому він пише. А ще розумієш, що це має бути написано українською мовою. Настільки це добре передає суть подій нашого краю. Але Росія його дуже влучно привласнила і він вже відбувся в імперському контексті.

Російська культура теж досі залишається імперською і формує таку ж управлінську логіку. Адже недарма кажуть, що російські ліберали закінчуються там, де починається українське питання. Або ж — татарське чи білоруське.

Антон пояснює, що культуру не можна легко заборонити й закрити — її варто осмислювати і переосмислювати. Але осмислення імперської спадщини і постколоніальні студії, давно пройдені на Заході, — це актуальне завдання насамперед для самої Росії, а не України:

— Ми маємо забрати зі спільного історичного й політичного минулого все, що наше. А все російське — до побачення. Нам не потрібні три пам’ятники Пушкіна в Києві. Пушкін не займає стільки місця в нашому світогляді і не повинен займати. Чи хочемо ми, щоб людина, яка так писала про нашу Полтаву і про нашого Мазепу, була в цьому місті? Бо тільки перед нашою мовою, перед нашою культурою у нас є обов’язки. Перед російською в нас немає ніяких обов’язків.

Дерусифікація символічного і культурного простору — це складна тема, бо в Україні є цілі покоління, які виросли на російській культурі, і після 24 лютого 2022 року постали перед викликом прощання з колишніми упередженнями. Вони буквально залишилися без уявлення про власну ідентифікацію. Адже багато хто ледь не ототожнював українську ідентичність із російською, вважаючи ці нації братніми.

— Ми не братні народи. Треба протиставити українську культуру російській: показати, що вона погано впливає на людину і змінює її світогляд. Тобто людям треба не нав’язати, а підказати цей шлях і запропонувати образ майбутнього — теж на відміну від Росії. Сучасна Росія може запропонувати тільки ностальгію, але отруєну імперським фашизмом. Україна ж зараз може запропонувати майбутнє. Ми зможемо відбудуватись і жити вільними в справедливому суспільстві, без шансу на корупцію і російський реванш.

Водночас і Україна більше не зможе бути країною з унітарною українською культурою. У найближчому майбутньому нам доведеться приймати і працювати з мультикультурністю українців, яка є нашою силою.

— Всі ці люди, які зараз боронять Україну і проливають кров, абсолютно різних національностей, різних світоглядів, різними мовами говорять і боронять Україну, тому що Україна — це країна прав людини, країна людської гідності.

Україна переможе

Війна, розпочата Росією на Сході Європи, має закінчитися перемогою України та Європи, бо насамперед це боротьба за цивілізований, демократичний спосіб життя.

— Росія не має перемогти в цій війні, бо інакше ми опинимося в неймовірно довгому періоді мороку, війни і хаосу. Цинізм, брехня і лицемірство буде вважатися нормою. Бо оця перемога — це побудова нової диктатури, такого оруелівського типу. Якщо Україна програє або буде змушена іншими країнами і світом до якогось ганебного примирення — це тільки відтермінує ще більшу війну. А якщо зовсім програє, то це стане початком підготовки великої війни вже в центрі Європи.

На думку Антона, у цієї перемоги дуже багато умов. Але остаточна й найкраща — це чітка військова перемога. Фактично треба демілітаризувати Росію і змістити її політичне керівництво, а як країна вона має розпастися на низку незалежних держав.

— Нам треба вигнати їх (росіян. — ред.) зі своєї території, відновити територіальну цілісність і забрати компенсацію за їх шкоду. За те, що можна взяти, бо за людські життя не можна отримати компенсацію. І далі зайнятися відбудовою своєї держави, України майбутнього, де у нас неймовірна кількість викликів, щоб не скурвитися, не стати якоюсь корумпованою країною, яка з цим пафосом перемоги згниє зсередини. Оце наша велика задача — побудувати таку нормальну, адекватну, європейську демократичну країну.

Що ж до власної перемоги, Антон планує «дати чосу окупантам, вигнати їх і повернутись додому до родини». Люди з його роти, збудувавши лінії захисту київського оборонного району, перенаправляються в різні бойові бригади на південь, схід і на північ України, щоб захищати нашу землю.

— Безумовно, ця війна породить сотні, якщо не тисячі, національних героїв. У підручники історії увійдуть люди, які, наприклад, захистили Київ або захищають зараз Харків, або помстяться за Маріуполь, або потоплять чергові російські крейсери чи інші кораблі. Полководці і рядові солдати, волонтери і мирні громадяни, партизани і рух спротиву.

Цей матеріал виходить як третій епізод подкасту «Стилет чи Стилос», який можна прослухати на різних платформах:

Apple Podcasts;
Google Podcasts;
Spotify.

за підтримки

«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Партнери — студії звукозапису «20К» і «Гур-гури».

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Наталія Півторак

Авторка,

Сценаристка:

Валерія Пасічник

Авторка ідеї,

Інтерв’юерка:

Дарія Гірна

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Марія Горбач

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Режисерка:

Катя Полівчак

Звукорежисер:

Дмитро Кутняк

Ярко Себало

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибатор:

Олександр Кухарчук

Віталій Кравченко

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик