Голоси Маріуполя. Життя два роки потому. Галина

У цьому матеріалі поспілкувалися з Галиною Балабановою, яка координувала волонтерський штаб «Халабуда», що об’єднав маріупольських волонтерів для допомоги місцевим і військовим.

Майже десять років тому, навесні 2014-го, проросійські сили вперше окупували Маріуполь. Місто пробуло під їхнім контролем рівно два місяці — з 13 квітня по 13 червня. Тоді населений пункт визволяли кілька бойових підрозділів, а також новостворений добровольчий батальйон «Азов», що став одним із символів Маріуполя.

Але Росія не полишила спроб завоювати українські землі й у 2022 році розпочала повномасштабне вторгнення, бажаючи загарбати не лише Донеччину, а й усю Україну. Маріуполь, від якого до зони проведення Операції об’єднаних сил (ООС) було всього 15–20 кілометрів, став одним із перших міст, що взяв на себе удар. Маріупольці, звиклі до життя пліч-о-пліч із лінією фронту, одразу ж спрямували всі свої сили на волонтерство і взаємодопомогу.

Волонтерство в Маріуполі до повномасштабної війни

Коли українська армія визволила Маріуполь 2014 року, він став місцем проживання для тисяч людей із різних куточків Донеччини, чиї міста й села, на жаль, досі під російською окупацією. Переселенці й небайдужі маріупольці в прагненні допомогти одне одному зайняли проактивну громадянську позицію: відкривали волонтерські центри та простори для творчості, відпочинку та суспільної взаємодії. Про деякі з них ми розповідали ще 2017 року.

Волонтерський шлях Галини, уродженки й мешканки Маріуполя, також почався ще за часів АТО. Жінка допомагала маріупольській громадській організації «Східна брама», яка пізніше стала хабом під назвою «Халабуда». Його команда організовувала освітні й культурні проєкти, надавала підтримку бізнесу та сприяла соціальному зростанню. У хабі, що функціонував як вільний простір, проводили різноманітні заходи, допомагали переселенцям з евакуацією, розміщенням і наданням гуманітарної допомоги, ветеранам АТО й усім, хто цього потребував. Хаб «Халабуда» був одним із тих місць, яке змінювало Маріуполь на краще й показувало, що навіть попри близькість до лінії розмежування тут можна жити й будувати майбутнє.

Але імперські амбіції російської влади знищили це все. Галина разом з іншими активістами «Халабуди» з самого ранку 24 лютого 2022 року почала активно облаштовувати простір хабу для розміщення потерпілих, збирати гуманітарну допомогу, допомагати місцевим цивільним і військовим. Коли ситуація в місті стала критичною, жінка вирішила евакуюватися. Виїжджала 16 березня — у день, коли росіяни скинули на Маріупольський драмтеатр авіабомбу, убивши сотні мирних жителів.

Як змінилося життя Галини за два роки

Евакуювавшись із Маріуполя, жінка оселилась у Львові, де вже мешкало чимало переселенців, які тікали від російської агресії. За два роки вона трохи адаптувалася до життя на Галичині, хоча відзначає різницю між життям у цьому регіоні та у Приазовʼї:

— Для мене дуже змінився ритм мого життя, не тільки місце. Львів набагато повільніший для мене, і спочатку це мене дуже сильно бісило. А вже десь за рік прийшло усвідомлення, що це, напевно, краще для психоемоційного стану, ніж кудись постійно бігти. Бо під час виїзду з Маріуполя, як тільки я піймала зв’язок мобільний, написала знайомому, який шукав у фейсбуці якусь проєктну команду на місцях, там [десь] в регіонах, [мовляв], «я готова, давай». Тобто це був такий запал «давайте бігти далі», але, напевно, життю трошки видніше. І через це мені, напевно, пощастило віддатися всесвіту з його ритмом, трошки повільним львівським ритмом.

За цей час жінка змінила і сферу діяльності, тож «Халабуда» тепер діє без неї:

— Моя задача перший рік була зробити самостійною ту команду там, дати їм все, що я знала, вміла, і допомогти розвивати те, що цікаво там на місці їм. Уся команда зараз займається тим, що їм цікаво, а не тим, чим ми колись займалися в Маріуполі. І після цього, коли я вже зрозуміла, що все, моя роль, в принципі, тут виконана, я відходжу вже більше на порадницькі межі.

Після евакуації з Маріуполя «Халабуда» осіла в Черкасах. Як і в Маріуполі, її учасники допомагають жителям міста й сусідніх населених пунктів з гумдопомогою, проводять заходи, ремонтують дрони для військових. Хаб працює як коворкінг і як простір для громадських ініціатив. Так само одним із найважливіших проєктів команди була організація кола підтримки:

— [Це] проєкт підтримки і навчання інструментам, як спілкуватись з людьми, які чекають рідних з полону, чекають рідних з війська. Часто подібні проєкти включають [не більше як] типу, «ось є родичі, [а] ось є ті, хто їм співчувають». Наш проєкт включав і представників різних громадських організацій, які бачать цю цільову аудиторію потенційно своєю. І вони вчили їх, як комунікувати, як не нашкодити.

Залишивши команду «Халабуди» вирішила й надалі долучатися до проєктів, спрямованих на допомогу громадськості. Каже, що багато спільнот й організацій запрошували її працювати, але вона відчувала певний внутрішній барʼєр:

— Мені було дуже складно [прийняти пропозиції роботи], тому що це не моя команда, це не команда, яка з’явилась з нуля, як було з «Халабудою». Це не команда, яка просто утворилась як коло друзів чи коло однодумців. І для мене це були такі експериментальні останні кілька місяців, навіть не кілька місяців, вже більше ніж пів року. Я трошки працювала в різних командах, трошки долучалась як консультант до різних команд і пробувала, а як мені саме емоційно з іншими людьми, зі сталими командами працюється.

Зараз Галина обіймає посаду у програмі сприяння громадській активності «Долучайся» від USAID. Спочатку вагалася, чи варто пробувати себе в новій ролі, але з часом зрозуміла, що її «халабудний» період завершений, тож вона готова рухатися далі:

— Я вже тепер працюю з тими організаціями, які подаються на фінансування для того, щоб щось робити в Україні зараз.

Звістки з Маріуполя

Актуальні новини з рідного міста Галина переважно отримує від тих, кого знає особисто:

— В мене є декілька людей, які не з близького кола, але які є в Маріуполі зараз. Вони періодично пишуть дописи, виходять на зв’язок. І це для мене такий додатковий фільтр для того, щоб розуміти, що там відбувається дійсно, а не просто дивитись на ту інформацію, яка з усіх чайників російських вєщає.

Аналізуючи звістки про Маріуполь, Галина розуміє, що за два роки після «асвабаждєнія», держава-агресор так і не змогла забезпечити умов для нормального життя маріупольцям, які з різних причин лишилися в місті. Російська пропаганда всіма силами намагається показати, що життя в цьому населеному пункті налагоджується, але це лише міраж, який розсіюється, щойно камера російських журналістів вимикається:

— Для мене це такий симулякр Маріуполя, створення симулякру. Створення чогось несправжнього, імітації міста, імітації мешканців, імітації активності на всіх рівнях.

Через бойові дії будинок Галини в Маріуполі був частково зруйнований зовні, а також вигорів зсередини. Але оскільки він розташований у центрі міста, то для красивої картинки окупаційна влада відремонтувала його фасад, тільки ось жителів у ньому немає.

Якщо від’їхати від центру Маріуполя, який росіяни показово ремонтують, і подивитися на околицю міста чи приміські селища, то видно, що вони досі зруйновані. Мешканцям окраїн доводиться власноруч ремонтувати своє житло й налагоджувати комунікації, бо окупаційна влада не хоче цим займатися:

— Звісно, люди там здебільшого живуть в приватних будинках, їм там трошки простіше, бо якщо там в тебе є лісочок поряд чи посадка, ти можеш якось хоч зробити опалення, але деякі з них, як-от мої знайомі, більше року були просто без світла. Взимку я ще можу це уявити, якщо в тебе продукти на вулиці, плюс-мінус там в +3°C, +5°C, а влітку — це нереально.

Знайомі Галини діляться, що ті будинки, які перебувають в обʼєктиві російської пропаганди, під’єднані до комунікацій, наприклад, до газу і світла, але якість наданих послуг — не найкраща. Теплопостачання періодично відсутнє, а вода майже непридатна до використання:

— Вода жахлива, я не знаю, звідки вони (окупанти. — ред.) зараз її беруть, чи з нашого водосховища. Тобто вона не просто технічна, як було колись, це, фактично, навіть посуд не помиєш, мені здається, навіть підлогу не помиєш такою водою, але вона ніби є і біжить [з кранів].

Залишається проблема і з робочими місцями. Російська окупаційна влада може запропонувати маріупольцям хіба що розбирати завали й керувати громадським транспортом. Але транспортних засобів вкрай мало, бо автобусний парк Маріуполя російські військові знищили під час спроб захопити місто, що створює додаткове навантаження для водіїв:

— Знайомий казав про те, що його родичі там (у Маріуполі. — ред.) і хотіли отримати таку роботу, але це якісь дуже мізерні заробітні плати за доволі жорсткий графік, коли в четвертій ранку встаєш і розвозиш [людей]. Тобто, все ще залишається ця проблема, що немає достатньої кількості громадського транспорту і люди там з одного району в інший можуть добиратись тільки або власним транспортом, або з пересадками якимись шаленими — три години ти їдеш з одного кінця міста в інший.

У зв’язку з цим, ті, у кого є особистий транспорт, заробляють, надаючи послуги таксі, хоча такий вид діяльності може бути небезпечним. Галина розповідає історію від своїх друзів: знайомий влаштувався працювати таксистом і зник у першу ж зміну.

Знайти свій дім

2022 року, після прибуття до Львова, Галині, як і безлічі інших переселенців, львівські волонтери запропонували звернутися до психолога:

— [Психолог] тоді сказав: «Ну, власне, я не бачу особливої потреби в терапії, вам потрібно виплакатись, дати собі час, знайти безпечне місце, чисто для себе, свій куточок якийсь. І тоді все буде потрохи налагоджуватись».

Жінка каже, що так і сталося — перший рік у Львові вона провела, активно шукаючи житло й роботу. Але травматичні спогади повернулися до неї, тому їй довелося взяти перерву, щоб попіклуватися про себе:

— Я це не називала відпусткою, тому що це були такі літні канікули для мене: малювати, читати літературу терапевтичну, літературу від тих людей, яких я знаю. Потім вийшла Тані Касьян (українська письменниця. — ред.) книга, яку я, до речі, не дочитала половину. [Але] прочитала половину і така: «Ну, напевно, це те, що потрібно [мені] зараз» — не ретравматизація, а саме рефлексія, не пережиття знову того, що відбувалося, саме от рефлексія, — дивитись, як люди розсуждають, думають про те саме, що переживала ти.

Галина додає, що спочатку їй було важко читати подібну літературу, де описано Маріуполь і те, що хоч якось нагадувало про травму, принесену війною. Але вона відчувала, що важливо знову відчути, хоча б через сторінки книжок, яким було рідне місто, а також Приазов’я і Донеччина. Видання, присвячені цим регіонам, нагадують їй про дім. Каже, майже на кожній сторінці впізнає знайомі їй місця, назви вулиць чи навіть прізвища.

Серед таких — «Я змішаю твою кров із вугіллям» від Олександра Михеда, «Схід українського сонця» Катерини Зарембо, фотокниги Івана Станіславського «Маріуполь монументальний. Фотопутівник» та «Усі відтінки маріупольських мозаїк» у співавторстві з Олександром Черновим, одна з найстаріших історичних збірок «Маріуполь і його околиці», історичні роботи від Лева Яруцького, роман «За перекопом є земля» Анастасії Левкової.

А ще Галина, як фотографка, приділяє особливу увагу фотокнизі Мирослава Кобилянського «Мій Маріуполь та світ довкола». Фотографії з цієї книжки стали для неї хорошим способом полегшити свою емоційну травму. Наприклад, відвідування груп підтримки не мали для неї такого ефекту.

Галина каже, що туга за рідним містом, яку відчуває безліч переселенців, ніяк не дає повноцінно відчувати себе як вдома деінде:

— В мене був блок такий навіть, коли ти говориш по телефону: «Та, я вже підходжу додому» — і такий: «Не додому, а до будинку, ні не до будинку, до чого я підходжу?». Зараз вже намагаюсь це відпустити, ну, додому і додому, але все рівно конотація слова не та.

Галина сумує за рідним Маріуполем, за тамтешніми людьми і морем. Із тими, хто зміг вибратися з блокадного міста або залишився в ньому, але може виходити на зв’язок, вона намагається підтримувати спілкування. З тими, хто зник, розмовляє подумки. Але Азовське море, яке омиває Маріупольський берег — це те, чому не можна знайти заміни. Жінка каже, що розставила у своєму новому помешканні деякі речі, які нагадують їй про море:

— В мене є багато листівочок — друзі привозять, якщо їздять кудись, листівки з морем, з чимось синім. І це висить в мене в одній кімнаті, трошки піднімає настрій. І в мене є невеличка тарілочка з сіллю замість пісочка, і в ній є ракушки з різних теж країн. На жаль, саме з Маріуполя там немає, але декілька камінчиків з окупованого Бердянська передали, і це трошки в мене так в спальні поряд стоїть. Я кожного ранку встаю і бачу це, і це, напевно, така психологічна підтримка вже на підкорці в мене трошки лишилась.

Розповідати свою історію

Восени 2022 року Галина разом з іншими маріупольцями, які вибралися з блокади, була запрошена на захід у Німеччині. У Берліні вони розповідали іноземцям про те, що їм довелося пережити в Маріуполі:

— Нас взяли таких декілька людей, [наче] говорящих обізянок, яких показували іноземцям, що ось, дивіться, це люди з Маріуполя, вони реальні, вони пережили те-то і те-то, вони вміють говорити, ви можете з ними поговорити і розпитати щось.

Жінка порівнює подібні виступи з тим, як у дитинстві вона слухала розповіді своєї бабусі про Другу світову війну — для слухачів це на кшталт захопливої історії про виживання, але вони абсолютно не розуміють, як це — пережити такий досвід наяву. Галина додає:

— А потім, коли ти вже трошки підріс, і бабуся якось так проговорилась, що надавала першу допомогу німецькому солдату. А чо німецькому? А шо вони тут (в Україні. — ред.) робили? І особиста якась така маленька деталь з історії конкретної людини розмотує тобі клубок [того], шо було насправді, як цей солдат сюди потрапив. А чому ти була вимушена це робити? А де були наші? А шо взагалі відбувалось?

Розповідати свою історію Галині складно, особливо вдаватися в якісь подробиці. Але вона вважає, що тільки ділячись таким особистим досвідом, у слухачів з’являється інтерес до події, а отже, це збільшує шанс, що хтось дізнається правду про повномасштабну війну, зокрема блокаду Маріуполя.

Жінка згадує поетесу Оксану Стоміну як приклад людини, яка пронизливо ділиться своїм пережитим досвідом. Вона, як і Галина, маріупольчанка, яка вирвалася з блокадного міста. Поетеса спільно з режисеркою Анною Жуковець організувала в Берліні проєкт про Маріуполь, де читає свої вірші, перекладені німецькою мовою. У своїй поезії Оксана розповідає про війну, Маріуполь, а також про свого чоловіка — Дмитра Паскалова, який перебуває в російському полоні вже понад 600 днів. Він був цивільним, до 24 лютого 2022-го працював начальником порту, а після ховався на «Азовсталі» разом з багатьма іншими людьми:

— Черговий обмін, його все ще немає, але вона (Оксана. — ред.) має сили, і вона пише листи до нього, пише листи у віршах і їздить по європейським містам, навіть просто по школам, не лише до всяких можновладців і по кабінетах, а просто в школи. І після того, як вона читає свої вірші, то старшокласники просять її залишитись і розказати ще щось, в них виникає купа питань: «а як так може бути?», « як це немає зв’язку?», «справді так може бути до сих пір?», «вже два роки пройшло, як [це] в Маріуполі може до сих пір не бути нормального зв’язку?». Або там, [скажімо, історія, що] ти не можеш пити воду з-під крана, [а вони питають]: «А як ти не можеш пити, чому? А чому, коли Маріуполь був в облозі ви не могли подзвонити в служби порятунку?».

Історії про те, на що іноді доводиться йти людям, щоб вижити, можуть налякати читача або ж він, навпаки, скептично поставиться до прочитаного. Бо часто ми бачимо лише текст, а не реальну людину. Однак сприйняття подібних розповідей змінюється, коли зустрічаєшся з людиною наживо. Тому важливо давати людям безпечний простір, щоб ділитися своїм досвідом, наголошує Галина:

— Історії про топити сніг і про їсти голубів — це просто, коли ти це читаєш десь, тоді ти думаєш: «Це, напевно, якесь художнє перебільшення». А коли ти бачиш цю людину, [яка пережила такий досвід], то це вже зовсім по-іншому [сприймається]. І мені здається, що якраз зараз настав час таких [особистих історій]. Ми можемо впливати не на великі стратегічні комунікації, але за допомогою великої кількості маленьких історій, маленьких краплинок, оце якраз і має підточити цей камінь [пропаганди].