Побачити в Ізюмі дві війни

Марія Капаніна, яка колись працювала вчителькою та бібліотекаркою у школах №4 та №6, добре пам’ятає, яким був Ізюм та його околиці ще напередодні й під час Другої світової. Жінка народилася й виросла на хуторі поблизу Ізюма, який із часом знелюднів, як і більшість таких населених пунктів. 90 років тому там було до 30 хат, зараз — близько 30 осіб. 23 лютого 2022 року у родинному колі Марія святкувала 92-річчя.

Автор матеріалу теж народився й виріс в Ізюмі. Це була його перша поїздка додому після звільнення міста у вересні 2022 року. Із Марією він познайомився випадково: його подруга попросила привезти в Ізюм обігрівач її мамі та бабусі. Марія була дуже вдячна за допомогу й виявилась дуже привітною. Так домовилися про розмову.
На долю 92-річної жінки випало пережити і Другу світову, і зустріти повномасштабну російсько-українську війну. Маючи неабияку пам’ять, Марія розповідає, що спільного й відмінного між цими кривавими подіями.

Життя між двох воєн

— Кілька разів я їх бачила. Стою на балконі, а вони (російські окупанти. — ред.) внизу роздавали їжу. Один підходе під балкон і каже до мене: «Мы привезли супчик, возьмите себе». Я не пішла. Кажу: «Большое спасибо, но я сама себе супчик сварила», — такою була перша зустріч Марії із росіянами, коли навесні 2022 року вони окупували Ізюм. Ці загарбники не були першими в її житті.

У Марії двоє доньок. Одній уже під час окупації вдалося виїхати з міста, а інша досі живе з нею. У їхній квартирі спокійно й тихо. Лиш ритмічно цокає настінний годинник. На полиці поруч із кріслом Марії лежать збірки творів Остапа Вишні й Тараса Шевченка. «Дуже шкода України», — зітхає жінка й зауважує: вірші Кобзаря дуже нагадують їй сьогодення.

За нашу двогодинну розмову стає зрозуміло, що Марія наділена ледь не феноменальною пам’яттю, адже вона добре пригадує навіть погоду в день початку нацистської окупації 1942-го й тоді, коли всі постріли вщухли — 9 травня 1945 року.

— Пам’ятаю Харків після війни, ще руїни всюди були. У 1949 році ми ходили розбирати завали на суботниках, де зараз кінотеатр «Україна» у парку Шевченка, — згадує Марія повоєнне місто.

У її розповіді дуже часто зринає слово «пам’ятаю». Між нами — близько 70 років різниці. Розповідь Марії про дві війни доповнює щоденник російсько-української війни, який у тимчасовій окупації вели її доньки Наталія та Олена.

Як починаються війни

У 1941 році Марія закінчила 4 клас. Разом із дідусем і бабусею вона жила в уже майже зниклому селі Голубівка під Ізюмом. Про початок війни дізналася від дідуся:

— Добре пам’ятаю перші дні війни. Дідусь розвозив по селах пошту й привіз новину: почалася війна. Тоді ще ні радіо не було, нічого. І перші повістки він привозив. Пам’ятаю і перші повідомлення про загиблих по селу.

Німецькій окупації села передували вибухи в околиці, внаслідок яких горіли хати у сусідніх селах, а хутір лишився без влади. Невдовзі сюди прийшли окупанти.

— У 1942 пам’ятаю, як німці заїхали. Літо це було, жарко так і сонце таке… А у селі — всього одна вулиця. І їдуть по троє на мотоциклах з калясками, по троє з гармошками. Проїжджають веселі. Проїхали й нічого. А через врем’я, того ж дня, їдуть машини. Кричать: «Яйка, кури!», і забирають усе по хатах…

Розповідаючи цей епізод, Марія заплющує очі й важко зітхає. Вона майже одразу перериває розповідь, ніби боячись, що їй забракне часу, щоб розповісти все — так багато всього тримається в пам’яті, так багато болісних, жаских споминів. Разом з окупацією почався й грабунок: у родини Марії німецькі окупанти забрали кабана.

— А далі зайшли у сусідній дворик до моєї тітки, ловити курей. А там собачка бігала на ціпочку — не можуть вони пройти до курника. Вистрелили в собаку. У неї агонія, згустки крові, біжить до сарайчика в саж (місце, де тримають свиней. — ред.). Це на все життя запам’яталося.

Схоже починалася окупація Ізюма й 80 років по тому. Російські військові обстріляли місто з артилерійської зброї в ніч із 26 на 27 лютого 2022 року. Абсурд, але найпершим росіяни взялися «денацифіковувати» центр міста: вулицю героя СРСР, льотчика капітана Орлова, який воював над Ізюмом. За пару днів почалися російські авіанальоти, що буквально зносили житлові квартали міста.

«Бомбили місто. Підірвали поліцію. Горить медучилище. Вночі бомбили центр, горить будинок з магазином “Полюшко”. Вибух був жахливий. Решту ночі ми провели у стінній шафі в коридорі», — перший запис у щоденнику, датований другим березня 2022 року.

І під час німецької окупації, і під час нинішньої російської Марія переймалася не тільки життям рідних, а й тварин. Наприклад, жінка розповідає, що минулого літа до її будинку прийшла сіра кішка й оселилась там. Невдовзі вона народила кошенят, їх родина ховала в курнику біля дому. Тепер біля під’їзду завжди в’ється купка різнобарвних котів. Під час повномасштабного вторгнення на вулицях Ізюма дійсно побільшало покинутих тварин. Якось я помітив біля хлібного магазину маленького чорного пса з мордочкою кольору карамелі — той крутився, боявся підходити до людей, здригався навіть від звуку розламування вафлі, якою хотів його підгодувати.

Світла за вікном квартири Марії меншає. Вулицею кожні кілька хвилин повільно крокують дорослі чи біжать діти — протягом війни їх тут лишалося не менше 13 000. Іноді повз проїжджає пікап оливкового кольору з білим хрестом на дверцятах — це українські військові. Їхніх автівок тут зараз більшість.

Продовжує свою розповідь, лише час від часу вона перериваючись і запитуючи: «Вам цікаво? Я не заморила вас?».

Марія, розповідаючи вже про сучасну війну, водночас згадує про Другу світову, рани від якої досі не загоїлися. Зокрема про батька, який пішов на фронт у липні 1941 року. До 1943 року він воював під Москвою й родина не знала, чи він узагалі живий. Вони не бачились два роки:

— Раптом ввечері, у кінці квітня 43-го, коли почали цвісти вишні, він прийшов. Виявилось, він пішки пройшов до нас 50 кілометрів від своєї частини в Куп’янську.

За кілька місяців батько Марії отримав чотири важкі поранення під Ізюмом. За один день йому поранило руку, під лопатку влучив ворожий уламок, а кулею вирвало литку. Ще один осколок розбив колінну чашечку на іншій нозі, через що кінцівку довелося ампутувати. Він довго пролежав у госпіталі в селі Кантемирівка, що на Полтавщині. Щоб його побачити, мати Марії пішки йшла туди понад 200 км.

Лице ворога

Авіаудари й ракети завдали Ізюму найбільших руйнувань. Від авіабомб ізюмські багатоповерхівки буквально складалися, ховаючи під собою цілі родини. Лише під п’ятиповерхівкою на вулиці Першотравневій у березні 2022 року загинуло 54 особи. Розбирати завали тут почали лише за кілька місяців після трагедії.

Ізюм і довколишні населені пункти нищили з літаків і десятки років тому. Будинок, в якому жила Марія, був біля залізниці, яку атакували німці:

— Багато вибухів чули. І літаків бачили багато. Якось мама з сестрою пішли на город, а я була у дворі. На схід їдуть товарні ешелони, — евакуйовані [люди]. А на захід — військові — танки, накриті брезентом. І один раз як налетіли самольоти й почали стріляти з кулеметів! Потяг зупинився, і з нього теж стріляють. Я стою у дворі й даже льотчика видно: рудий, в окулярах. Куди мені бігти? Я залізла, ну… голову засунула під мат, де буряки складали. Коли чую — мама мене тягне за ноги. Так залізли у погріб.

«Будинок на вул. Червонопрапорній (на заході міста. — ред.) горів усю ніч. Догорів увесь. Видовище жахливе. Ми сидимо та згадуємо, чиї там квартири. Це дуже страшно, коли спостерігаєш, як руйнується життя — ми вже не житимемо, як раніше», — запис у щоденнику за десяте березня 2022 року.

Між воєнними спогадами Марія ділиться й безліччю інших важливих епізодів свого життя — часті переїзди родини в повоєнні роки, першу роботу в бібліотеці, перші роки життя внучки. Відчутно, як важливо для неї передати своє «я пам’ятаю».

Вона згадує, як уперше прийшла працювати до школи й з роками отримала нагороду «Відмінник народної освіти». У цей час її донька приносить нам чай, а кімната відчутно теплішає від обігріву. Узимку 2022 року така розкіш як теплі батареї була доступна жителям менш ніж половини всіх багатоповерхівок міста. Грілися переважно за допомогою невеликих обігрівачів.

«Біля водоколонки зупинився БТР (бронетранспортер. — ред.) із солдатами. Ми дивилися на них із вікна. Солдати почали пострілювати, ми аж присіли у коридорі. Це був перший раз, коли близько їх побачили біля дому», — щоденниковий запис за восьме березня 2022 року.

Окупанти в Ізюмі були різні, розповідає пані Марія. У той час, коли деякі навіть могли дати таку-сяку їжу, інші влаштовували облави й перевіряли кожну квартиру. Пошуки проукраїнських «небезпечних» осіб по всьому місту — лише вершина айсберга російських воєнних злочинів. Тільки після звільнення міста світові стало відомо про катівні та страти цивільних.

Нинішня війна та перемога

Про повномасштабну війну Марія розповідає неохоче, з великим болем у голосі — надто свіжі та сповнені різних емоцій ці спогади. Найбільше їй болить зрада місцевих, які роками жили поруч, а потім радо бажали росіянам успіху.

— Оце зараз мені 92 з гаком роки і я, мабуть, за всі роки не виплакала стільки сліз, скільки з 24 лютого. Мені страшно, я не можу… Я розумію, що я людина старшого покоління, але… Які тут були мародери. Уже 24 лютого наші ж уже тягнуть, розбивають — ще в Ізюмі не було росіян!

Звісно, зрадниками виявилися далеко не всі. Родина Марії та її сусіди обмінювалися їжею, водою та вогнем. Місцеві рятувальники привозили з навколишніх сіл молоко та хліб. Також допомагали жителі, які почали волонтерити: привозили їжу, навіть якщо потрапляли під обстріли.

Потреба говорити про воєнне життя й ділитися наболілим — те, що об’єднує, гуртує місцевих. Багато з них також із шоком згадують про сусідів, з якими вони роками жили поруч, а ті потім співпрацювали з окупантами. Уже після розмови з Марією, по дорозі на ізюмський вокзал, про це розповідає місцевий житель Валерій:

— Деякі грабували, «виносили» цілі магазини й мені навіть пропонували. Казали, що тепер можна, тут тепер буде Росія. Але я казав, що не буде тут Росії ніколи.

Йому близько 40 років, на старенькому авто підпрацьовує таксистом. Кілька місяців після звільнення Ізюма такі автівки були тут єдиним транспортом. Перші маршрутки вийшли в рейси в останні дні 2022-го.

Можливо, повністю окупувати Ізюм і не вдалося б, якби не колаборанти. 1 березня 2022 року загарбники зайняли половину міста, розділеного річкою Сіверський Донець. Центр був на іншому березі, як і гора Крем’янець, де майорів український прапор.

Як перейти Сіверський донець вбрід російським військовим показав працівник ізюмського лісгоспу, який почав із ними співпрацювати. Ще одного зрадника — місцевого депутата від ОПЗЖ та комуніста Анатолія Фомічевського — заочно судитимуть за те, що також показав окупантам дорогу до міста.

Утім багато ізюмців протистояли росіянам, навіть в тимчасовій окупації. Місцеві вступали до сил територіальної оборони, партизанили, підтримували своїх, чим могли. Наприклад, відомо про рейд ізюмських партизанів, які знищили десять окупантів. Були і сміливці, які ховали українські прапори та навіть зухвало вивішували їх в останні дні окупації.

Під кінець Другої світової родина Марії жила в селі Бугаївка, що приблизно за 40 кілометрів від центру Ізюма. Ось як жінка пригадує день, коли закінчилася війна:

— Я була у шостому класі. Пам’ятаю цей день, 9 травня 1945 року. Дощик пройшов. Прокидаємось — сонце і така свіжість! Така теплінь, ніби природа посміхається. І дивимося — люди біжать до центру села. Прибігли — а там стихійний мітинг. Там виступав завуч школи, Іван Тимофійович, він втратив ногу на війні. Мені найбільше його виступ запомнився. Мовляв, «діти, ви зараз радієте, скоро повернуться ваші батьки, ваші брати. А деякі серед вас стоять і розуміють, що їхні більше не повернуться». І тут — і крик, і сльози, і сміх — волосся дибки. Ось так прийшла перемога.

Зовсім іншою була атмосфера в Ізюмі 80 років по тому, напередодні втечі російських військових. Марія розповідає, що перш ніж покинути місто, окупанти оголосили комендантську годину на тиждень. З головної траси доносився шум постійного руху техніки.

«Тривожно. Увесь день розриви — видно, знову влучило в якийсь склад боєприпасів. Людей не видно — поховалися, на вулиці порожнеча. Газу немає. Готували на пічці — годину займає закип’ятити воду й зварити каву. Ввечері пробігала жінка й сказала, що дорогу закидали мінами-метеликами. По трасі їдуть і їдуть машини, куди — не видно, лише чуємо.
…Вночі стрільба чи вибухи не припиняються. По трасі — безперервний шум машин і бронетехніки. Вантажівки тягнуть гармати у бік Харкова. Біля «Харчівні» (ресторан. — ред.) стоїть колона БТР і машин…», — запис у щоденнику за дев’яте-десяте вересня (у переддень звільнення Ізюма).

Повномасштабна війна змінила сенси деяких слів, які звучать в Ізюмі. Є містяни, які говорячи «перемога», мають на увазі звільнення міста. А фразою «на великій землі» окреслюють міста, що не зазнали окупації.

Я запитував в Марії, чи раділа вона, коли в місто увійшли українські військові. Вона лише розгублено перепитала, ніби відповідь на це запитання очевидна. Їй точно не бракує слів, щоб описати свої почуття — радше їх забагато, настільки, що важко швидко ословити їх. Зрозуміло одне — вона була невимовно рада:

— Із 9 на 10 [вересня 2022 року] тут біля будинку впала міна — і люди тільки це й обговорювали. А наступного дня — прям у дворі. У сусіда повибивало вікна. А у нас — лише на кухні тріщина на вікні. Може тому, що я дожидала наших? Дуже чекала, а як інакше?

«НАШІ В МІСТІ!!! Повз енергозбут проїхали перші БТРи і танки, НАШІ!!! Сльози радощів, емоції. І трохи смутку: у наш двір учора був “приліт”. На кухні пошкодило пластикову раму — дірка. Слава Богу, стіна ціла. У мене на душі відлягло. З’явилась надія, що повернеться Україна», — щоденниковий запис за одинадцяте вересня 2022 року.

Вісник цієї надії пролетів над Ізюмом іще влітку 2022 року. Одного дня донька Марії йшла додому, аж раптом побачила на землі великий складений шматок паперу. Піднявши його, вона зрозуміла: після піврічної окупації, хтось запустив паперовий літачок із написом «Ізюм — це Україна».