Україна очима іноземців: Джейсон Стенлі

У розмові Джейсон Стенлі, який став дванадцятим гостем проєкту, фокусується на типах націоналізму, деколонізації умів, європейському й американському колоніальному минулому та шляхах протидії віктимності Росії.

— Знаю, що вперше ви відвідали Україну 2017 року, але пізніше захотіли випробувати себе тут професійно. Як вирішили, що хочете приїхати сюди викладати?

— Минулого року (2023. — ред.) я познайомився з Тимофієм Бріком, ректором Київської школи економіки, коли він приїхав до Сполучених Штатів. Моя робота зосереджена на фашизмі й колоніалізмі, і я не міг опиратися можливості поїхати до України, яка зараз атакована фашистською, імперіалістичною, терористичною державою. Досвід розвитку демократії тут є безцінним для мене як філософа.

Я хотів учитися в українців, які створюють власну ідентичність. Зараз відчуваю себе частиною цього процесу.

Щороку, коли повертаюся в Україну, бачу, як мої знайомі розвиваються, допомагають формувати українську ідентичність і як те, про що вони говорили рік тому, тепер є частиною України. Тож я повинен повертатися знову і знову.

— Як розуміння того, що, можливо, ваші студенти в Україні зазнаватимуть фашистської колоніальної агресії, згаданої вами, вплинуло на теми й літературу, які ви обрали для свого курсу минулого літа та цього року?

— Я розмовляв з Маріам Найєм (українською культурологинею та дослідницею деколонізації. — ред.), вона сильно на мене вплинула. Також на мене має великий вплив американська темношкіра інтелектуальна традиція та антиколоніальна традиція мислителів, як-от [Еме] Сезер і [Франц] Фанон, оскільки їхня робота дуже актуальна для теперішньої ситуації в Україні.

Я хотів навчати основ про досвід колоніалізму й побачити реакції студентів на цю літературу. Європейці часто зосереджуються [тільки] на Європі, і це проблема. Я бачу Європу як континент, просякнутий кров’ю та геноцидом, і запитую, чому хтось взагалі прагне бути європейцем. Хотів обговорити це зі своїми студентами, щоб показати їм, що Європа зробила і як люди за межами цієї території її сприймають, тому що українці переживають досвід, схожий на досвід колонізованих народів поза Європою.

Я знав, що мій підхід буде провокаційним і може викликати негативну реакцію, але був сповнений бажання почути їхні відповіді. Також знав, що матеріал, який викладав, буде для них незнайомим, що обіцяло багатий досвід навчання. Іноді я турбувався, що цей контент може бути надто інтенсивним, чутливим для студентів, які переживають подібні труднощі, але вірив, що така провокація спрацює.

Неможливо ефективно викладати, якщо просто підкріплювати наявні переконання людей. Потрібно провокувати думки й дискусії, іноді кидати виклик і вступати в суперечки. Я хотів навчатися в українців, а найкращий спосіб зробити це — жваві дебати.

— Перебування в Україні допомогло вам краще зрозуміти, чому українці хочуть бути частиною Європи? Як думаєте, чому українці так захоплюються Європою і вважають її синонімом демократії та свободи?

— Угорщина, наприклад, зараз дуже могутня країна Європи, але їй бракує свободи й демократії. Отож мені потрібно було зрозуміти, про що люди говорять, [коли хочуть стати європейцями]. Європа часто асоціюється з негативними образами, такими як іммігранти, що тонуть у Середземному морі, і сирійські біженці, що гинуть на кордонах.

Імміграція — найважливіша тема в Європі зараз. Україні також доведеться вирішувати це питання. І якщо вона перейме ті самі підходи, як у деяких європейських країнах, це буде катастрофою.

Хоча я розумію захоплення Європою та сприйняття її як колиски демократії, проте вважаю це неправильним. Україні слід формувати власні цінності й ідентичність, а не шукати їх у Західній Європі.

— Як українці можуть критично ставитися до Європи, водночас публічно просячи її про допомогу?

— Люди запитують мене про цінності свободи: «Чому ви кажете, що Україна є прикладом здорової демократії? Адже тут так багато корупції. Інституції корумповані». У Сполучених Штатах, наприклад, деякі інституції також можуть бути корумповані. Але тут (в Україні. — ред.) ви можете говорити все, що хочете.

Хтось сказав мені, що українці постійно сперечаються одне з одним, замість того щоб мати єдину точку зору. Це і є демократія. У Росії можна мати тільки одну точку зору. Свобода сперечатися й мати різні думки — це ознака демократії.

Цінності, такі як свобода слова, критичне мислення й демонстрація світові різниці між українськими територіями, окупованими Росією, і рештою України, надзвичайно важливі. Вам необхідно показувати те, що ви яскраве демократичне суспільство, де кожен вільний висловлювати свої погляди. Це різко контрастує з місцями, де опонентів ув’язнюють, а журналістів страчують.

Ці демократичні цінності важливі навіть у країнах, які відходять від демократії, таких як моя країна та деякі європейські. Україна веде дві війни: одну проти Росії і одну всередині себе. Внутрішня боротьба за збереження й розвиток демократичних цінностей на тлі зовнішньої агресії — значний виклик, але саме це робить українську демократію такою яскравою і стійкою.

— Що ви маєте на увазі під «війною всередині себе»? Із вашого досвіду тут, як українці визначають свою ідентичність у суспільстві?

— Маю на увазі внутрішню боротьбу, з якою стикаються українці, коли йдеться про визначення своєї національної ідентичності. Це, зокрема, обговорення того, ким вони будуть як суспільство. В Україні я бачив відкриті публічні дебати про цю ідентичність, що надзвичайно важливо. Коли спілкуюся з афроамериканцями чи представниками ЛГБТ-спільноти, які тут перебувають, вони часто кажуть, що ситуація покращується і люди стають більш толерантними. Також помітив, що молоді люди, яких зустрів рік тому, такі як ви, дедалі більше беруть участь у формуванні цих ідентичностей.

Ця внутрішня боротьба є значущою, особливо під час війни, оскільки вона (війна. — ред.) може породжувати негативні форми націоналізму. Наприклад, під час [військового] конфлікту хтось чинить опір імміграції або чіпляється за традиційні цінності, ставлячи під сумнів необхідність змінитися. Однак важливо пройти через це, не потрапивши в пастку шкідливого націоналізму, як це видно в організаціях на кшталт ХАМАС. Натомість боротьба України проти фашизму — всесвітньо-історична, яка передбачає балансування різних бачень країни.

Україна вже більш толерантна до ЛГБТ-людей, ніж деякі європейські країни, наприклад Угорщина. Поточні дискусії та залучення різноманітних голосів — ключові для майбутнього України. Краса сіл і народні танці представляють частину спадщини України, але ідентичність країни також має включати відкритість і толерантність у процесі її подальшого розвитку.

— Щодо націоналізму, то існує різниця між наступальним та оборонним: один добрий, а інший поганий. Як український націоналізм сприймають там, [у США]?

— Усі говорять про оборонний і наступальний націоналізм, але я вважаю, що це хибне розрізнення. Я бачу ваш (українців. — ред.) вплив і схвалюю його, але мені не подобається поняття «оборонний націоналізм», бо воно дозволяє іншим визначати вас. Навіщо це робити? Створіть власну ідентичність. Росія може називати вас фашистами, але зрозуміло, що ви не фашистська нація. Проте в історії України були фашистські елементи, і вам слід обговорювати це відкрито, так само, як Сполучені Штати повинні обговорювати рабство й геноцид корінного населення, щоб бути справді націоналістичними.

На лекціях в Україні деякі люди застали мене зненацька, стверджуючи, що я не американський націоналіст, оскільки не зосереджуюся на досягненнях Америки. Вони кажуть, що Америка врятувала світ, але я вказую на те, що кожні кілька десятиліть США вчиняли звірства проти темношкірих людей. Визнання цих темних сторін нашої історії робить мене більше американським націоналістом, адже це свідчить про відданість розумінню й визнанню всієї нашої історії.

Більшість українців у Сполучених Штатах — євреї, і досі люблять Україну. Такі видатні особи, як рабин [Менахем-Мендл] Шнеєрсон, якого шанують мільйони євреїв, походять з України. Визнання багатонаціонального минулого й темніших аспектів українського націоналізму, як-от погроми та вбивства поляків і євреїв, надзвичайно важливі. Це не про оборонний націоналізм, а про побудову власної ідентичності.

На моїх заняттях багато студентів стверджували, що Україна ніколи не робила нічого поганого, але такий підхід налаштовує на повторення помилок. Сприйняття себе лише як жертви, що часто робить Ізраїль, обмежує вашу здатність ухвалювати необхідні рішення, наприклад щодо імміграції. Зріла національна ідентичність вимагає визнання помилок минулого й використання цього розуміння для побудови кращого майбутнього.

— Які були основні несподівані висновки з минулого й цьогорічного викладання в Київській школі економіки? Що ви дізналися від українців, про що раніше навіть не замислювалися?

— Приїхав сюди з очікуванням знайти вже сформовану українську ідентичність, але натомість побачив, що вона стрімко розвивається. Спочатку ідея, що Україна є колонією, здавалася радикальною, але з часом стала загальноприйнятою. Минулого року деякі студенти сказали: «Ми не колонія. Ми не африканці». Це відображає уявлення, що українці вважають себе цивілізованими, на противагу «дикунам» у конфліктній колонізації, яка ґрунтується на розмежуванні цивілізованих і дикунів. Також дізнався більше про те, як Росія та Україна бачать себе в нинішній війні.

Я повернувся і хочу зберегти постійний зв’язок […] з молоддю, яка творить майбутнє. Ці молоді люди не мають жорстких кордонів минулого й активно формують свою ідентичність. Я можу спостерігати створення історії і брати участь у дискусіях, наприклад у цьому інтерв’ю. Ця динаміка в Україні мене здивувала. З мого досвіду, цього не знайти в Польщі, а тим паче в Угорщині й навіть у Німеччині.

Термін «оборонний націоналізм» недоречний, тому що він передбачає статус жертви, а це жахлива ідентичність, яка може підживлювати елементи українського фашизму. Реальна енергія тут полягає у визначенні того, ким ви є як нація, і це захопливий та безперервний процес.

— Ви згадали, що також приїхали дізнатися, як Росія бачить себе. Що саме дізналися на цей момент?

— На останній лекції з мовної політики я аналізував деякі промови Путіна. Минулого року на моєму курсі ми досліджували питання розмежування цивілізованих і дикунів, обговорюючи, як російська культура через таких діячів, як Достоєвський і Толстой, домінувала, трохи відображаючи це розмежування.

Нещодавно, розбираючи зміст промов Путіна, я помітив, що він часто використовує термін «цивілізаційний». Постійно стверджує, що Росія захищає Європу та цивілізацію. У промовах Путін представляє антицивілізацію як таку, що охоплює права ЛГБТ, атеїзм і нетрадиційні гендерні ролі. Натомість цивілізація, за його словами, включає жорсткі гендерні ролі, жінок, які залишаються вдома й народжують дітей, відвідування церкви та патріотизм. Це, на його думку, є традиційними цінностями Європи.

Ця перспектива не схожа на європейський колоніалізм, а більше нагадує нацизм. Гітлер стверджував, що євреї стояли за правами ЛГБТ, рівністю жінок й іншими формами того, що він називав «антицивілізацією». Він поділяв людей на три групи: аріїв, які створили цивілізацію; тих, хто нічого не робив (на його думку, українці ні створювали, ні руйнували цивілізацію); і євреїв, яких вважав руйнівниками цивілізації.

Подібним чином Путін розглядає українську ідентичність як антицивілізацію, стверджуючи, що українці руйнують традиційні цінності своїми свободами.

Це не просто про стирання української історії, як у випадку з африканським колоніалізмом, де європейці намагалися стерти африканську історію. Хоча Росія дійсно знищує українську історію, це також зумовлене геноцидною ідеологією.

Риторика Путіна вказує на те, що українська ідентичність настільки небезпечна, що їй не можна дозволити вижити.

Ця геноцидна ідеологія перегукується з поглядами Гітлера на єврейський народ, представляючи українців як загрозу цивілізації, яку потрібно знищити.

Це усвідомлення стало для мене важливим. Воно змістило моє бачення дій Росії як колоніальних до визнання їх геноцидними, зумовленими вірою [росіян] у те, що українську ідентичність потрібно знищити, бо вона становить фундаментальну загрозу для того, що Путін визначає як цивілізацію.

— Чи бачите ви подібності в тому, як інші аспекти європейського колоніалізму можуть проявлятися в діях Росії сьогодні? Чи потрібно, щоб більше людей розуміли порівняння з тим, що робив Гітлер?

— Гітлер хотів знищити всіх євреїв у світі, незалежно від їхньої ідентичності. Це був расовий націоналізм, де євреї, навіть ті, які нічим не відрізнялися від будь-кого іншого, були основним ворогом. Російський націоналізм за Путіна не є расовим у такому ж сенсі.

Очільник РФ має на меті знищити українську культуру й ідентичність, залишаючи людей живими, але перетворюючи їх на росіян. Це відрізняється від підходу Гітлера, який вивозив і вбивав двох з трьох європейських євреїв у концентраційних таборах.

Стратегія Путіна полягає в тому, щоб катувати українців доти, доки вони не перестануть говорити своєю мовою; навчати українців, що існує лише одна історія — російська; робити їхніх дітей росіянами. Нацисти не забирали єврейських дітей для асиміляції — їх отруювали газом і розстрілювали. Те, що робить Росія, це культурний геноцид, класична його форма відповідно до статті D Конвенції про геноцид (Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. — ред.), але відрізняється від геноциду, з яким стикалися євреї.

Хоча ми повинні визнавати ці відмінності, ми все ж можемо навчитися з Голокосту. Кожна трагедія має унікальні аспекти: Голокост, рабство до громадянської війни [у США] та Голодомор. Усе це жахливі події, та для мене як американця порівняння Голокосту з рабством особливо чутливе. Однак розуміння цих відмінностей і подібностей критично важливе для розуміння природи геноцидів і культурних знищень.

— У вашій книжці «Як діє фашизм» є розділ під назвою «Жертва», де розповідаєте, як фашистські політики експлуатують концепцію жертви і вважають рівність загрозою. Там ви не наводили Росію як приклад. Як вона використовує концепцію жертви у своїх відносинах з Україною або в ширшому контексті цієї війни?

— Росія — це майже карикатурний приклад цього. Їхній закон про гей-пропаганду 2013 року заборонив будь-які ЛГБТ-стосунки для осіб, молодших 18 років, а згодом розширив цю заборону на будь-яке представлення ЛГБТ-стосунків. Росіяни вважають себе захисниками жорстких гендерних ролей у світі. Рівність жінок сприймають як західний винахід, хоча стверджують, що захищають традиційні європейські цінності.

Ця риторика дуже нагадує нацистську ідеологію, де права ЛГБТ, права жінок та певні види мистецтв і книжок були оголошені занепадницькими. Росія часто згадує терміни «parent 1» і «parent 2», які є центральними для їхньої агресивної політики. Кожна атака на права ЛГБТ чи [право зробити] аборт — це спроба обмежити свободи, зокрема свободу жінок обирати свою сексуальність і гендерну ідентичність. Вони стверджують, що демократія є загрозою, бо приносить ці свободи, хоча демократія дозволяє людям жити традиційним життям, якщо вони цього бажають.

ЛГБТ-люди, які складають 10–20 % населення будь-якої країни, стають ідеальними козлами відпущення. Фашистські рухи потребують внутрішнього ворога — лібералів, які підтримують імміграцію, права ЛГБТ і права жінок. Це перекладання вини характерне для фашизму.

— Як, на вашу думку, у Сполучених Штатах змінюється загальний наратив про Україну, особливо серед лівих, де є риторика, що Україна лише маріонетка США?

— Кожен конгресмен-демократ, включно з тими, хто на крайньому лівому фланзі, проголосував за фінансування України (за даними CNN, двоє демократів проголосували проти допомоги. — ред.). З іншого боку, половина республіканців проголосувала проти. Я думаю, що в Україні існує хибне уявлення, що ліві є ворогами, можливо, це похмілля від радянського минулого. Насправді ліві дуже підтримують Україну. Наприклад, Рашида Тлаїб фотографується з українським прапором, а Александрія Окасіо-Кортес голосує за фінансування України. Берні Сандерс також займає проукраїнську позицію.

Справжня небезпека зараз полягає в тому, що підтримка України може стати питанням протистояння лівих і правих у США, де ліві — за неї, а праві — проти. Така поляризація може бути шкідливою для України. Багато хто з правих симпатизує Путіну, і це не через російську пропаганду, а через їхні погляди.

— Як ви оцінюєте ситуацію, яка склалася, коли багато лівих, які глибоко займаються постколоніальними дослідженнями й виступають за деколонізацію свідомості, іноді все ж ставлять під сумнів суб’єктність України та визнання Голодомору геноцидом?

— Вікторія Амеліна зазначала, що зростала без концепції Голокосту, оскільки Радянський Союз пригнічував визнання геноцидів, боячись, що це призведе до визнання інших, таких як Голодомор. Щойно люди визнають Голодомор геноцидом, вони почнуть бачити ширший історичний контекст.

Хоча я зустрічав деяких лівих, які думають, що Європа й НАТО порушують кордони Росії і що Росія має право чинити опір, не вважаю цих людей справді лівими. Вони часто підтримують [Дональда] Трампа (президент США у 2017–2021 рр., балотувався на вибори у 2024 р. — ред.) і бачать справжнім ворогом капіталізм.

— Багато людей вважає, що вибір між фашизмом і демократією в Росії залежить виключно від смерті Путіна й падіння його режиму. Однак ми, українці, які страждали від росіян століттями, розуміємо, що проблема набагато складніша. На ваш погляд, який є вихід для Росії з її нинішнього фашистсько-імперіалістичного стану?

— Олексій Радинський (український кінорежисер, сценарист. — ред.) говорить: «Путін думає, що всередині кожного українця є росіянин. Але насправді всередині кожного росіянина є українець», маючи на увазі, що демократичний дух українців, які часто скидають лідерів, яких не люблять, — це те, чого Путін насправді боїться. Він боїться, що росіяни відкриють для себе демократичний успіх і щастя в сусідній Україні. Молоді люди з різних країн спілкуються одне з одним. Так, я думаю, що молоді українці грають у відеоігри з молодими росіянами. Отже, надія на молодь.

— Ви вірите, що для того, аби Росія перестала бути фашистською імперською державою, їй потрібно пройти через складний деколонізаційний розпад?

— Ні, я думаю, що Росія повинна перестати використовувати своє небіле населення як гарматне м’ясо у війні проти України. Усе це має закінчитися. Хоча є багато причин для песимізму щодо Росії — імперіалізм і геноцидальні тенденції глибоко вкорінені, навіть помітні в часи Пушкіна, — ми все ж повинні намагатися бути оптимістичними. Як сказав [Антоніо] Грамші (італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії. — ред.), нам потрібен оптимізм волі й песимізм інтелекту.

В ідеалі Росія не повинна розпадатися на білу країну й купу небілих країн. Натомість вона повинна визнати, що є країною з багатьма етносами. Білі росіяни й небілі росіяни повинні бути рівними, а не розглядатися як витратний матеріал. Якщо вони досягнуть такого розуміння, це може допомогти уникнути подібних війн.

Чи досягнуть вони цього коли-небудь? Я не знаю. Це здається дуже далеким. Незважаючи на те що Росія багатонаціональна, багатоконфесійна країна, білі росіяни домінують у культурі й політиці, створюючи ієрархічне суспільство, яке більше нагадує південь США часів Джима Кроу, ніж справжню багатонаціональну, багатоконфесійну демократію.

— Відходячи від Росії та повертаючись до України, хочу запитати про вашу обіцянку пожертвувати свою [річну] зарплату від викладання курсів у Київській школі економіки. Наскільки знаю, це 30 000 доларів на стипендії для студентів.

— Так, це як один «Мерседес» щороку, якщо вимірювати це таким чином.

— А ще є 20 000 доларів, які ви пожертвували фонду «Повернись живим», одній із найбільших українських організацій, що підтримує військових уже багато років. Ми в Ukraїner висвітлюємо їхню роботу понад два роки й долучалися до їхніх кампаній зі збору коштів. Сподіваюся, що частина вашої зарплати піде на їхні програми безпілотників.

— Так, усі 20 000 доларів.

— Для багатьох іноземців дискомфортно підтримувати військових. Можна зустріти людей з-за кордону, які кажуть: «Я хочу підтримати Україну, але жертвуватиму тільки на гуманітарні потреби». Чи знаєте ви, звідки походить цей дискомфорт? Чи були у вас такі вагання і що мотивувало пожертвувати саме фонду «Повернись живим»?

— Я розпитав, кому найкраще пожертвувати. Консультувався як з українцями, так і з американцями, які вивчають Україну, і «Повернись живим» постійно був у списку рекомендацій. У мене не було проблем із пожертвуванням військовим. Я хотів, щоб частина моєї зарплати йшла на військові потреби, а частина — на стипендії для студентів. Вважаю, що було б егоїстично приїхати сюди, вчитися в українців і бути частиною цього моменту, не роблячи все для мене можливе.

Був в Україні минулого року протягом двох тижнів і маю тут багато друзів, як ви, тому розумію важливість української армії та Збройних сил. Я в безпеці в Києві завдяки ЗСУ. У певному сенсі плачу за свою безпеку. Деякі люди ніколи не відчували, що їхня безпека безпосередньо залежить від військових. Це було значним уроком для мене: коли я тут або повертаюся потягом, думаю: «Дякую, Збройні сили України». Знаю, що ви відчуваєте те ж саме.

У Сполучених Штатах спротив фінансуванню військового сектора може бути стратегічним. Наприклад, люди, які хочуть, щоб США припинили фінансування Ізраїлю, можуть узагальнювати свою позицію, щоб не здаватися антисемітами, кажучи, що США не повинні надавати зброю жодній країні. Вважаю, що це неправильно. Україні потрібна зброя. Я жертвую як на ініціативи громадянського суспільства, так і на військові потреби, тому що без армії такі інституції, як Київська школа економіки, були б знищені.

Твердо вірю в демократичні інституції, як-от університети. Позитивний досвід викладання в Київській школі економіки також змотивував мене. Саме тому я пожертвував як на військові, так і на освітні ініціативи.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу майбутню книжку, яка базується на досвіді викладання тут. Можете коротко її описати?

— Моя книжка називається «Стираючи історію». Вона про те, як автократичні режими постійно намагаються знищити освітні установи. Зокрема, коментар Путіна «Війни виграють учителі» надихнув мене на частину цього дослідження. Минулого року на лекціях про колоніалізм я помітив у дискусіях повторювану думку про важливість освіти. Це спонукало мене сфокусуватися на систематичних атаках шкіл із боку автократичних режимів.

У книзі досліджую, як ці атаки проявляються в різних контекстах. Наприклад, у Сполучених Штатах стає незаконним викладання частини історії темношкірих і бачення ЛГБТ. Подібно до цього закон Росії про гей-пропаганду обмежує те, що можна викладати у школах. У «Стираючи історію» — великий акцент на Росії, якій приділяв не так багато уваги у своїй попередній книзі «Як працює фашизм». Я аналізую російські підручники з допомогою наукового асистента й показую, як РФ переписує історію. Вони описують Голодомор як адміністративну помилку й подають свої вторгнення в Грузію (Сакартвело. — ред.) та Україну як підтримку сепаратистських рухів за незалежність.

У книжці також розглядаю Індію, де стирають історію мусульман, стверджуючи в підручниках, що вони спочатку були індусами, наверненими імперіалізмом. Аналізую, як США висвітлюють історію темношкірих і корінних народів. Загалом «Стираючи історію» розкриває глобальну тенденцію переписування історії для підтримки автократичних програм.

— Як цьому сприяє ваш досвід викладання в Україні?

— Україна та Росія — ключові приклади в цьому контексті. На відміну від книжки «Як діє фашизм», у «Стираючи історію» вони є основними прикладами. Я опираюся на думки Вікторії Амеліної, Олексія Радинського й інших українських інтелектуалів, а також на те, що я дізнався від українців, таких як ви (проактивної української молоді. — ред.). Наші обговорення в аудиторії, особливо питань корінних народів і деколонізації свідомості, суттєво вплинули на формування книжки.

Концепція Нгугі Ва Тхіонго (кенійського письменника й драматурга. — ред.) про деколонізацію свідомості стала центральною темою, підкреслюючи, що колонізація починається у школах. Я також досліджував підручники, які використовують на окупованих українських територіях. Вони є ключовим прикладом того, як освіта підтримує колоніалізм. [Моя] книжка зосереджена на ролі шкіл як у колонізаційних, так і в деколонізаційних процесах.

— Яке зараз ваше улюблене місце в Україні?

— Ну, я був тільки в Києві, тому не можу відповісти на це запитання широко. Планував поїхати до Харкова, але, враховуючи обставини, не впевнений, чи це було би безпечно. Досвід, імовірно, був би досить важким. Тому можу говорити лише про Київ.

У Києві характерна, невимушена атмосфера, якої я не очікував. Мені подобається хіпстерський стиль місць, які відвідував, насамперед барів і ресторанів. Грузинська їжа смачна, особливо хінкалі. Але найбільше насолоджуюсь перебуванням у живих місцях з яскравою атмосферою, де люди спілкуються, грає музика.

Я також дуже звик до своєї аудиторії в бомбосховищі. В Україні маю справу з двома аспектами: інтенсивним воєнним існуванням і яскравим життям у Києві. Воєнний час приносить унікальну інтенсивність в обговорення і зв’язки — усе це під захистом Збройних сил України.

Що стосується України в цілому, я не дуже люблю села, а віддаю перевагу великим містам. У душі я космополіт, і Київ ідеально відповідає цьому. Це живе, космополітичне місто, де люди зустрічаються, гуляють і ведуть яскраві обговорення за напоями. Демократії процвітають у таких середовищах, і Київ втілює цей дух. Мені подобається динамічна природа міста.