Продати камеру — зробити екохату

Телеоператор Дмитро Львов мешкав в Одесі й знімав сюжети про культурно-освітні проекти для регіонального каналу. За словами хлопця, остаточно все дістало в 2012 році. Тоді канал переживав фінансову кризу, через що зароблених грошей вистачало лише на оренду квартири. Але критичним для Дмитра став момент, коли їхнє медіа почала фінансувати країна-агресор і контент став заполітизованим. І хоч колектив був хорошим і платили добре, таку позицію каналу він не підтримував. Звільнився з роботи, продав камеру й купив за ці гроші хату в селі Концеба. Хлопець зізнається, що пізніше, коли аналізував цей період свого життя, зрозумів: рішення все змінити було втечею від реальності, яка його не влаштовувала.

— Переїхавши сюди, я знайшов нову «самість». Побачив, що в мене виходить і те, й інше. Пре це. В мене з’явилося достатньо часу та ресурсів для вирішення своїх питань.

Концеба

Уперше до Концеби Дмитро потрапив по роботі. Він знімав репортаж про знайомих  дауншифтерів, які продали квартиру в Білгороді-Дністровському й переїхали в це село. Пізніше Дмитро зв’язався з ними в «асьці» (так у народі називали популярну в 90-х роках програму миттєвого обміну повідомленнями), і його запросили в гості. Хлопець каже, що це було саме під час його особистісної кризи і він прийняв запрошення.

— Я насолодився тоді і полуницею з грядки, і просторами, і зоряним небом. І зрозумів, що це те, чого я хочу.

Налаштований був рішуче: одразу після цього дізнався ціни на землю. За словами хлопця, на той час 70 соток коштували близько тисячі доларів, тож разом із другом він придбав у Концебі ділянку, де був і садок, і міні-майстерня з інструментами. Вже за два тижні вони переїхали. Заселилися в хату, яку знайшли випадково — її показав Юра, в якого Дмитро гостював. Вона стоїть на краю села, подалі від очей сусідів. Дмитро каже, що йому сподобалася незвичність хати й те, як нетипово до неї прилягає подвір’я.

— Будинок справді вирізняється з-поміж багатьох, які бувають в селі. Камерно виглядає завдяки деревам. Як на мене, тут є якась магія.

Село Дмитру подобається. Хоча будинки там у занедбаному стані, хлопець каже, що для нього вони виглядають по-живому й саме це — родзинка місцевості. У Концебі багато покинутих хат, проте Дмитро стверджує, що в порівнянні з іншими селами життя тут вирує. Інколи концебівці збираються всім селом і весело проводять час. Йому такі зустрічі дуже подобаються, бо можна потоваришувати з місцевими й обмінятися новинами. В Концебі Дмитро прижився легко. Каже, що люди тут привітні й чесні. «Коли я тільки переїхав, наступного ранку до мене підійшла бабуся, пригостила молоком, яйцями, — пригадує хлопець. — Я по можливості намагаюсь допомагати їм у відповідь». Додає, що тут в кожного — своя, цікава історія: хтось народився в Рені, хтось родом із Байбузівки. За словами Дмитра, в селі ніхто не краде — можна залишити якусь річ на подвір’ї на декілька місяців і ніхто її не чіпатиме.

Помітив Дмитро й особливості мови місцевих жителів. Тут говорять суржиком, із властивими лише цьому регіону виразами. Наприклад, велосипед — це «самокат» або «лайба». У сусідньому селі — «веломашина», трішки далі — «ровер», як на Галичині. Якщо хтось власноруч змайстрував гарну річ або щось самостійно відремонтував, місцеві вигукують: «госса!», що значить «круто, класно». Та найбільше хлопця тішить тамтешній займенник «цей-го».

— Якось став свідком розмови двох жінок тут на базарі: «Якщо не цей-го, то все рівно цей-го!». На перший погляд, беззмістовні, але милі вирази, які постійно тут використовують.

Дивує хлопця працьовитість місцевих жителів. «З самого рання до пізнього вечора займаються худобою, на городі». Зізнається, що сам він, розбещений міським життям, так не може, тому все робить у власному темпі.

У радіусі десяти кілометрів від Концеби живе багато переселенців з Одеси. Тут у Дмитра з’явилися друзі, з якими його пов’язують спільні інтереси й погляди на життя. Тамтешні жителі по-доброму називають хлопця прибульцем, на що він віджартовується: «Я — той, хто я є, і начебто я — з цієї планети», додаючи, що знає людей, яким таке прізвисько пасувало би краще. Вочевидь, уся справа — в незвичній хаті-мазанці, яку зробив Дмитро.

Округлізм

— Це був вбитий, старий будинок із купою сміття. І ми, тільки сюди ввійшовши, зрозуміли, що не хочемо кутів, що треба їх усі заокруглити.

Зробити хату-мазанку друзі вирішили, знаючи про нинішню популярність екопоселень, наприклад, екохостелів, де люди можуть приїжджати й насолоджуватися життям у селі. Дмитро розповідає, що їхня з Юрою підготовка до ремонту тривала місяць, ще два пішло на капітальний ремонт. Чимало часу потребували й роботи всередині хати. За словами хлопця, все було без укріплення й фундаменту. Запросто могли вставити шуруп у стіну й торкнутися штукатурки з іншого боку. Майже чотири місяці Дмитро приїздив у село, щоб ліпити хату зсередини. Ділиться, що спершу було важко, адже тільки вчився ліпнині. Ця хата — його перша спроба «приручити» глину, відчути й відкрити її пластичність.

— Сусід наш назвав цей стиль «округлізм». Мені ж здається, це неоукраїнський прованс. У соцмережах це назвали «хата-мазанка в стилі «мінімалізм».

Однак із визначенням «мінімалізм» Дмитро не згодний. Пояснює, що в будинку багато деталей декору. Інтер’єром хлопець займається самостійно, намагаючись максимально ефективно використовувати простір будинку.

Усередині хату-мазанку ліпили взимку. Дмитро приїжджав удосвіта, розпалював піч, заварював каву, а потім до нього приєднувався Юра, разом із яким бралися за роботу. Хлопець пригадує, що працювали неспішно й весело — довбали й ліпили під музику. А ще підкреслює, що процес був сповнений експериментів, бо випробовував усі ідеї, що спадали на думку. Через це деякі речі переробляв декілька разів (наприклад, пічку), бо щось спрацьовувало, а щось — ні.

За словами Дмитра, для створення такої хати потрібні руки, вільний час, фантазія й бажання зробити щось круте. Бюджет хати-мазанки — близько двохсот доларів. Це витрати на деревину, фарбу, фінішні шпаклівки. Решта будматеріалів — це сміття, глина з цього ж будинку, яку вони використовували повторно.

Технологічний процес створення хати-мазанки Дмитро в секреті не тримає. Пояснює: спершу в стіну вбивають дерев’яні патики й плетуть каркас. Потім замішують саман (суміш глини з соломою), яким набивають утворений каркас хати, надаючи йому потрібної форми. Укріплюють конструкцію дерев’яними паличками, дротом — всім, що є під рукою.

Дмитро ліпить без будь-яких ескізів чи планів, дослухається тільки до власної інтуїції. Каже, все йде природньо, само собою. Аналогічно працює й Юра, саме так він збудував «реактивну» піч.

У хаті чимало чудернацьких деталей. Наприклад, світильник, зроблений із вакуумних баночок для масажу, всередині яких — діоди. Частина з них уже перегоріла, але замінити їх поки що не можна, бо банки заштукатурені. Цікаве й практичне рішення — подіум-скриня, де можна спати й одночасно зберігати речі. Привертає увагу й килим, який, за словами Дмитра, задає стиль усьому інтер’єру. Його візерунок нагадує око Саурона — одного з персонажів трилогії «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна. Зробила цей килим дівчина Юри.

— Думаю, це місце має світле майбутнє, треба ним потихеньку займатись. Тут постійність — ознака майстерності. Тут, звісно, міська свідомість «хочу тут і зараз» не працює, це треба збирати по крихтам, вкладати власні ресурси.

Показав Дмитро й інший будинок, який, за його словами, вподобають поціновувачі сільського ретро. Тут усе облаштовано, як у звичних хатах: килими на стіні, прості старі меблі. Хлопець переконує, що в цьому й фішка будинку, бо в багатьох саме такий інтер’єр викликає ностальгію, відчуття, що тут — як у бабусі чи батьків. Якось у цей будинок приїхала зимувати одна дівчина, але швидко втекла, — Дмитро підтверджує, що зимувати тут — велике випробування.

Коли хтось орендує будинок, Дмитро приїздить особисто, щоб змінити постіль, навести в хаті лад, щось відремонтувати за потреби.

— Спершу ми працювали в режимі «донейт» — хто на скільки відпочив, стільки грошей і лишає. Класно, коли приїжджають люди, їм тут подобається. Вони поживуть тиждень, потім комусь розповіли — і приїжджають наступні.

Інколи будинок тривалий час стоїть порожній. Наприклад, коли Дмитро майже рік жив в Одесі, то в помешканні нікого не було. Щоб знову запустити свою справу після тривалої перерви, хлопцю треба було навести в хаті лад і написати у Facebook, що хата-мазанка чекає на нових гостей.

Про хату Дмитра розповідали й ЗМІ. Проте Юра та Дмитро вважають, що ажіотаж після таких сюжетів лише шкодить, бо тоді приїздять усі, в тому числі й ті, хто не може сповна оцінити це місце.

— Хотілося б, щоб це місце було не для всіх, щоб сюди приїздили ті, хто зацінить. Щоб не було споживацького ставлення «приїхав-нагадив-поїхав». Це місце для тих, кому треба.

Дмитро каже, що роботи біля хати ще багато. Разом із Юрою вони планують побудувати баню, альтанку, будиночок на дереві, створити парк вело- й мототехніки. Хочуть, щоб біля хати були паркова, розважальна ділянки, а також спа-зона. «Буде ще виставкова площадка наших дизайнерських і будівельних і рішень», — ділиться планами. До речі, Юра, який теж захоплюється будівництвом, має у Концебі власну майстерню, а зараз освоює технологію виготовлення солом’яних панелей, із яких можна зводити будинки.

Реалізація багатьох ідей відтерміновується через якісь особисті справи хлопців. Дмитро пояснює, що будівництво цієї хати для нього — хобі, тому потрібно ще заробляти на життя й облаштовувати свій побут. Великих грошей за оренду хати-мазанки Дмитро не бере, тож якогось пристойного прибутку вона йому не приносить. Каже, якби фінансовий аспект тут був кращим, наймали б адміністратора, щоб дивився за хатою. Тоді б справа і краще розвивалася, і зусиль потребувала б значно менше.

Криворукий хіпстер

Два місяці потому, як Дмитро перебрався в Концебу, туди приїхала його мама з молодшим братом. «Посунься, ми також хочемо жити у селі», — заявили йому. Дмитро розповідає, що тоді спершу оторопів, адже планував трішки відпочити, перш ніж визначитися з новим життєвим вектором. Але переїзд рідних усе змінив.

Тепер мама Дмитра живе неподалік і часто допомагає синові з будівництвом. За освітою жінка — дизайнерка й архітекторка, тому інколи вносить свої корективи в процес будівництва й облаштування ділянки. Хлопець визнає, що дім мами — один із найкрасивіших у селі, а його дах — очеретяний, виготовлений за нідерландською технологією.

Саме мама підштовхнула Дмитра облаштувати його будинок. Усе почалося з того, що жінка захотіла зробити санвузол, тож він жартує, що потрапив у будівельне рабство. Проте зараз хлопець цілком задоволений, що все склалося саме так.

— Я приїхав сюди криворуким хіпстером, а за кілька років прокачався до доволі вмілого столяра, більш-менш шарю в технологіях, став більш кмітливим і вважаю, що для представника чоловічої статі це must have.

Хлопець стверджує, що цей досвід не дасть йому пропасти в будь-якій ситуації, бо він зможе, зробивши щось своїми руками, заробити на хліб, навіть із маслом. У нього вже були замовлення — робив квартиру товаришеві в Одесі. Тож тепер простір із закругленими кутами є і в місті, чого Дмитро давно хотів. Наступний крок для нього — розвивати свій стиль й облаштовувати інші будинки.

— Мене ця тема пре, і мені дуже подобається видозмінювати простір, досліджувати ергономічність: щоб все було красиво й зручно.

Крім будівництва, Дмитро займається столярною справою. Свою невелику майстерню він перевіз у село. Каже, що розробив власну стилістику столярки й хоче майструвати дизайнерські меблі. Ще він фотографує та знімає відео, проте далі публікування дописів в Instagram не заходить. Вважає, що справа, якою людина займається , повинна їй подобатися. Мотивація «будемо щось робити, бо треба гроші», на його думку, дивна і непродуктивна з погляду культури й естетики. Дмитро переконаний, що варто робити щось своє, авторське, не боятися експериментувати, а не заповнювати й без того затхлий від масмаркетівських продуктів ринок.

У Концебі Дмитро знайшов спокій і справу, яка йому дійсно до душі. Він у курсі всього, що відбувається в світі, але намагається жити за власною філософією. «Кожен повинен почати з себе, вести гідний спосіб життя. Розгрібати завали своєї свідомості, розчистити свою сходову клітку, а не ходити з плакатами й влаштовувати бійки з тими, хто думає інакше».