Хто така Емма Андієвська?

У невеличкій мюнхенській квартирі на кожному клаптику стіни, підлоги, столу висять, стоять, туляться картини. Деякі сохнуть, їх от-от потрібно віддати. Обрамлені і без рамок. Картини нагадають свою творчиню — енергійну та яскраву. Цьогоріч поетці, письменниці, одній з найвідоміших українських мисткинь, чиї картини експонувалися у багатьох країнах світу, Еммі Андієвській виповнюється 90. Вона народилася в Донецьку, жила у Вишгороді, а згодом — у Берліні, Мюнхені, Нью-Йорку. Майже чотири десятиліття працювала у німецькій редакції Радіо Свобода у Мюнхені під псевдонімом Галина Гордієнко.

Життя завжди щось забирало у неї: батька, здоров’я, рідну мову, батьківщину. Знакові події, якими сповнене життя Емми Андієвської, не лише ламали її, а й формували. Її ніколи не цікавили нагороди та регалії. Шевченківська премія з літератури, яку поетка та письменниця отримала 2018 року, лежить у футлярі, захована серед стосів книжок та мистецьких каталогів. Історія Емми Андієвської — яскраві клаптики спогадів. Разом із тисячами картин та поезій, її історія — найцінніше, що у неї є.

Родина. Еміграція

Народилася Емма Андієвська у 1931 році в Донецьку, який тоді називався Сталіно. Батьки Емми — українці. Мама, агроном за освітою, працювала вчителькою біології. Виховуючи Емму в російськомовному середовищі, вона воліла не згадувати про те, що походить із заможного козацького роду. Батько був теж з української, але русифікованої родини. Іван Андієвський був хіміком-винахідником, якого у 1941 році розстріляли радянські спецслужби. Уся їхня родина була під загрозою знищення.

У 1943 році, коли німці вже відступали, дванадцятирічна Емма з мамою і молодшим братом виїхали до Німеччини й оселилися в англійській окупаційній зоні Берліна, де й прожили до 1949 року.

Емма згадує, що її мама була дуже відважною жінкою. Тоді, у 43-му, тікаючи з Радянського Союзу, вони пробрались у вагон із легко пораненими німцями, куди не можна було потрапити простим людям, а тим паче українцям.

— Ми влізли у німецький вагон, в який унтерменшам (нім. Untermensch — недолюдина. — ред.) не можна було взагалі. Могли розстріляти за те. Мама правильно зметикувала: той вагон віз поранених до Берліну, і так ми доїхали з тими пораненими.

У Берліні на той час вже були осередки, навколо яких гуртувалися мігранти та вивезені на примусові роботи українці, так звані остарбайтери. У 1940-х роках тривала вже третя хвиля української еміграції — післявоєнна. Перша хвиля, що розпочалася з другої чверті XIX cтоліття й тривала до початку Першої світової війни — це була здебільшого трудова еміграція до США, Канади, Бразилії. Друга хвиля припала на період між Першою та Другою світовими війнами. Окрім США та Канади вона охопила також країни Східної та Західної Європи.

Родина Андієвських жила у Берліні під фальшивим німецьким прізвищем. Емма ходила до школи з вигаданою біографією, не знаючи спершу ані слова німецькою. Але мову вона швидко вивчила і вже допомагала мамі залагоджувати справи, адже та німецькою не говорила.

— Мене зразу запхали в німецьку мову, я її блискавично вивчила. І тоді вже я ходила і все погоджувала німецькою.

Спершу виживати родині було непросто. Коли мама з двома дітьми голодували, то, розповідає Емма, йшли обмінювати одяг на їжу. Аби здійснити один такий обмін, іноді доводилося долати по 50 кілометрів. Одного разу дорогою назад до Берліна маму затримали.

— Ми йдемо до вокзалу і мама каже: «Якщо оці двоє мене зупинять, то ти мене не знаєш, я чужа, ти собі йди». І дійсно, щойно мама це вимовила, її затримали, а я пройшла повз. Я думала, шо земля піді мною підігнеться. При мені ні копійки, нічого нема, все при мамі.

Дорога до Берліна тоді коштувала 50 центів, згадує Емма. Вона почала видивлятися у вокзальному натовпі когось, хто міг би їй допомогти.

— Одна німкеня відповіла поглядом, тож я підійшла до неї і сказала: «Позичте мені 50 центів, щоб я могла купити квиток і доїхати до центру Берліна. А я вам віддам». І вона дала мені гроші.

Три дні не було мами. Коли ж вона нарешті повернулася додому, то скінчилися всі їхні обміни. Німці тоді так маму побили, згадує Емма, що вона стала на одне вухо глухою.

— Її били тому, що вона по-російськи говорить. Це значить, що вона втекла з Радянського Союзу і що вона туди належить, а не сюди.

Після цього родина голодувала ще дужче. Ходили міняти на чорний базар у Берліні останні речі, які мали.

— Німці тоді вишукували (іммігрантів, не арійців), щоб знищити, щоб знищити, знищити. Для них ми просто не були чинні, ми не існували. Це все одно, що побував у пеклі і назад вернувся. Я взагалі не знаю, як я вижила тоді.

Мова. Хребет

Із самого дитинства Емма Андієвська мала особливі стосунки з мовами. Мама завжди хотіла, щоб Емма розмовляла лише російською, адже це означало тоді приналежність до «вищого сорту». Тому, коли родина ще жила в Україні, Емму змушували правильно розмовляти російською. Для цього їй наймали нянечок та вчителів, щоб розмовляли з нею лише цією мовою. Емма довгий час не чула української мови і не мала друзів-однолітків, з якими би могла її практикувати.

— Я ніколи не гралася в кукли-мукли. В дев’ять років я перечитала всю світову літературу. Я завжди була сама, бо не було таких ідіотів, як я. Вони десь були, але в моєму кругозорі їх не було. Так що я мусила бути «сам п’ю, сам гуляю».

У дитинстві Емма часто хворіла на дизентерію. Як виявилось — дівчинка не переносила донбаської води. Лікарі порекомендували родині змінити місце проживання. Вони мали переїхати до Києва, але потрапили до містечка Вишгород, де мама винайняла цілу хату для всіх, розповідає Емма. Тоді весь Вишгород розмовляв українською. Тож дівчинка дуже швидко її вивчила.

— Я вибрала українську мову, бо це мова моєї душі. Боже мій, за цю мову мама (яка мене просто обожнювала) на коліна мене ставила, а сама плакала за мої коліна. А я стояла, як чорт. Я 24 години стояла, зараза була.

У Берліні Емма Андієвська вчилася у чоловічій гімназії. У жіночу вступати не захотіла.

— Мене повели спочатку до жіночої, а я, як подивилася на цих курок, сказала: «Я з ними не буду».

Тоді для неї зробили виняток і перевели до чоловічої, яку вона успішно закінчила.

— Хлопці ладні були небо притягти для мене. Я в іншому часі жила, наче десь з якої книжки виплигнула. Їхні мами пекли торти із моркви (бо більше не було з чого), і хлопці дарували мені ці торти.

У гімназії Емма продовжила вивчати німецьку мову та літературу.

— Вся література була для мене. В мене пам’ять — то просто ммм. Нема, ніколи не було проблем.

Вдома порядок був такий: щоранку Емма приносила відро води для пиття і вмивання, за якою треба було йти кілометр в одну сторону. Милися вони з мамою і братом у маленькій мисочці, але милися обов’язково щоранку.

— А потім мама якось каже: «А це що в тебе за горб на спині?» Мама взяла мене за руку (мені було 16 років) і повела до лікарні. Прибігає лікар, що мені рентген зробив, і каже: «Як ви прийшли?» А я любила дуже латину і кажу: «Ante pedes apostolorum — ногами апостолів». Лікар сказав, що мій хребет міг переламатися кожної миті.

Так Еммі Андієвській діагностували туберкульоз хребта.

— Мене перевезли. Мені так було шкода двох американських солдатиків — тоненьких таких, десь вісімнадцятилітніх. Бо вони несли мене в такому гіпсі колосальному звідси, важкенному такому. Я собі думала та просила їх уберегти, бо той гіпс — то страхіття, так. Людина все може, якщо вона мусить.

Після операції на хребті Емма три роки була в гіпсі від вуха до ноги і повинна була весь час лежати. Після цього ще вісім років дівчина ходила в спеціальному медичному корсеті.

Наприкінці 1949 року, під час блокади Берліна (або так званої Берлінської кризи), коли радянські війська заблокували залізничні та автомобільні шляхи до Західної Німеччини, родина Емми переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім — до Мюнхена, де Емма згодом вступила до Українського вільного університету (УВУ) на філологію та філософію.

Там вона вивчала санскрит і старогрецьку мову у Володимира Державіна — українського поета, перекладача, літературознавця і критика, активного діяча Мистецького українського руху, члена НТШ (Наукового товариства ім. Шевченка. — ред.) та Української вільної академії наук.

— Мені йшлося про те, щоб знати звідки яке слово походить. Я й старогрецьку вчила, бо мені треба було джерела.

Живопис

Живопис Емми Андієвської називають пречистою автентикою модернізму. Вільний політ уяви, філософські підтексти, глибинний архаїзм та форма примітивізму, складне переплетення кольорів та композицій. Вона малює і, як саме каже, повторює свої картини багато разів. На її малярські роботи, зізнається, найкраще реагують діти, бо вона «реабілітує дитинство людства».

— Мені зразу бачиться до подробиць намальоване. До десяти картин одночасно. Я завжди намагаюсь встигнути намалювати всі, але встигаю лише кілька. Тоді являється щось інше. Весь час. Я думаю, що це у кожного так. Це як дитина ділиться з мамою: оце-це таке. А батьки їй кажуть: «Що ти дурниці говориш?!» І відучують бачити.

Виховання, на думку Емми Андієвської, встановлює багато рамок. Зробіть експеримент: покажіть щось незвичайне дитині, якій ніколи чогось не показували. Ви побачите, як вона реагує. Якщо вона допитлива і їй це цікаво, вона наче включає додаткові прожектори, які засвоюють, дають їй змогу засвоювати.

Емма почала малювати у чотири роки. Спочатку мама зберігала її малюнки, але коли родина тікала до Німеччини, то з собою вони взяли лише трохи їжі, а малюнки залишили. Художниця каже, що намалювала в своєму житті стільки картин, що навіть не пам’ятає першої.

— Я не вигадую, я нічого не вигадую. Мені просто Господь якось їх впихає, ті (образи), то Він сміється і малює з мене. А я дуже малої думки про себе завжди.

У 15 років мама повела Емму до вчителя співу, аби та тренувала легені. Тоді виявилося, що у Емми густе оперне контральто, неймовірний голос. Дівчина вчилася співу і не раз виступала перед повними залами. Втім, із часом спів вона покинула.

— Я для себе зрозуміла: не можу малювати, писати і ще третє. І я убила свій голос, я перестала виступати. Це дуже добре, коли багато вдається. Але якщо багато робиш — нічого справжнього не буде. Треба нещадно різати-різати-різати, і я порізала, так. Все, що не практикується — відходить.

Живопис Емми Андієвської потребує, аби до нього поверталися знову і знову. Одну й ту саму картину варто переглядати по декілька разів. Щоразу відкривається щось нове. Щоразу ніби розумієш її світ краще.

— Просто мені це дається. Я — візіонер. Це не від мене залежить, це мені якось дано. Змалечку я тримала язик за зубами, бо знала, шо мені дадуть за візіонерство. Я була дуже складна дитина.

Вдома Емма відчувала, що небезпечно бути незвичною, адже дорослі дуже не люблять, коли щось їм незвичне. Емма багато чого вміла. У неї виходило все, за що тільки не бралася. Але вона щоразу робила вигляд, що то випадково.

— І то далі частіше дітей відучують бути геніальними, це справді так. Я таке вигадувала, що всі просто рота роззявляли. Я рано зрозуміла, що цим не тільки не хвалитися, а треба приховувати, бо інакше одріжуть, так.

Поезія

Добрий вечір, самотносте!

Ось кухоль, ось кінь мій, ось моє серце.

Путь моя фіялкова,

Помисли, місяцем сточені.

Не кажи: десь за горами.

Кажи: тут, сьогодні, опівночі.

Сьогодні. Зараз. Ніколи.

Перші поезії Емма Андієвська написала у 4 роки. Їх, як і всі свої вміння, вона спершу нікому не показувала: їй було соромно, шо таке їй вдалося.

Емму Андієвську вважають винахідницею поетичних дисонансів. Але поезію та прозу Емми Андієвської неможливо розділяти з її малярством. Як і у живописі, у поезії вона також експериментує: грається зі словом, винаходить нові зв’язки між словами, намагається вживати істинне, чисте значення слова у своїх поемах, сонетах, віршах. Твори Емми Андієвської є запрошенням разом із нею перейти межові стани й реальності, які досить важко аналізувати й пояснювати.

— Якщо дуже чесний із собою, то тоді починає саме даватися. Це така радість, бо ви глянули і бачите, що ви самі так би не могли вигадати. І то було б надумане. Чорт його знає, звідки воно.

— В мене сам організм якось думає. Я припускаю, що кожна думка зовсім незвичайна. Якщо вона сформулювалася, то десь були складники, які до цього її привели, тільки не завжди їх можна урухомити.

Навчаючись у гімназії, Емма виховувала свого брата і молодшу від неї на 14 років сестру. Вона часто повторює, що вижила лиш завдяки своїй матері, від якої забирала всю енергію. І з часом побачила, що має цю енергію віддавати, виховуючи брата і сестру.

— Я повністю беру людину такою, як вона є. І вона тоді так відкривається, а кожна людина має такі скарби в собі, про які вона не знала. Я часто кажу: «Слухайте, у вас є далеко більше».

Нью-Йоркська група

У 1957 році Емма Андієвська переїхала до Нью-Йорка, де прожила декілька років і подала документи на американське громадянство. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком — також українським емігрантом — літературознавцем, літературним критиком, перекладачем Іваном Кошелівцем, з яким врешті прожила у Мюнхені аж до самої його смерті у 1999 році.

На той час в українському середовищі Нью-Йорка формувалася поетична група, яку називають Нью-Йоркською. До неї належали такі поети, як Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Патриція Килина та інші. Була серед них і Емма Андієвська. Хоч вона свою приналежність до групи всіляко заперечує. Каже, що вона «вовк, який ходить сам по собі». Та Богдан Рубчак у спогадах розповідає, що Емма відвідувала всі зібрання Нью-Йоркської групи поетів.

— Звичайно, спізнялася і розповідала неймовірні історії чому вона спізнялась.

Поети Нью-Йоркської групи намагалися наново вислухати українське слово, покидаючи традиційну поетичну форму та риму, притаманну, наприклад, шістдесятникам. Вони подолали тугу за батьківщиною і намагалися себе утвердити як українці на новій землі. Зустрічалися поети у кав’ярні «Орхідея» та дискутували на естетично-літературно-мистецькі теми. Такі зустрічі почалися у 1954 році, а офіційно угруповання зареєстрували у 1958 році, коли його учасники вирішили видати журнал із поезіями і потрібно було вказати назву організації.

Після заміжжя Емма з Іваном повернулась до Мюнхена. Іван Кошелівець також емігрував під час Другої світової війни, з Ніжина. Спочатку, в 1951—1955 редагував у Австрії літературну сторінку часопису «Сучасна Україна», що виходив у Мюнхені. Згодом на її основі створили «Українську літературну газету», редагував її разом з Юрієм Лавріненком. В цьому журналі друкувалися твори поетів Нью-Йоркської групи. У кінці 1960 року часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» об’єднали, і з січня 1961-го почав виходити літературний та громадсько-політичний журнал «Сучасність», головним редактором якого став Іван Кошелівець.

Живучи за кордоном, Емма Андієвська постійно наголошує на тому, що всю свою творчість вона повсякчас присвячує Україні. До початку бойових дій на Донбасі відвідувала Україну і зокрема рідний Донецьк, організовувала творчі вечори, виставки картин, презентації книжок.

— Я ж просто, як летючий голландець: по всіх світах лечу. Поки я жива — хочеться ще зробити для України. Кожен бачить своїми очима. В моїх очах — Україна неперевершена ні перед ким. Отакий придурок я. Це як рай. Це мій вибраний, мій вибраний люд.

Все життя Емма Андієвська дарує свої картини. Щойно нове полотно висохне — одразу його віддає. Собі залишає трішки, а решту віддає до музеїв або приватних колекцій по всьому світові.

— Бачите, яка стара ця картина? Там на звороті пише — 1992 рік. Я все віддаю, а ця випадково затрималася.