У проєкті «Фермерство під час війни» розповідаємо про українських фермерів, які зіштовхнулися з труднощами внаслідок російської агресії: через ворожі обстріли й спричинені окупантами катастрофи вони вимушено евакуюють свої господарства, розбудовують їх після деокупації, шукають шляхи розмінування полів тощо. Серія складається з документального фільму і циклу інтерв’ю, які вже доступні на ютуб-каналі Ukraїner. У цьому інтерв’ю ми поговорили з Сергієм Свириденком, ветераном АТО і фермером. Він проїхав сотні кілометрів, щоб врятувати своє господарство від обстрілів на Донеччині. Разом із собою фермер привіз 150 кіз, сироварню і трактор. Сергій розповів, як йому довелося починати все заново на Волині.
Війна наклала свій відбиток на кожен аспект життя українців, і сільськогосподарська галузь стала однією з тих, які Росія цілеспрямовано намагається знищити. Блокування портів, крадіжки зерна, обстріли зерносховищ — РФ робить усе, щоб підштовхнути українців до нового голоду. Від дій країни-агресора постраждали й українські фермери: їхні урожаї часто спалені через обстріли, поля заміновані, нерідко сільську техніку крадуть російські окупанти. Унаслідок повномасштабної війни сільське господарство лише станом на квітень 2023 року зазнало збитків, які оцінюють у кілька мільярдів доларів.
Донеччина — один із найбільш постраждалих регіонів, як у плані зруйнованої інфраструктури, так і в тому, що стосується сільського господарства, оскільки бої ведуться там іще з 2014 року. Через війну багато підприємств або знищуються ударами російських ракет, або релокуються в більш безпечні регіони. Екоферма «Козацьке подвір’я» з Іванопілля, про яку Ukraїner розповідав у 2019 році, є одним із підприємств, яке через посилення обстрілів змушене було переселитися на Волинь.
Фото: Юрій Стефаняк.
Створення ферми
Власник екоферми «Козацьке подвір’я» — Сергій Свириденко, корінний донеччанин, який більшу частину життя прожив у Донецьку:
— Красиве, хороше було місто. Воно і зараз непогане, тільки там не той «контєнгєнт» трохи. Нічо, все повернеться. Буде ще краще.
До фермерства, Сергій торгував ковбасою. Крім цього, він працював торговим виробником і єгерем у Португалії. Чоловік також любить готувати й навіть здобув професійну освіту в цій сфері, вивчившись на кухаря і техніка-технолога. Своїми фірмовими стравами він називає український борщ із донецьким акцентом, деякі страви з португальської кухні, узбецький плов, українські деруни з начинкою, котлету по-донбаському та фаршировану щуку. Ці страви Сергій готує і на продуктових ярмарках, у яких активно бере участь.
У 2014 році, після вторгнення російських військових і подальшої окупації Донецька, Сергій був змушений покинути місто і разом із сім’єю переїхати на свою дачу в селі Іванопілля, поблизу Костянтинівки. Наприкінці січня 2015 року він за власним бажанням вступив до лав Збройних сил України:
— Пішов, сподівався відвоювати своє місто Донецьк. Але поки ще не вдалось. Але скоро вдасться, я впевнений в цьому.
Фото: особистий архів Сергія Свириденка.
Після демобілізації Сергій вирішив стати підприємцем. Оскільки в селах більшість опікується господарством, чоловік почав займатися фермерством. Основним напрямом діяльності вирішив обрати сироваріння з козячого молока. Сергій згадує, що ферму в Іванопіллі побудували спонтанно, буквально у власному подвірʼї: сарай переобладнали на ковбасний цех, з нуля побудували сарай для кіз і технічну будівлю. Виготовленням сирів спочатку займалися на власній кухні, але у 2017 році Сергій отримав грант, завдяки якому зміг побудувати сироварню.
Чоловік із глибокою відданістю ставиться до своєї справи, кажучи, що займатися цим його мотивує любов до волі та незалежності. Обличчя Сергія навіть стало логотипом для його ферми, а деякий час він також створював відеоролики, розповідаючи про свою продукцію:
— Насправді немає кому цим професійно зайнятись. Ролики якісь получалися, але це треба час, хороша підготовка.
Робити авторські сири та ковбаси
Екоферма Сергія спеціалізується на виготовленні сирів, кисломолочних і м’ясних продуктів. І, попри переїзд, асортимент залишається незмінним. Виготовлення продукції фермер контролює сам, починаючи від сировини та закінчуючи рецептурою. Наприклад, сири та кисломолочні продукти виготовляють із козячого молока, яке приносять кози «Козацького подвір’я», та коров’ячого молока, яке фермер закуповує у місцевого населення.
Своїми фірмовими продуктами фермер називає сири качотта з козиного молока і качіокавало з коров’ячого. Також в асортименті ферми є авторські сири, як-от «Кабра де Кампо» з козячого молока та «Літній» з коров’ячого. Крім того, на екофермі виготовляють й авторські ковбаси, як-от «Бандерівська», салямі «Поліська» і варену ковбасу «Смакота». Частину сировини для їх виготовлення Сергій також закуповує у місцевих.
Чоловік також активно бере участь у ярмарках, представляючи там свою продукцію:
— Люди, хто був на наших точках під час ярмарків, в принципі всі задоволені. І з якого міста ми приїжджаємо, потім іде нам купа замовлень. Ми розширяємо таким чином клієнтську базу нашого інтернет-магазину.
На фермі на Донеччині у Сергія було чимало різноманітної худоби: кози, угорські мангалиці (порода свиней), качки шипуни. Співробітників у чоловіка також було більше:
— У мене працювали дві людини на сироварні, три людини в ковбасному цеху, доярка, пастух і ще помічник по більш тєхнічних питаннях, шось підправити, шось там підладити.
На екоферму в Іванопіллі охочі приїжджали на екскурсії, під час яких Сергій знайомив із процесом виробництва продукції «Козацького подвір’я», показував кіз на пасовищі та геологічну памʼятку Балку Кровецьку. Крім цього, для відвідувачів ставили великий намет, де вони могли робити замовлення:
— Коли люди хотіли, замовляли, казали: «Ми хочем борщ, ми хочем шашлик, ми хочем екскурсію, ми хочем купити продукт». Я це все робив. Тут поки що я цього не роблю, хоча охочі є.
Сергій планував розширити виробництво, тому приватизував ще декілька гектарів землі. Але повномасштабна війна завадила цим планам.
Початок російського вторгнення
Іванопілля з 2014 року є прифронтовим населеним пунктом, розташованим приблизно за 15 кілометрів від лінії зіткнення. Його жителям не вперше чути роботу артилерії, тому посилені вибухи, що пролунали 24 лютого 2022 року, їх не стривожили. Сам Сергій прокинувся близько сьомої ранку і про початок повномасштабного вторгнення дізнався з новин:
— Тоді я зрозумів, шо це не просто така канонада артілєрійська, а це і є повномасштабне вторгнення.
Насамперед Сергій евакуював з Іванопілля своїх дітей, відправивши їх на захід України. Сам же фермер залишився, щоб стежити за господарством. Чоловік не знав, чим обернеться новий етап російсько-української війни, але в разі захоплення окупантами Іванопілля, був готовий вступити з ними в бій.
Продажі продукції спершу призупинилися, проте приблизно через тиждень Сергій відновив свою діяльність. Він займався заготівлею сіна для худоби, приймав і надсилав замовлення, хоча відзначив, що обсяг продажів суттєво зменшився.
Російські удари по Іванопіллю почастішали, люди стали виїжджати, проте більшість, на думку Сергія, залишається в селі, бо боїться змінювати місце проживання. Жартуючи, Сергій згадує і тих односельців, які не виїжджають, бо чекають на прихід «руского міра»:
— Хтось залишився чекать, досі не дочекались, бідні, мені їх так «шкода». Досі не дочекались, бо село не окуповане.
Наприкінці травня 2022 року Сергій почав замислюватися над переїздом, оскільки проживання в прифронтовому селі ставало дедалі ризикованішим, а управління бізнесом під постійними обстрілами — неможливим. Тож він вирішив перевезти свою екоферму у регіон, розташований якомога далі від бойових дій.
Фермер відвідав різні міста України, щоб обрати якомога безпечніше місце для ведення бізнесу. Але переїзд ускладнювався тим, що Сергій мав із собою вивезти й свою ферму — 150 кіз нубійської породи, сироварню, холодильні агрегати і трактор. Допомогти з переїздом погодився водій зі Слобожанщини, чиє оголошення фермер знайшов в інтернеті. 29 серпня 2022 року Сергій евакуював свою екоферму за допомогою двоповерхового скотовозу, залишивши свій будинок в Іванопіллі:
— Дуже красива земля. Дуже класна. Добре, що вона зараз не окупована, але там ведуться бойові дії.
Після приїзду облаштувати господарство вдалося не одразу. З першою фермою, як каже Сергій, не склалося, тож довелося знов переміщати худобу та обладнання в інше місце — цього разу в село Дерно на Волині. Тут фермер став поетапно відновлювати виробничий процес: орендував цех для виготовлення продукції та купував частину необхідної сировини у місцевих жителів.
На запитання про вибір місця фермер відповідає, що орендувати цех тут можна з мінімальними витратами й обрана ферма підходить для виробництва. Хоча й порівнює ведення господарства тут і на Донеччині. Як приклад, наводить питання про виплату грошей за надану сировину, жартома згадуючи ситуацію у Костянтинівці:
— Приїжджаю одного ранечку, «прильот» прямо біля заводу (у Костянтинівці. — ред.). Здав молоко, гроші отримав. А сюда приїхав, кажуть: «Два тижня треба чекать, бо війна».
На новій фермі Сергію вдалося зробити виробництво набагато потужнішим, порівняно з тим, що було на Донеччині, долучивши до цього більш професійне обладнання. А от кількість співробітників на нинішній фермі зменшилася. Тих, що працюють зараз на «Козацькому подвір’ї», Сергій називає «універсальними солдатами», бо працівники допомагають одне одному коптити, готувати тощо. Рівень згуртованості працівники ферми показали й за часів регулярних відключень електроенергії, коли за кілька годин, поки мали світло, встигали заготовити продукцію.
Фермерство під час війни
Оцінюючи свій досвід, Сергій стверджує, що фермерство у відносно безпечних регіонах під час повномасштабної війни мало відрізняється від того, яким воно було до її початку. Водночас він визнає, що події, з якими зіткнулася Україна, становлять загрозу для кожного жителя:
— Виклик у нас один на всю країну.
Працю в безпосередній близькості до зон бойових дій Сергій називає «суцільною проблемою». Заміновані поля, постійні «прильоти», загроза життю — проблеми, з якими стикаються фермери під час війни. Сергій згадує такі випадки на Донеччині:
— І з моїх знайомих є загиблі фермери, які питались врятувать своє стадо під обстрілами. Таке було. Їх вже нема.
Приблизно 30 % території України заміновані, особливо постраждалим виявляється сектор дрібних сільськогосподарських виробників. Тому загроза для фермерів зберігатиметься:
— Дивлячись у майбутнє, ми ж розуміємо, скільки ще після війни буде жертв. Тобто підірваних трактористів, комбаньйорів, да. Навіть після розмінування все не дістануть.
Фото: Юрій Стефаняк.
Перемогою у війні Сергій вважає звільнення всіх окупованих українських територій і роздроблення Російської Федерації. На його думку, Росія має не просто забратися з території України, а й значно зменшитися в розмірі, щоб не становити загрози.
Фермер також будує плани на повоєнний період. Попри те, що в усіх аспектах переїзд дався важко, Сергій визнає, що в майбутньому, за наявності необхідних ресурсів, поверне виробництво на Донеччину і не тільки:
— А саме класне, треба п’ять філій на Україну — Донеччина, захід України, Закарпаття, Крим український і десь в центрі України.
Філії будуть не лише центрами виробництва продукції, а й унікальними туристичними місцями — як-от було у Сергія на фермі в Іванопіллі. Фермер бачить потенціал у розвитку своєї екоферми на Волині в післявоєнний період, прагнучи зробити ферму привабливою та цікавою для відвідувачів:
— Бачу виробництво більш таке привабливіше, де можна подивиться, провести дегустацію, бачу дегустаційний зал і, можливо, невеличкий ресторан, де б я сам з задоволенням готував би.
Фермер так само зазначає, що після війни розвиток отримають не тільки відносно спокійні регіони, як Волинь, а й загалом уся Україна, оскільки її популярність серед іноземців зросте:
— До того ж в українців є дуже великий шанс після нашої перемоги показать себе у країнах Європи та в інших країнах.
Сергій відмічає: заявити про Україну у світі можна за допомогою національної кухні, проводячи аналогії з іншими країнами, наприклад, з японськими суші чи італійською піцою, які можна замовити практично скрізь. Фермер пропонує таким чином продавати в Європі українські вареники чи голубці, бо вірить у перспективи розвитку популярності України:
— І в нас буде п’ять років після нашої перемоги такої шаленої популярності України. Ми маємо скористаться цим шансом.
