Врятувались картоплею з Білорусі

7 вересня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Коли у селі Кобилянка почався Голодомор, батьки Федора Задєреєва ходили за сто кілометрів у Білорусь, щоб принести картопляні очистки від родичів. Бабуся Федора потайки носила картоплю в чоботях, а він готував борщ із кропиви та подорожника молодшим братам і сестрі. Так їм вдалось врятуватися. Федір згадує, як до колективізації люди в селі могли давати позики на пів року, а вже під час Голодомору самому довелося красти в сусідів, щоб вижити.

Федору Задєреєву виповнилося 11 років, коли у Кобилянці, що поблизу селища Седнів на Сіверщині, розпочався Голодомор. Той голод не був спричинений посухою чи неврожаєм. Він став результатом тогочасної політики радянської влади під керівництвом Йосифа Сталіна, метою якої був геноцид українського народу.

Голодомор — власна назва геноциду кількох мільйонів українців протягом 1932-1933 років, здійсненого окупаційною радянською владою. Незважаючи на численні спроби заперечити та приховати злочин і виправдати політику тодішньої влади, доведено намагання знищити окремий народ. Попри виконання рекордного плану хлібозаготівель, мільйони людей були позбавлені власності та будь-яких засобів для існування і приречені на голодну смерть.

Чимало українців із прикордонних районів у пошуках їжі вирушали в сусідні Брянську, Курську області, до Білорусі чи за Збруч та Дністер — на українські землі, які на той час перебували у складі Польщі (Галичина, Волинь та Західне Полісся) та Румунії (Північна Буковина, Хотинщина). І хоч цей шлях був непростим, адже кордони з Росією і Білоруссю були закриті спеціальним розпорядженням радянської влади, а потрапити легально до інших держав не було змоги, для багатьох людей ці переправи стали засобом порятунку.

Закриття кордонів
22 січня 1933 року вийшла директива, якою органам влади було наказано не допустити масового виїзду селян з України та Кубані у центральну частину Росії та Білорусі, а кордони УСРР заблокувати військовими підрозділами.

На сьогодні 17 країн світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Ще низка держав засудила його як акт винищення частини людства. Резолюцією Європарламенту від 23 жовтня 2008 р., а також актом Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 28 квітня 2010 р. Голодомор на території Радянського Союзу було визнано злочином проти людяності.

Дитинство Федір Задєреєв провів у рідному селі Кобилянка на Сіверщині. Його родина змогла вижити в голодні роки, хоч і не була заможною. Нині 99-річний Федір так жартує про своє народження:

— Я народився за власним бажанням 1 лютого 1921 року в Чернігівській губернії, на річці Снов, яка впадає у Десну. По ній раніше навіть плавали судна.

Один із перших дитячих спогадів — виїзд із батьком на поле у господарських справах. Федір навіть пам’ятає пісню, яку тато співав тоді:

Хорошо на горке жить,
Тяжко подыматься.
Хорошо девчат любить,
Тяжко расставаться.

(Хороше на гірці жити,
Тяжко підійматися.
Хороше дівчат любити,
Тяжко розлучатися. (переклад з російської))

У 1920-х роках Кобилянка процвітала: сюди приїжджали майстри-ремісники з усього регіону, кравці, продавці різноманітного краму. Чоловік згадує, що багато послуг і товарів можна було отримати «під чесне слово». Наприклад, селяни могли віддати шматок шкіри чоботарю без грошей і розписки, а через три місяці він привозив їм готовий виріб. Або ж могли отримати сільськогосподарський реманент, а розплатитися за нього пізніше.

— Прийшов мужик до нас, одягнений так ще по-зимовому. «Мир дому цьому!» — перехрестився і шапку зняв. І приніс дві коси — косити. А батько йому: «Так грошей немає». Торговець відповідає: «Влітку то яєць продаси, то риби зловиш — продаси. Я вам на віру».

1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий.

НЕП, колективізація, лікнеп

Початок змін у традиційному укладі українського села припадає на часи воєнного комунізму (1917-1921 рр.), але найбільше відчутними вони стали після розгортання нової економічної політики (НЕП). Через масовий повстанський рух влада була змушена піти на тимчасові поступки селянству, зменшивши податки та дозволивши ринкові відносини. Проте з 1929 року розпочалася масова боротьба із заможними селянами, так званими куркулями, а замість осібного насаджувався колективний спосіб господарювання. Та хоч комуністична влада намагалася активно впроваджувати свої реформи практично у всіх сферах суспільного життя засобами колективізації, антирелігійної пропаганди тощо, цілком викоренити традиції, що не змінювалися поколіннями, було непросто:

— Виховання відігравало важливу роль. Божі заповіді, молитви — все передавалося з покоління до покоління. І це все не можна було просто так викорінити і забути. У нас удома завжди перед іконами висіла лампадка. Мій батько, коли лягав спати, завжди пошепки читав молитву. А коли прокидався — хрестився перед образами. Всі ці настанови від дідусів і бабусь зберігалися в душах.

Сільська церква, 1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий.

За радянських часів забороняли ходити в храм, святкувати Великдень та інші релігійні свята. Але люди все одно тишком ходили освячувати паски. Згодом сільську церкву в Кобилянці закрили, перетворивши її на школу. Федір згадує, що місцевого священника викликали на допит до сільради, а згодом він просто зник.

Попри пропаганду, люди й далі шанували традиції, вчили дітей заповідям, вішали ікони в хатах:

— Проти печі стояв глечик молока на скисання. А я на печі один залишився. Думаю, піду я сметанки скуштую. З печі зліз, забрався на лавку біля вікна, де стояли два глечики молока. І хотів палець вмочити, щоб, значить, спробувати сметани. Глянув на ікони, а ікони на мене дивляться. Я одразу — назад руку. Бога боявся.

20-30-ті рр. ХХ ст. в Радянському Союзі ознаменувалися активним впровадженням заходів щодо ліквідації неписьменності серед усіх верств населення, передусім селян. Завдяки цьому Федору вдалося закінчити три класи початкової школи. Далі ж розпочалися голодні роки. Уже було не до навчання. Школяр добре запам’ятав момент, коли до них вперше приїхали по реквізицію продовольчих запасів:

Лікнеп
Лікнеп (ліквідація неписьменності) був не лише культурно-освітньою, а й політичною кампанією, з допомогою якої мали на меті виховати людину нового типу — з марксистською та більшовицькою ідеологією.

— Ми з татом поверталися зі школи. До нас підбігають хлопці, мої ровесники, і кажуть, що нашу теличку якісь дядьки повели. Я дивлюся — а їх троє. І один — у будьонівці із червоною пов’язкою і з гвинтівкою. Вочевидь, із міста. Повели теличку і сани забрали. Вони їм просто сподобалися, ті сани. Великі — на кучера і двох пасажирів. Я приходжу додому, а матір плаче. Забрали теличку й квасолю. Відібрали прямо у неї з рук. А нас було четверо дітей. Забрали все і собаку вбили. І це був перший великий удар для моєї свідомості.

До початку масового голоду тато Федора їздив до Москви працювати на будівництві метро. Повернувся до села вже у розпал колективізації. Йому самому пощастило уникнути колгоспу, влаштувавшись бакенщиком (робітник, який обслуговує бакени — поплавці на якорі, що встановлюються на водоймах для позначення фарватеру і небезпечних місць. — ред.). Однак родині довелося віддати коня, віз та деяке знаряддя. Інших людей масово змушували вступати до колгоспів, забираючи худобу, транспортні засоби та сільськогосподарський реманент. Сусідів, які жили через будинок, просто вигнали з власного дому на вулицю. Їх визнали куркулями і позбавили майна, фактично залишивши без будь-яких засобів для існування.

Куркулі
Куркулями називали господарів, які використовували найману працю, мали млин, круподерню, просорушку чи інші споруди для обробітку зерна та круп, надавали в оренду сільськогосподарські машини, займалися торгівлею тощо. Крім того, куркулем могли визнати будь-якого селянина, який відмовився вступати до колгоспу, призначивши йому індивідуальний податок.

Тоді у «куркулів», «підкуркульників» та інших «неблагонадійних» забирали практично все. Речі віддавали до колгоспів або виставляли на продаж. Що не вдавалося забрати – знищували:

— Ховали усе, що могли. Одяг, продукти, будь-яке ганчір’я. Бо приходили і відбирали усе. Якщо не йшов до колгоспу — оголошували куркулем або підкуркульником. Описували все, ламали клуні (будівлі для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби та віяння. — ред.) Навіть шмаття все відбирали і продавали згодом усі ці речі в сільраді. Панував справжній хаос.

За спогадами Федора Задєреєва, 1932 рік на Сіверщині зовсім не був неврожайним. Та хоч так звані хлібозаготівлі і вдавалося виконувати, невдовзі у Кобилянці з’явилися спеціальні загони із військових та місцевих активістів, які вирушали на «рейди» селом. Часто це були місцеві комсомольці, які силою забирали худобу, хліб та інші харчі:

— Були хлібозаготівлі, викачки зернових. Так нам пояснювали. Начебто все це віддавали німцям. Були навіть випадки, що борошно ховали у воду, під лід. Навіть там знаходили. Штурхали спеціальними палицями солом’яні дахи. Заганяли залізні палиці в землю, шукали сховки. І якщо знаходили щось їстівне, то забирали геть усе.

Що їли у Голодомор

У сім’ї Задєреєвих, окрім найстаршого Федора, було ще троє дітей: Семен, Павло і наймолодша Шура. У пошуках їжі їхні батьки вирішили прямувати до сусідньої Білорусі, оскільки там ще можна було роздобути якихось харчів. Сім’ї пощастило мати родичку в суміжній з Україною Гомельській області, яка вийшла заміж за білоруса і переїхала туди. Батьки вирушили туди пішки, а Федора залишили доглядати за братами і сестрою. Чи не щодня хлопцеві доводилося шукати щось їстівне:

— Я рано вставав і вирушав ловити рибу. Припливав човном на середину ріки, часом міг зловити який десяток окунців. Рвав кропиву, свинячу лободу, подорожник. По приїзді додому кришив все це в казанок. Часом кидав туди соломи, яку міг насмикати із дахів. Варив такий «борщ» і годував дітвору. А вони їли із задоволенням.

У школі, де навчався хлопець, учням пропонували «гарячі сніданки» — відро кип’яченої води, у якому розмішували кілограм борошна і потім розливали дітям у чашки. Здебільшого ж люди були змушені їсти картопляне лушпиння, кропиву, листя липи, подорожника та лободи — все, що вдавалося віднайти у полях. Доводилося також викопувати з землі будь-які корінці. Місця, де раніше росла картопля, перекопували по декілька разів. Федору запам’яталося, як полями їздив об’їждчик із батогом, який міг відшмагати тих, хто тинявся в пошуках їжі.

Того, що вдавалося знайти, надовго не вистачало. Одного разу, поки не було сусідів, хлопець заліз до їхнього будинку, аби роздобути хлібину, з якою потім кілька днів переховувався поблизу місцевої річки:

— Я швидко поїв і заснув. Прокинувся і боявся йти у село. Адже якби побачили, то відняли би хліб. Ходив до річки. Відкушу раз хліба і сьорбну води з річки по-собачому. І так до села не повертався, поки весь хліб не з’їв.

Від нестачі їжі люди в селі почали помирати. Сусіди Задєреєвих, Нечаї, з’ївши на голодний шлунок незвично багато житньої каші, померли всією сім’єю. Блукаючи берегами річки у пошуках чогось їстівного, Федір неодноразово бачив людей із сусідніх сіл (Чорниші, Суходоли), які приходили нарвати стебел щавлю, але часто там і помирали, не маючи сил дістатися дому. Трупи померлих так і залишалися лежати на березі протягом цілої зими, і лише навесні, коли скресала крига, їх скидали у воду.

Федір не мав чого їсти. І все одно думав, як нагодувати інших. Один із найщемкіших його спогадів з того часу — якраз про те, як одного разу він не встиг допомогти:

— Я повертався з уловом з річки. Йшов стежкою понад берегом. І біля старої верби побачив дідуся. Тепло було, а він — у шубі і шапці-вушанці. Я підійшов і кажу до нього: «Діду!». А він язиком лише нерозбірливо «ву-ву-ву-ву» і все повторює: «Їсти хочу, їсти хочу». Ну, думаю, поділюся з ним. Побіг додому, насипав у велику миску борщу і йду назад. Повертаюся до верби: «Діду, діду, я тобі борщу приніс». А він мертвий вже був. Помер допіру. І я все життя думаю: як же це я тоді не встиг діда нагодувати.

Немає сил ховати

Коли люди почали помирати, живі не мали ні сил, ані змоги ховати небіжчиків:

— Прийшла сусідка наша, говорить до тата: «Андрію Федоровичу, батько помер». Поховати було потрібно. А вже зима настала, було холодно. Тато встав із-за столу і каже: «Ганно, у мене вже три чи чотири дні у роті і крихти не було, сил немає». Вона заплакала і пішла.

У сусідів на подвір’ї був погріб, куди і почали зносити тіла. Після того як всередині склали їх близько трьох десятків, а навколо почав ширитися трупний запах, погріб просто засипали. Померлих ховали також на місцевому цвинтарі. У замерзлому ґрунті неможливо було викопати глибоких ям, тож навесні з-під землі починали виступати останки:

— Я вишні на цвинтарі рвав. Вони лише ледь-ледь почервоніли. А навколо запах такий неприємний. Я за пазуху рвав і раптом дивлюся — якісь ганчірки лежать і чи то рука, чи нога — білі кісточки. Я — тікати звідти щодуху. Певно, не було ні в кого сил поховати. Присипали взимку трохи землею, зверху снігом — і все.

У сім’ї Задєреєвих тоді не помер ніхто. Допомогло те, що батьки ходили до родичів у Білорусь, звідки приносили додому чимало картопляних очистків (у селі їх називали смердюхами) та іншої поживи. Стала у пригоді також поміч бабусі Лукерії, матері Федорового батька, яка жила окремо і періодично допомагала сім’ї з харчами:

— Бабуся нам іноді картоплю приносила. Коли невістка піде за водою, бабуся поховає картоплю в болото, під кофтину сховає чи вкине до чобіт (бо боялась невістки), а далі каже: «Піду, Андрія провідаю». І так приходила до нас протягом зими.

Лукерія жила із невісткою і неповнолітнім онуком — двоюрідним братом Федора. Їхній сім’ї вдалося зберегти корову. Почасти через те, що онук Лукерії вступив до комсомолу, беручи участь у антирелігійній пропаганді в селі:

— Його якось змогли загітувати. Нас ще соромили: мовляв, ваш пішов. Агітували проти релігії спеціально молодих хлопців. Ото почався колгосп, і у перший день Великодня вони виїхали орати в поле. Спеціально так влаштували. У святий день працювати поїхали.

У Радянському Союзі тема Голодомору була офіційно табуйованою. Ніхто про це не говорив. Та всі пам’ятали:

— Ніхто навіть не згадував (публічно. — ред.). Все неначе померло. Говорили хіба що наодинці — і все. Казали, що це Сталін винен. Начебто він розізлився на українців. І все. Більше не було нічого. Сталін винен — і все. І більше нікого не засудили. Все проминуло.

Федір Задєреєв (зліва) з другом Іваном Новіком (справа) під час «п’ятихвилинки» на макаронній фабриці, м. Чернігів.

Втекти, аби вижити

Після Голодомору 1932-1933 років у Кобилянці не було ні роботи, ані належних умов життя, тож тоді вже п’ятнадцятирічний Федір вирушив на заробітки до Чернігова. Там познайомився з Іваном Павловим. Друзі днями блукали містом у пошуках роботи чи харчів. Уночі спали біля річки на пристані.

Щоби вижити, доводилося вдаватися до дрібних крадіжок на ринку. Врешті хлопців спіймала міліція. Їх відправили працювати на макаронну фабрику:

— Мене тоді переодягли. Дали халат білий і білий ковпак. Десь знайшли майку, сорочку. Відправили навіть у душ. А далі — в сушильний відділ. Я дивився на все це і віри не йняв. Немов потрапив на іншу планету.

Івана призначили до цеху, де виготовляли ящики, а Федора — до сушильного відділу. Там було тепло і були макарони:

— Начальник, думаю, буде сварити, але все одно хапнув у руку і давай їсти — тріщить[макаронина] на зубах. А він побачив: «Ти що, пацан, голодний?». Я ж не признавався, що голодний. «Та, дядьку, так, — кажу, — балуюсь».

Чоловік згадує, що підробляв і в лазні, миючи спини вищому керівництву. Тоді він вперше отримав гроші, зароблені власною працею. Ба більше, вперше зміг потримати грошові купюри в руках.

— Начальник виписав мені аванс грошима. Я раніше їх і в руках не тримав. Пішов тоді до їдальні. Ніколи той момент не забуду. Замовив я дві тарілки. Тарілку супу і макарони, картоплю з цибулею, і все це маргарином засмачене. Велику таку тарілку влупив. Наївся і думаю, що живу, немов генерал. Наче в іншому світі. Посидів-посидів і ще одну тарілку замовив. Запам’ятав це на весь свій вік. І пішло далі моє життя.

Придбав нове пальто, сорочку, картуз і чоботи. Згадує, що коли приїхав додому, все село збіглось подивитися на нього. Ще за кілька років Федір влаштувався на Чернігівську фабрику музичних інструментів. Його поселили в гуртожиток, і відтоді він мав стабільний дохід і міг залишатися в місті.

— Особисто я пішов із села. Мені тоді було років чотирнадцять-п’ятнадцять. Я врятувався від усього цього, тому що у селі далі голод продовжувався, харчів не вистачало і тим хлібом, що був, ніхто не наїдався. Я ж пішов, віднайшов свій шлях. Вважаю, що мені пощастило.

за підтримки

Матеріал реалізовано в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» разом з Національним музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду

Над матерiалом працювали

Автор тексту:

Андрій Шесталюк

Авторка тексту:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Катерина Легка

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Любов Гоцуляк

Фотограф:

Валентин Кузан

Михайло Шелест

Оператор:

Михайло Шелест

Олег Сологуб

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Софія Базько

Марія Петренко

Ольга Шеленко

Графічний дизайнер:

Сергій Родіонов

Графічна дизайнерка:

Людмила Кучер

Інтерв’юерка:

Юлія Коцур

Експерт:

Михайло Костів

Експертка:

Лариса Артеменко

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією