Фотоспогади з окупованої Бучі

Відеограф і фотограф Олександр Попенко разом із дівчиною на початку повномасштабного вторгнення також були в Бучі. Вони провели в окупації кілька тривожних тижнів і, на щастя, вибралися до Києва. Олександр зазнімкував свій досвід і те, як за лічені дні містечко змінювалося до невпізнаваності. Йому вдалося зберегти ці знімки. Публікуємо ці фото Олександра, а також його спогади про початок великої війни.

Напередодні повномасштабного вторгнення я переїхав до Бучі в квартиру до своєї дівчини Оксани Семенік. Перший знімок, який зробив уже 24 лютого — вигляд із нашого балкона на вулиці Склозаводській. Ми збирали найцінніші речі, заклеювали скотчем вікна. Матрац перенесли в коридор — першу ніч іще провели вдома, намагались спати по черзі, але марно. Вже наступного дня перемістилися з речами в підвал і повертались додому дуже рідко — хіба щось забрати або помитися, поки було водопостачання. Із кожним поверненням у квартиру я робив схожий знімок — завдяки цьому тепер можу пригадати, скільки разів ми були вдома і коли.

24 лютого ми пішли дивитись, які на районі є укриття. Більшість підвалів були захаращені і мало придатні для того, щоб облаштувати там хоч якийсь побут.

Зрештою, знайшли прийнятний підвал у дитячому садочку неподалік. Там ми з Оксаною заручились.

Магазини на районі в перші дні вторгнення ще намагались іноді працювати. Продавчиня відкривала зоомагазин щодня хоча б на кілька годин і навіть робила невеликі знижки. Відкривались вони ненадовго і поруч з ними одразу з’являлася черга. Цей знімок я зробив на ходу 28 лютого, йдучи з дому в підвал.

Іноді я робив селфі у дзеркалі, щоб зафіксувати, як виглядаю. Через два тижні, коли ми виберемось із Бучі і я стану на ваги, вони покажуть -10 кг від моєї звичайної ваги.

Поки було світло, в підвалі було більше варіантів як проводити час — діти трошки відволікалися розмальовками та картковою грою «Уно». Було менше проблем із їжею — принаймні в підвалі була розетка і можна було закип’ятити воду. Крім того, коли в центрі Бучі розбомбили супермаркет Novus, небайдужі люди врятували звідти залишки товарів і розвезли по підвалах.

В укритті було багато домашніх тварин, серед них і наша кішка Ватрушка. Оксана взяла з собою «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка. У мене теж була якась книга, але я не прочитав ні сторінки — більшість часу, поки був інтернет, я моніторив новини, як і більшість людей у підвалі. Про Бучу новин було дуже мало, але навіть ті, що були, не давали розуміння, що робити — залишатись в укритті чи все ж намагатись звідти вибратись. Крім того, новини про підриви мостів не давали розуміння, в якому напрямку взагалі виходити.

Удома ми востаннє були 3 березня. Ранок був відносно тихим, тому вирішили сходити помитися і поїсти нормальної їжі. Крім того, додому ми ходили ще заради кішки, щоб вона могла трохи побігати, бо в підвалі вона більшість часу проводила в переносці. Я зробив каву і приготував шакшуку. Якраз збирались сідати їсти, коли Ватрушка прожогом кинулась в переноску, що для неї дуже не характерна поведінка. Оксана це сприйняла як знак і ми відразу почали вдягатися, щоб повернутися в підвал. За ті 10–15 хвилин, поки ми збирались і йшли до дитячого садочка, вже було чутно звуки російської важкої техніки, яка заходила в наш район зі сторони залізниці. Можна вважати, що кішка врятувала нам життя. Цей день став днем початку окупації вулиці Склозаводської.

Перше, що російські військові зробили, зайшовши на район, це знищили всі комунікації — водопостачання, електрику, зв’язок став дуже поганим. Перші дні їхньої присутності на Склозаводській ми з підвалу не виходили взагалі, двері тримали зачиненими зсередини. Відчинили вже 6 березня, тобто через три дні, відколи окупанти зайшли на наші околиці.

Побут у підвалі сильно змінився. Щойно люди насмілились вийти з нього, всі побігли рятувати продукти в морозилках. Знайшли дрова, принесли складаний гриль, зробили біля укриття імпровізовану кухню. Тому кілька днів їжі було навіть забагато — треба було доїдати все, що швидко псується. Запаси води все ще були, але всі вже розуміли, що її треба економити. Щойно пішов сніг, ми почали збирати талу воду у вільні ємності.

Зв’язку майже не було, можна було зрідка надіслати смс-повідомлення чи додзвонитись, якщо вийти з укриття і знайти зв’язок. В Оксани був (Android) — там є стандартний додаток із радіо. Єдина радіостанція, яку було добре чутно — Радіо НВ — була нашим єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Наші з Оксаною батьки познайомилися, коли ми були в підвалі. Оксана змогла додзвонитись з телефона наших сусідів до своєї мами і надиктувати їй номер телефону моєї мами, щоб та передала від нас звістку, що ми в порядку. Діти в підвалі грали в лікарів.

Окремі ліхтарі мало в кого були, а заряд телефонів намагались економити. Свічками теж не дуже встигли запастись. Тому згадали старі рецепти з 90х — для мене особисто це було відкриттям:

Для саморобної свічки знадобиться картоплина, ніж, шматок бинта, тарілка та рослинна олія. Розрізаєте картоплину навпіл, робите в половинці отвір, просовуєте в нього шматок бинта, кладете в тарілку з олією та підпалюєте його — він працюватиме як гніт. Ця конструкція трохи смердить і коптить, але світить довго і доволі яскраво.

7 березня я насмілився вийти разом із сусідами з підвалу і пройтись районом. Тоді побачив прямі наслідки окупації — пошкоджену водонапірну вежу, розмародерені магазини й аптеки, пошкоджені житлові будинки. Нашу квартиру це теж не оминуло — з вулиці побачив пряме потрапляння в балкон нашої спальні.

9 березня з’явилися новини, що відкривають «зелені коридори» і в Ірпіні є прохід через міст біля села Романівка. Цього дня з Бучі почали виходити перші люди. Ми весь час сиділи мов на голках і не розуміли, чи варто намагатись це зробити. Так провели весь день.

Зранку 10 березня зрозуміли, що іншого шансу вже не буде — біля сусідніх будинків почали збиратись десятки людей, готові виходити з окупованої Бучі пішки. Якби ми почекали ще, то наступного дня, найімовірніше, виходити вже було б ні з ким. А малими групами це робити було надто небезпечно. Колона зібралася біля сусіднього будинку і ми з кішкою в руках рушили по вулиці Яблунській в сторону Ірпеня. Там на блокпосту російські військові розвернули нас назад.

Зрештою, ми пішли в іншому напрямку — в сторону сіл Забуччя і Дмитрівки. Біля старого кар’єру на перехресті ми об’єдналися з автомобільною колоною. Я добре запам’ятав машину із зім’ятим багажником і вибитим склом на водійських дверях, яку сфотографував на Склозаводській — я бачив її в колоні в той день. Дорогою до Житомирської траси ми пройшли повз 5 російських блокпостів. Дивом нас не перевірили. Фотографій із цього дня в мене небагато, бо знімати було надто небезпечно. Проте кілька знімків все ж є — перший, із руйнуваннями, я насмілився зняти вже у селі Стоянка. Спалених цивільних автомобілів ми бачили доволі багато. «Мегамаркет» на Житомирській трасі вже був спалений, я добре пам’ятаю його вигляд — яскраво-жовта вивіска на абсолютно чорній вигорівлій будівлі.

Там я нарешті зловив зв’язок і побачив купу пропущених дзвінків від нашої подруги, режисерки Ані Цигими. Вона вже не перший день знімала Романівський міст і шукала там нас. Ми зрозуміли, що колона рухається в сторону Білогородки, і домовилися зустрітись там. Загалом подолали пішки 22 км і в районі Гореничів пройшли перший український блокпост — це були перші військовослужбовці ЗСУ, яких ми побачили з початку вторгнення. І, напевно, перша мить, коли від 24 лютого я зміг щось відчути — я вперше мало не розплакався. Аня забрала нас із Гореничів, зекономивши нам близько 7 км шляху пішки. Я, напевно, досі не можу описати наші враження від гарячої їжі, теплого душу та м’якої постелі.

Перше, що я зробив наступного дня — перебрав усю свою техніку, яку зміг винести. Зв’язався зі своїм другом і колегою, який у перші дні пішов служити, і зібрав йому сумку зі своїм дроном та двома жорсткими дисками.

У квартиру в Бучі ми змогли потрапити вже наприкінці квітня. Нам пощастило: хоч снаряд і потрапив у помешкання, пожежі не було. Крім того, мародерство нашу оселю хоч і зачепило, проте мінімально — алкоголь і трохи електроніки винесли, а частина побутової техніки була складена в сумку і накрита ковдрою: вочевидь, мародери планували за цим повернутися. Також вціліла моя колекція фотокниг та артбуків, яка мені дуже дорога, проте з якої я не зміг взяти з собою жодної книги, коли ми евакуйовувалися. Зберігся і жосткий диск — єдиний, який не став виносити, бо він був надто важкий. 24 лютого я встиг із нього скопіювати найцінніше, але всі вихідні файли так і лишалися на ньому. Це був хард з архівом усього, що я знімав для Мистецького Арсеналу з 2017 по 2022 роки. На щастя, мені тоді прийшло в голову прибрати його зі столу та покласти в ящик стола.

5 серпня ми з Оксаною одружилися.