Галерея Богдана. Брат за брата

Share this...
Facebook
Twitter

Богдан Горбаль народився із синдромом Дауна і ще у ранньому віці почав малювати. Його роботи не цінували та викидали батьки. Й лише по смерті Богдана його брат, поет та дисидент Микола Горбаль зібрав усі малюнки у Галерею Богдана, яку облаштував у їх родинній садибі в селі Литячі на Поділлі. Тут експоновані сотні незвичайних робіт, більшість — кольоровими олівцями на альбомних листках, а деякі намальовані просто на будівлях. Світ ніколи б не дізнався про геніального митця Вінсента Ван Гога, якби не віра й підтримка його молодшого брата Тео. Незнаною залишилася б і творчість лемківського художника Богдана Горбаля, якби не його молодший брат Микола.

Їм обом, Миколі та Богдану, випала нелегка доля. Богдан — майже ніколи не полишав рідного села, Микола — 16 років провів в ув’язненнях та засланнях. Обидва бачили жахливі картини — безжальних наглядачів та натовпи в’язнів. Один — в мордовських таборах, інший — у своїй незвичайній уяві.

Богдан Горбаль народився із синдромом Дауна. Він ніколи не ходив до школи, натомість малював зранку й до ночі все своє життя. Спеціальної освіти художник не мав. Проте мистецтвознавці, які бачили його роботи, дивувались: мовляв, як так — усе за правилами композиції, без зайвих деталей.

Богданові роботи зберіг його брат – Микола Горбаль. У 2012 році на місці хати, де протягом багатьох років жила їхня родина, він заснував музей-садибу, котру назвав «Галерея Богдана». У двох залах розмістив роботи Богдана, третю присвятив своїм побратимам із руху опору.

— Можливо, це перший в Україні музей Ар брют. У світі це явище вельми розповсюджене і відоме.

Ар брют (фр. Art Brut)
Термін, запроваджений французьким художником Жаном Дюбюффе в середині ХХ століття на позначення творчості непрофесійних митців-маргіналів.

— От в Польщі є такий лемко Никифор Криницький, він такий дивак був, не від світу цього, але він справді був примітивіст, бо примітивно малював те, що бачив.

Натомість феномен Богдана Горбаля в тому, що він зображував речі, які насправді ніколи не бачив. І це не може не дивувати, запевняє Микола Горбаль. Ба більше, деякі з братових робіт називає пророчими. Бо персонажів Богданових малюнків згодом він, Микола, побачив на власні очі в мордовських таборах.

Никифор Криницький
Одне з 17 імен художника-примітивіста лемківського походження Епіфанія Дровняка, під якими його згадують світові мистецтвознавчі джерела.

Не такий, як усі

У п’ятдесятих роках минулого століття сім’ю Горбалів примусово виселили з Польської республіки на територію України. Спочатку — на Слобожанщину, згодом родина переїхала на Поділля, де осіла в селі Литячі.

— Де я народився — це зараз село в Польщі, бо є така етнографічна група українців, яких називають лемками. В 45-му році нас виселили звідти. Це офіційно називалося «добровільний обмін населенням».

Мати, Текля Горбаль, розповідала: ще зовсім малим Богдан важко хворів, мало не помер. Згодом стало зрозуміло: хлопчик відстає в розвитку, говорить мало.

— Богдан — старший від мене. Був він не нормальним чоловіком, зараз я знаю, як ця хвороба називається. Це, власне, не хвороба, а синдром Дауна. Там якась хромосома трошки інша. Їх часом називають «дітьми сонця». Це справді божі діти, дивні по характеру й по способу життя.

У їхній родині казали, що Богдан краще розумівся з рослинами й тваринами, аніж із людьми.

— Він не вмів писати, він не знав ні одної літери, не міг рахувати. Він не знав тих всіх умовностей, він не знав, що таке гроші, ну «божий чоловік». Але його любили тваринки. Він тут малює, кури по ньому можуть скакати, а я приходжу — кури втікають від мене, хоч я їх ніколи не лякав. Ну, якась, видно, енергія інша в людини.

До школи Богдан не пішов, хоча дуже хотів, тягнувся до дітей, імітував, ніби щось пише чи малює. Тож, щоб не «псував» братових зошитів, батьки купували йому такі ж самі: мовляв, хай дитя бавиться.

Богданове захоплення художньою справою ніхто з рідних не сприймав серйозно, його малюнками мати розпалювала піч.

Протягом багатьох років Микола відчував провину перед своїм особливим старшим братом. Пригадує: соромився його, забороняв йти між людей. Заспокоївся, аж коли створив музей. Каже, що так «віддав шану цьому чоловіку перед богом».

Заслання

Микола Горбаль закінчив музично-педагогічне училище, працював учителем музики у містечку Борщів на Поділлі. Коли приїздив до рідного дому, завжди привозив братові альбоми та кольорові олівці. Одночасно з учителюванням здобував вищу освіту. Був керівником ансамблю. Саме тоді почалося його становлення як поета й композитора. Щоправда, напрямок думок молодого митця тодішній владі не сподобався: його творчість було визнано націоналістичною за змістом, а самого Миколу Горбаля заарештовано за так звану антирадянську агітацію та пропаганду.

— Мене в 70-му році КГБ все-таки заарештувало, і після того я став називати себе вже дисидентом. Це таке англійське слово, так би мовити, той, хто опирається офіційній «релігії».

Про навчання й творчість довелося забути. Попереду були 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання у Сибіру.

— Заслання — це така форма покарання, коли ти вільний, тільки не маєш права виїжджати за межі того району. Ти навіть маєш право обирати, можеш бути обраним, але мусиш там жити.

В ув’язненні Микола Горбаль вів підпільну хроніку. На клаптиках паперу записував безглузді вироки, свідчення в’язнів та беззаконня наглядачів. А ще писав вірші, які згодом вийшли збіркою «Дні і ночі». Цікаво, що саме у тих далеких сибірських землях він вперше почув про Гельсінську групу (об’єднання діячів українського правозахисного руху, створене в Україні в листопаді 1976 року. На її основі у 1988 році було проголошено створення Української Гельсінської спілки — авт.)

— В мене добрий приймач був. І, шо характерно, там не глушили. Ідеально добре чути, вони не могли ту всю Сибір осягнути, бо то величезні простори. Я почув, що в 76-му році в Києві створили Гельсінську групу, зрозумів, що моє місце — серед тих хлопців.

Відбувши заслання, в 1977-му Микола Горбаль одразу подався до Києва, де приєднався до правозахисників. Пригадує: це були часи масових арештів. На той час співзасновники Української Гельсінської групи — Левко Лук’яненко, Микола Руденко, Мирослав Маринович — уже сиділи по в’язницях. А в 1979 році Микола Горбаль почув і свій вирок — 5 років таборів.

— Так я мав другий термін. А потім, потім з другого мене знов не випустили. Мене арештували за день до, але це окрема тема.

За день до звільнення Миколі Горбалю оголосили новий термін — до 8 років особливо суворого режиму і три заслання.

Тим часом його вірші публікували англійською, німецькою та французькою мовами. А в Парижі вийшла його стаття «Про життя в кримінальному таборі».

Загалом Микола Горбаль відсидів у радянських таборах 16 років свого життя, хоча йому «світило» більше двадцяти. Хтозна, як би склалася доля дисидента, якби не Перебудова й демократизація.

— Горбачов зустрічався з Рейганом, який назвав Росію імперією зла. Там була тема про політичних в’язнів. Мене в той же день літаком в наручниках привезли і випустили в серпні 1988 року.

Прозріння

Натовпи в΄язнів, озброєні страхітливі персонажі в погонах та «рогатих» шоломах — усе це Микола Горбаль бачив двічі: спочатку на братових малюнках, а згодом — у реальному житті, протягом років ув’язнення. Каже, й досі дивується, бо ж сам Богдан цього ніколи бачити не міг!

— Чому я мусів будувати цю галерею? Бо коли мене привезли в табір в Мордовію — тоді всі політичні табори були в Мордовії — я жахнувся. Я побачив тих людей, ті колони, тих таких стрижених, бо всі там пострижені, в тих сіреньких костюмах, з собаками, з тими автоматами, тих, хто керує. Я вcе це бачив. Та Богдан же все це малював. І думаю: господи, якась містика.

Пригадує, з неволі писав матері, аби не викидала братових творінь. Просив, щоб надіслала йому хоч кілька.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Вже після звільнення Микола сам зберігав малюнки. А в 1993 році забрав маму й брата до Києва. Власне, Богданові роботи, що зосталися донині — а їх близько двох тисяч — були створені переважно протягом двох років життя у київській квартирі.

— Мені страшенно шкода тих малюнків, які не збереглися, що в мене залишилися в пам’яті.

Микола став показувати братові роботи тим, хто розумівся на мистецтві. А в своїй оселі зробив першу виставку Богдана.

— Я показав ті малюнки одній журналістці, вона — художникам. Прийшла до мене і каже: «Та вони в захопленні, кажуть, шо то шедеври».

Першу справжню експозицію вдалося організувати в Києві, в Будинку актора на Ярославовому Валу.

— І то зробило великий резонанс, купу публікацій, навіть в журналі «Українська культура», з кольоровими ілюстраціями.

Потім були Нью-Йорк, Клівленд, Філадельфія та виставки в багатьох інших містах, організовані українськими громадами в Сполучених Штатах.

— В мене була знайома — Надія Світлична, працювала на радіо «Свобода», вона колишній політв’язень, бо я з її братом сидів в ув’язненні, такий літературний критик — Іван Світличний. І вони зробили певний розголос про це явище, про Богдана.

Микола Горбаль дуже любив спостерігати, як брат малює. Звісно жодних композиційних правил той не знав, міг розпочати з будь-якої точки на аркуші. Неначе картинка вже була готова в його уяві — залишалось лише перенести все на папір. Каже, якби справді хтось братові розповідав про перспективу, то, можливо, ті малюнки були б іншими. А так — це завжди погляд згори.

— Художники були в захопленні: «Дивіться, яка композиція, тут все правильно». Але ж Богдан не знає, що таке композиція. Він часом починає з куточка малювати. В мене таке враження, що він наперед знав той сюжет, який має бути, і йому байдуже, звідки починати малювати.

Для самого Богдана не існувало таких понять, як популярність або слава. Творчість — це був його власний спосіб порозумітися з цим світом, в якому не завжди готові приймати таких особливих людей. І якщо зважити на те, що своєї справи художник не полишав жодного дня, то виявиться, що за життя він створив десятки тисяч робіт. Припинив малювати, аж коли пішла з життя мати. Через три роки, 21 листопада 1998-го не стало й самого Богдана.

На вшанування пам’яті брата Микола зареєстрував благодійний фонд, який так і назвав — «Галерея Богдана».

— Я не вмію просити грошей, що маю, то віддаю. Тому я мав клопоти з цим фондом, потрібно було звіти носити. Але є відкритий рахунок. Власне, цей фонд започаткований, щоб допомогти таким людям.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Надія Куриляк

Редакторка тексту:

Катерина Легка

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка проєкту:

Ольга Шор

Фотографиня:

Поліна Забіжко

Оператор:

Павло Пашко

Андрій Рогозін

Режисерка монтажу:

Анна Воробйова

Режисер:

Микола Носок

Більдредактор:

Олександр Хоменко

Транскрибатор:

Ігор Букало

Слідкуй за експедицією