Гаварецька кераміка. Чорніша за дим

Галичина
Ремесла
Традиції
2 Липня 2019 21:28
952

Посеред густих лісів Галичини заховалося невеличке село Гавареччина — один із найвідоміших гончарних осередків регіону. Місцеві майстри віддавна виготовляють чорнодимлену кераміку, відому своїм стійким чорним кольором і металевим блиском. Сьогодні, як і сотні років тому, автентичні вироби тут отримують завдяки традиційній технології випалювання в дров’яних печах. Колись у селі було понад 70 майстрів. Тепер їх менше десятка. Втім, вони продовжують ремесло та популяризують його серед туристів. Завдяки їм відроджується село і зберігається традиція.

Гаварецьку кераміку також називають чорнолощеною, сивою, закуреною. Випалюється вона у дров’яній печі. Технологічна особливість такого випалу полягає в тому, що на фінальній стадії, коли температура більше 1000 градусів і глина вже фактично спеклася, у піч роблять останню закладку дров (в окрему камеру, адже у дров’яній печі є місце, куди закладають вироби, і окремо — куди закладають дрова; доступ до них — з протилежних боків печі) і всю піч засипають землею, герметизуючи її. В умовах герметичності, високої температури і наявного процесу горіння відбувається реакція відновлення у металах, яких у складі місцевої глини дуже багато. Після спікання такий виріб дуже міцний і добре тримає вологу, а також насичений вуглецем — це все дає чорний колір і металевий блиск. Це і є таємниця стійкого вугільного кольору виробів.

Легенда

За легендою, раніше майстри жили у сусідньому містечку Білий Камінь. Вони випалювали глину в спеціальних дров’яних печах. Втім, чорними ставали не лише гончарні вироби: під час випалу в кіптяві було усе навколо. Тож на початку XVI століття дружина тамтешнього князя Вишневецького Тереза вирішила переселити гончарів з міста. Ті, не вагаючись, обрали місцину посеред лісу, де були поклади глини та вода. Так з’явилось село Гавареччина.

У XX столітті в Україні масово почало поширюватися промислове виробництво глиняного посуду. Крім того, радянська влада переслідувала гончарів, що займалися народним промислом, як ворогів народу. Це призвело до поступового занепаду ремесла. Проте завдяки старанням окремих умільців гончарне ремесло Гавареччини розвивається й досі.

Михайло

Михайло Гавришків — один з тих небагатьох майстрів, що живуть і працюють у Гавареччині. За ремесло взявся 10 років тому, коли йому було 20.

— Колись у селі було 74 гончарі, а нині тих, хто продовжує цю справу, можна перелічити на пальцях.

Михайло переймав досвід у брата, який довгий час був на заробітках, а потім вирішив повернутися в рідне село та навчитися гончарній справі..

— Дуже багато раз не получалося, тому натхнення до цього не було, шоб шось робити. Ще декілька раз попробував, і почало получатися. Вже зацікавило, шо можна якось з тої глини зробити свій виріб. Набивати, як то кажуть, руку.

За словами Михайла, гаварецька кераміка славиться тим, що стародавній спосіб випалу дозволяє виготовляти красиві та декоративно виразні вироби без барвників. Люди купують їх не лише для краси, а й для вжитку. Правильно випалена кераміка слугує довго: посуд міцний, не пропускає вологу, не боїться відкритого вогню. Такий посуд придатний для приготування їжі і в печі, і в електропечі, і на газовій плиті. Наприклад, керамічні турки для кави — саме чорнодимлені.

— Все в нас не механізовано: вручну і «вніжну», ногами тобто. Як наші діди-прадіди цим займалися, так і ми. Ми тіки от копоть (кіптява, осадок диму, сажа. — авт.) дров використовуєм, більше ніякої. Як то кажуть, все природно.

Гончарує Михайло щодня. Працює разом з братом. Робочий день у них ненормований, бо іноді доводиться трудитись у майстерні від самого ранку й до пізньої ночі. Хоч, як каже сам Михайло, за улюбленою роботою час летить дуже швидко. А ось глину видобуває раз на два роки, накопуючи за раз до п’ятдесяти мішків.

Сьогодні про гаварецьких майстрів знають не лише в Україні. За чорнодимленим керамічним посудом до Михайла спеціально приїжджають навіть із Польщі.

Іван

Іван Луковський працює з чорнодимленою керамікою вже понад 10 років. Щоправда, з гончарством познайомився ще в дитинстві. Переконаний, інакше й бути не може, коли ростеш серед майстрів.

— Я з дитинства ходив, заглядав на ті вироби до наших майстрів. Дивився, як сусід працював. Я в дитинстві собі фактично вже заробляв, як то кажуть, на цукорки біля тих наших майстрів. Я їм допомагав в лощенні* *Лощення — полірування виробу каменем.

За професією Іван — водій. Та, каже, душу не проведеш. Пригадує, як відчув бажання повернутись на рідну землю та взятись за гончарне ремесло.

— В мене такe раптом натхнення явилось. Їздив я по роботах всяких. Ну вернувся я сюди назад; не можу сказати, чому, але появилось у мене бажання навчитися в першу чергу цьому ремеслу.

Оскільки ази роботи Іван знав ще з юних років, то взявся вдосконалювати свою техніку. Працював і з вінницькими, і з черкаськими гончарами. Від них перейняв сучасні навички роботи та поєднав їх із традиціями випалу кераміки, які з давніх-давен існували в його рідному селі. Вінницькі майстри знайомили з таємницями глазурованої кераміки, а черкаські — молоченої.
Молочіння — технологія, за якої готовий випалений виріб занурюють у молоко, просушують і випалюють ще раз за температури 300-400 градусів, покращуючи вологостійкість черепка.

У Івана була мрія — купити власний автомобіль. Її вдалось здійснити саме завдяки тому, що серйозно взявся за керамічну справу:

Я зрозумів, що можна займатись своєю справою, робити це з натхненням і вперто йти до своєї цілі й купити той самий автомобіль. А якби я був просто водієм, то не мав би усього того, що маю зараз. Бо так у мене цікава робота і велике коло знайомств, бо ж люди приїздять у Гавареччину звідусіль.

Іван приймав у себе навіть сім’ю з Німеччини, яка хотіла більше дізнатись про українське гончарство. А от серед односельчан помічників та охочих займатись ремеслом знайти не просто.

— Гончарство займає багато часу, тому якщо братись за цю справу, то доведеться закинути господарство. А ще потрібно мати залізну витримку.

Робочий день Івана починається десь о шостій ранку і триває до десятої, а то й до одинадцятої вечора.

— Мене ніхто не заставляє. Я сам перед собою ставлю план і його виконую.

За один день майстер може виготовити до сорока різних виробів. Кілька разів на тиждень до нього приїздять групи туристів. Щоб показати як твориться «магія», Іван садить їх за гончарне коло:

Бо тоді, коли людина власною шкірою відчує дотик глини та на власні очі побачить увесь процес, то й виріб цінується більше.

Дві глини

Виготовляють гаварецьку кераміку з глини, поклади якої є у навколишніх лісах. Для кожного виробу потрібно два її види — пісна та масна. Масна глина досить в’язка, пластична, «жирна» і насичена металами. А пісна, навпаки, малопластична, тому дозволяє предмету тримати форму у процесі гончарства.

— От привозимо ми глину додому, вона — з камінцями, корінцями, грязна. Закидаємо її в прості ванни і заливаємо водою. Вона недільки дві розмакає, після цього ми беремо міксер і розбиваємо її в дуже рідкий стан. Ну, такий, як вода фактично.

Опісля глину проціджують через сита. На них і зостається все сміття: корінці та листя. Вже очищеною, її заливають у спеціальні гіпсові форми, пояснює Іван Луковський.

— Чому саме в гіпсові формочки? Тому шо гіпс має властивість в себе воду впитувати. От, і я заливаю в рідкому стані туди цю глину, і на дні у нас залишається готова глина.

На черзі — робота за гончарним колом. Іван бере глину, трохи її розминає, тим часом ногою швидко розкручує станок.

— Зараз я з цієї кульки зроблю таку маленьку цукерничку. Кладем кульку в середину гончарного круга. От, вона прилипла, і ногою тут розкручуєм. Тепер змочуєм цю кульку водою.

Пояснює: насамперед глиняну кульку треба зробити правильної форми й ідеально гладенькою. Тоді — відцентрувати, тобто розмістити її саме в центрі кола, бо інакше виріб вийде кривим або зірветься з кола.

— Посередині двома пальцями я починаю вдавлювати. Вдавлюю я до того часу, поки не віднайду тут дно. Тут має бути надзвичайне чуття, бо один невірний рух — і майбутній виріб можна зіпсувати.

Важливо не перестаратися, щоб не зробити дірку в дні майбутнього виробу, наголошує гончар. Далі обережними рухами витягує стінки вгору й пильнує, щоб товщина скрізь була однакова.

— Так, кожен раз я вершочок рівняю, як ви бачите. Тепер цікавий момент: знизу поступово я припіднімаю догори, на ваших очах кулька глини оживає.

Якщо ж у нижній частині майбутнього вироба забагато глини, то й стінки внизу вийдуть занадто товсті.

— От, витягнули ми такий циліндр. Тоді я з того циліндра надаю форми. Зараз легенько зсередини пальцями розтягую трошки. Робим такий кругленький цей глечик, такий пузатенький. От, і постійно вона міняє форми. Тепер тут вершочок просто всього-на-всього завертаєм на себе. От, призупиняю і, як ви бачите, є в нас такий глечик.

Декорування

— Можна йому ше трошки надати краси. Яким чином? Беремо ми такий дерев’яний стек, робим ми тут одну рисочку, трошки нижче робим другу рисочку і призупиняєм обороти гончарного круга, і тут робим такі хвильки, наносимо. І цей глечик в нас зовсім вже робиться гарніший.

Готовий виріб обережно зрізають з гончарного круга тоненьким дротом — «стрункою». Усі свої роботи Іван Луковський дбайливо розставляє на стелажі. Там вони й сохнуть кілька днів.

Опісля — лощення. Так тутешні майстри називають полірування кераміки, яке надає виробу особливого блиску без жодних лаків чи глазурі. Лощений виріб дуже приємний і гладенький на дотик. Крім того, набагато краще тримає вологу, бо в нього щільніше закриті верхні пори.

Лощення, но так, як би в народі, в нас називається «глажка». Для цього беруть камінь, який ми видобуваємо в тій же самій глині. Головне — щоб він був достатньо твердий.

Місцеві майстри кажуть, що такий камінь може слугувати й до двох десятків років. А от морський чи річковий, навпаки, не використовують — він може стертися за кілька місяців.
Іван запевняє: лощення — найважчий етап роботи, бо дуже кропіткий та займає багато часу.

— Цей виріб такий робиться, як кажуть, глазурований, лускований. От ті всі вироби, які ви бачите, це все вручну ми сидимо і так каменем лощимо.

«Чорна» магія

Випал кераміки Іван Луковський робить раз на два місяці. Саме за стільки часу у нього назбирується потрібна кількість глиняних виробів, щоб заповнити ними усю піч.
Дрова для цієї справи підходять не всі. Найкращі — букові та грабові, які здатні довго тримати високу температуру. Палити сирими дровами в жодному разі не можна. Вони виділяють пар, що спричиняє тріщини в кераміці.

— Піч я вже сам побудував. От, як це все відбувається? Перш за все, привозим додому прості дрова. Це в нас йде тверда порода — бук, граб. Ми їх маємо розрубати на такі досить тонкі кусочки.

Перед випіканням кераміки дрова висушують повторно. Майстер каже, на перший погляд дерево може здатись сухим, а насправді ще містить в собі вологу.

У процесі виготовлення гаварецької кераміки важливий кожен етап. Бодай на одному схибиш — і уся робота нанівець. Укладка виробів у камеру печі відбувається у визначеній послідовності, щоб температура рівномірно розподілялася по всіх предметах. Нагрівання йде знизу, тому найпершими слід помістити ті вироби, які витримують тепловий удар.

— На низ я кладу якісь такі міцні глечики: молочники для молока чи узвару, макітри, баняки.

Три-чотири години Іван Луковський витрачає лише на те, щоб заповнити піч.

— От я заклав повністю цю кераміку і тут я цей великий отвір (або дверцята в електропечі. — авт.) замуровую цеглою насухо. Не використовую ніяких там розтворів, просто цеглинами так замурував. Але ще лишаю досить великі такі отвори. Для того шоб я міг потім бачити, коли та кераміка мені накалюється. Обходжу з другої сторони і на початку печі починаю розпалювати вогонь.

Опісля майстер прогріває кераміку в печі до п’яти годин.

— Тоді після п’яти годин я починаю збільшувати кількість дров, шоб збільшувалась температура в тій же самій печі. І в ті канали поступово починаю ті сухі дрова ну так як би просувати. Там воно перегоріло — посунув, перегоріло — посунув. І орієнтовно десь проходить в мене дев’ять годин. Я крізь ті шпаринки бачу, як у мене та кераміка починає накалюватися до ярко-червоного кольору, як метал. Дійсно, вона знизу догори починає мені червоніти.

Під час випалу температура в печі сягає від дев’ятсот п’ятдесяти до тисячі градусів. Наступний етап — коптіння, коли кераміка набуває характерного вугільного кольору та графітового блиску. Увесь процес випалення, або обкурення, триває до 12 годин. І головне тут — не перестаратись, адже тоді від глечиків і тарілок залишаться самі черепки.

Повністю та кераміка має мені почервоніти. Я бачу, шо ті вироби вже всі червоні, тоді я ше десь годину так для контролю підкладаю ше дров. Годинку пропалив — і я знаю точно, шо ті стінки пропалені. Тоді докидаю ще трохи дров. Вони всього-на-всього мають мені спалахнути.

От тоді піч наглухо засипають землею. В цьому і є таємниця забарвлення гаварецької кераміки. В умовах нестачі кисню її поверхня вкривається чистим вуглецем, який і надає виробам відтінків від чорного до сірого. Звідси й назва — задимлена чи чорнодимлена. Бо без цього унікального процесу гаварецька кераміка мала б властивий глині коричневий колір.

Стигнуть вироби до двох діб. Опісля майстри беруться розмуровувати піч, повну чорного скарбу. До речі, з цілої купи дров там залишається лише дрібне вугілля.

Повністю цю землю відгортаю, розмуровую цю піч — і ми маємо таку готову продукцію, чорну одимлену кераміку. Отакий природний процес випалювання.

Відродження

«Конкуренція тут не діє», — каже Михайло Гавришків. Гаварецькі гончарі секретів своєї справи не тримають. Більш того, роблять усе, щоб ремесло не зникло остаточно, і залюбки навчають гончарству.

Двох однакових виробів — немає, кажуть гончарі. «В пічку може п’ять майстрів свої вироби покласти, і кожен потім свій знайде», — запевняє Михайло.

— В кожного майстра є свої якісь, як би сказати, ізюмінки, кожен майстер робить свою роботу по-свому. Всі вироби, вони відрізняються, от не можуть вони всі бути однакові. Навіть роблю я, наприклад, п’ятдесят ченашниць (супниця з кришкою. — авт.), то вони в мене будуть трошки все одно відрізнятись», — пояснює Іван Луковський.

У рідному селі майстри проводять майстер-класи і для дітей, і для дорослих. Тож у Гавареччині завжди є гості, котрі приїздять сюди попри погані дороги. Бо одна справа подивитись на готовий виріб, і зовсім інша — виготовити його власними руками.

Іван Луковський зізнається, що найцікавіше працювати з дітьми, й пригадує, як спочатку знічувався великих натовпів туристів.

Я думав, приїде там бус, ну там п’ять-сім людей, — приїжджає великий автобус, десь приблизно п’ятдесять людей. І я, коли вийшов і побачив цей автобус, в мене така думка: «Йой, шо я з ними буду робити? Може, заки вони виходять, я собі скоро десь втічу?».

Тепер частим відвідувачам радіє, бо це нові знайомства та враження, а ще — нагода розповісти про свою справу якомога більшій кількості людей.

Гаварецькі майстри щиро вірять: завдяки відданості своїй справі і роботі з туристами вони зможуть відродити та популяризувати Гавареччину і, звісно ж, унікальний промисел — чорнодимлену кераміку.

Над матеріалом працювалиАвторка:Надія КурилякАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Марія ГорбачНаукова редакторка:Надія РичокКоректорка:Ольга ЩербакПродюсерка:Ольга ШорФотографиня:Катя АкварельнаОператор:Артем РускоОператор:Павло МудрийМонтажерка:Богдана КорогодРежисер:Микола НосокТранскрибаторка:Альона КабалюкБільд-редактор:Олександр Хоменко

2 Липня 2019 21:28