Грати на бубні

Традиційна українська інструментальна музика — це переважно музика танцювальна, яку грали на святах, вечорницях та весіллях. Основними інструментами були скрипка, бубон і цимбали або басоля. Скрипку і бубон можна було почути у всіх регіонах України. Після Другої світової війни з’явилася гармоніка, витіснивши скрипку, цимбали і басолю, але не бубон. Бубон залишився. Якщо зараз запитати мешканців сіл віком 60-80 років про музику їхніх весіль і вечорниць, вони переважно згадують саме гармоніку і бубон.

Гармоніка і бубон

Василь Демиденко та Віктор Усик із села Слобода на Наддніпрянщині з дитинства грають на гармоніці та бубні. Друзі разом росли, ходили до школи, а після — на вечорниці. Грали на інструментах теж разом. Не маючи жодної музичної освіти, вони переймали манеру гри один в одного або в старших музикантів у селі.

На літніх канікулах хлопці працювали, як і вся сільська молодь у ті часи, а вечорами збиралися з однокласниками і грали. Віктор згадує:

— Ми зустрічалися, занімалися гармошкою, бубном. Це була дитяча творчість тоді. Іншого нічого не було.

Музика — не основний фах ні для Віктора, ні для Василя. Віктор працював дозиметристом на Чорнобильській АЕС і внаслідок аварії на станції отримав велику дозу опромінення. Тож зараз він має проблеми зі здоров’ям і ніде не гастролює — грає лише в рідній Слободі. А Василь весь час присвячував будуванню нових домівок у селі.

Перша гармоніка з’явилася у Василя, коли йому було лиш п’ять років. Батько працював бригадиром дільничої бригади і за хороший урожай їх нагородили поїздкою в Москву, на ВДНГ, звідки батько привіз гармоніку для сина. Це був 1954 рік.

— Я дві неділі не спав, не їв, ні з хати не виходив. Не можна було отнять гармошку в мене з рук, пока не навчився.

У шестирічному віці, згадує Василь, він уже грав на весіллі свого сусіда:

— Я гармоніст з дитинства. Сміюся, що ще до пуття балакать не вмів, а на гармошці вже грав. Де заграє гармошка, по свадьбах, скрізь. Мене шукать не нада було ніде, тіки коло гармоністів.

Все життя Василь Демиденко працював муляром і допоміг багатьом у Слободі звести хату, розповідає Віктор Усик:

— Були дружні люди, ходили ці хати строїли, тоді один одному помагали безкоштовно. Василь Іванович сам камєнщик, він переклав цих хатів хтозна скільки. Він ходив просто помагав людям, мурував хати. Один одному приходили будувати. В 60-х роках тоді села масово одстраювались.

Кожен інструмент Василя має свою історію. Так, гармоніка, на якій він зараз грає, належить його свату Миколі. Той купив її в Угорщині за тридцять два рублі, коли служив там в армії.

Раніше у Слободі на кожній вулиці була своя пісня. Друзі пригадують, як сходилися до Будинку культури ввечері — кожен зі своєю піснею.

— Жили бідно. Всі однакові були. Штани полотняні. На дорозі асфальту не було, то як їде машина — стоїть два часа курява після тої машини. І в цій куряві дівчата танцюють.

Дослідження бубна. Андрій

Бубон часто вважають простим інструментом, таким, на якому легко навчитися музикувати. Та якщо послухати вправних бубністів, можна відстежити оригінальну техніку гри, яка є непростою і безвідмовно заохотить до танцю. Бубон — один із найдавніших традиційних інструментів у світі. В Україні він також має довгу історію. Хоча тут його досліджували найменше.

Один із небагатьох таких дослідників, музикант Андрій Левченко, вивчає українські музичні й танцювальні традиції та інструменти вже понад шість років. Він досліджує традиційну танцювальну музику в експедиціях, архівах та бібліотеках. Результатом такої роботи стало створення мультимедійного проєкту bubny.in.ua, де зібрано старі фотографії музикантів та власне бубнів, відомості про географію їхнього поширення та важливу інформацію про кожен окремий інструмент.

— Серед усіх музикантів традиційної музики найбільше лишилось саме бубністів. Скрипалів — на вагу золота, цимбалістів також дуже мало, басистів немає жодного. Тема бубнів дуже мало досліджена і це мотивує копати далі.

Під час однієї зі своїх експедицій Андрій познайомився із Василем Демиденком, думаючи тоді, що вже знає все про бубон і вивчив всі відомі прийоми гри на ньому.

— Василь Іванович був ключовим актором в цьому всьому розслідуванні про бубон, бо в ньому простежується ця окремішність від інших технік, і він цією технікою дуже добре володіє.

На бубні грали по всій Україні. Звісно, були винятки, де в місцевій традиції бубна не було. Регіоном, де найбільше збереглися бубни і бубністи, можна назвати Полтавщину.
— Якось так сталось, що багато бубнів я маю з Черкаської області, і там багато ще живе бубністів.

У колекції Андрія є 27 бубнів ручної роботи з різних сіл України та 7 фабричних радянських бубнів. Крім того, музикант і сам створює бубни.

Переживши війни та радянські часи, розповідає Андрій, бубон не зник із традиційної сільської музики:

— Бубністи зберегли техніку гри, яку застосовували ще століття тому. Вона трішки змінилась, але цікавість бубна в тому, що він законсервував у собі своє звучання та техніки.

Крім того, збереглись регіональні особливості. Андрій виділяє такі техніки: полтавська, поліська та наддніпрянська. Раніше була також техніка Західної України, але вона дуже мало зафіксована.

Бубон, тобто рамковий односторонній барабан, був віддавна поширений серед індіанців (корінних народів Америки), сибірських шаманів, а також у європейських країнах, таких, як Італія, Іспанія, Ірландія. У традиції іспанців та італійців звучать мембрана і тарілочки, але немає палички (калатушки), якою вдаряють по мембрані, на відміну від української традиції, де така паличка є.

Українська техніка відрізняється від інших тим, що в ній поєднується багато прийомів: які грають і калатушкою, і рукою. і пальцем. На вигляд же українські бубни подібні до тих, які є у Білорусі та Польщі.

Музика весіль та вечорниць

Кажуть, що гармоніка без бубна — сирота, а бубон без гармоніки — круглий сирота, натякаючи на те, що бубон — важливий учасник танцювальної музики, яку зазвичай грали на вечорницях і весіллях. Наші герої зі Слободи згадують:

— Бувало, я грав по свадьбах — то буває м’яка свадьба, а буває — кровава, до крові мозолі.

— Танцювали ж до упаду тоді. Гармошка і бубон, більше ж нічо не було.

— Не було нічого. Нівєсту возили кіньми. Якшо гуляє на свадьбі восімдесят чоловік, каждий заказує собі як мінімум один танець або пісню. Це вже восімдесят треба заграть, а вони можуть заказать по три, по чотири. Оце вам двісті сорок і триста.

— Весілля гуляли: субота, неділя, понеділок, вівторок. Чотири дні.

Василь і Галина Демиденко грали весілля у травні 1971 року. Галина каже, що тоді собі на весілля кликали гармоніста і бубніста.

— В суботу розписалися в Будинку культури. Було без двадцяти три. І в той же день був дівич-вечір.

— На свадьбі, якщо грала гармошка і бубон, то ні одна людина у дворі не стояла. Всі танцювали.

В багатьох селах розказують історії про вправних бубністів: коли вони грали, то так вибивали, що ноги не стояли на місці, ноги йшли в танець. Бубон підкреслює весь смак в музиці, додає такту і підказує ногам, що танцювати.

Андрій зазначає, що такі історії стосуються передовсім музикантів-віртуозів. Коли такому віртуозу потрапляє в руки бубон, то «на ньому шкура горить». Йдеться не лише про шкіру, з якої зроблена мембрана бубна, але й про шкіру на руках музиканта. Чому так? Бо музикант, який грає на скрипці чи на гармоніці, досить обмежений у рухах, адже йому потрібно тримати інструмент в одній позиції і грати в одному ключі:

— Той, хто грає на бубні, може в цей час і перекрутитися, і вдарить бубном по голові, і грати, піднімаючи руки в гору і опускаючи вниз, грати ліктем і як собі вигадає. Це динамічне видовище, і за цим цікаво спостерігати, а сама енергетика бубніста впливає на активність танцюристів.

Радянський бубон

Радянські спроби презентувати музику через клуби і гуртки самодіяльності вплинули на інструментальну музику і репертуар. Та бубон це не дуже зачепило. Старі бубністи, які грали по-давньому, як уміли, так і продовжували грати, на їхню техніку це майже не вплинуло.

Єдиним інструментом, який за радянських часів вплинув на техніку гри на бубні, була гармоніка. Також тоді з’явився варіант, коли жінки співають і підстукують на бубні. Це теж радянська версія, яка ламала традицію і творила нові міфи. Бо раніше музикування було суто чоловічою справою.

За часи своїх досліджень Андрій помітив, що бубон став меншим за розміром. Раніше бубни могли мати до 50 см в діаметрі, а згодом, коли їх почали виготовляти на фабриці поменшали до 30 см.

Щойно фабричні бубни з’явились в крамницях — люди перестали робити їх удома. Тож так і постали стандартні радянські червоні бубни. Своєю конструкцією вони спростили звучання інструменту, бо навіть такий параметр, як діаметр, впливає на технічну можливість зіграти певний прийом. Деякі з прийомів на малому бубні взагалі важко застосувати.

Фабричні бубни, як і саморобні, виготовляли з різного дерева або фанери (липи або верби, в залежності від регіону) і шкіри (собачої, котячої або козячої). Дзвіночки (або бубенчики) теж робили з різних матеріалів, і все це впливало на звук. Фабричні ж бубни всі звучали однаково, і звук цей був не дуже якісним.

Бувало так, що коли не було гармоніки чи скрипки, то могли співати жартівливих пісень або підспівувати мелодію — грати «під язик» і на бубні. Але це були винятки. Радянським варіантом стало те, що може співати хор жінок і одна баба-бубністка підстукує.

Відродження традиції

Зараз Василь і Віктор з дружинами грають і співають у Слободянській школі мистецтв. Раз на рік узимку вони готують звітний концерт. А щонеділі виїжджають у місцевий парк, де грають по кілька годин поспіль.

— Біля фонтана собираємося, беремо гармошки, баяни, барабанчики, колокольчики. І там зустрічаємось, проводимо більш чотирьох годин.

За час своїх досліджень Андрій Левченко помітив, що попиту на музику гармоністів і бубністів (це переважно люди віком 60–80 років) немає. А якщо і є, то вони цього не відчувають. Майже всім прикро, що живої музики тепер немає, а їхню живу музику заступили магнітофони і комп’ютери. Зараз існує такий стереотип: якщо хтось співає — значить він напився. Навіть у селі. Часто під час запису співу або музики ці співаки або музиканти кажуть: «Давайте підемо в хату, щоб інші нас не почули і не подумали щось».

— Я викладаю на фейсбуці відео, його поширюють люди, яким 50–60 років, і кажуть: «От як круто було і як класно було! От це б зараз так. На жаль, вже немає музикантів». Наче люди розуміють, що це колись було і помалу відходить. Починає працювати ностальгія, хоч вони бачать живих музикантів. І от питання: чому не запросити до себе чи не провідати гармоніста чи бубніста? Зробити таку собі вечірку.

Крім того, що Андрій досліджує бубни і грає в кількох гуртах, він зі своєю партнеркою Катериною Капрою є організаторами проєкту «Рись», в рамках якого проводять Школу традиційної музики. Все почалось з того, що вони дізнались про існування української танцювальної музики, а поштовхом до створення школи були їхні відвідини схожого проєкту в Польщі. Там вони побачили приклад неформальної освіти, зокрема літні школи та фестивалі традиційної музики. І захотіли створити щось подібне в Україні, бо на той час такого ще не було.

— В нас є достатньо пісенного, музичного і танцювального ресурсу, а також дослідників-музикантів для створення таких проєктів. Був попит, люди мали бажання навчитися, але не було де, окрім університету і консерваторії. Ми самі хотіли послухати лекції, взяти участь у майстер-класах зі співу. А їх просто не було. І ми стали їх робити. Так почалася «Рись».

У програмі школи від «Рисі» є майстер-класи зі співу та інструментальної музики. Андрій каже, що на бубон завжди набирається найбільше людей.

— Минулого року набралось дві групи: початківців і тих, хто вже має досвід. Це завжди найбільші за чисельністю групи. Чому? Бо люди чують і бачать відеозаписи (з експедицій. — ред.). Вони думають, шо це круто і хочуть вміти так само.