Романюки із карпатського села Топільче випікають традиційний гуцульський хліб за особливим рецептом, грають на декількох музичних інструментах та володіють унікальними техніками співу. Голосом Параски Романюк захоплюються не лише в Україні, а й за її межами. Разом із чоловіком та сином вони щодня печуть хліб та продають його в навколишні села. Поки печуть — співають. Так вони бережуть, відтворюють гуцульські традиції та передають свої знання іншим.
Параска і Василь Романюки разом уже 45 років. І протягом майже 20 років вони печуть хліб. Мистецтво створення традиційного гуцульського хліба Параска Романюк перейняла від своїх бабусі й дідуся:
— Так пекла наша бабця, наш дід. Коли діду було 18 років, то його німці забрали в Німеччину. Він там 6 років працював в одного бауера, то каже, що там була вся витримка хліба, кілько має бути. Якщо дідо шось не так зробив, то німець прийшов, хліб перекроїв. Якшо хліб не пройшов всю витримку, яка має бути, то ше 25 корбачів (стусанів — ред.) виписував. Так Бог дав, шо дідо вернувся сюда й пішло по традиції: усі пекли, наша родина.
Василь Романюк раніше працював єгерем у лісництві й родина жила в лісі. Навчився та став також пекти хліб, коли дружина раптово захворіла. Відтоді хліб став родинною справою.
Син Параски й Василя, також Василь, допомагає батькам: заготовляє та носить дрова, топить піч та розвозить хліб на продаж.
Борошно Романюки використовують лише вищого ґатунку. Чорний хліб взагалі не випікають. Мовляв, люди більше люблять білий. Загалом родина робить такі різновиди хліба: квадратний, круглий, булочки, калачі та паски. Також печуть і на замовлення.
Зараз Романюки мають окреме приміщення з великою піччю. Поки ж не було великої печі, то пекли в хатній, маленькій. Тоді за день могли зробити до 100 буханців. Тепер — до 400.
Параска розповідає, що вони прокидаються до хліба вночі:
— До хліба треба в 1:00 ночі встати, шоб він пройшов витримку, шоб смачний був. Встаємо, миємо зуби, молимося Богу, п’ємо каву, щоби не дрімати. Молимося Богу, щоби нам робота легко пішла й щоби людям хліб смакував.
— О 20:00 лягаємо, та й в 1:00 ночі встаємо, місимо тісто та й печемо. Бо так не годно бути хліба доброго, якщо його лихо зробити. Якщо не буде настрою файного, то і хліба не буде файного. Ми граємо і співаємо біля хліба — музика додає нам сил.
Найманих працівників сім’я не може собі дозволити, адже вважає, що за важку працю потрібно добре плати, а наразі таких коштів вони не мають:
— Треба й податок заплатити, і пенсійне, і муку купити. Якщо порахуєш усьо, то нема чим. То дуже важка праця.
Хліб Романюків, попри перешкоди, регулярно «їздить» у Верховину, Буркут, Явірник та Зелене:
— Дуже дороги погані, техніка ламається. То трудна справа, бо є трохи конкуренції.
Під час Революції Гідності гуцульський хліб побував і на Майдані. Син Василь возив туди щотижня по 150 буханців.
Дідів рецепт хліба Параска тримає в секреті. Неповторний смак та запах хліба її чоловік пояснює так:
— Зараз дають багато розпушувачів. Він тісто розпушує сильно, то мало треба муки, але великий вихід хліба. Але той хліб не має якості, він такий, як губка, не має ваги, не має смаку, але люди то їдять. А в нас на дріжджах, по давньому рецепту. То він і вагу має, і смак. А через то, шо ми робимо на дровах, то запах має.
Випечений хліб може зберігатися близько тижня, у спеку — дещо менше. Василь додає, що, незважаючи на малу швидкість роботи, процес випікання автоматизувати вони не хочуть. Продовжують формувати хліб вручну та випікати в печі:
— Нє, так ліпше. Такий хліб йде в попит. Їдуть туристи в гриби й беруть із собою, їдуть собі в гори.
Без створення хліба сім’я свого життя вже не уявляє:
— То є життя наше. Це таке, шо без нього жити не будеш. То найдорожче добро.
Музика і спів
Важливу роль у житті Романюків відіграє також і музика, спів. Параска почала співати ще в дитинстві. Жінка згадує, що її мама гарно співала та «егокала». Егокання або кугикання в піснях раніше було дуже поширеним серед гуцулів. До Романюків, навіть, приїздила співачка Руслана Лижичко, аби навчитися цього унікального гуцульського співу, який нагадує звуки трембіти:
— Це (егокання – ред.) таке наше полонинське ехо — одні до одних люди собі давали голос, може хтось загубився. Як хлоп з одного кінця лісу кликав, то дівчина чула де він сидить. Це означало, що одні до других люди з горба на горб могли давати собі такий голос, аби знали, що там хтось є також, хтось якби загубився в полонині. Туман може бути, розумієте, різне таке.
У роду Параски всі співали — і чоловіки, і жінки. Найбільше маленька Параска співала, коли ходила з мамою випасати корів:
— Ми ходили по корови, мама егокала, співала, а я си научала. Та й так. Куда шла, туда і співала.
Пісні супроводжують її протягом усього життя:
— Так уже як вишла замуж, з Василем си побрали, Василь робив лісником у державному лісокомбінаті. Та й наша робота була пов’язана з лісом. То й навіть одної днини такої не проходило, аби ми не співали. Хіба прийде зима, та замете вже, та і все. Та й то, у хаті співаємо, бо колядники прийдуть.
Про унікальний голос гуцулки почали говорити після того, як у Топільчому поставили виставу «Вечорниці», сценарій до якої написала письменниця та вишивальниця із сусіднього Зеленого — Василина Янушевська. Майстриня тоді згуртувала людей, які вміли добре грати та співати.
Зараз послухати унікальний спів Параски Романюк часто приїздять іноземці. Жінка охоче співає для публіки. Вона також хоче вести в школі гуртки, бо вважає, що традиції потрібно зберігати:
— Хотілося, щоби втілили в душу дітей автентику гуцульського краю. Шоб так, як наші діди співали. Людина, як живе на світі, то хоче шоб про неї була згадка. Так, як ми згадуємо про своїх батьків, шо наші батьки не пили, співали, гуляли без горілки. Так це хотілося би, шоб і зараз так було. Шоб та сатана не заполонила весь світ, шоб лишилась ше частинка цього зеленого краю.
Параска звикла за працею співати:
— Мені не мішає одне другому. Я і хліб мішу і співаю. Буває дуже тяжко на душі, бо життя то життя, всяко є — є добре, є зле. Чуєш пісню, чуєш музику, то на весь той негатив, який впливає на мене, одна відрада — то пісня.
Чоловік Параски, окрім усього іншого, має також хист і до різьблення:
— Закінчив школу, різці купив собі, почав робити роги собі, то такі сувеніри були за Союзу. Роги, сови, котики, ведмедики, таке різне робив. Малював у школі, любив дуже малювати хлопцем. Маю до того дар, хист, та й того воно так є.
У музиці Василь самоук — вміє грати на баяні та дуді. Зараз, щоправда, не багато часу приділяє грі на інструментах, позаяк, декілька років тому травмував руку.
Усе більше часу чоловік проводить у майстерні, де робить підставки для рогів, картини та рами переважно із явора, кедра та осики.
Особливою популярністю користуються підставки під оленячі роги. До речі, для їх виготовлення самих оленів не вбивають — навесні тварини просто скидають роги, які майстри потім знаходять у лісі:
— То така мода в нас на Гуцульщині. Люди люблять ці трофеї собі по стінах ставити. Наші прадіди ставили просто таке серце, потім люди зрозуміли, шо можна робити інакше. Миски точать, шкатулки на прикраси, ракви під бринзу.
Молодший Василь також із дитинства навчався грі на музичних інструментах. Спочатку це був баян батька, а згодом — скрипка. Один із вчителів Василя — відомий гуцульський музикант-віртуоз Роман Кумлик:
— 20 занять мав у Кумлика, але я до того вже грав. Трохи потренувався, а він мені потім магнітофон подарував, то я по касетах доучувався грати. Багато почерпнув із того.
Розуміючи, що музикою можна заробити, чоловік, однак, не поспішає присвячувати їй усе своє життя, адже для нього це більше хобі:
— Особо не думаю якісь кар’єри будувати, то всьо для мене другорядне. Родина Саблів, по маминій лінії, то там були сильні співаки.
Для Василя є важливою саме справжня гуцульська музика:
— Деколи є як люди співають, то чується відчуття барв таке. Є такі люди, які не хочуть чути того й кажуть, шо то одне й то саме. Але то не то саме, там багато кавалців є. То треба відрізняти, тоді зразу чути чи добре співає, чи нє. Навіть якшо сам добре не граєш, то за співанням чуєш як то має бути. А деколи так співають, шо вже нема того колориту, тої автентики в музиці. Ти починаєш грати за людиною, а то вже не то.
Гуцульські музичні інструменти
Не секрет, що музичні інструменти гуцулів завжди були для них особливим життєвим атрибутом.
Традиційними гуцульськими музичними інструментами вважаються: дримба, трембіта, сопілка, флояра, дуда, ріг, дзвіночок, теленка, окарина, денцівка, попискало, деркач, ліра, скрипка, цимбали, бубон, бербениця.
Найвідомішим гуцульським музичним інструментом є трембіта, яка окрім цього була своєрідним «будильником» та способом комунікації для вівчарів.
На жаль, не всі інструменти зараз активно використовують:
— У нас збереглося, так скріпа (скрипка –ред.) як вона була, так вона і є. Флояра, сопілка також, цимбали. Оце в нас саме найтрадиційніше, у троїстих музиках було. Ну й бубен, але переважно флояра грала. Бо так уже придумали різні інструменти, ці саксофони вже, кларнєти, баян придумали. А так, то найкорінніша в нас сопілка, скрипка, дудка — волинка з кози. Це дуже старовинний інструмент.
Традиції
Чимало туристів їдуть у Карпати саме за гуцульським колоритом. Тут ще можна побачити як одягають «княгиню» (наречену — авт.), почути старовинні весільні пісні, почути як на полонинах звучить трембіта, побачити автентичний одяг гуцулів, скуштувати їхні традиційні страви.
Для Параски Романюк збереження та передавання гуцульських традицій є обов’язковим:
— Мені си здає, шо якшо не постараються зберегти автентику гуцульського краю: та і співанку, танці, убиря яка є на Гуцульщині, традиції, обряди. Якщо все це зникне, то ми можемо рахувати, що нашої нації нема, шо гуцулів нема, гуцули пропали.
Син Василь також уточнює, що варто розрізняти поняття збереженої та живої традиції:
— Живої традиції вже мало. Хто зі старшого покоління — жиє й думає так. Бо того, шо гуцул — це в першу чергу язичник. То традиція, бо, як писав Огієнко Іван, це є синкретизм -двовір’я. Склалась накладка давніх вірувань язичиских і з новими християнськими й получився такий гуцульський обряд, гуцульська традиція, де повно є цих давніх вірувань. Ті вірування по настоящому зберігають лиш люди підсвідомо так, але їх дуже мало таких людей. У цілому, уже то шо твориться на рівні культури — це вже якби фольклор, це вже відтворення — це не життя ними, це вже трошки інакше.
Параска і Василь уже не застали типових гуцульських вечорниць і знають про них лише з розповідей бабусь. Бабуся, за словами Параски, просила цінувати своє і сварилася за «чужу музику». Тепер жінка згадує розповіді про вечорниці й толоки:
— Давно хати так не були близенько одна до другої сусідової, як зараз. То були дуже далеко одні від других. То й або егокали або в трембіту грали та і сходилися вечорами. Або дрова носєт, або прєдут, або шиют. Називалася толока. Одні прєдут, другі вишивают увечір. Одні бурішники печут, другі хліб печут. Але так грают у скрипку та флояру, бо перше музиків не було. Флояра та і скрипка. Співают та й гуляют. А про горівку навіть ніхто й не чув. Бо ніхто й не пив її. Так розказувала моя бабка, що горівку на толоках ніхто навіть і не давав. А на колєдники, як люди сходилися й колєдники йшли колєдувати, то їх було з двайціть чоловік, то було десь двіста пісіть грам горівки, то й цей двіста пісіть грам було на Риздво, та й на всі три дні святкові ставало. Така була дуже маленька порційка. Така, шо там дві-три каплі горівки.
За останні роки 20–30 років у культурі, житті та зовнішньому вигляді гуцулів відбулося багато змін про які розповідає Василь:
— Фактично колись не було такого вбрання, було трошки простіше. Не було так шо їсти, бо бідніше жили. Варили голубці, холодець, банош. Коні було заборонено тримати, тільки то шо в колгоспі було. Не було такої забави, не було такі розкоші. Роблять великі їдальні, площадки, а колись гуляли в хаті. У післявоєнні роки менше народу було, війна забрала. А зараз люди побудували хати кращі, бо то були такі маленькі хати в людей. Тепер кожний має машину, ліпше люди живуть. Мало тої пенсії, але жити можна, але треба робити.
Родичі Параски живуть закордоном, і пропонували Парасці переїздити. Та Романюки не хочуть нікуди виїжджати:
— Ні, я би не лишив свої гори! Хіба би, Боже борони, вивезли вже.
На питання чому гуцули так добре бережуть традиції, Романюки відповідають коротко:
— Так всьо сі закоренило в кожну душу. Хто це любит, хто це поважає, та й так воно і є.
Як ми знімали
Більше про наш візит до родини Романюків у Топільче, а також про гриб, що говорить та колоритне гуцульське весілля у Верховині дивіться у нашому новому відеоблозі.
