Гамбург. Хор, що об’єднує

25 вересня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Німецький програміст та засновник українського церковного хору Мартін Дітце і українська філологиня Наталія Костяк вже майже 10 років живуть на півночі Німеччини, у Гамбурзі. Подружжя заснувало німецько-українське культурне товариство, в рамках якого вони влаштовують літературні зустрічі з українськими письменниками, виставки, майстер-класи з народних ремесел, сприяючи у такий спосіб культурному обміну між країнами.

Що може спонукати сучасного німця зануритися в український контекст? IT-фахівець із Гамбурга Мартін Дітце почав вивчати українську мову ще будучи студентом літньої школи Українського католицького університету у Львові. Під час навчання він познайомився з багатьма цікавими людьми і після повернення додому був дуже вмотивований далі вчити українську: спеціально шукав середовище, де б він міг більше слухати і практикувати мову. Перед тим, як поїхати на навчання в Україну, Мартін вже співав у православному церковному хорі, а згодом і сам заснував хор при українській церкві в рідному Гамбурзі.

Філологиня та україністка Наталія Костяк мешкала у Любліні, де захистила дисертацію й здобула ступінь доктора філології й саме планувала переїзд до Праги.

У Празі Мартін із Наталією й зустрілися вперше, хоч почали спілкуватися задовго до того — онлайн. Їх познайомила спільна подруга — українська юристка Софія Кернична, яка свого часу перебувала на стажуванні у Гамбурзі, де й потоваришувала із Мартіном. Спершу Мартін із Наталією спілкувалися англійською, але досить швидко вдалося перейти на українську. До того ж викладацький досвід Наталії допоміг чоловікові ще краще опанувати мову:

— Якщо ти хочеш розуміти людину з іншої країни — просто треба знати її мову. Тому що мова — це джерело душі, ментальності людини.

Наталія. Різдвяний Адвент і паски на Великдень

Галичанка Наталія Костяк родом із Тернополя, а її родичі — з Лемківщини. Після Другої світової війни їх переселили на територію Радянського Союзу. З німецькомовним середовищем Наталію пов’язувало хіба що походження її дідуся, який народився у 1900 році в тодішній Австро-Угорській імперії.

Лемківщина
Територія сучасної Польщі, Словаччини та Закарпаття, яку населяє український субетнос - лемки.

— До Австрії були сентименти, бо ти маєш все-таки відчуття, що це історична батьківщина, що ми колись були однією державою. А Німеччина — це щось таке було, так, я була десь на якихось там зустрічах, але ніколи не планувала переїжджати.

Оскільки Наталія вже мала досвід життя поза Україною, жінка вважала, що адаптуватися у Німеччині їй буде так само легко. Однак чимдалі на Захід різниця в культурі та ментальності відчувалася сильніше, ніж у Східній Європі:

— Я думаю, що це я так легко адаптуюсь до всього. Там (у Польщі та Чехії. — ред.) був той самий культурний простір, що і в Україні. Тут (у Німеччині. — ред.) вже інакше: тут треба вчитися, приглядатися, дивитися. Деколи ти не завжди розумієш логіку.

Втім, із родиною Дітце Наталія порозумілася швидко, адже тато Мартіна родом із південного сходу Німеччини, а отже — наближений до культури серболужичан, що має слов’янське коріння. Мартін пояснює, що географічна різниця спричиняє відмінності у світосприйнятті різних етнічних спільнот. Зокрема в Південній Німеччині люди більш прямолінійні, що споріднює їх з українцями:

Серболужичани
Етнічна спільнота, яка проживає на південному сході Німеччини і має слов’янське коріння.

— У Південній Німеччині трохи більше консервативна культура. І якщо ти там щось не так робиш, тобі дуже ясно скажуть. У нас (на півночі. — ред.) це так не роблять. У нас це називається «den Ball flach halten» (дослівно: тримати м’яча біля землі. Вислів означає прагнення уникати ризиків і двозначностей, стриману і розважливу поведінку, реалістичну оцінку ситуації. — ред.).

Наталія і Мартін плекають як німецькі традиції, так і українські. На великі свята, як-от Великдень чи Різдво, вони не їдуть до України, бо завжди організовують урочисті святкування у церкві з хором, тож Мартін має бути на місці. Щороку на Великдень пара традиційно пече паски, а ялинка з’являється у них вдома ближче до українського Різдва — 6 січня. Усі свята подружжя здебільшого відзначає на дві сім’ї:

— Двічі ти святкувати не можеш, з однаковою такою емоційною насиченістю. Відповідно ми те, що за західним календарем, святкуємо з батьками Мартіна на їхній території. А вже наше (українське. — ред.) свято — в нашій хаті, приватно.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Деякі католицькі звичаї особливо припали Наталії до душі, як-от Адвент — період приготувань до Різдва, який триває чотири тижні. Щонеділі на віночку з ялинкових гілок запалюють по одній свічці, так що 24 грудня горять чотири свічки. Ще одна традиція, яку обожнюють місцеві діти, — це Різдвяний календар. З першого дня грудня діти щодня відкривають одне віконечко в календарі й знаходять там маленькі подарунки або ласощі.

Вдома у Мартіна та Наталії є окрема кімната, де все нагадує про українську культуру: вишиті рушники, ікони, книжки, писанки, сімейні фотографії, картини самої Наталії та інших українських митців. Наталя переконана: де б людина не жила, завжди можна навколо себе створити атмосферу рідного краю:

— Для мене ця кімнатка є символом того, що Україна може бути всюди. Ми скрізь привозимо з собою наш культурний багаж. В цій хаті — більше територія України насправді.

Наталія цікавиться багатьма народними ремеслами. Сама вишиває рушники, сорочки, пише писанки. Свій весільний рушник Наталія вишивала сама. Для Мартіна ж принципово було взяти шлюб в українській вишиванці.

— Ми одружувалися в українській церкві тут, в Гамбурзі. І Мартін теж дуже хотів, щоб все було в українському стилі, він: «Ой, я не хочу краватку, я хочу вишиту сорочку на весілля».

Особливий захват у Наталі викликає писанкарство. Писати писанки вона навчилася ще в дитинстві разом із сестрою Галею: тоді дівчата застосовували техніку, характерну для лемківської традиції. Від батька Мартіна Наталя дізналася, що схожу техніку розпису використовували і серболужичани. Так писанки стали для подружжя спільною традицією й оберегом.

Мартін. Український церковний хор

Мартін з юних літ співав і грав у різних музичних колективах. У 2010 році чоловік знайшов українську церкву у Гамбурзі, запропонував створити там справжній церковний хор і очолив його. Німець згадує про свій перший досвід диригування в хорі:

— Я приїхав до свого викладача зі співів і йому сказав: «Знаєш, я тепер маю хор. Я не знаю, що робити з руками». Тоді він мені сказав: «Без проблем, я тобі покажу». Першу половину кожного нашого уроку ми диригували, другу половину — співали. Так я там підготував свою першу «Херувимську пісню» (молитовна пісня, яку виконують під час літургії. — ред.)

Мартіновий досвід у програмуванні стає в пригоді щоразу, коли треба скомпонувати музичний супровід до церковних пісень: аранжування до них Мартін створює самостійно, переводячи текст у партитуру за допомогою нотного редактора LilyPond.

— Я дійсно програмую музику. Там є така мова (програмування. — ред.), якою я пишу всі ноти і тексти. І програма просто перетворює ті ноти у медіа-файли.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Зараз у хорі співає у різний час від 12 до 16 учасників. Їхня кількість постійно змінюється, адже не всі мають змогу регулярно долучатися до репетицій і богослужінь: молоді співаки присвячують час сім’ям чи переїжджають до інших міст, а старшому поколінню потрібно час від часу відпочивати для відновлення сил. До того ж через всесвітню пандемію коронавірусу стало складно передбачати розвиток подій і будувати плани, пояснює Мартін:

— Уже перед пандемією ми знали: нам треба знайти нових людей. І особливо тому, що якщо ми завжди це саме співаємо, то людям вже не хочеться. Тому якийсь прогрес має бути. І це для мене також важливо, звичайно.

Пандемія помітно пригальмувала звичний плин життя і життя хору зокрема. Наприклад, цьогорічне святкування Великодня відчутно відрізнялось від традиційного: від звичної літургії довелося відмовитися і зрештою слухати пасхальну службу онлайн.

— Я мала чим зайнятися, а Мартін, він щороку якраз в той час, поки в мене печеться, тут все пахне — він готує той весь спів пасхальний. А тут ця робота відпала, і в нього був такий сум.

Мартін разом із хором не залишився осторонь під час української Революції Гідності. Тоді за перебігом подій на Майдані спостерігала вся українська громада в Німеччині, пригадує Наталія.

— Коли людей розстрілювали там от реально, а ти тут сидиш і не знаєш, що робити. І тоді я якось пригадала, що я бачила в інтернеті: Марʼяна Садовська в Кельні, в церкві, щось таке організовує. Я кажу: Мартіне, нам треба щось таке тут зробити тому, що це божевілля. Ти сидиш, ти нічого, ти ні на що не впливаєш.

Не вимикалися онлайн-трансляції і вдома, а коли настали найкривавіші дні, подружжя звернулося до Церкви святого Петра в Гамбурзі з проханням організувати службу за загиблими.

— Дуже гарна була молитва. Мені здається, то. може, найліпше, шо ми зробили в той момент. І німці прийшли, і наші — різних конфесій, не тільки греко-католики, православні, всі, всі, всі. І невіруючі, в принципі. Сказали, що вони якийсь катарсис пережили.

Мартін згадує той час з не меншим болем:

— Я плакав на роботі, тому що я там весь час бачив той стрім. Це просто було лайв, і там ніхто не контролював, шо там показували. Працюєш і там з іншого боку бачиш: люди гинуть. Це просто був шок такий.

Культурна дипломатія і стереотипи

Нині у Німеччині проживає близько 138 тисяч українців, тут активно діють Українська скаутська організація «Пласт», Спілка української молоді, Об’єднання українських організацій у Німеччині (ОУОН) і ще низка товариств на місцях, розповідає Наталія:

— У нас є кілька українських товариств, кожен собі вибрав свою специфічну ділянку роботи, тому у нас немає одного великого, а є більше таких дуже згуртованих команд, які між собою співпрацюють. Хтось гуманітарку відправляє або волонтери, опікуються, наприклад, пораненими, які в нас тут лікувалися. І ми потім знаходимо якісь точки перетину і допомагаємо.

У 2015 році Наталія та Мартін заснували Німецько-українське культурне товариство з метою поглибити культурний обмін між двома країнами та презентувати українську культурну спадщину. Наталія регулярно проводить майстер-класи з писанкарства, виготовлення ляльок-мотанок, згуртовує місцевих українок, аби разом поспівати, приготувати якісь страви:

— В нас була також така традиція — співати. Наша Міра Франкевич взялася за те, щоб організовувати спів популярних пісень українських, які співаються вдома чи на весіллях, чи ще десь. Міра сама пластунка, родом з Мюнхена, і вона ті пісні знає з дитинства. Переважно дівчата приходили. Після робочого дня ми ще збиралися, пили чай, каву. Співали, розмовляли теж. І писання писанок, і виготовлення тих мотанок, такі речі. Кулінарними рецептами ми теж ділилися, теж робили.

Жінка наголошує, що не лише українська діаспора зацікавлена у подібних заняттях:

— Ми робили в різних локаціях, і зазвичай приходили і німецькі знайомі, і навіть інші національності. Чийсь друг чи дівчина, чи хлопець, які хотіли навчитися, спробувати.

Церковний хор також став з’єднувальною ланкою різних культур. Як виявилося, колядки українських композиторів, як-от Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича, до вподоби не тільки Мартіну, а й багатьом німцям. І коли хору випадає нагода виступити у німецькій церкві, до виконання українських колядок долучаються і німці. Про один з таких випадків Мартін розповідає:

— Я дуже люблю українські колядки, особливо обробки композиторів, Стеценка наприклад. І тоді ми створили товариство, була одна ідея там — співати з німцями разом ті колядки, як маленький хор на чотири голоси. Ми перший раз робили, там було багато німців, які співають у хорі російської церкви, і вони були дуже відкриті. Це дуже було їм цікаво. Минулого року ми це третій раз робили. Але було трохи крутіше, тому що там була можливість виступати у великій церкві, з іншими хорами. Ми збиралися з німцями, з українцями, були співаки нашого хору, і ще різні там німецькі співаки. Тоді ми готували маленьку програму: особливо було нам важливо співати «Щедрик», тому шо це найвідоміша українська пісня, про яку просто звичайні люди (у Німеччині. — ред.) не знають, шо це українська пісня.

Українське консульство в Гамбурзі активно підтримує культурні заходи, якими опікуються Мартін і Наталія разом із українською спільнотою. Так було і з ініціативою жінки влаштувати виставку художніх робіт пораненого морського піхотинця родом із Волновахи, що на Сході України, Вадима Ніколаєва в грудні 2019 року. На той момент чоловік перебував на лікуванні в Німеччині:

— Ми зробили дуже гарну виставку. Тоді у Гамбурзі перебував Роман Антонюк зі Львова, артист-бандурист. Він, коли почув, що буде така виставка, каже: «Я хочу заграти на тій виставці». Ми отримали таке свято, якусь масу позитивних емоцій!

Після Революції Гідності про Україну почали говорити по всій Європі. За даними соціологічних опитувань 2015 року більш ніж половина німців асоціювала Україну найперше з війною, далі — з Росією, а потім вже — з братами Кличками та бідністю. Прикро, але культурні здобутки України залишаються в тіні. Наприклад, Дмитро Бортнянський позиціонується в німецькому суспільстві як російський композитор, а не український. Саме тому Наталя і Мартін, вдаючись до культурного надбання і традицій України, прагнуть підтримати її позитивний імідж і показати, чим вона може бути цікава Європі. Мартін підкреслює:

— Це такий елемент культурної дипломатії, тому що ми там можемо показати звичайним німцям обличчя України, яка не політична. Це не те, шо люди бачать там у новинах, але просто це чиста українська культура.

Стереотипи щодо України та її минулого вкорінені у свідомості німців напрочуд сильно.

— Наші батьки практично однолітки – Мартінові і мої. Ми – одне покоління, і ми весь час порівнюємо дві історії: як виглядало життя за залізною завісою і як виглядало життя у вільному світі. На якихось таких побутових речах.

Коли розпався Радянський Союз, його синонімом у світі стала Росія, а інші національності та країни більшою чи меншою мірою взагалі не сприймалися як самостійні повноправні суб’єкти. Багато німців навіть не знали, що в Україні є власна мова, розповідає Наталія:

— Колись Мартін приніс (на майстер-клас зі співу. — ред.) партитури, де написано латинкою, але є фонетика українською. Маючи вже український текст колядки, вони (німці. — ред.) вже побачили: ага це вже якась зовсім інша мова, не російська. Це дуже часто трапляється, і треба пояснювати.

Завдяки Революції Гідності Україна з’явилася в європейському, та й загалом світовому інфопросторі. Про українців почали говорити як про незалежну націю, яка поділяє європейські цінності, але все ще малознайома іноземним сусідам. І тут саме просвітницька культурна робота є вагомим важелем змін, переконує Мартін:

— Дуже важливо показати німцям трохи більше про Україну, про справжню Україну: як люди живуть, яка у них ментальність, які вони мають традиції.

Окрім майстер-класів, Наталія та Мартін організують літературні вечори. Перший літературний вечір у Гамбурзі вони влаштували у форматі зустрічі з українською письменницею Оксаною Забужко.

— Вона дуже нас підтримала, побачила, що у нас є бажання, мрія щось робити. Бо я мала трошечки страх, думаю: людина такого рівня, інтелектуалка. Ми надзвичайно багато від неї гарних речей почули.

Цікаво, що для Мартіна і Наталії однією із перших спільних тем для обговорення свого часу став роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», який Наталія тоді порадила Мартіну прочитати:

— Я тоді кажу: «Мартіне, а є така книжка, вийшла у вас німецькою!» Проходить кілька днів, Мартін каже: «Я вже її купив». Ще кілька днів проходить: «Я її вже прочитав». І от я думаю: якщо людина прочитала і зрозуміла цей текст, просто це її текст.

Окрім того, що література є своєрідним способом побудувати культурний діалог між країнами, вона потрібна і самим українцям-емігрантам, адже закликає повернутися до свого коріння та усвідомити національну приналежність. Поколінню українців, яке виїхало до Німеччини ще за часів Радянського Союзу, а надто ж — після його розпаду, через тривалу асиміляцію складно ідентифікувати власну національність і культуру. Література ж повертає до призабутого минулого і нагадує про власне коріння, переконана Наталія:

— У Німеччині живуть люди, які виїхали ще з Радянського Союзу практично. Тобто тут всі речі були для них недосяжні і невідомі, і коли ми привозимо, ось наприклад Олександра Ірванця — це відкриття. У нас є приятелька з Рівного, вона не знала, що Ірванець написав такий неймовірно крутий роман «Рівне/Ровно (Стіна)». Тобто ми певним чином надолужуємо те, чого не отримали наші співгромадяни. І це створює, це згуртовує громаду, такі спільні речі з літераторами, бо це завжди розмови, це завжди роздуми.

Наталя радіє, що в культурному житті України відбуваються позитивні зрушення. Особливо тішиться появі Українського інституту, Українського інституту книги й Українського культурного фонду, адже за допомогою офіційних представництв з обох сторін налагоджувати контакти стає все простіше. Під час карантину чимало спільних заходів влаштовували онлайн: літературні читання, дискусії, концерти.

Наталія та Мартін помічають, що німці потроху починають ідентифікувати українське і відокремлювати його від російського. Впізнаваність України росте тепер не через політичні пертурбації, а завдяки знайомству з давніми традиціями, ремеслами і талановитими українцями. Адже саме це і складається в позитивний образ країни за кордоном:

— Дуже добре, що є можливість хоч якось, чимось долучитися, у якийсь спосіб щось скоординувати, допомогти, підказати, десь сконтактувати людей. Ось так воно працює. Дійсно ти бачиш, що результат тої праці — це відкривання України світові.

за підтримки

Німецько-український проект реалізовано у співпраці з ГО «Ательє культури та спорту» та за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Автор несе відповідальність за зміст.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марія Карапата

Редакторка:

Софія-Ольга Кунгурцева

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Катя Акварельна

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Євгенія Лисак

Ксенія Фукс

Фотограф:

Олексій Шерепенко

Фотографиня:

Катя Акварельна

Оператор:

Павло Пашко

Сергій Коровайний

Операторка:

Анна Савчук

Режисер монтажу:

Дмитро Бартош

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Василь Гошовський

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Роман Ажнюк

Віктор Перфецький

Транскрибаторка:

Тетяна Проданець

Інтерв’юерка:

Ольга Войтович

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією