Гамбург. Малювати Україну

Робити все з імпульсу, із запалу. Саме так характеризує всю свою діяльність Юлія Марушко. Із початком Революції гідності Юлія обрала спосіб, у який можна допомагати Україні — через мистецтво. Інший спосіб, у який вона долучається до розвитку країни — це якісна альтернативна освіта. За її ініціативи в рідному Луцьку цьогоріч відкрилася вальдорфська школа та діє дитячий садок.

Загалом в Україні є декілька центрів вальдорфської освіти: у Києві, Одесі, Дніпрі, Кривому Розі, а тепер ще й в Луцьку. Німецький Гамбург — один зі світових вальдорфських центрів. Тут діє друга у світі вальдорфська школа (перша — у Штутгарті. — ред.) і низка дитячих садків, де з дітьми займаються за принципами вальдорфської педагогіки.

У 2016 році Юлія з групою українців висадила Тарасову вербу біля українського консульства в Гамбурзі, підхоплюючи ініціативу Української всесвітньої координаційної ради на честь вшанування Тараса Шевченка. Про вербу Юлія каже: «Маленька, але потужна». Те ж саме можна сказати і про цю тендітну дівчину.

Відкрити вальдорфську школу в Луцьку

Юлія Марушко вивчала журналістику в рідному Луцьку, після чого працювала на місцевому радіо. У 2008 році дівчина стала стипендіаткою програми Journalisten International Вільного університету Берліна (Freie Universität Berlin) для журналістів зі Східної Європи. Це була її перша поїздка до Німеччини. За кілька років, у 2012-му, Юлія знову приїхала до Німеччини — цього разу вже до міста Кассель, аби отримати кваліфікацію вальдорфської вчительки і згодом розвивати вальдорфську педагогіку в Україні.

— Допомагати Україні! Як? Потрібні нові школи — вільні, альтернативні школи. І я знайшла вальдорфську педагогіку. Це одна з найпоширеніших педагогік у світі. У нас (в Україні. — ред.) вона стала можлива тільки після розвалу Радянського Союзу.

Вальдорфську педагогічну систему заснував у ХХ столітті австрійський філософ Рудольф Штайнер. Першу школу він відкрив 1919 року в Штутгарті, який і донині є найбільшим світовим вальдорфським осередком. Мета вчителів у вальдорфських школах — розвинути дитину всебічно: розумово, фізично і творчо. Тому дітей спонукають до творчості, індивідуального розвитку і експериментів.

Після навчання в Касселі Юлія проходила практику у вальдорфській школі Гамбурга і згодом переїхала у це місто на півночі Німеччини.

— 2013 рік. Я приїжджаю в Гамбург, нікого тут не знаю, нове абсолютно місто, все зовсім по-іншому. Це вже потім я дізналася, що кожне місто, як і людина, має свій характер. Для мене, гарячої українки з Волині, стриманий холодний Гамбург тоді став несподіванкою.

Розповідає, що рішення змінити журналістський фах на вчителювання далось їй не без труднощів, адже в Україні імідж вчителів потрібно ще покращувати, наближати до європейського рівня:

— Мої батьки не зрозуміли, що це. Для них сказати: «Я — журналіст» означало «вау»! А якщо «Я — вчитель», то м-м-м (так собі. — ред.). Вихователь — о-о (закриває обличчя). Але немає поганих професій. Важливо бути вчителем. І це круто!

Юлія Марушко в педагогіці вже одинадцять років. Жартує, що має тисячі дітей по всьому світу. Вальдорфську педагогіку вона обрала з тієї причини, що та, за словами Юлії, побудована на людинознавстві: навчання передбачає індивідуальний підхід та розвиток творчих задатків дитини.

— Вільні школи — це перша складова розвитку вільної особистості. Чому в Україні так їх мало? Добре, вже з’являються.

У Луцьку нині вже є вальдорфський дитячий садок і сімейний клуб за принципами вальдорфської педагогіки, а з вересня 2020 року вже набрали перший клас місцевої вальдорфської школи. Юлія також мріє відкрити в Україні таку вальдорфську школу, де б навчалися діти різних національностей і звучали б різні мови. Наразі ж їй вдається привозити в Україну тренерок і тренерів зі Швейцарії і Німеччини.

У 2019-му Юлія серед усього іншого також переклала українською книжку Сюзанне Штайн (Susanne Stein) «Дитина і звільнення від тіні її надзвичайно великого страху». Уперше ця книга була видана 2014-го як практичний посібник для сімей, які постраждали внаслідок війни і вимушеного переїзду.

— Не думала я, що Україна потребує тепер книги про те, як вижити після війни. Але це реальність. Нам потрібно ще більше дізнаватися, ділитися. Історії цих людей розповідати.

Арт-Майдан

Невдовзі після переїзду Юлії до Гамбурга в Україні розпочався Євромайдан. Ці події змінили вектор її діяльності. Потрібно було підтримати українське, очистити його від домішок (адже часто елементи української культури приписували Росії. — ред.) і показати загалу. Тоді дівчина відчула, що найпотужнішими рушіями змін є освіта, культура і мистецтво:

— Коли почався Майдан, в кожному місті Німеччини теж почалися демонстрації (місцевих українців на підтримку Майдану. — ред.) І треба було просто вийти на вулицю і познайомитися з усіма. Якось відчула, що можна тепер мистецтвом показати Україну.

Того ж року Юлія разом із однодумцями заснувала українсько-німецьке культурне об’єднання «Арт-Майдан». Створення організації стало мистецькою відповіддю місцевих українців на тогочасні події. У рамках проєкту Юля намалювала 100 портретів героїв Небесної сотні.

— Всі ці акварелі я писала під час своєї практики. Тобто я зранку побачила цю фотографію, прийшла замість уроків, пішла відразу в студію, написала, і ввечері вже стояла ця картина біля консульства (Генеральне консульство України в Гамбурзі. — ред.), де почалися наші акції.

Юлія говорить, що люди здебільшого не готові і не хочуть чути про війну й про загиблих на ній. Утім ті, хто гине за незалежність, роблять все, щоб ми могли мати мирне небо над головою, мати країну й найголовніше — мати свободу, і про це не можна мовчати.

У рамках проєктів «Арт-Майдану» Юлія співпрацює з київською організацією «Допомога родинам героїв Небесної Сотні», яку заснували дружини загиблих майданівців.

— Коли люди заходять (на виставку. — ред.), дивляться — просто лиця. І потім вже дізнаються, що це, дійсно, всі, хто дивиться вже на тебе згори (загиблі. — ред.). Це так моторошно, і це не має забуватися.

Рудольф Штайнер відводив живопису особливе значення, взявши за основу навчання мистецтву теорію кольорів Гете. На семінарі вальдорфської педагогіки, присвяченому роботі із старшокласниками, Юлія опанувала техніки швидкого малювання картин: непосидючій молоді найкраще пасує акварель, яка дає змогу вхопити настрій і малювати імпульсивно. Дівчина зізнається, що вона і сама нетерпляча до олійних фарб, адже їх зазвичай накладають у кілька шарів, тож із задоволенням малює аквареллю.

— Деякі є роботи з вугіллям: вугілля і акварель, тобто це трішечки так, як Сезанн писав.

У лютому 2014 року ініціатори «Арт-Майдану» почали влаштовувати покази українського кіно для німців. Коли вперше домовлялись про це в кінотеатрі «Метрополіс Кіно» у Гамбурзі, директор мав сумніви, що на перегляд української стрічки прийде багато людей: прогнозував не більше 50 осіб. Втім перший показ фільму «Сильніший, ніж зброя» зібрав 170 глядачів. Це документальний фільм групи українських кінематографістів «Babylon’13», який показує період від захоплення Адміністрації Президента 1 грудня 2013 до боїв за Донецький аеропорт. Відтоді покази перенесли з вівторка на вихідні дні й запровадили окрему рубрику — українське кіно.

— За короткий час свого існування «Арт-Майдан» став однією з ініціатив, яка робила на півночі Німеччині найбільший український рух: від показів фільмів українською в кінотеатрі до концертів українських виконавців: від «Гайдамаків» до Panivalkova.

Імпортери українського

Мистецтво, покази фільмів, розповіді про Україну — все це призвело до появи проєкту «Контрабанда». Юля і її друзі стали немов імпортерами українського до Німеччини, почали відкривати місцевим очі на іншу культуру.

Юлія згадує, що на перших українських вечорницях вони пропонували німцям спробувати українську кухню, хотіли показати, що таке справжній український борщ, сало. Співали українських пісень. Проте гостей передовсім цікавила можливість спілкуватись один з одним і говорити про Україну. Тоді на вечорниці приходило близько 200 людей.

— Ми робили ці вечори в студії аргентинського танго. Приходять німці: вони ж і по одному приходять святкувати, їм добре самим із собою. А якщо приходить українець, то треба столик на десять-двадцять людей. Це дуже схоже з аргентинцями. В нас було стільки людей, що ми не очікували.

За роки життя в Німеччині вдалося віднайти культурні зв’язки між українцями і німцями. А інколи схожості виринають самі собою: так сталося із виставкою «Жінка і війна». Хоча задумувалася вона як розповідь про українських жінок на війні, німці впізнали в експресивних роботах Юлії власну історію.

— Приходили німці і казали: Слухай, ми теж пережили вимушений переїзд, коли розвалилась Німеччина; ми знаємо, як це було, коли війна була. Є такі ще, що пам’ять цю несуть. І в такий дивний для всього світу час така виставка і тема набрала величезний резонанс.

Окрім малювання картин, організації кінопоказів, виставок та концертів і навіть написання сценаріїв, Юля також пише дитячі казки. Почалось це ще у Луцьку, коли вона, працюючи на радіо, вела передачу для дітей «Казка». Власне, тоді й народився образ мишки Марушки. Зараз дівчина пише казку німецькою мовою.

— Звідки ця енергія? Мені треба десять кілометрів пробігти, шоб знову вернутись в себе, тому що завжди отаке відчуття, що ти можеш і мусиш ще більше.

До усіх своїх численних проектів і бажань Юля додає ще одне: збудувати власний дім, зовнішній, бо внутрішній вже збудовано — і він виявився цілим світом. Світом Марушки.

— За сім років, що я в Гамбурзі, я вперше почуваю себе дома. І це таке сильне відчуття для тих, напевно, хто живе далеко. Просто нарешті заспокоїтися, зрозуміти, шо добре там, де ти є, і ти зараз тут. Істина проста: зроби спочатку себе та допоможи собі. І я це намагаюсь зробити мистецтвом.