Гармидер. Створити театр у ангарі

Театр «Гармидер» починався у 2003 році як невелика театральна студія з ініціативи кількох людей. Сьогодні ж це команда, у якій вже близько 50 учасників. Театр постійно експериментує з жанрами та просторами для нових постановок. Більшість вистав проходять в «Гармидер ангар-stage» — ревіталізованому промисловому ангарі в центральній частині Луцька, де поруч із театром виробляють цукерки й текстиль, а мешканці району часто приходять на вистави просто з цікавості, стаючи згодом постійними глядачами і волонтерами «Гармидеру».

Щоразу після вистав у театрі відбуваються обговорення побаченого з глядачами. Команда також робить перформанси на різних майданчиках у місті, перетворюючи Луцьк на суцільний сценічний простір. Для дітей тут працює студія «ДогориДриґом». За роки діяльності довкола «Гармидеру» сформувалася творча та проактивна спільнота, яка продовжує змінювати своє місто.

Руслана та Павло. Початок Гармидеру

Руслана та Павло Порицькі є засновниками театру «Гармидер» і простору «Гармидер ангар-stage». Вони розпочали театральну справу більше 17-ти років тому, а познайомились в університетській театральній студії, коли довелося в парі прочитати діалог Мавки та Лукаша з «Лісової пісні» Лесі Українки. Відтоді їхні життєві і творчі шляхи поєднались.

Руслана — режисерка «Гармидеру». За освітою вона культурологиня і завжди досліджувала театр у своїх наукових роботах. Практичний досвід довелося здобувати самостійно, запрошуючи майстрів до театру та відвідуючи майстер-класи. Однак Руслана вже з дитинства знала, ким буде:

— У п’ятому класі я потрапила в Одеську оперу. Пам’ятаю, як піднімалася по тих східцях і зрозуміла, що буду режисеркою.

Павло в театрі є актором, хоча вчився на художника, і також малює афіші до вистав. За його словами, приміряти образи є природною потребою людини.

— Довгий час я поєднував ці заняття, але довелося зробити вибір, і я ним задоволений. Тож, власне, театр — це те, що є зараз моєю діяльністю, моїм життям.

У 2003 році пара заснувала свою студію, яка отримала назву «Гармидер». Спочатку вона існувала при Волинському державному університеті, а потім — при районному Будинку культури.

— Ми 10 років там виступали, на маленькій такій камерній сцені 6 на 4. Які тільки прилаштування не вигадували, де ми тільки не грали, як ми тільки не розмонтовували зал, але ми були приналежні до державної структури. Це свого роду постійні рамки, відповідальність за те, що ти не можеш аж так експериментувати.

У репертуарі театру — класичні вистави та мистецькі перформанси з використанням мультимедійних засобів, наприклад, 3D-візуалізації. Документально-поетичний перфоманс «Я — Леся» переосмислює постать Лесі Українки, постановка «Така жизнь» розповідає про сучасних жінок у пошуках сенсу життя, а мультимедійна вистава-перформанс «Кострубізми. Кумановський» присвячена творчості художника-філософа Миколи Кумановського.

У роботі театру задіяно близько 50 осіб. Багато акторів та технічних працівників не мають професійної освіти. «Гармидер» відбирає акторів на кастингах-тренінгах. Під час занять з акторської майстерності керівники театру спостерігають за присутніми, а потім відбирають людей для участі у грі-читці. Однак, за словами Руслани Порицької, «Гармидер» — це не просто акторський склад.

— Ми самоорганізована структура. Усі актори можуть бути монтувальниками, звукорежисерами, операторами, адміністраторами, тепер і есемемниками, і все на світі. Тобто це, в першу чергу, колектив людей, які йдуть в одному напрямку.

Експериментальністю, новаторством та сучасними підходами «Гармидер» почав відкривати Луцьку новий театр. Актори театру також здобувають знання і за кордоном: їздять на фестивалі, відкриваючи нові формати, жанри і сенси для майбутніх постановок.

У 2014 році, щоб поділитися набутим досвідом, вони заснували в Луцьку міжнародний театральний фестиваль «Мандрівний вішак». Протягом кількох днів класичні театри показували постановки просто неба: на вулицях, в недобудовах чи історичних будівлях. Символом фестивалю був вішак, який щороку перефарбовували. Руслана пригадує:

— Ми до Луцька привозили дуже багато колективів як з усієї України, так і з-за кордону. Це і театр Курбаса, і театр «ДАХ», і прогресивні харківські театри «Котелок» та «Вінора», і багато інших. І це колективи із багатьох країн: Литва, Грузія, Іран, з Польщі багато цікавих, експериментальних театрів приїздило. І Луцьк почав змінюватися.

«Мандрівний вішак» існував шість років, за які встиг сформувати в місті активну глядацьку і акторську спільноту.

— Після якогось із фестивалів з’явилася стаття театрознавиці Жанни Бортнік із заголовком «Як Луцьк перестав бути театральною провінцією». І в цей момент завмерло і зупинилося серце, тому що нашою метою й було, щоб Луцьк перестав бути театральною провінцією.

Гармидер ангар-stage. Ревіталізація простору

Декілька років тому Руслана і Павло знайшли постійний простір для вистав та мистецьких проєктів свого театру. Обладнали вони його у промисловому ангарі майже у середмісті.

Можливість облаштуватися там з’явилась у команди театру під час підготовки вуличної вистави на фестиваль «Легенди Любліна». Для постановки виготовили двоповерхову конструкцію, яку неможливо було залишити на вулиці. Тому театр шукав приміщення для репетицій, розповідає Павло Порицький.

— Як це буває в невеликих містах, ми озвучили, що в нас є така проблема, серед друзів, і от нас почув власник ангару Ігор Ковальчук, який зробив нам пропозицію: «Ідіть, подивіться, в мене є приміщення». Коли я зайшов в ангар, то побачив, що є величезний простір, в якому дихається, простір без перегородок, що для театру дуже важливо і принципово, і неймовірно цікава акустика. Іржаве склепіння дає цікавий звук, і стало зрозуміло, що тут можна пробувати робити театр.

«Гармидер ангар-stage» розташований в промисловій зоні на вулиці Залізничній, звідки колись вивозили репресованих. Внаслідок Другої світової війни тисячі волинян депортували зі станції Луцьк у концентраційні табори до Німеччини або в табори системи ГУЛАГ в СРСР. Зараз команда театру хоче встановити на вулиці вагон як додатковий арт-об’єкт на згадку про ті трагічні події. Для Руслани створення театрального простору тут — це спосіб ревіталізації всього району.

— Промзона і плюс от ця історія (репресій. — ред.), вона така є доволі гнітюча. Ось, і тим більше нам захотілося зайти саме в цей район, щоб принести якесь нове життя і нову історію.

Для ревіталізації ангару під мистецький простір «Гармидер» подався на конкурс Lutsk challenge award і отримав підтримку в розмірі 10 тисяч доларів.

— Так сталося, що під час другого туру конкурсу ми пролетіли, нас не відібрали в фінал. Але організатори вирішили, що хочуть добрати ще четверту команду в фінал і зробили інтернет-голосування. Ми туди потрапили, бо спрацювала сила людей, які вірили в нашу ідею.

Про це розповідає Ольга Валянік — акторка, грантова менеджерка та керівниця простору «Гармидер ангар-stage». Ольга дізналася про «Гармидер» у 2014 році, а вже наступного року приєдналась до театру як акторка.

У 2018 році команда «Гармидеру» вирішила створити громадську організацію, щоб офіційно представляти свої інтереси. Ольгу обрали головою організації, а згодом і всього простору.

— Ми хотіли виходити в люди. Виходити на вулиці, розмовляти з людьми, бо в першу чергу театр — це діалог із глядачами, а не якась закрита постановка, до якої глядачеві нема доступу. Освоювати простір, який абсолютно не підготований для мистецтва, не підготований для театру, було нашою ідеєю, з якою ми постійно жили. У нас була мрія десь одірвати свій шматочок будівлі і перетворити її в класний мистецький простір без рамок.

Дід Василь та запах арахісу. Спільнота Гармидеру

Команда пригадує, що, коли вперше потрапили у ангар, відчули там запах арахісу та солодощів. В одному з приміщень ангару на той час було виробництво цукерок. Руслана пригадує приємну атмосферу в ангарі:

— Ми ще довго пам’ятали той запах арахісу, який був там. Там був просто склад і виробництво, і в тому теж була якась така милість. Тобто якась енергія така була, приємна для нас.

Охоронець Василь допомагає «Гармидеру» на толоках, садить квіти і навіть бере участь у творчих процесах.

— Діда Василя уже добре всі знають, бо він зустрічає усіх наших гостей. І собака Джек, який живе тут теж на підприємстві, він теж став родзинкою нашого простору, тому що… ну, він завжди гучно попереджає про те, що приходить хтось чужий або хтось свій. Завжди радий нас бачити. І дід Василь в контексті цього завжди знає, хто прийшов. Був у нас показ вистави «Трипільські видіння», де всі актори в глині, а душа в нас немає. Надворі було тепло, вийшли, дід Василь нагрів води, змивав то всьо з нас.

За словами Руслани, коли розпочалося облаштування ангару, було багато недовіри від місцевих: «Що, серйозно? Ангар? Вам дала міська рада цей ангар?» — «Ні, ми взяли його в оренду довгострокову».

— Така недовіра. Ну тобто такого не може бути. Це ж щось, що не вписується в рамки розуміння, що так можна зробити. Потім, навіщо це робити? Ну тобто яка окупність цього всього процесу? Ну тобто це все… не сходяться цифри якісь, які в людини в голові прокручуються, і була, була насправді така, можна сказати, що тотальна недовіра багатьох, але зрештою ті, хто нас знали, розуміли, шо ми можемо робити якісь такі крейзі-вчинки.

Та Павло додає, що поява театру в промисловому ангарі змінила сприйняття мистецтва в місті.

— Дуже показовою була толока. Ми тут влаштовуємо прибирання час від часу біля ангару, бо територія досить брудна. І коли вийшли вже з сусідніх будинків люди із дітьми в допомогу, ми зрозуміли, що так, напевно, цей простір навколишній теж буде змінюватися.

Засновники простору над усе хочуть зберегти автентичність інтер’єру, поєднуючи бетон, залізо і дерево. Ангар дозволяє легко трансформувати простір. Актори можуть перебувати в центрі, а глядачі — сидіти по колу. Півкругла сцена повторює форму будівлі. За словами Руслани, з простору за потреби можна винести всі конструкції, щоб у глядачів було особливе відчуття того, що відбувається в театрі.

— Ми завжди позиціонуємо себе так, що до нас приходять на розмову, що будь-яка наша вистава — це розмова із собою, з персонажами, з якимось собою вчорашнім, із сусідом. Тому нам важливо, щоб простір був безбар’єрним, щоб не було розмежування зал — сцена.

Коли «Гармидер» облаштував вхідну частину ангару, там показали одну з вистав фестивалю «Мандрівний вішак». Прийшло неочікувано багато людей, тож виникла проблема з вентиляцією. Потім довелося шукати кошти на хорошу електрику та кондиціонери. Тоді «Гармидер» подався на Спільнокошт із ідеєю «Тепло і світло в Гармидер ангар-stage» і завдяки небайдужим людям зібрав необхідну суму для покращення умов у просторі.

У планах театру — побудувати в ангарі рухому конструкцію, яка буде виїжджати, щоб розміщувати гостей на кількох рівнях. Зараз глядачі використовують розкладні стільці. Загалом простір вміщує близько 120 людей, а на концертах — 200—230.

Ще гармидерівці мріють облаштувати в ангарі вбиральню та душову, а також гримерку (зараз остання — в іншому приміщенні). Для колективу театру це також місце репетицій, склад реквізиту, техніки та обладнання.

Ольга вірить, що навколо цікавих ідей об’єднуються тільки хороші люди. Так твориться спільнота: будівельники роблять знижки, архітектори допомагають, бізнес інвестує у втілення ідей.

— Коли тут просто робили ремонт у гримерці, будівельники, прості хлопці, були настільки запалені тим, що робили фантастичні знижки. Щось коштує там 40 гривень за квадрат, вони кажуть: 20. І хто б не дзвонив одному з хлопців, його нічого не питають: «Я будую театр». Він постійно це повторював: він будує театр. Люди хочуть відчувати свою причетність до хорошої справи.

— Вірю, що в Луцьку теж ревіталізація приміщень буде мати натхнення завдяки «Ангару», бо це унікальний проєкт, унікальний простір. І я думаю, шо ми класно впоралися з цією задачею, щоб зробити з нього те, чим Луцьк має гордитися.

«Гармидер» відкритий до роботи із різною аудиторією, часто запрошує на свої вистави, якщо люди дійсно зацікавлені. Руслана пригадує, як домовилася з місцевими хлопчаками, аби ті не били пляшок на коліях біля ангару, а наглядали за місцем і приходили на заходи «Гармидеру».

— Є діти, яких ми от впускаємо на заходи якісь там безплатно, і маємо вже на меті десь прийти до них навіть з такими промо-афішами, придумали відривні талони, зробити свого роду пропуски саме для місцевих мікрорайону.

ДогориДриґом. Студія для дітей

«Гармидер ангар-stage» є домом для театральної майстерні «ДогориДриґом», де навчаються діти від 6-ти до 16 років. За словами Руслани Порицької, запит на дитячу студію був дуже великим.

— Були численні звернення, чи беремо ми дітей. Запитів було настільки багато, що ми наважилися і чотири роки тому дуже спонтанно вирішили заснувати дитячу студію.

На пробне заняття прийшла велика кількість охочих. Тоді театр зрозумів, що спрацювало не оголошення в фейсбуці, а всі попередні роки праці і довіра людей до театру.

Руслана розповідає, що завдяки студії вони готують підсилення для «Гармидеру». Актори майстерні «ДогориДриґом» беруть активну участь у мистецькому житті Луцька і виступають на фестивалях.

— Нам вдалося змінити картинку сприйняття театру в місті. Того, яким він має бути і яке він має (чи не має) право на існування. Взагалі якусь толерантність до сприйняття речей: навіть якщо вони не подобаються, дозволити дітям займатися театром.

Театр діалогу

За понад 17 років «Гармидер» пройшов шлях від маленької студії до незалежного театру. Створити експериментальний театр у невеликому місті було непросто. Зате, на думку Ольги, в Луцьку є відчуття громади і можливість тісно спілкуватися та об’єднуватись навколо ініціатив.

— Я б дуже хотіла, щоб Луцьк розвивався в різних планах. Щоб Луцьк поставив своє ім’я в культурній сфері, щоб Луцьк розвивався в соціальній сфері. Я вірю, що енергія людей здатна робити абсолютно різні і великі речі. Тому хочу, напевно, щоб люди відчули любов до свого міста так, як відчуваю його я. Щоб відчули це місто таким, як відчуваємо його ми. Тобто щоб вони не сприймали його лише як магазинчики, бруківку, цеглу. А щоб вони сприймали власне місто як живу істоту.

Відкритість та діалог — основні принципи театру «Гармидер». Тому після вистави «Така жизнь», яка розповідає про звичайних людей і пошуки самореалізації в умовах культурної кризи, глядачі вмощуються зручніше, а режисерка просить поділитися враженнями. Театру важливо розуміти, що у постановці вдалося, а що — ні.

Авдиторія театру постійно збільшується. Хоча «Гармидер» не робить класичних афіш (лише дописи в соцмережах), глядачі відгукуються. Для Руслани Порицької формування спільноти довкола театру є надзвичайно важливим.

— Мені дуже подобається, що тут є формат громади. Тобто коли ми затіваємо якусь штуку, ми можемо просто про це написати у фейсбуці, і відразу підтягується купа знайомих. Тобто якщо ти щось чесно робиш, люди це відчувають і підтримують. Вони якось себе відчувають частиною багатьох процесів.

В ангарі також відбуваються концерти: відкривали простір виступом гурту «Хамерман Знищує Віруси», а згодом там виступив камерний хор «Оранта».

А ще тут діє кіноклуб і проводять свої заходи громадські організації. «Гармидер» співпрацює з мистецьким об’єднанням «Стендаль»: планують організувати дискусійний клуб, щоб люди почали говорити, дискутувати про мистецтво, культуру і контекст.

Для Руслани Порицької цінність «Гармидер ангар-stage» полягає в дослідженні того, як відбуваються зміни та як об’єднувати громаду і змінювати уявлення людей про мистецтво.

Ольга переконана, що театр є діалогом, і мріє, щоб вистави «Гармидеру» змінювали свідомість людей.

— Театр — це розвиток української культури. Це мій спосіб боротьби з агресором. Україна знаходиться в стані війни. І говорити про українську мову, про українську літературу, про українську культуру надзвичайно важливо. І я розумію, що театр — це спосіб боротьби. І це дуже класно, що ми це можемо ловити і боротися на своєму фронті.