Гліб Стрижко — морський піхотинець, який 2022-го року захищав Маріуполь. Там отримав поранення, після чого потрапив у російський полон. Повернувшись в Україну, чоловік пройшов реабілітацію й долучився до команди Veteran Hub. Зараз він очолює київську філію мережі підтримки ветеранів і допомагає воїнам адаптуватися до цивільного життя.
Продовжуємо розповідати потужні історії українських військових, які, повернувшись із фронту, допомагають іншим. Першою героїнею стала доброволиця-звʼязківиця, ветеранка Руслана Данілкіна, яка після поранення і протезування займається в центрі Superhumans реабілітацією військовослужбовців. Також своїм досвідом із нами поділився Олександр Будько з позивним Терен — до повномасштабної війни бариста, а тепер ветеран, який після отриманих на фронті травм адвокатує створення в Україні безбар’єрних просторів, зокрема є співавтором ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив».
Цей лонгрід — про Гліба Стрижка — морського піхотинця, який боронив Маріуполь, повернувся з російського полону й допомагає іншим ветеранам.
«Я підписав контракт. Побачимося через три роки»
Гліб родом із Полтави. Згадує, ще коли навчався в 11 класі, усвідомив, що Росія загрожує українській незалежності. Розповідає, як 20 лютого 2014-го ввімкнув телевізор і дивився новини про Революцію гідності в Києві:
— Майдан перемагав. Я тоді був у Полтаві. І коли якісь невідомі люди в камуфляжі під російськими прапорами захоплювали наші адмінбудівлі в Криму, прийшло дуже чітке усвідомлення того, що Росія — це ворог. Не лише в історичних творах чи буквально в історичному фактажу, а ось по факту, тому що незаконно вони (російські окупанти. — ред.) зʼявилися там, де їх ніхто не чекає, де їм не місце. І кожна наступна ітерація злодіянь росіян була цьому підтвердженням.
Війна для Гліба почалася з повідомлення брата Ігоря у 2014-му: «Ми їдемо на Чонгар. Я відзвонюся, коли зможу». Це був Ігорів перший бойовий наказ після пів року служби в ЗСУ, що почалася в липні 2013 року. До цього він навчався в Харківському університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба на факультеті протиповітряної оборони Сухопутних військ.
Гліб пригадує, як на початку війни з РФ у 2014 році в Полтаву привезли першого загиблого на війні полтавця — молодого лейтенанта. Його парадна форма була такою ж, як у брата. Гліб тоді був послушником у церкві та відспівував загиблого воїна з третьої до п’ятої ранку:
— Прийшла величезна кількість людей на той час — так співпало, що його відспівали в День Незалежності. І я тоді, памʼятаю, подзвонив брату, мене прям дуже тіліпало, мені було страшно, я кажу: «Ігор, я за тебе боюсь, мені страшно, що наступний в цій труні можеш бути ти». […] Отут фактично лежить людина, вбита росіянами. І той день, та ніч — це прям став фізичний доторк мене особисто з війною. Мене, 17-літнього пацана, з війною.
Того ж року, ставши повнолітнім, Гліб уперше захотів долучитися до війська. Сказав братові, що піде на службу після того, як складе першу сесію в університеті, але той його відговорив. Проте бажання служити в Гліба не зникло. І до серйозної розмови про приєднання до лав ЗСУ повернувся вже у 25 років:
— Мій брат і тоді сказав: «Дивись, я не підтримую те, що ти йдеш у військо, але оскільки ти мій брат, я підтримую це твоє рішення». Для мене було дуже цінно це почути, бо всі інші мої рідні дізналися вже постфактум. Я просто написав SMS: «Я підписав контракт. Побачимося через три роки».
Гліб розповідає, що служити його спонукало кілька причин. По-перше, бажання захищати свою країну:
— Для мене важлива моя держава, для мене важлива Україна. […] Я буквально, в повному розумінні цього слова захищаю те, шо для мене найцінніше, зі зброєю в руках.
По-друге, він вважає, що служба у війську — це наче певний обряд для чоловіка, ініціація:
— Для мене було важливо пройти через цю школу, тому що велика частина моїх друзів була до цього долучена. У мене було відчуття втрачених можливостей у 2014–2015 роках, бо тоді не долучився до війська.
До служби Гліб три роки працював ментором в Українській академії лідерства (УАЛ).
Коли став солдатом, відчув, що деякі світоглядні питання не сходяться з баченнями його командирів чи побратимів. Проте цей досвід, за словами Гліба, допоміг йому краще зрозуміти себе:
— Коли я побув рік у війську, я такий: «Клас! Я хочу тут бути років десять точно».
Фото з особистого архіву Гліба Стрижка.
Для нього було важливо приєднатися до морської піхоти, в підрозділ, який виходив з окупованого Росією Криму в 2014-му. Гліб тренувався й навчався, завдяки чому таки потрапив у 1 окремий Феодосійський батальйон морської піхоти, який вважає найкращим:
— Я захоплювався їхньою (морських піхотинців. — ред.) сміливістю, певною мірою безбашеністю. І це насправді той дух, який витає в морській піхоті, який виховується, який пропагується, і певний етос, який у нас є, формується в усіх бійців.
Глібові дуже подобалося служити, передусім через дух морської піхоти. Також йому імпонувало постійне навчання й удосконалення — фізичне й інтелектуальне:
— Я згрупувався з людьми, які бажають розвиватися, які бажають бути професіоналами у своїй сфері, які нічого, окрім війська, не бачать — і мене влаштовувало таке життя.
Фото з особистого архіву Гліба Стрижка.
Етос морської піхоти — настільна книжка для Гліба. Каже, ще до початку служби прочитав її сім разів:
— Це був дуже важливий посібник, який для мене показав орієнтир — горизонт, до якого я хочу прагнути. І потім, коли вже прийшов до війська, то побачив, як воно пронизується і впроваджується безпосередньо ось тут, на місці. Направду кажучи, я себе ловив на думці про те, шо, будучи всередині структури, тобто в морській піхоті, насправді не так і важко дотримуватись оцього етосу, який прописаний, бо зовнішніх подразників дуже мало. І я живу в спільноті людей, для яких близьке те, шо близьке і мені.
Ветеран згадує слова свого командира, які той промовив на початку повномасштабного вторгнення:
— «Ми морські піхотинці, ми маєм перші заходить у Крим, бо ми маєм повернути свій дім». […] Для мене було важливо, шо зі мною в підрозділі служили киримли, для яких це було суперважливо — повернутися до себе додому. Бо їхній дім забрали 10 років назад, і вся їхня служба — це шлях повернення додому. І для мене було важливо бути поруч з цими людьми.
«На тій стороні люди, що хочуть моєї смерті»
Протягом всього періоду, коли Гліб був у війську, він переживав ситуації, що змінили його як особистість. Першою згадує підвищення на службі:
— Коли мені запропонували через дуже короткий термін стати сержантом, я прям відчув величезну довіру і відповідальність. Це для мене було суперважливо, бо я хотів зростати в цій стезі. Для мене була важлива безпосередня робота з людьми, тому мені була цікава сержантська карʼєра.
Також пригадує свій перший стрибок із парашутом. Розповідає, як радів, що не заплющив очі, вистрибуючи з гелікоптера на висоті понад 800 метрів над рівнем моря:
— Це було дуже класно! Це відчуття, воно непередаваємо словами, коли вистрибуєш. [Рахуєш]: «501», «502», «503», [висмикуєш] кільце, «504», «505», [з’являється] купол, величезний купол — ти кричиш: «Єсть купол!». Потім дивишся по сторонам — всьо, летиш, класно. Потім приземляєшся. У мене була така фраза (я собі на десантному шоломі написав) — «Чуєш, небо? Я живий!».
Крім цього, Гліб розказує, що його також змінив перший ворожий обстріл:
— Коли перший раз стріляють, я розумію: добре, на тій стороні люди, які хочуть моєї смерті. Я так само бажаю їм смерті. І ми змагаємося, у кого більше зброї, щоб це змінити.
Ще одна поворотна ситуація для Гліба — загибель друга на початку березня 2022-го. Сам він не бачив цього, бо був на іншій позиції, і не евакуював загиблого побратима — це робили двоє інших сержантів:
— Коли я в радіостанції почув, шо мій друг загинув, з яким я на навчаннях був, з яким у нас ліжко в ліжко стояло, з яким ми з парашутом стрибали, — оцей калейдоскоп пролітає в голові. Але розумію, шо зараз не час плакать, горювать, тому що вони (російські військові. — ред.) можуть знову наступати. Мені здається, що це змінює. Принаймні мене це точно змінює.
Ще дві події Гліб згадує як значущі для себе: присяга на вірність українському народу і складання клятви морського піхотинця. Останню описує так:
— Це прям момент, коли я за годину двічі плакав. І це було для мене невимовно цінно. Промовляти ці слова, зокрема в Миколаєві, на центральній площі, і те, шо мені на голову берет вкладав пан [Дмитро] Делятицький. Нині це командувач морської піхоти. Тоді він був заступником [командувача] морської піхоти. Це той морпіх, який виходив з Криму. […] Я такий кажу: «Для мене дуже цінно, шо саме ви мені вдягаєте цей берет на голову». Він каже: «Ну то носи його з честю». Потиснув мені руку — дав такого міцного краба, і я відчував, шо в мене ком в горлі підходив.
Загалом, ділиться Гліб, служба допомогла зрозуміти: він робить те, що для нього цінне:
— Якщо воно викликало в мене якусь емоцію (в переважній більшості воно викликало в мене позитивні емоції), то для мене це було прям дуже важливо. І того воно мене змінило на краще, загартувало, дало мені чітке розуміння того, шо те, шо я артикулюю, для мене справді важливо. І те, шо я відчуваю себе частиною цього підрозділу. Тому шо кожну втрату, яку я або бачив на власні очі, або [про яку] передавали по радіостанції, доволі боляче сприймав.
Ветеран пригадує, що коли почалося повномасштабне вторгнення, він був в окопах поблизу селища Павлопіль, що за 30 кілометрів на північ від Маріуполя. До того моменту українські позиції були стабільними, каже Гліб:
— Ми бачили наші позиції в гугл-картах, бачили через поле позиції росіян. Отак і жили…
Допоки ввечері 23 лютого 2022-го військовим наказали повимикати всі пристрої, бо ворожий літак пеленгуватиме, тобто встановлюватиме місцеперебування українських бійців. Вимкнувши все й повечерявши, пригадує Гліб, він відчергував і ліг спати. Та потім уночі почув вибухи — працювали російські реактивні системи залпового вогню. Тоді військовим дали команду: «Всі на бойові позиції». Гліб згадує, що на горизонті було зарево від зарядів ворожої військової техніки:
— Постійно ці свисти від мін і снарядів — все, як у кіно. Починається злива ні з того ні з сього — все чвякає в цих окопах. Ти ж намагаєшся швидко добігти, там частина матросів десь падає. Усе ж темно: у нас, типу, світломаскування. Але за рахунок того, що все так бахає, настільки [було] світло. У вухах дзвенить, мурашки по тілу бігають. Тобто це щось нове, бо це нові реакції для організму.
Тоді Гліб уперше побачив колону російських танків — їх було близько десяти. А потім уперше побачив, як вони горять. Того ж дня після обіду військовим наказали відступати — вони поїхали в селище Сартана, що за 20 кілометрів від Маріуполя. Там пробули день, після чого перемістилися в село Орлівське на Донеччині, де Гліб уперше побачив роботу авіації:
— Це страшно жахливо, я скажу так. Побачив вперше тоді ж в Орлівському, що означає, коли запускається касета «Града» — прилітає поруч, і вона не розривається, і ти такий: «Фуух… Ну, значить, ще ми поживем на цьому світі».
Наприкінці лютого 2022-го Гліб разом із побратимами заїхав на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, де пробув понад 40 днів, допоки його не поранило.
«Все, хлопці, видихайте. Ви в Україні»
10 квітня 2022-го російська авіабомба влучила в будівлю, де був Гліб. Тоді він упав із третього поверху на перший, там його привалило уламками. Згадує, що в той момент не знав, чи вижив:
— Мені здавалося, що я помер. Потім я почав кликати на допомогу, бо розумів, що якщо зараз не виберуся, то в якийсь момент я просто помру від нестачі їжі або води, або інших потрібних для життя речей. Коли мене витягли, я нічо не бачив і не міг ворушити ногами, я зрозумів, що, можливо, поранення доволі серйозне. І по коментарях друзів я тоже зрозумів, що я не найтоварнішого вигляду.
Коли Гліба витягли, йому почали надавати першу домедичну допомогу. Стало зрозуміло, що в нього роздробився таз, зламався ніс, тріснула щелепа, випали зуби, а частина язика відкушена. Крім цього, морпіх пошкодив очі:
— Балістичні окуляри від високої температури просто прикипіли [до шкіри], і бойовий медик на позиції вирішив їх не чіпати. […] Я їх (очі. — ред.) не міг розплющити. Він не міг знати, шо там під балістичними окулярами, а я не міг зрозуміти, шо з ними вопше, тобто чи вони присутні, чи ні.
Після того, як із Гліба зняли броню, йому вкололи знеболювальне й евакуювали до польового госпіталю. Уже там наклали бандаж, видалили зуби, які хиталися, відділили балістичні окуляри від обличчя і промили очі:
— Я хоч шось побачив. Тобто через те, шо це були чергові підвали, то я не міг зрозуміти, чи я бачу якесь більмо в оці, чи це була лампочка, яка там світилась. Я принаймні одним оком бачив шматочок лампи і такий: «Фух, принаймні хоч шось-десь я вже бачу. Вже не смертельно».
Наступного дня чоловіку сказали, що вони в оточенні російських окупантів, і щоб зберегти життя українським бійцям, їх вирішили передати в полон. Спочатку російські військові їх повезли на сортувальний пункт. Там Гліба роздягли, забрали документи й усі речі з кишень, а потім посадили в автомобіль швидкої допомоги. Так їх привезли в місто Новоазовськ, що за 14 кілометрів від кордону з РФ:
— Мене спочатку просто забули в каталці, на якій завозять у лікарню. Потім підійшов рускій вояка і сказав: «Ага, ну што, допригался?». Він розщепнув бандаж, який тримав мої тазові кістки, і просто видірнув його через мене. Я тоді прям вперше закричав, бо було капець як люто, бо всьо то, шо хоч якось зібрали в кучку, всьо розлетілося.
У новоазовській лікарні Гліб цілий день пролежав у коридорі на каталці. Лиш потім його перенесли в палату. Час від часу приходили російські службовці, які уточнювали в нього дані та записували відео. Хоча, на думку Гліба, допит це не нагадувало.
Пригадує, що наслухався в лікарні російської музики й ворожої пропаганди, яку розповідали двічі на день. Натоді морпіх також не міг самостійно їсти, але згадує, що не всі санітарки хотіли його годувати. Після тижня в Новоазовську чоловіка перевезли в Донецьк:
— Там я дуже зрадів, тому шо я почув двох своїх бійців, які були там. Тобто одного, якому я надавав допомогу, і в нього були дуже важкі поранення ніг, але принаймні він був живий. Я дуже зрадів, коли почув його. І потім, коли зайшов ще один мій сержант з іншого взводу, і я почув його голос, він такий: «Давай, підбадьорись». Мене це прям дуже припіднесло, для мене було це дуже важливо.
У Донецьку Глібові не надавали медичної допомоги, тому від виснаження й безсилля він багато спав, а ще молився:
— Мені ще пощастило, що в мене [окупанти] не забрали хрестик. Він срібний, але не знаю, чому його не забрали, бо, в принципі, у всіх знімали золото і срібло. Він досі на мені висить. Молитва — це тоже те, що допомагало, і віра в те, що я повернуся додому в будь-якому випадку. Просто питання, в якому вигляді буде моє тіло: чи я повернуся в цинковому «таксі», чи мене повернуть живим.
Гліб пригадує, як у російському полоні тримався завдяки вірі в клятву морського піхотинця:
— Тоді я зрозумів, шо для мене «Україна понад усе». Мені там пропонують перейти на сторону ворога і все: мене вилікують, я буду жити в безпеці, мої кістки будуть набагато швидше зростатись, тому шо їм допоможуть. Але бути українцем для мене важливіше понад якісь болі.
Коли Гліба виписали з лікарні, його доправили в донецьку виправну колонію, але там відмовилися прийняти через стан здоров’я. Тоді морпіха повезли в Таганрог — місто в РФ на північно-східному березі Таганрозької затоки Азовського моря. А наступного дня, згадує Гліб, його та інших українських військових завантажили в літак:
— Ми летимо і хтось каже: «Ми море пролітаємо». І я такий: «Бл*ть, ми вже над Каспієм, їдемо в якусь сраку міра». І летимо прям довго. У моїй голові це довго, а, напевно, це було доволі швидко. І приземляємося в Криму (ми тоді не знали, шо це Крим), відчиняється трап — заходять всі із «зетками». І хтось там питає: «А гдє ми?» І він такий: «Прівєтствуєм вас на ваєннам аерадромє в Сєвастопалє». Це таке полегшення було! Думаю: «Добре, ми принаймні ще в Україні, ще хоч якісь шансики мене знайти».
Із севастопольського аеродрому Гліба повезли через село Чонгар у Мелітополь. Там українських бійців завантажили в машини. Один із російських військових повідомив, що за годину відбудеться обмін. Відвезли їх до лінії розмежування між підконтрольною Україні територією та окупованими регіонами на Запоріжжі та Подніпров’ї. Тоді обмінювали близько 50 українських бійців, каже Гліб. Згадує, що через важкі травми його переносили:
— Мене по дорозі ледь не уронили. Я такий думаю: «Боже, яка могла бути тупа смерть — на обміні забараниться». Ще й не по своїй волі навіть.
Обмін пройшов успішно, і коли Гліб був в автомобілі, почув від водія українську мову:
— Він каже: «Все, хлопці, видихайте. Ви в Україні». Я такий: «Фууух». Прям заплакав шалено. Це було дуже класно. Я такий: «Ну все, я вдома». Я був дуже щасливий. Не так було важливо, яке там [моє] тіло, бо я настільки був радий. Навіть те, шо говорять українською, те, шо мені не забороняють говорити українською, саме відчуття і розуміння, шо ми тут, ми вдома в себе. Я був дуже в захваті від цього — прям шалено!
«Мене прям огорнули ковдрою турботи»
Після повернення в Україну перші операції Глібові провели спеціалісти 5-ї міської лікарні в Запоріжжі:
— За кожен день мій у полоні була понесена ціна моїм здоровʼям. В принципі зараз я відчуваю дуже яскраво наслідки відсутності медичної допомоги в полоні й пізньої допомоги в Україні. Але це жодним чином не залежить від українських лікарів, а від того, шо на старті нічого не було зроблено.
Чоловік пригадує першу ніч у лікарні, коли після повернення з російського полону хотів відчути, що тепер він удома:
— Я попросив його (сусіда в палаті. — ред.) в гуглі найти пісню Бумбокс «Тримай мене». Я слухав цю українську музику, і я такий: «Добре, я слухаю тут українську музику, у мене це не забирають, наді мною не чинять якогось фізичного впливу. Значить, все гаразд, я в безпеці».
У полоні Гліб схуд на 21 кілограм, тому в лікарні почав багато їсти — навіть уночі, оскільки спати було важко. Пригадує, як завзято його годувала санітарка:
— Вона принесла мені борщ, пюрешечку і котлетку. І каже: «Давай-давай, їж». І я [відповідаю]: «Не можу, у мене зубів нема». Вона така: «Ні-ні-ні». І прям пхає туди. От їй дали наказ — неважливий мій стан, наявність зубів, ще щось. Вона така: «Треба оце запхати в нього». […] Я їй був вдячний за це.
Коли друзям і знайомим нарешті дозволили провідувати Гліба в лікарні, вони привезли, зокрема телефон. Так він відновив свої сторінки в соцмережах, каже, це допомагало йому триматися:
— Для мене було дуже помічним, шо я відчував невимовну підтримку від всіх своїх друзів, оточуючих. Мені писала величезна купа людей. Мені було дуже приємно, дуже цінно. Я відчував свою важливість.
Після кількох операцій і двох тижнів відновлення у Запоріжжі Гліба привезли в рідне місто — Полтаву. Потім його друзям вдалося знайти в Києві спеціалістів, які зробили йому ще кілька операцій у Київській міській клінічній лікарні № 17. Там зняли апарат зовнішньої фіксації тазу, встановлений у Запоріжжі, заново вчили Гліба сидіти й ходити:
— Я памʼятаю, як шалено «ловив вертольоти» перший раз, коли [пішов]. Мені здавалося, що мій зріст 1,87 м — це так високо. Туди (у лікарню. — ред.) вперше прийшли представники компанії New Balance. Вони принесли мені сертифікат і кажуть: «Давайте навчите́ся ходити — приходьте до нас у магаз, ми вам всьо дамо». Це дуже класна мотивація.
New Balance
Американський бренд спортивних товарів.
Гліб демобілізувався в січні 2023 року. Після поранення він не може служити на фронті й виконувати бойові завдання, бо має групу інвалідності. Досі періодично ходить на обстеження до лікарів (ортодонта, травматолога, офтальмолога) та відвідує психолога.
Ще до служби в ЗСУ Гліб консультувався із психотерапевтом, а після повернення з полону знову відчув необхідність роботи з психологом. Каже, на різних етапах реабілітації потребував допомоги різнопрофільних фахівців — залежно від своїх запитів. Для того, щоб знайти спеціаліста, потрібного йому на початку реабілітації, Гліб звернувся до команди Veteran Hub та Українського ветеранського фонду:
— Я їм дуже вдячний. Вони знайшли мені по одній людині. І з одним з тих фахівців я займався як з психологами — це були сесії кожен тиждень, а з іншим ми просто зустрічались кожної пʼятниці в ботсаду Гришка і нарізали там кола — десь години по дві, по три говорили. Для мене це було важливо, бо мені треба було зрозуміти, шо робити з тими чи іншими реакціями тіла, які в мене відбуваються мимоволі, і я не можу їх контролювати.
Ветеран пригадує ситуацію, коли він удома заварював собі чай і аромат напою нагадав йому про побратима:
— Я згадую, що пив його зі своїм другом-сержантом перед тим, як нас розвели на позиції. Після того ми вже не бачилися. Він зараз у полоні. Моє тіло просто починає трусити, я мимоволі починаю плакати і не викупаю, що з цим робити. Я ставлю чашку, виходжу на Zoom, сиджу в сльозах, і він (психолог. — ред.) такий: «Ну розповідай, що там».
Гліб закінчив курс терапії із психологом, коли навчився контролювати свої реакції на зовнішні подразники, тобто через чотири місяці. Вважає, що психологи можуть допомагати в цьому, але вони потрібні не всім чинним військовим і ветеранам:
— У мене брат служить вже з 2009 року. […] Його психіка з цим справляється, він це все переварює суперкласно. У серпні [2024-го] буде 15 років, як він служить в Збройних силах. Вау! Канєшно, шо вау. Але в нього нема потреби [у психотерапії], він нормально справляється і сам.
Фото з особистого архіву Гліба Стрижка.
Для себе Гліб знайшов «стовпи», які його підтримують: кохана дівчина, собака та приятелі:
— Коли друзі писали: «В день твого повернення мені навіть на секунду здалось, шо війна закінчилась». Мені тоді це ще мама читала, і я такий: «Вау». Це мені було дуже помічним, шо мене прям огорнули такою ковдрою турботи.
Також Гліба мотивує його похресниця — донька старшого брата. Каже, що хоче, аби вона жила в кращій Україні:
— Зараз мій вибір — вкалувати і пахати для цієї країни, бо мені вона важлива, бо для мене важлива самоідентифікація себе як українця. Для мене важливо, що мій пес розуміє команди, які я йому даю українською мовою. І він дуже часто гавкає, коли чує, як до нього звертаються російською. Я вважаю, що це нормальна реакція на цю мову.
«Просто майте елементарну повагу»
У розумінні Гліба ветеран — це людина, яка перебувала на військовій службі, може мати або не мати бойовий досвід та користується пільгами, передбаченими законодавством:
— Через те, шо немає цієї дефініції, кожен її визначає для себе, як хоче. Тобто хтось — це ветеран військової служби, бо він 25 років служив, хтось — тому шо його звільнили за станом здоровʼя і людина вже не може бути у війську.
На думку морського піхотинця, військова служба змінює людей, тому оперувати щодо них поняттям «реінтеграція» — не дуже правильно:
— Реінтеграція — це вопще таке ужасне слово. Мені здається, більшість, хто його використовує, навіть не дивились на дефініцію цього слова. Це повернення до попереднього стану, що в принципі неможливо. Навіть жоден цивільний, який був під обстрілом, вже не буде таким цивільним, яким він був до обстрілів. І тим паче військовий, який би в нього досвід не був.
Ветеран каже, що бувають різні етапи повернення військових до цивільного життя:
— Просто прийміть [їх]. Ніхто не каже, що ви маєте якось, не знаю, [ветеранів] на руках носити чи ще щось. Просто майте елементарну повагу, і шоб вона проявлялась не в якихось там високих абстрактних цілях, а в конкретних прикладах.
Гліб каже, що йому, як ветерану, все ще буває складно перебувати серед цивільного населення. Тому після повернення зі служби він сформував собі таке коло людей, з якими комфортно, бо ті враховують його досвід:
— Мені важко спілкуватись з якоюсь частиною своїх друзів. Я з ними просто перестаю спілкуватись, бо в нас дуже різні бачення. Для мене досі важко і незрозуміло, чому я маю чути в українському Києві російську мову.
Чоловік згадує, як у грудні 2022-го йшов із другом центром Львова й почув на вулиці гру музиканта. Після того, як той дограв пісню, натовп почав кричати «Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!». Гліб тоді мав суперечливі відчуття, адже зрозумів, що він вкладає в ці гасла один сенс, а хтось — інший. Тому зараз чоловік виголошує їх лише на похованнях побратимів. Однак розуміє, що в суспільстві є люди з різними досвідами, яким водночас варто бути свідомими, презентуючи назовні державні символи чи виголошуючи такі гасла.
Ветеран розповідає, що комфортне коло спілкування для себе він сформував не тільки в особистому, а й робочому житті. Гліб працює у Veteran Hub — організації, що надає сервісні послуги ветеранам, військовим та їхнім родинам. Долучитися до команди спонукала вдячність за те, що організація знайшла йому фахового психолога. До того ж, тоді Veteran Hub саме мали відкриті вакансії. Спочатку Гліб організовував і проводив офлайн-події, комунікував із ветеранськими спільнотами. Згодом очолив київську філію Veteran Hub:
— Для мене це важливо, тому шо якась частина моїх друзів досі у війську, і мені б хотілося, шо якшо вони потребуватимуть якоїсь підтримки, то шоб вона була якісною. Вони можуть ніколи її і не потребувати, але мені буде спокійніше знати, шо вона є, вона якісніша, і її надає та організація, де я працюю.
Додає, що сила громадських організацій у тому, що вони гнучкіші, ніж державні структури, адже самі визначають сферу й вектор своєї діяльності. Держава ж, на думку Гліба, має співпрацювати з громадськими організаціями, які мають власний досвід та експертність:
— Держава має зрозуміти, шо громадянське суспільство не є для неї загрозою, а є підтримкою — людьми, які хочуть підтримати і допомогти. Представники громадського сектору не претендують на їхні посади, а хочуть зробити життя цільової [авдиторії], для якої вони працюють, трошечки краще.
Гліб розповідає, що між мережею підтримки Veteran Hub і державою є взаємодія. До прикладу, у роботі з реабілітаційними центрами (державними та приватними), коли команда ГО допомагає пацієнтам. Крім цього, Veteran Hub навчають працівників сфери соціального захисту, Пенсійного фонду й інших держструктур. Також консультують помічників ветеранів. Гліб ділиться, що до них звертаються ще й медіахолдинги, зокрема щодо того, як працювати з матеріалами про ветеранів. А ще Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення долучила їхню команду до обговорення того, як висвітлювати ветеранів у медіа. Таку взаємодію Гліб вважає ефективною.
Помічник ветерана
Фахівець у громаді, який супроводжує ветеранів і сприяє реалізації їхніх можливостей, прав, гарантій і пільг.Пригадує, як у 2018-му Veteran Hub разом із державними органами запустили кампанію «Завдяки тобі» — прикладати руку до серця на знак вдячності військовим:
— Це дуже важливо, тому шо це дуже простий жест. Він ніяк не задіває особисті кордони ні людини, ні військовослужбовця чи ветерана. Тобто ви просто перетинаєтесь очима — приклали руку до серця.
Чоловік каже, що Veteran Hub також підсвічує аспекти життя військових і ветеранів, про які рідко говорять публічно. Зокрема організація запустила такі важливі проєкти як Resex (про повернення військових до сексуального життя після поранення) та «Усвідомлене батьківство» (про шлях до батьківства в родинах військових). Гліб розказує ще про два важливі дослідження:
— «Шлях ветерана та ветеранки», що показує, які етапи є в житті цих людей і які в них потреби в тих чи інших періодах життя, і «Шлях коханої воїна», оскільки дуже часто про близьких забувають у цій конотації. Бо є ж, [мовляв], «герой-захисник, а всі, хто вдома, не так важливі, бо що ж, йому важче». Очевидно, що їхній досвід не співмірний з військовим, але він так само дуже важливий. І ми це показуємо.
«В мене був етап перевинайдення себе»
Після початку повномасштабної війни, на думку Гліба, ставлення до ветеранів в Україні покращилося:
— Через збільшення кількості залучених до сил безпеки і оборони, питання військових чи ветеранів вже просто неможливо ігнорувати. Бо їх стало настільки багато і це стало настільки нормою, шо просто люди до цього призвичаюються і випрацьовують нові моделі поведінки, взаємодії з цими людьми. Чи вони ідеальні? Ні. Чи вони хороші? Ні. Чи вони в процесі становлення? Так. І напрямок гарний. Зокрема Veteran Hub задає цей напрямок. І, дай боже, за енну кількість років воно призвичаїться, воно стане нормою. Просто на це треба час.
Проте вважає, що ветеранам у цивільному житті не вистачає відчуття спільноти. Тому військовим, які повернулися зі служби, важливо гуртуватися з іншими людьми. А ще заохочує ветеранів не залишатися наодинці із власними історіями, а розказувати про свій досвід:
— Вас запрошують в школу? Якщо відчуваєте в собі сили і бажання піти, сходіть. Це дуже цікавий досвід — говорити з дітьми про війну. Він важкий, він дуже непростий. Дуже треба класно підбирати слова, шоб потім їхні батьки не інвестували в психологів в майбутньому, але це дуже цікавий досвід.
Відновитися Глібові також допомагав спорт. Так, 2023-го він брав участь у відборі до української команди Invictus Games (міжнародні спортивні паралімпійські змагання серед поранених військовослужбовців і ветеранів):
— Я вирішив почати стріляти з лука, ніколи до цього не тримавши лук. Я такий: «Вау, я можу шось робити, я можу попадати в ціль». Навіть важко її бачучи, я можу це робити.
Ще з власного досвіду радить ветеранам і самим почати про когось дбати. Сам він, скажімо, доглядає за своїм собакою:
— Я прям відчуваю, що в мене є «шерстяний син». Сидячи десь у барі, я розумію, що вже 20:30, уже 11 годинок не гуляв із собакою. Є ще годинка — і маю бути. Це дуже дисциплінує. […] Це прям дуже допомагає — відповідальність ще за когось. Оскільки у війську відповідальності дуже багато, то коли вона продовжує бути і тут, це так само може допомогти.
Після поранення, у період реабілітації, Гліб також дозволив собі побути наодинці, аби зрозуміти, що хоче робити далі:
— В мене був етап перевинайдення себе. І от до цього я заохочую.
Ще радить ветеранам «розвантажуватися». У цьому йому допомогло прослуховування подкастів. А згодом Veteran Hub і самі почали їх записувати. Так, Гліб став ведучим подкасту «Воїни», у межах якого говорить із захисниками та захисницями, які боронять Україну від російських окупантів:
— Коли я чув історії людей, в яких шось схоже до мене, я такий: «Фух, я в цьому не сам». І це давало мені так само відчуття спільноти.
Гліб упевнений, що війна вже змінила українське суспільство. Однак побоюється, щоб люди не повернулися до попереднього стану:
— Дуже важливо, шоб ця війна, яка триває, якраз привчила і особисто [простих] громадян, і державних мужів брати на себе відповідальність, робити правильні, а не популярні рішення. І зрозуміти, шо дійсно для тебе важливо: особисто ти, чи твоя держава, чи твій політичний статус. Це дуже класний час переоцінки цінностей, їхніх змін і в цілому підходів до життя. Тому шо нічо так не загострює життя, як наближення смерті.
На запитання про те, чому Україна переможе, морський піхотинець відповідає так:
— Або ми перемагаєм, або ми вмираєм. Іншого немає.
Після перемоги Гліб мріє про відпочинок, власний будинок недалеко від Києва, кількох дітей і, звісно, про спокій:
— [Мрію] про безтурботне життя, дефініцію якого я вже дуже давно забув. Тому вигадаю собі нову дефініцію безтурботного життя і хотітиму втілити її в життя.
