Голодомор у світовому контексті

28 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Злочини, вчинені проти людства, які стають відомі світові, неодмінно впливають на моральні наративи попри кордони та географічні перешкоди. Вони вказують на межі, за якими закінчується гуманізм і людяність. Таким чином, формується орієнтир у вигляді спільного прожитого (у різних ролях) та інтегрованого досвіду, який змінює усіх до нього дотичних. Голодомор-геноцид — урок, який Україні та світові ще належить повністю засвоїти та інтегрувати у власні локальні свідомості.

Газета «The New York Times», 24 червня 1990 року.

Правда VS. Пулітцер

На початку ХХ століття Енні Гвен Джонс стала активною учасницею руху суфражисток в Англії, щойно повернувшись із такої далекої Юзівки. Там вона працювала гувернанткою у родині самого Джона Юза, на честь якого й назвали місто. Її казки і розповіді про далекі краї тоді ще Російської імперії стали частиною дитинства народженого 1905 року сина Ґаррета. Натхненний розповідями матері про прекрасний край, змалку він плекав надію і мрію колись таки потрапити туди наяву. До того ж навіть вступив до Кембриджа, де вивчав серед іншого російську мову. На той момент Ґаррет, добре освічений юнак, який вільно розмовляв п’ятьма мовами і мав перспективи блискучої політичної кар’єри, навряд чи міг би здогадатися, що так ніколи й не потрапить до Юзівки. Йому доведеться відвідати Сталіно і побачити не квітуче промислове місто, а збідніле і знищене голодом населення. А заразом — покласти життя за правду і голос мільйонів мовчазних жертв сталінського терору.

Дещо інша історія чекала на ще одного випускника Кембриджа. У той час, коли Ґаррет лише мріяв про заповітний квиток до Росії, ім’я Волтера Дюранті вже підірвало західний світ. У 1929 році цей кореспондент The New York Times став першим західним журналістом, який взяв інтерв’ю у Йосипа Сталіна. Він переїхав до СРСР у 1921 році. До того під час Першої світової війни працював репортером The New York Times. Після того — залишився жити в СРСР. У західному світі як іноземець, який стільки часу прожив у Росії, Дюранті вибудував собі авторитет експерта у тому, що стосувалося комунізму і далекого, закритого та незрозумілого Радянського Союзу. У 1931-му році уже відомий репортер Дюранті опублікував 13 статей про СРСР. Щоправда, його риторика на диво збігалася із баченням Кремля. Її високо оцінив навіть Сталін (і вже сам цей факт багато про що свідчить). Втім, це не завадило йому отримати Пулітцерівську премію та визнання за такі слова:

«Сталін дарує російському народу — російським масам, не вестернізованим поміщикам, промисловцям, банкірам й інтелектуалам, а 150 мільйонам російських селян і робітників — чого вони справді хочуть, а саме: об’єднаних зусиль, общинництва».

Україномовна газета «Свобода», Джерсі-Сіті в США, 15 лютого 1932 року.

Зрештою, 1933 року, у самий розпал Голодомору, дороги цих двох людей перетнулися, перетворивши їх на головні рупори, які говорили світові про події в Україні.

У 1932-му в україномовній газеті «Свобода», яка видавалася у Джерсі-Сіті в США, 15 лютого вийшла стаття під заголовком «Москва хоче голодом виморити українських селян». У 1933 році тут продовжували друкувати статті про голод в СРСР ледь не щотижня. 23 лютого 1933-го СРСР видав постанову, якою заборонив іноземним журналістам виїжджати із міст.

В березні того ж 1933-го Ґаррет Джонс цю заборону порушив і, купивши квиток на потяг з міста до міста, зійшов на півдорозі і подорожував від села до села по Україні.

Уривок з першого щоденника Ґаррета Джонса, який він писав під час відвідування СРСР в 1933 році.

«Я пройшов по селах дванадцяти колгоспів. Скрізь я чув крик: «Хліба немає! Ми вмираємо!». Крик цей лунає по всій Росії — Поволжя, Сибір, Білорусь, Північний Кавказ, Середня Азія. Я вирушив у район Чорнозем’я, тому що колись це була багатюща житниця Росії і тому що журналістів туди не пускають. У поїзді я викинув скоринку хліба у смітник. Її миттєво витягнув і жадібно з’їв селянин. Я провів ніч у селі, в якому ще недавно було двісті корів, а тепер залишилося шість. Люди їдять корм для худоби, і той у них вже закінчується».

На зиму 1932 — літо 1933-го припадає розпал геноциду української нації. Намагаючись зламати спротив українського села колективізації та нереальним планам хлібозаготівель, комуністичний тоталітарний режим відібрав у людей спочатку зерно, потім усю їжу, а згодом обмежив можливість пересування країною. Спочатку селяни не мали документів і без дозволу голів колгоспів навіть не могли купити залізничні квитки. Пізніше, у 1933 році, навіть таку можливість радянська влада забрала. По суті, села перетворилися на великі кладовища. Погіршили ситуацію «чорні дошки» — потрапивши на таку, село, звинувачене у зриві хлібозаготівель, було приречене на загибель. Колись закоханий у далекі промислові краї мрійник Джонс на власні очі побачив смерті, розруху і тотальний голод.

У тому ж березні 1933-го журналіст Малкольм Маггерідж вперше у західній пресі у газеті «Манчестер гардіан» опублікував три аналітичні статті про голод в СРСР. Згодом ця ж газета надрукувала статтю Ґаррета Джонса «Голод в Росії» (у ній Джонс говорив про ситуацію саме в Україні). В той самий час, 29 березня, він дав велику прес-конференцію в Берліні, де розповів світовій спільноті про реальну ситуацію в СРСР. Його слова рознеслися великими європейськими газетами. 31 березня Джонс опублікував статтю «Голод керує Росією», де чітко показав: голод торкнувся визначених регіонів. Тоді, коли Москва була ситою, саме українське село вимирало:

«П’ятирічка збудувала багато заводів. Але саме хліб змушує заводські колеса рухатися, а п’ятирічка знищила постачальника хліба до Росії».

Того ж таки 31 березня «The New York Times» «прикрасила» стаття цілком протилежного змісту — «Росіяни голодні, але не гинуть від голоду» Волтера Дюранті. Стаття «експерта», людини, яка прожила десяток років у закритій і невідомій країні, де до того ж будували комунізм. Багатьом комунізм навіть здавався прекрасною альтернативою прогнилому капіталізму і Великій депресії. Тож стаття пулітцерівського лауреата, до думки якої дослухався навіть Франклін Рузвельт, перемогла голос маловідомого валлійця. Публіка вибрала авторитет, а не правду:

«Але, грубо кажучи, ви не зробите омлет, не розбивши яєць. Більшовицьким лідерам просто байдуже до випадковостей, що трапляються на їхній дорозі до соціалізації. Як і будь-яким великим генералам під час світових воєн, які наказували йти у важливу атаку, щоб продемонструвати вищому керівництву відповідний військовий дух, свій та свого загону. Фактично, більшовики більш байдужі, бо ними рухає фанатичне переконання».

Дюранті стверджував: проблеми з продовольством справді є, проте не аж такі, як їх описував Джонс. Так само послідовно він виправдовував радянських лідерів та політику і називав мільйони людей, які гинули у цей час, лише випадковими втратами на шляху до розвитку та процвітання. Сталін говорив про нього: «Ви зробили хорошу роботу в своїх репортажах про СРСР. Хоча ви й не марксист, ви намагаєтеся говорити правду про нашу країну». Означати це могло одне — Дюранті зіграв таку саму роль, як і радянська пропаганда, відправивши у забуття мільйони жертв Голодомору.

Віталій Портников, журналіст. Фото: Олег Переверзев.

«Це був час, коли інтелектуальний захід обирав між більшовизмом, демократією і нацизмом. Звичайно, більшість людей хотіли б демократії. Але навіть люди, які хотіли демократії, вважали, що більшовизм є союзником у боротьбі з нацизмом», — Віталій Портников.

Восени 1933 року США визнала СРСР як державу. Тієї ж таки осені Дюранті у приватній розмові з дипломатом Вільямом Странгом сказав: «Цілком можливо, що не менш як 10 мільйонів людей померло у Радянському Союзі упродовж минулого року».

У 1935 році за невідомих обставин Джонс загинув. На той момент переміг авторитет пулітцерівської зали слави, поховавши разом із Ґаретом мільйони українців.

Порушити мовчанку

Деякі згадки про Голодомор з’явилися під час Другої світової війни. Факт Голодомору не оминули увагою нацисти, які прийшли на територію СРСР у 1941-му. Щоправда, розкривали цю інформацію не з гуманістичних міркувань, а для підриву авторитету комунізму. Втім, зважаючи на військові дії і те, що про Голодомор говорили представники іншого тоталітарного режиму, загальносвітового мовчання це не порушило. Крім того, СРСР як держава-переможець змогла диктувати світові свої правила: табу на спогади.

Першими говорити про голод і злочин комуністичного тоталітарного режиму почали представники діаспори. Переважно це були свідки Голодомору, яким вдалося виїхати за кордон і залишитися там. Наприклад, «остарбайтери» — працівники, яких під час Другої світової війни нацисти здебільшого примусово вивозили на роботу до Німеччини та які залишилися після закінчення війни у західних країнах (Великобританії, Західній Німеччині, Франції) та США. Там ці люди могли уже вільно розповідати про Голодомор та репресії, яких вони зазнали в СРСР.

Вікторія Горбунова, психологиня. Фото: Валентин Кузан.

— Вони виїхали, але вони там згуртувалися, вони зробили осередки, вони там побудували церкви, вони мали поле для спілкування. І вони говорили. Тобто переповідали історії. Це те, чого у нас не було. Вони читали українські книжки, вони намагалися зберегти цю ідентичність. Вони доволі інтегровані, але при цьому вони збережені як спільноти за рахунок оцих історій. Саме історії створюють реальність. — Вікторія Горбунова, психологиня.

У 1950 — 1960-х в США і Канаді публікували праці, присвячені Голодомору. Як-от «Чорні справи Кремля: Біла книга» — двотомний англомовний довідник, виданий у Торонто, або ж «Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищування Москвою українського селянства» Юрія Семенка, виданий у Нью-Йорку. У 1962 році також у Нью-Йорку вийшов друком перший том роману Василя Барки «Жовтий князь», що досі є одним із найвідоміших художніх описів подій Голодомору. В Едмонтоні, Канаді, тоді працював Український інститут українознавчих студій, а в Гарвардському університеті, США, — Український дослідний інститут, заснований Омеляном Пріцаком.

Водночас так само в еміграції українці використовували роковини Голодомору, щоб надати гласності злочинові СРСР. Особливо яскравою стали 50-ті роковини, які, по суті, стали початком виходу теми Голодомору із суто українського на світовий політичний рівень.

Смерть від голоду на вулицях Харкова, 1933 р. Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані правнучкою А. Вінербергера Самарою Пірс.

Ваші мертві вибрали мене

На науковій конференції 1983 року в Університеті Квебеку в Канаді виступили Богдан Кравченко, Максудов (псевдонім Олександра Бабьонишева), Джеймс Мейс, Роман Сербин. До подій в Україні 1932-1933 років зросла увага на різних рівнях. Представники УРСР та СРСР в ООН змушені були тікати від західних журналістів і відмовчуватися у відповідь на численні запитання про голод.

1984 року за ініціативи Ігоря Ольшанівського, глави організації «Американці в обороні людських прав в Україні», та підтримки сенаторів Бредлі та Флоріо у Конгресі США почала роботу окрема комісія. Вона мала «вивчити український голод 1932-1933-го, щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американською громадськістю радянської системи шляхом виявлення у ньому ролі Рад».

Ігор Ольшанівський вивчав архіви комісії Конгресу США з Голокосту і виступив із пропозицією створити таку ж комісію для вивчення Голодомору. Конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Флоріо та сенатор Білл Бредлі ідею підтримали. У листопаді 1983-го Флоріо вніс до Палати представників законопроєкт про утворення комісії Конгресу, під яким підписалося 59 конгресменів. Сенатор Бредлі вніс аналогічний законопроєкт до Сенату у березні 1984-го. Якщо у Сенаті завдяки впливу Віцепрезидента Українського народного союзу Мирона Куропася перепон не було, то Комісія у закордонних справах Палати представників законопроєкт так і не подала. Тоді Білл Бредлі, користуючись правом сенатора вносити поправки до бюджету, в останній день роботи Конгресу 4 жовтня 1984-го додав до Фінансової резолюції витрати на діяльність тимчасової комісії, що мала вивчати Голодомор. Оскільки це був останній день роботи, Сенат схвалив законопроєкт, а часу на дискусії не було (інакше США залишилися б без прийнятого бюджету на 1985 рік), Палата представників на цю поправку таки погодилася.

12 жовтня 1984 року Президент США Рональд Рейган підписав Фінансову резолюцію, яка започаткувала діяльність комісії. Комісію очолив Даніель Ендрю Міка, член Конгресу США. А робочу групу зі збору фактажу — Джеймс Мейс, співробітник Гарвардського українського дослідного інституту. Саме він став виконавчим директором у комісії. У квітні 1988 року комісія зробила висновок, спираючись на свідчення очевидців Голодомору, про те, що ті події справді були геноцидом. Дослідження Мейса у Комісії спиралися найперше на спогади очевидців. Однак комісія не мала компетенції давати правову оцінку подіям.

Тому з ініціативи Світового конгресу вільних українців було створено Міжнародну комісію з розслідування голоду 1932-1933-го в Україні під керівництвом Джейкоба Сандберга. У своєму вердикті 1989 року Комісія причиною голоду назвала надмірні хлібозаготівлі в Україні, його передумовами — колективізацію, розкуркулення і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму». По суті, в Голодоморі Комісія вбачила національну складову, а більшість її членів визнали Голодомор геноцидом.

'Preparing Resistance to Growing Reaction', by Letkar. Фотографія з колекції радянських політичних агітаційних плакатів Ґаррета Джонса, придбаної під час його візиту до Радянського Союзу в 1931 році.

'The road to worldwide October (revolution) - Hoover Plan - Crisis', by Victor Deni. Фотографія з колекції радянських політичних агітаційних плакатів Ґаррета Джонса, придбаної під час його візиту до Радянського Союзу в 1931 році.

Крім того, Комісія зробила ще один важливий висновок. Існує думка, що, оскільки з правового погляду закон не має зворотної дії, а Конвенція ООН від 1948 року з’явилася пізніше, Голодомор не міг бути визнаний геноцидом. Однак у Комісії зазначили: Конвенція не належить до кримінального права, а, отже, під принцип зворотної дії не підпадає. Відтак, у правовому розрізі, за висновком Комісії, Голодомор також можна вважати геноцидом.

Комісія зійшлася на тому, що, оскільки СРСР справді мав намір знищити українське населення, то вона «вважає виправданою думку про те, що геноцид проти українського народу мав місце і суперечив чинним у той час нормам міжнародного права».

1986-го завдяки матеріалам, які зібрав Мейс, Роберт Конквест опублікував книжку «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом», яка стала бестселером. Пізніше Мейс написав: «Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене». З 1993 року Джеймс Мейс постійно жив в Україні. Від 2003 року в Україні за сприяння Джеймса Мейса в четверту суботу листопада вшановують жертв Голодомору. В цей день у багатьох вікнах можна побачити свічки у пам’ять про дідів, батьків, братів та сестер, друзів, які були вбиті геноцидом. До своєї смерті у 2004 році дослідник публікувався у газеті «День» та працював у Києво-Могилянській академії. У листопаді 2005 року Віктор Ющенко нагородив Мейса посмертно орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеня.

Скинути залізну завісу

«Радянський Союз тоді реально не знав, що робити. Тому що це все рознеслося у засобах масової інформації. Західної преси вони не читали, але слухали Радіо Свобода. Потрібно було нівелювати оцю пропаганду», — Роман Подкур.

Лише 25 грудня 1987 року в доповіді, присвяченій 70-річчю утворення Радянської України, перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький визнав факт голоду 1933 року. Проте комуністи говорили про природний чинник голоду, а саме посуху, применшували масштаби, заперечували штучний, спланований характер. Це сталося тоді, коли уже на повну потужність працювала комісія Конгресу. Радянські історики вперше отримали доступ до архівів. Багато з них, вихованих комуністичною системою із обмеженим доступом до першоджерел, були змушені цілковито перебудовувати свої світогляди.

Роман Подкур, історик. Фото: Олег Переверзев.

«Для всіх наших викладачів, яким дали доступ до опрацювання фондів обкому партій, де було чітко написано про кількість жертв, які померли у Вінницькій області. І всі почали прикидати: якщо в Компартії пише про те, що померло 287 тисяч у 17 районах області, то скільки ж у 79 районах області померло?» — Роман Подкур.

Одними з перших дослідників Голодомору в Україні були Володимир Маняк та Лідія Коваленко. Вони розпочали роботу над темою 1987 року. Саме тоді почали відкриватися архіви для радянських істориків. За 4 роки дослідники розшукали унікальні документи та записали свідчення понад 6 тисяч очевидців Голодомору в Україні. Понад тисячу з них увійшло до книги «33-й: Голод: Народна Книга-меморіал», що вийшла із присвятою «пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом, та пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії XX ст.».

У 1992 році саме Володимир та Лідія ініціювали створення Асоціації дослідників Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Очолила асоціацію Лідія. Стараннями невеликої групи дослідників та колишніх дисидентів в Україні тему Голодомору нарешті почали не просто піднімати із закутків радянських архівів, а й активно вивчати. Вона з’явилася у наукових публікаціях на теренах України, а не за океаном, що означало новий поворот у пізнанні та осмисленні українцями власної історії.

У червні 1992 року у селі Тимошівка на Черкащині відкрили один із перших в Україні пам’ятників жертвам Голодомору. Повертаючись додому, авто дослідників потрапило в аварію, у якій загинув Володимир. Лідія померла від отриманих травм через пів року. За їх внесок у відродження правди обом дослідникам посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка, а 2005 року Володимира Маняка посмертно нагородили орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Незважаючи на трагічні події, Асоціація дослідників продовжувала активну діяльність. У цей час тут зосередилися на комеморації жертв Голодомору, складали списки вбитих голодом, встановлювали пам’ятні хрести, знаки та пам’ятники на братських могилах жертв геноциду.

3 10 грудня 1994 року Асоціацію очолив народний депутат і дисидент Левко Лук’яненко. 3 21 грудня 1996 року до 22 травня 1998 року її головою був доктор історичних наук Василь Марочко. Левко Лук’яненко став почесним головою організації. Утім, уже 22 травня 1998 року він знову очолив Асоціацію.

1998 року Асоціація як науково-дослідницька та просвітницька організація затвердила назву «Асоціація дослідників голодоморів в Україні». На тому ж з’їзді організації, який затвердив нову назву, ухвалили рішення про вимогу до Верховної Ради та уряду України встановити День Скорботи й пам’яті жертв голодомору-геноциду 1932 — 1933-го років.

Вшануванням пам’яті жертв Голодомору і актуалізацією цієї теми спершу займався громадський сектор. За президентства Віктора Ющенка після визнання парламентом України у 2006 році Голодомору геноцидом це питання стало одним із пріоритетних в державній політиці, важливим напрямом національної пам’яті та міжнародної політики. Так, 75-ті роковини Голодомору вшановувались на державному рівні за участі закордонних делегацій. Також саме у цей час було споруджено Меморіал пам’яті жертв голодоморів, а наразі триває будівництво Національного музею Голодомору-геноциду.

Оксана Забужко, письменниця. Фото: Олег Переверзев.

«Що заважає у темі Голодомору — це її консервування на певній часовій, історичній поличці. Так, ніби Голодомор — це от було і минуло. 1932-й, 1933-й, от скількись там людей загинуло, ми не знаємо точного числа і зрозуміло, що по впливі трьох—чотирьох поколінь це точне число відновити навряд чи буде можливим (що само собою є макабричним — а скільки мільйонів? І це у межах поколінь, що жили в одному столітті!). Сам дискурс навколо Голодомору і український, і глобально історичний ніби захрясає на цій темі. І виходить так, ніби це належить минулому. That’s history, як кажуть американці в таких випадках» — Оксана Забужко.

У травні 2009 року СБУ відкрила провадження «За фактом вчинення геноциду у 1932–1933 роках». Слідство довело: керівництво Радянського Союзу мало намір знищити частину української нації. Це стало основним аргументом на користь визнання злочину геноцидом.

«Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. — знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої».

Особливу увагу Апеляційний суд Києва приділив питанню зворотної дії. статті 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і статтю 1 Конвенції ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності 1968-го, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч.1 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, які вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні. Відповідно, хоча й сам термін «геноцид» виник набагато пізніше, Голодомор можна визнати геноцидом, оскільки він був злочином проти людяності.

Графічна робота «Голод - 33». Автор – член Національної спілки художників України Микола Гнатченко (м. Харків).

Мовчазний геноцид

Цивільні втрати населення України у роки Другої світової зіставні із втратами за кілька місяців мирного 1933 року.

Коли йдеться про геноцид світового масштабу, більшості спадає на думку Голокост. Саме Голокост став мірилом абсолютного зла, яке таким вважають навіть люди цілковито не дотичні до трагедії. На думку соціолога і дослідника Джеффрі Александера, феномен Голокосту найперше полягав у його гласності. Використовуючи ЗМІ, євреї змогли озвучити власну травму відразу після того, як військові звільнили концтабори. Навіть більше, саме постійне озвучення теми в медіа із виокремленням єврейських жертв як окремої групи серед військових жертв — це те, що зробило Голокост відомим кожному.

Натомість Голодомор відбувся у закритій країні. Країні, де для всіх запрошених репортерів і дипломатів з-за кордону організовували цілі «екскурсії». До програми таких «прогулянок» входили квітучі містечка і села, де місцеві — ситі і щасливі від світлої комуністичної влади, що взяла їх під своє крило. Бонусом додавалося спілкування особисто зі Сталіним чи його наближеними, як-от це відбулося із Бернардом Шоу. Через використання лідерів думок західного світу СРСР, по суті, монополізували дискурс, перетворивши його на вигідний собі.

«Переживання — це історії, максимально близькі, максимально щемкі. І такі, які дозволяють ідентифікуватися. Психологічними інструментами це можна зробити, але так само інструментами медіа», — Вікторія Горбунова, психологиня.

Фото: Устинія Логоша (Мицик). Народилась 1926 року в селі Жигайлівка Тростянецького району на Слобожанщині. На початок Голодомору їй було 6 років. Валентин Кузан.

Share this...
Facebook
Twitter

Фото: Микола Вовк. Народився 1928 року в селі Боромля Тростянецького району на Слобожанщині. На початок Голодомору йому було 4 роки. Валентин Кузан.

Share this...
Facebook
Twitter

Фото: Наталія Соловйова (Дробіцька). Народилась 1928 року в селі Кам’янка Тростянецького району на Слобожанщині. На початок Голодомору їй було 5 років. Валентин Кузан.

Share this...
Facebook
Twitter

Голокост через історії загиблих і постраждалих став чимось інтегрованим у життєвий досвід далеких від нього людей. Жертви Голодомору говорити не могли, причому навіть у власних родинах. Частково — через психологічні зміни, посттравматичний стресовий розлад і небажання повертатися до страшних спогадів. Частково — через репресивний апарат, що сягнув свого піку у 1930-х, спровадивши далеко на Схід тисячі «незгодних». Голод незворотно змінив їхню психіку, цінності, спосіб життя. Більше про це читайте у нашому матеріалі «Як Голодомор впливає на Україну сьогодні».

1948 року ООН прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Автор терміну «геноцид» є Рафаль Лемкін, а сама Конвенція з’явилася як реакція на Голокост. Вона визначила геноцид як дії з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

Рафаль Лемкін безапеляційно називав злочин радянської влади проти українців геноцидом:

— Це не просто справа масового вбивства. Це є справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, а й культури і нації.

Першою у світі Голодомор визнала геноцидом Естонія. 20 жовтня 1993 року Рійґікоґу (Парламент) Естонії виступив із заявою, в якій засудив комуністичну політику геноциду, а також солідаризувався з пам’яттю про жертв геноциду 1932-–1933 років. Сьогодні Голодомор визнають геноцидом 17 держав: Україна, Австралія, Канада, Угорщина, Естонія, Ватикан, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія та США.

Графічна робота «Голод - 33». Автор – член Національної спілки художників України Микола Гнатченко (м. Харків).

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», згідно з яким Голодомор був визнаний геноцидом українського народу. Для українців це означало, що трагедія тисяч родин нарешті стала відомою. Історії про страшні події 1933-го, які таємо передавалися, нарешті були почуті.

Як правонаступниця СРСР Росія визнала факт голоду, проте навідріз відмовилася визнавати Голодомор геноцидом української нації. Вочевидь, це означало б навіки зруйнувати тезу про «братські народи». Позиція СРСР не дозволяла визнати мільйони жертв, як позиція Росії і нині не дозволяє визнати анексію Криму та військове втручання на Донбасі.

Журналісти стали одним із інструментів, які використав комуністичний тоталітарний режим для замовчування Голодомору і його спростування в очах західної публіки. Сьогодні медіа можуть стати інструментом, який дозволить безмовним жертвам нарешті заговорити і розповісти свої історії. Саме медіа і гласність, як показав досвід Голокосту, можуть стати найпотужнішим інструментом для розвінчування міфів та поширення знань про Голодомор як геноцид української нації.

«У нас тоді ще не було ЗМІ. Треба інструмент, щоб говорити. І зараз це відбувається, і це такий природний процес. І боятися не треба — треба проживати», — Вікторія Горбунова, психологиня.

Волтер Дюранті, який колись прославляв Сталіна і називав тисячі померлих необхідними втратами, досі має Пулітцерівську премію. Проте його ім’я тепер не викликає овацій, а стоїть поруч із злочинами радянського режиму. Книжки та фільми про Ґаррета Джонса стають бестселлерами, а він — символом чесної журналістики і правди.

за підтримки

Матеріал реалізовано в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» разом з Національним музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду

Над матерiалом працювали

Авторка:

Ярослава Бухта

Наталія Понеділок

Редактор:

Богдан Логвиненко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Олена Логвиненко

Експертка:

Лариса Артеменко

Юлія Коцур

Експерт:

Михайло Костів

Оператор:

Олег Сологуб

Павло Пашко

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Юлія Рублевська

Графічний дизайнер:

Сергій Родіонов

Графічна дизайнерка:

Людмила Кучер

Сценаристка:

Ярослава Бухта

Диктор:

Вадим Леус

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією