Почуйте голос Маріуполя. Марія

Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Марією, яка стала свідком авіаударів по драматичному театру 16 березня. Після цього випадку дівчина твердо вирішила знайти вихід із міста за будь-яку ціну і врятувати своїх близьких.

Марія — комунікаційниця та акторка. Після завершення навчання на факультеті журналістики дівчина приєдналася до трупи Маріупольського народного театру «Театроманія» і залишилася з театром на наступні шість років. Крім цього, вона долучилася до розвитку культурно-туристичного центру «Вежа» та водила екскурсії Маріуполем, оскільки добре його знала (Марія є маріупольчанкою у четвертому поколінні). За словами дівчини, до вибухів тут вже звикли ще з 2014 року, оскільки місто розташоване близько до лінії розмежування. Але 24 лютого ніхто з маріупольців навіть не здогадувався, що доведеться пережити їм та їхньому місту.

— З Маріуполя до Львова ми їхали 12 днів. У дорозі я згадувала потяг Маріуполь — Львів, який йде більше доби. Він, здається, найдовший в Україні. Минулоріч ми їхали ним у відпустку, мали пересадку у Львові. Нам тоді здавалося, що це був стрес. А цього разу я вже думала: який то чудовий потяг був! Бо 12 днів — це зовсім інше. І щоразу ти спиш в іншому місці, довкола тебе інші люди, автобуси, дорога.

Діставшись до Львова, ми заселилися у Львівський театр ляльок. І перше, на що я звернула увагу, — скляний дах. Бо в Маріуполі я була в драмтеатрі, коли він впав. Після такого ти починаєш звертати увагу на речі, які потенційно для тебе можуть бути небезпечними. Приміром, дзеркало, великі вікна чи ще щось.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Щодня у театрі ми, прокинувшись, вмивалися, чистили зуби. А далі лазили містом у якихось справах. Це так дивно. У тебе вже наче нема ні житла, ні роботи, але як на переселенця, виявляється, справ вистачає. Насамперед треба було знайти якийсь одяг. Бо я приїхала з самим лише рюкзаком, у якому були ноут і документи. І все, більше нічого. Ми приїхали в зимових речах, бо, коли залишали Маріуполь, падав сніг. Приїхали до Львова, а тут весна. А я — в зимових чоботах до колін. Тож зараз практично усе, що я маю на собі, — з гумштабу. Щоправда, крім шкарпеток. На них вже є дірки, я вже кілька разів зашивала, але викидати їх не хочу. Бо вони з Маріка.

Коли ми залишали місто, для мене найважливішим було — врятувати кішку. Коли нашу квартиру розбомбили, кішка перелякалася, залізла під шафу і не хотіла звідти вилазити. Але зрештою ми вирішили йти з квартири, тож її треба було якось звідти забрати. І от я тягну руку. А вона… — в мене от ще шрами залишилися. І я їй кажу: «Слухай, кішка, мене Путін менше подряпав, ніж ти».

Я тримала її на руках практично усю дорогу. Вона стресувала і схудла: втратила один кілограм, для неї це дуже багато. І ось ми приїхали до Львова: розслабилися та випустили її з рук. Вона собі вільно лазила по театру. Та якось вночі пролунала тривога: всі почали спускатися у бомбосховище до малої сцени. Ми забрали кішку з собою, а вона раз — і втекла.

Як же це тупо: врятувати кішку з Маріуполя, щоб загубити її у Львові. Моя мама тоді ще нагнітала ситуацію, казала: «Та вона там, напевно, забивається вмирати». Як ото коти зазвичай роблять. Я тоді ще подумала, що це як побачити Париж і померти. Тільки в моєї кішки — побачити Львів. Але все обійшлося. Пізніше ми її знайшли під сценою концертної зали — почули, як вона нявкає. Тому наступні дні, коли ми ходили по ЦНАПах, носили її скрізь з собою.

У Маріуполі, десь до 10 березня, ми щодня виходили на вулицю у пошуках їжі. А були люди, які взагалі не залишали ані квартири, ані підвалу, бо дуже боялися. Ти йдеш містом і розумієш, що у багатьох місцевих практично істерика. Наприклад, кожна друга жінка, що йде тобі назустріч, заплакана і аж уся тремтить. А ти минаєш їх і чуєш, що там стріляють і там стріляють, але тобі потрібна вода. Тому вибору немає. Багато людей не відрізняли звуки: коли це, скажімо, наша артилерія стріляє по рашистам, а коли навпаки. Їх лякало абсолютно все. А ми розуміли, що ось зараз, приміром, це наші. Отже ми в безпеці. Якось ми з мамою стояли в черзі, щоб набрати води. В якийсь момент наша артилерія почала бахкати. Половина черги просто попадала на землю. А ми такі: «Так це ж наші. Ви дурні чи що?» Це нормальна артилерія. У світі є єдина артилерія, якої можна не боятися — це українська. Якщо ви, звичайно, не рашист і не російський солдат.

У день, коли обстріляли драмтеатр, я пішла відвідати дядька, він жив неподалік. Від нього не було жодних новин, тож я вирішила провідати його. З ним все було окей. Лише попросив мене піти набрати води на криницях. А звідти повністю видно «Азовсталь». Дивлюся, а там літаки: туф-туф-туф. Я притулилася до найближчої будівлі, бо розуміла, що зараз бабахне. Так і сталося: пролунав вибух і літак полетів собі далі. Я підходжу до театру, а він зруйнований. Спершу я не могла цей пазл скласти до купи. Бачу — немає даху. Бачу людей, розкиданих по скверу. Довкола купа поранених. Крики. Частина театру у вогні, а я стою і не можу усвідомити: я ж була там.

І тут до мене доходить, що моя родина в театрі. Я забігаю до найближчої вцілілої частини будівлі — а їх там нема. Тоді я починаю бігати і кликати, кричати, ніби божевільна. На щастя, виявилося, що вони були в тих частинах театру, які не завалилися. Вони спустилися у бомбосховище, звідки на вулицю вели кілька виходів. Тож вони стояли там, кликали мене і переживали, чи я не постраждала, бо думали, що я на момент вибуху була у сквері. Бо багато людей, які не були в той час всередині будівлі, дуже травмувалися внаслідок вибухової хвилі. Але всі мої були цілі.

Після цього театр почали обстрілювати з артилерії. В цей час пожежа розгоралася все дужче. Тож люди почали кричати, що треба виходити назовні. Але сквер також обстрілювали, лишатися в ньому було небезпечно. Тому всі побігли до філармонії, яка була неподалік. Але потім і її почали обстрілювати з «Градів». Тоді вже прийшло остаточне усвідомлення, що ми з родиною маємо знайти вихід із міста. Тож вже наступного дня ми рушили пішки у напрямку селища Мелекіне.

У мене не було відчуття, що нас у Маріуполі кинули. Я чула українську артилерію. Точилися бої. Дуже багато моїх знайомих і друзів із Маріуполя — військові. І я чітко розуміла, що ці люди, навіть якщо їм дадуть якийсь такий наказ, вони не залишать своє рідне місто. Я так скажу: це швидше Марік може когось кинути, ніж хтось кине Марік. Перебуваючи у Маріуполі, я більше переживала за те, що взагалі відбувається з Україною. Коли ми приїхали до Запоріжжя, я нарешті вперше побачила мапу військових дій і окупованих територій. Тоді в мене все опустилося всередині. Бо ж це ціле узбережжя, уся Херсонська область! Я просто подумала: ну ніфіга собі!

Після приїзду до Львова, знову опинитися в театрі було, звичайно, страшно. Але, якщо росіяни мене колись обстріляли, це не значить, що я тепер перестану ходити у театри взагалі. У моєму житті за останній час стільки всього страшного сталося, що якщо я буду звертати увагу на кожний тригер, то не зможу з дому виходити. Зараз цих тригерів є дуже багато. У мене найбезпечнішим місцем у Маріуполі був коридор. Я тепер завше, як заходжу в якісь коридори, дивлюся, чи можна там лягти спати. Така от звичка. Крім цього, є ще звуки. У Львові це насамперед трамвай. Цей звук, особливо коли трамвай їде десь старою частиною міста по бруківці, — це чистий залп «Граду». Таке «ту-ду-ду-ду».

Після усього пережитого я собі думаю, що краще готуватися до найгіршого, ніж вірити в те, що з тобою станеться якесь диво. Хоча, з іншого боку, мені здається, що зі мною насправді це диво сталося. А так взагалі що я, що моя родина — ми дуже оптимістичні люди. У Маріуполі ми весь цей час намагалися жартувати та багато співали. Жартували, що вибиті вікна в нашій квартирі прийде ремонтувати Шойгу. Підлікують його після інфаркту трошки і приїде нам нові вікна й двері ставити. Або от, скажімо, працює російська артилерія, а ми собі на коридорі тягнемо: «Червону руту не шукай вечорами». А ще часто вигадували, якою має бути смерть Путіна. Наш найкращий варіант: щоб його великою бетонною плитою у тому бункері на Уралі привалило. Щоб у нього відключилось світло, комунікації, опалення, закінчилася будь-яка їжа. І наостанок — щоб ніхто до нього просто не прийшов.

Ця війна — на виживання. Доки путінська когорта буде сидіти у нашій країні, ми маємо усі шанси стати другим Ізраїлем. Нам треба зробити висновки з нашої непідготовленості та безпечності. І далі працювати на армію, армію і ще раз армію. Більше того, ми вісім років пробачали людям, які дозволяли собі казати щось погане про Україну, про українську мову. Але тепер все. «Чемодан, вокзал, Россия». Усі ці люди, які у своїх думках — з «рускім міром»… ми маємо за ці думки, як це не жахливо звучить… Усі вони мають бути покарані. Якщо ти дозволяєш собі якісь такі думки, ти — небезпека для нашої країни. Тому жодного жалю до цих людей не може бути. Якщо ти не з Україною, якщо ти не в змозі вивчити мову, нашу історію і усвідомити, де ти і що ти — вали звідси. Все.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Ксенія Чикунова

Авторка,

Звукорежисерка:

Катя Полівчак

Редакторка,

Інтерв’юерка,

Продюсерка,

Фотографиня:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Оператор:

Орест Ільчишин

Режисер монтажу:

Назар Антонишин

Режисер:

Микола Носок

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Транскрибатор:

Віктор Перфецький

Транскрибаторка:

Галина Резнікова

Анна Ємельянова

Діана Стукан

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик