Почуйте голос Маріуполя. Катя

Катя народилась та прожила все життя в Маріуполі, зі своїм чоловіком вони планували майбутнє там і нікуди не збирались переїжджати. Чоловік Каті — військовий, тому за декілька днів до 24 лютого почав готувати родину до виїзду з міста. Але Катя не встигла евакуюватись з Маріуполя з початком повномасштабного вторгнення і переховувалась з синами на заводі «Азовсталь». Тільки 1 травня через гуманітарний коридор, організований ООН, пройшовши фільтраційний табір, влаштований окупантами у Безіменному, Каті вдалось нарешті потрапити у відносну безпеку — на територію, підконтрольну Україні. Сьогодні чоловік Каті перебуває у полоні разом з усіма військовими, які довгий час тримали оборону Маріуполя та були оточені російськими військами на заводі «Азовсталь».

— Мого чоловіка звати Сашко. Ми познайомилися, коли нам було по 17 років. Відтоді, це як з першого погляду, ми не розлучалися. У нас двоє дітей: Марк і Лев. Чоловік бачив наше майбутнє в Маріуполі, хотів просуватися по службі. Ми намагалися накопичувати на машину, може, в майбутньому й на житло. Думали, щоб діти пішли вчитися в хороший університет.

Начебто все було непогано, але настав 2014 рік — тоді вперше все перевернулося. І він, коли зрозумів, хто зайшов на його землю, сказав: «Я цього терпіти не буду». І потім він пішов служити. Спочатку пішов у Нацгвардію, кілька років прослужив там, а чотири роки тому перевівся в «Азов».

Військової освіти в нього не було, усьому навчився вже під час служби. Виїжджав на кілька місяців, бувало, по вісім місяців його не було вдома. І зараз він ніби народився для того, щоб бути військовим, це у нього в крові.

З дітьми я завжди розмовляла, як із дорослими, завжди намагалася їм пояснити все як є. Так і казала: «Тато — військовий». І для них він є великим прикладом.

Мені здається, азовці готувалися, і вони знали, що у них буде одного дня — завтра, може, через рік, може, через вісім років. Їм було, за що боротися: за свої сім’ї, за своє місто, за Україну. До того ж вони всі дуже розумні хлопці, у них дуже правильне керівництво, вони знають, що роблять. Чоловік казав: «Щось буде. Виїжджай, давай. Хватай бабусю, щось роби. Виїжджай». Але говорив, що ось 25-го точно скаже, наскільки все масштабно.

Почалися розмови, що треба щось робити, збирати тривожні рюкзаки. Це було десь 21-е число. Він сказав: «Складайся». І я побігла шукати найнеобхідніше. Одразу у тебе починається така переоцінка цінностей: що важливо, що залишити. Оскільки ми туристи з досвідом, я складала рюкзаки, ставила на ваги й рахувала, скільки можу з собою взяти, скільки можу на дітей взяти. І за два дні я вже була готова.

Для мене найскладніше — те, що я забула свою каблучку вдома. Я її зняла, коли мила посуд. І потім ми збиралися дуже-дуже швидко. Так вона й залишилася на поличці. Також альбоми з моїми дитячими фотографіями залишилися і фотографіями моєї мами, бабусі — то все залишилось, всі ті альбоми. Але мені вдалося вивезти із собою великий жорсткий диск. На ньому — все наше життя; фотографії, відео.

Коли чоловік зрозумів, наскільки все масштабно, він сказав, що вже поїхати, мабуть, немає шансу. Його викликали по тривозі ще 19-го чи 20 лютого. А 24-го вночі все почалося. Я прокинулася від дуже голосного бабаху. Десь за годину написав Саша: «Збирайся, їдь до бабусі». Тому що в нас на п’ятому поверсі квартира, а в неї — на першому. І вона живе далі від центру. Ми зібралися і поїхали до бабусі в той день.

Другого березня вимкнули електромережу, вже не було зв’язку. Четвертого березня ми прокинулися від того, що дім ходуном ходив, чутно було обстріли. Ввечері приїхали військові та забрали нас зі словами: «Ми — від вашого чоловіка, збирайтеся, ви їдете до сховища». Нас везли на «Азовсталь» вночі, ми їхали без світла, було темно, нічого не видно. По приїзду нас привели у темне приміщення й показали місце для сну: це був один з цехів на заводі. Ми пробули там до 10 березня, поки наше приміщення не потрапило під сильні обстріли. Тоді ми зрозуміли, що треба негайно бігти й ховатися в бункер. Найважче переживали, коли 9 березня в нас поцілив танк і одна жінка загинула, ще один хлопець отримав поранення. Діти цього не бачили, але бачили хлопця: він був контужений, весь чорно-сірий — і ми йому надавали першу допомогу. Я дітей закрила простирадлом, сказала, щоб вони не дивилися.

Наступного дня під обстрілами ми бігли до цього бункеру. У цеху нас було 10 людей, а в бункері вже 30. Перші дні менший син Лев прокидався і плакав: «Мама, мені наснилося, що наш дім зруйнували» або: «Мам, з тобою все добре, ти ціла там?» У такі моменти я пригортала дітей до себе і так ми і засинали. Хоча сама тремчу, але виду не подаю. Нам пощастило, що бабуся дала матраци, подушки, якусь шубу, і в нас було майже ліжко. В інших цього не було — вони збирали лавочки, майстрували щось, матраци шукали по заводу. У бункері температура стабільно не перевищувала 14 градусів протягом двох місяців. Ми мали доволі великий запас води у великих баках, але вона смерділа — технічна вода. Питна вода була в пляшках, газована. Перший час ми її пили, потім вже наші військові привозили іншу воду.

У бункер ми спустилися 10 березня і сиділи там до 1 травня. Чоловіки, які готували їжу, під обстрілами бігали в підвал, де розводили вогнище і готували, а ми з дітьми сиділи у сховищі й чекали. Світло можна було побачити за декілька метрів. До дверей було метрів десять, ти так присідаєш і дивишся — там десь сонце є.

Спершу в бункер ми привезли з дому всі свої запаси: каші, консерви, все з холодильника, все-все-все. Також нам привозили військові якусь гуманітарку, поки була така можливість. Це перші дні, поки не було сильних обстрілів. Потім, коли ми вже перебралися до бункера, забрали всю їжу. Так тижні два ми трималися на тому, що було. Згодом приїжджали військові й питали, чи є в нас їжа, що потрібно, і намагалися щось роздобути. В основному це були каші, вівсянка, тушкованка, консерви — це основний раціон. Зранку ми могли попити чай, в обід їли завжди вівсянку, а ввечері вже намагалися приготувати кашу з тушкованкою, щоб якесь хоч м’ясо було.

Ми знали, що летить. Коли чуєш, що там — «Бам! Бам! Бам!», потім наступний квадрат — «Бам! Бам! Бам!» — це «Гради». «Гради» — це невеликі такі «осади», так ми називали. А якщо звук такий «фррррррррррр» — то це ракета летить. Літак ні з чим не сплутаєш, тому що він дуже гуде, чутно, як він запускає ракети, — це, мабуть, найстрашніше. Знаємо, як танки та міномети звучать. Зараз, буває, сиджу у кімнаті, тихо. І я помітила, що почала чути, як гудуть електроприлади.

Генератори нам туди привезли, але не завжди було паливо для них. І чоловіки, коли була така можливість, бігали на завод за паливом. Коли його приносили, ми на декілька годин їх запускали, заряджати телефони, світло вмикали. Тому ми зберігали заряди на телефонах: наприклад, включив раз, подивися час, який день, і виключив. Були в нас автомобільні такі акумулятори, до яких під’єднували лампочки, було таке маленьке світло в темряві. Ще у нас була керосинова лампа, доки керосин через місяць не закінчився.

Зранку ми намагалися не вставати, доки чоловіки не повернуться з гарячою водою для чаю. Хтось із дівчат намагався себе тримати в гарному вигляді — наносили креми, робили манікюр, щоб зайняти себе чимось; хтось просто чекав; хтось плітки ганяв цілими днями. Потім обід, поїли, поприбирали, сидимо далі. Особливо робити було нічого, до вечора дочекався і ліг спати.

Туалети були — звичайні унітази. Але води не було. Добре, хоч каналізація, а не ями. Коли мили посуд, прали, то зберігали цю воду і нею потім користувалися в туалеті. Щоб помитися, ми просили чоловіків нагріти нам воду на багатті. Ми милися в невеликому приміщенні, де був стік і було дуже холодно, тому милися швидко, але хоч щось, хоч раз на тиждень.

Я вела щоденник, щоб слідкувати за днями, аби вони не злилися в одне місиво. Коли ми дізналися, що будемо їхати через всі ці російські блокпости та нас будуть оглядати, на жаль, щоденник мені довелось спалити: там багато інформації, якою не хотіла з ними ділитися.

Дітей у бункері було близько десяти і вони цілими днями носилися туди-сюди, робили з паперу і скотчу якісь пістолети, автомати, кричали, що вони переможуть росіян. То вони азовцями були, потім придумали, що вони індіанці. До того ж у нас були книги з казками, і ми мали таку традицію — кожного дня перед сном ми читали казки. Усього дітей було десятеро.

Усі дні в бункері були однакові, крім тих, коли приходили наші військові. Перші два тижні мій чоловік не з’являвся, а потім прийшов до нас. Я так зраділа! Виявилося, що він не знав, де саме ми перебуваємо, шукав нас. І з того дня він намагався нас відвідувати, щось привозити. Бувало, раз в три дні прийде, бувало, два тижні немає. Востаннє бачила його двадцять дев’ятого квітня.

Двадцять шостого квітня ми записали звернення до світу з проханням нас евакуювати. Наше відео зібрало кількасот тисяч переглядів. І через кілька днів до нас прийшли військові й попередили про виїзд. З того моменту ми сиділи на валізах і щодня чекали, чекали, чекали. Потім було вже перше травня, о першій годині приїхав автобус, і по черзі, по п’ятнадцять людей, нас почали забирали.

При огляді російські військові заводили всіх по черзі до наметів, де перевіряли речі та все перебирали. Дивилися дуже прискіпливо і ставили провокаційні питання. Мені пощастило трохи більше: вони не так прискіпливо все перевіряли. Також вони забрали мій телефон, під’єднали його до комп’ютера, щось встановлювали, перевіряли всі фотографії, листування, якщо вони були. Коли знаходили якісь зв’язки з військовими чи поліцією, виникали питання. Доводилось роздягатися, бо вони перевіряли татуювання. Потім ішли до наступного намету, там було багато столів, і за кожним було одне й те ж: розповідали, де ми жили, куди ми поїдемо, які в нас плани, дивилися документи, знімали відбитки пальців і фотографували нас. А ще питали, чого не хочемо до Маріуполя назад: «А ви знаєте, що у Запоріжжі зараз бої йдуть? Там війна. Куди ви поїдете? Вас там ніхто не чекає. Їдьте до Маріуполя, там зараз добре, там все відновлюється, там буде класно вам». І так години дві я проходила цю фільтрацію, для когось це було довше. Вони не знайшли в мене нічого, я все сховала. І зв’язку ніякого не виявили. Тому для мене це було легше. На тих, у кого знайшли, вже був конкретний пресинг: і погрожували, і писали військовим з їхніх мобільних телефонів в інстаграм, телеграм, і телефонувати намагалися.

З фільтрації ми поїхали наступного дня, це було друге травня. Поки ми доїхали до Бердянська, це була майже десята година вечора, і ми залишилися там у школі. Навіть змогли помити в раковині голову, тому що ми ж їдемо в Україну, у місто, маємо бути гарні. Третього травня ми вже поїхали в Запоріжжя і приїхали шостого десь о п’ятій вечора. Тобто весь цей шлях, з Маріуполя до Запоріжжя, тривав три дні.

Коли ми побачили українські блокпости з нашими прапорами, ми почали аплодувати і кричати «ура». Ми всі махали, діти скакали по автобусу. Було відчуття «нарешті, нарешті ось наші, наші, наші». Я була дуже рада, готова була обіймати та цілувати кожного і казати: «Ви такі молодці!».

Ми домовлялися, що будемо намагатися розповісти про те, що було в бункері, в яких умовах наші військові перебувають, в якому стані наше місто. Ми говорили, що треба донести світу, що в Маріуполі. Ми думали, що ніхто не знає. По приїзду ми побачили, скільки людей нас зустрічають. Це такий шок! Зустріли нас, і всі намагалися завжди нагодувати. Я кажу: «Я не можу стільки з’їсти, будь ласка, не годуйте мене, заберіть». А нам казали: «Їжте, їжте, їжте». А потім нас повезли до шелтеру. Там дуже гарні дівчата працюють, нас одягли, все дали. І психолог за нас переживав. Загалом помитися хотілося, в гарячому душі постояти. І, авжеж, на природу сходити, побачити зелені листочки, подихати повітрям, щоб діти побігали. Хоча нам казали, що нас ніхто тут не чекає — це все брехня, нас чекали. І це якийсь інший світ зовсім, відрізняється від того, який був два місяці тому. І зараз люди змінилися, це зовсім інша Україна, мені здається. Мені здається, що люди об’єдналися, відчули, хто ми такі, чому ми повинні одне одного підтримувати, чому ми повинні бути разом, і що це наша відповідальність — бути українцем.

Зараз ми тимчасово в Дніпрі. Мені подобається гуляти в парку з дітьми. Я люблю їх обіймати, і тоді навколо мене створюється якась аура, як бар’єр від усього світу, від усіх негараздів. Для мене важливо кожен день бувати на сонці, а особливо для дітей. Авжеж, хочеться додому, хочеться до Маріуполя, до моря. Ніколи не думала, що буду сумувати за морем…

Коли чоловік востаннє мені писав, майже тиждень тому (інтерв’ю з Катериною було записано 21 травня. — ред.), тоді вже почали вивозити військових з «Азовсталі». Він сказав, що всіх будуть вивозити по черзі і що не буде зв’язку найближчим часом, щоб я не хвилювалася. Він сказав, що це буде полон, сказав: «В житті треба спробувати все» — сміявся, як завжди в гуморі. Сказав: якщо будуть дзвонити і вимагати викуп, то не вестися і грошей не давати.

Діти Росію у своїх іграх вже давно перемогли. Є в них улюблена пісня. Вони її нам принесли до бункера, це хіт був для нас, в ній йдеться про труп москаля. І там такий приспів: «ля-ля, ля-ля». Вони вже давно хочуть бути, як тато, він для них приклад. Тато — сильний, розумний, завжди зібраний і веселий. Хлопці кажуть: «Я буду, як тато, військовим».

Бути дружиною військового — на це потрібна витримка, якесь позитивне мислення, вміти чекати і вірити в найкраще. Взагалі, коли чоловік сказав: «Я йду одразу на війну, я повинен йти» — я побачила в його очах, що він собі не простить, якщо не піде. Я повинна була його підтримати в цьому, як я можу, максимально. Я так і зробила. Завжди дотримувалась такої думки, що кожен з нас має право робити те, що він вважає потрібним. Має право висловити свою думку, але заборонити — ні.

Найцінніше, що в нас є — це наше життя, життя наших дітей. Ні квартири, ні маєтки, ні комп’ютери — такі дрібниці майже нічого не важать. До війни бувало сумно вдома, не знала, чим зайнятись, якась хандра була. А зараз думаю: «Боже, я буду радуватися кожному дню, що я просто жива, сонечко мені світить — це все, що мені потрібно».

Маріуполь для мене — це місто надії. Коли Маріуполь буде наш, авжеж, ми поїдемо туди, авжеж, ми повинні долучитись до його відновлення. Я б хотіла зробити свій внесок у це. Мене тримає зараз незламна віра, що перемога точно буде наша.